3.3 Земельні ресурси Казахстану

Казахстан розташований на стику Європи та Азії. Країна знаходиться у центрі Євразійського континенту, на майже однаковій відстані від Атлантичного і Тихого океанів, що значною мірою визначає її природно-ресурсний потенціал.

В Казахстані доволі різноманітний ґрунтовий покрив: чорноземи, каштанові, бурі, сіроземи, коричневі. На більшій частині рівнинного Казахстану простежується чітка широтна зональність з характерним грунтово-рослинним покривом. Ліси займають лише 3,5% (96 тис км кв) території країни, здебільшого представлені хвойними породами, хоча у горах зустрічаються береза, осика, яблуня та арчевники. На решті території поширена різнотравно-злакова, полинно-злакова, полинно-солянкова і пустельна рослинність. Посівна площа, включаючи землі, придатні для пасовищ / випасу і, в особливості, степи, становить 222 млн. га, або 82% від загальної площі. В даний час посівна площа складає приблизно 35 млн. га, мул 15% від посівної площі, з яких 99% – під однорічними культурами. З 1950 року посівна площа помітно збільшилася, у зв'язку з рішенням Радянського Союзу про розвиток сільського господарства на цілинних землях республіки. З 7,8 млн. га в 1950 посівна площа зросла до 28,5 млн. га в 1960. У 2000 площа земель, обладнана для широкомасштабного зрошення, досягла 2,153 млн. га або близько 10% від посівної площі. Тим не менш, у 2010 році фактично зрошувалося тільки 1,426 млн. га.

Справжнім лихом Казахстану та інших країн Центральної Азії стала екологічна катастрофа Аральського моря, пов'язана з нерозумним використанням водних ресурсів річок Амудар'ї і Сирдар'ї. Гостро стоять проблеми охорони земельних ресурсів, рекультивації, комплексного використання корисних копалин.

4 Управління земельними ресурсами Південно-Східної Азії

Розвиток господарства в країнах Південно-Східної Азії базується на галузях, пов'язаних з розробкою корисних копалин, земельних і лісових ресурсів.

Діяльність людини завдає лісам великої шкоди. Наприклад, в Таїланді за останні 20 років площі лісів скоротилися на третину. Одна з причин швидкого зникнення лісів – необхідність розширення орних земель, щоб прогодувати населення, яке швидко зростає.

Земельні ресурси. Для країн субрегіону характерний різний рівень і способи освоєння земельних ресурсів. Земельний фонд Південно-Східної Азії становить 434,7 млн. га, або 16% території Азії. Проте оброблювані площі займають тільки 15,4% земельного фонду. На одного жителя субрегіону припадає 0,16 га., що в п'ять разів менше аналогічного середньосвітового показника (0,72 га). Найвищий рівень забезпечення ріллею у таких країнах, як Камбоджа, Таїланд, М'янма, який коливається від 0,39 до 0,21 га, а найнижчий – в Індонезії, Філіппінах і Малайзії і становить 0,01- 0,08 га.

За останні 20 років в структурі земельного фонду відбулися значні зміни, пов'язані з освоєнням нових земель. Найбільшими площами оброблюваних земель володіють Індонезія, Таїланд і Філіппіни, а найвищий рівень освоєння земельного фонду в Таїланді і Філіппінах.

Як і всюди в мусонній Азії, сільське господарство регіону відноситься до такого типу виробництва, яке в географічній літературі одержало назву трудоінтенсивного споживчого землеробства. Для нього характерні: низька забезпеченість земельними ресурсами при високій густоті населення, різке переважання землеробства над тваринництвом, величезні затрати ручної праці на одиницю земельної площі і низька товарність господарств. Зараз у Південно-Східній Азії в середньому на одного жителя припадає лише 0,16 га, а на одного зайнятого в сільському господарстві – 0,76 га сільськогосподарських угідь. Техніка і технологія, як правило, примітивні. Земельні наділи малі, поширена оренда. Але за рахунок величезних затрат ручної праці і одержання двох-трьох врожаїв упродовж року в регіоні годується майже 0,5 млрд. людей. На Яві 0,6 га землі годує в середньому 5 чоловік. 

