Паризький журнал "Тризуб" (1925–1940): організаційний аспект

А. М. Тимошик

магістр УДК 070:001

У статті йдеться про передумови становлення та організацію роботи першого в Європі українського мовного щотижневика, програмою якого стала ідея об'єднання всіх українців західної діаспори довкола ідеї відродження Української держави.

The premises of the organization of the first wekly magazine in Europe which was published in Ukrainian are dealt with in this artikle. The p program of the magazine mas to unite all the Ukrainians of Western diaspora aramd the idea of the revival of the Ukrainian state.

Паризький журнал "Тризуб" посідає осібне місце в історії української журналістики в цілому та діаспорної зокрема. На користь такого твердження слугують кілька аргументів. По-перше, тривалий часовий проміжок існування: більш ніж п'ятнадцять років із щотижневою періодичністю (за незначними винятками, коли з різних причин друкувалися "спарені" числа). По-друге, широка географія місцезнаходження передплатників: практично вся Західна Європа, Північна та Південна Америка, а також Австралія. По-третє, високий творчий потенціал співробітників і дописувачів: видатні українські політичні, державні діячі, учені, письменники. По-четверте, завойований за короткий час високий авторитет не лише серед читачів, а й працівників інших українськомовних та іншомовних періодичних видань: багато публікацій "Тризуба" передруковувалися іншими періодичними часописами в різних країнах світу.

Незважаючи на виділені вище особливості, цей часопис досі не став, на жаль, предметом дослідження учених: філологів, істориків, політологів – як в Україні, так і в діаспорі. Для прикладу, у десятитомній "Енциклопедії українознавства" [1] "Тризубу" присвячено менше 30 рядків. Лише побіжно згадує про його заснування у своїй фундаментальній праці А. Животко [2]. Фактично обійдений увагою цей часопис і сучасних українських журналістикознавців.

У цій статті спробуємо сконцентрувати увагу на організаційному аспекті становлення та розвитку цього неповторного й досі належно не поцінованого в Україні часопису.

Передумови заснування часопису

Ідея заснування у Західній Європі періодичного друкованого органу всіх українців, для яких найголовнішим мав би бути заповіт "Держава вище від партії, нація вища над маси", належить Симону Петлюрі. Після поразки Української революції на початку 20-х років минулого століття, коли уряд Української Народної Республіки опинився на теренах Польщі, Головний отаман військ УНР в екзилі видає в друкарні табору українських інтернованих у Шипіорно під псевдонімом О. Ряст свою брошуру "Сучасна українська еміграція та її завдання". Червоною ниткою в ній проходить думка про необхідність повсюдного використання українцями на чужині друкованого слова "для пропаганди, обґрунтування і всестороннього з'ясування ваги української проблеми" [3]. Йшлося не лише про використання для цієї мети "європейської преси і журналістики", а й створення власної друкованої періодики, "організацію власних виступів перед світом в справі наших державних змагань", збирання книжок, газет та інших друкованих матеріалів українознавчої тематики, організацію цілої мережі видання українських книжок.

Прибувши у жовтні 1924 року до Женеви, де ще працювала дипломатична місія УНР, Симон Петлюра разом зі своїми соратниками В. Прокоповичем та П. Чижевським всебічно конкретизують ідею – обговорюють у деталях програму, назву, організацію роботи редакції та головні тематичні напрями часопису.

Зважаючи на те, що з середини 20-х років українська політична еміграція поступово перебиралася з Польщі і Чехії подалі від радянських кордонів, зокрема до Франції, куди незабаром мав намір перебратися з сім'єю і Симон Петлюра, місцем осідку редакції вирішено обрати Париж.

Про причини, які змушували українських емігрантів полишати прихильні донедавна польські землі й виїжджати далі на захід, йдеться у спогадах колишнього міністра освіти уряду УНР, громадського діяча, публіциста й історика В'ячеслава Прокоповича: "Загальне політичне становище складалося для України несприятливо. Політична праця майже завмерла. Дипломатичні місії, мало не всі, припинили своє існування. А ті, що зоставалися, доживали свого віку. Уряд ледве животів, і ніякої роботи провадити не можна було. І умови, в яких він перебував, і вичерпання всіх коштів не давали йому змоги й ворушитися. Наші чільні люди розпорошилися, розсілись повсюди; значна частина з них одійшла від чинної політики й боротьби і перейшла на культурну роботу, віддавшись їй цілковито. Табори ще існували, але вже стояли під загрозою ліквідації; часті наїзди ріжних більшовицьких комісій, які вабили слабодухих поворотом додому, хоч і зустрічали від загалу належну одсіч, та все ж дезорганізовували життя таборове, вносили розклад" [4]. З іншого боку, в Польщі поширювався громадський рух, спрямований проти перебування інтернованих українців та екзильного українського уряду на польських теренах. На окремих мітингах, наприклад, у Ченстохові 1921 року промовці засуджували уряд Пілсудського за надану українським емігрантам допомогу, розмір якої становив на рік 25 мільйонів польських марок [5].