І на островах, і на континенті з давніх часів ведеться боротьба за розширення земельних площ. На островах абсолютне збільшення розмірні використання земель здійснюється за рахунок терасування гірських схилів. Терасовані гірські схили займають великі площі на Яві, Лусоні і Вісайських островах і є характерною рисою місцевого ландшафту. На континенті в умовах субекваторіального клімату використовують штучне зрошення аби збільшити площі під повторними посівами. Але місцеві іригаційні системи не йдуть ні в яке порівняння з іригаційним господарством Індії або Китаю. Здебільшого вони архаїчні. 

Терасовані гірські схили займають великі площі на Яві, Лусоні і Вісайських островах і є характерною рисою місцевого ландшафту. На континенті в умовах субекваторіального клімату використовують штучне зрошення аби збільшити площі під повторними посівами. Але місцеві іригаційні системи не йдуть ні в яке порівняння з іригаційним господарством Індії або Китаю. Здебільшого вони архаїчні. В басейні Менаму канали самопливом заповнюються водою при повені на річках, у басейні Іраваді поля просто заповнюються дощовою водою. На Філіппінах і Яві багато нескладних гаток, що затримують дощову воду. «Проект Меконгу», розроблений у рамках ООН, що передбачав будівництво багатоцільових сучасних гідротехнічних споруд, залишився на папері.  Набір культур, що їх вирощують у Південно-Східній Азії, дуже багатий: зернові, бобові, олійні, маніок (кассава), цукрова тростина, різноманітні овочі, фрукти і прянощі. Але при всьому цьому різноманітті в рослинництві, як і в місцевій дієті, панує рис. Під рисом зайнято до 60% посівних площ і його їдять три рази на день, якщо Це можливо. Рис є місцевою культурою. Батьківщиною його вважають Індокитай. Тут його пристосували для вирощування на полях, що затоплюються, і звідси він поширився по всій мусонній Азії. Залиті водою обваловані рисові поля запобігають ерозії грунту. В жаркому вологому кліматі рис можна зберігати протягом тривалого часу. Інші зернові, наприклад кукурудза, не кажучи вже про пшеницю, не можуть тут конкурувати з рисом. 

Мусонна Азія від Пенджабу до Хоккайдо є головним виробником рису в світі. Райони його вирощування у Південно-Східній Азії збігаються з районами поширення алювіальних і молодих вулканічних грунтів та високої густоти населення. Тобто це долини і дельти Іраваді, Менаму, Меконгу, Хонгхи, острови Ява, Лусон і Вісаї. Для усіх цих територій характерні однотипний сільськогосподарський ландшафт і одна й та ж структура господарства. 

Виробництво рису зорієнтоване не на ринок, а на задоволення власних потреб. Вперше експорт рису почався з країн Індокитаю, де в кінці XIX ст. та в першій половині XX ст. під рис освоювалися заболочені дельти Меконгу, Менаму, Іраваді. Країни Індокитаю традиційно і зараз залишаються експортерами рису. 

Поширений у регіоні маніок (касава). Його, як і інші місцеві споживчі культури, селяни вирощують на невеликих клаптиках землі поряд із садибами. Новим тут стало розширення виробництва маніоку в Таїланді і експорт його у вигляді кормового борошна в розвинені країни.  У Південно-Східній Азії все ще існує підсічно-вогневе землеробство, яким займаються малі народи і племена у віддалених гірських районах. Ця форма господарювання дуже екстенсивна і прямо протилежна трудоінтенсивному рисовому виробництву. При ній критичною густотою населення, як і при кочовому скотарстві Середнього Сходу, є 5 чоловік на 1 км кв. Реальна шкода від підсічно-вогневого землеробства – зведення великих масивів лісу.