Розділ ? Політична система суспільства

1.Поняття і теоретичні моделі політичної системи.

2. Структура, функції та типи політичної системи.

3. Держава як основний інститут політичної системи: сутність, форми і тенденції сучасного розвитку.

4. Політична система України: особливості становлення та сучасний стан державотворення.

Поняття і теоретичні моделі політичної системи. Політична система – це одна з центральних і найбільш складних тем в політичній науці. Поняття “політична система” було введено в науковий обіг в 50-60 рр. ХХ ст.. До цього використовувалося поняття “тип правління” або “система правління”, яке зводило політику до діяльності державних структур як головних її суб’єктів, тобто домінував інституціональний підхід. Однак подальший розвиток громадянського суспільства призвів до появи організованого інтересу громадян, які почали впливати на владу, відстоюючи свої інтереси через партії, рухи, спілки і т.п. Влада перестала бути монополією держави, владні відносини стали набагато складнішими, тому що в них почали брати активну участь громадяни, недержавні організації. Усвідомлення багатогранності владних відносин, які вже не можна було зводити лише до діяльності державних органів і структур, призвело до необхідності перегляду базових на той час інституціонального та біхевіористського підходів до аналізу політики.

Крім того, пошук більш універсальних закономірностей і механізмів, які забезпечували б стійке збалансоване функціонування суспільства в умовах несприятливого впливу зовнішнього середовища, сприяв застосуванню системного підходу, який було запозичене з природничих наук, соціології та кібернетики. Сутність системного аналізу або структурного функціоналізму зводиться до вияву структури системного об’єкту і наступного вивчення функцій кожного з його елементів, тобто яким чином окремі компоненти системи впливають один на одного і на систему в цілому.

Основою для визначення сутності політичної системи, всебічного розкриття змісту і механізму політичної діяльності, функціонування всіх компонентів і ланок політичної сфери в науці стало застосовування системного і структурно-функціонального методів, які засновувалися на концепції “соціальної системи” Т.Парсонса. Він охарактеризував суспільство як взаємодію чотирьох підсистем – економічної, політичної, соціальної і духовної, кожна з яких виконує конкретні функції, реагує на внутрішні та зовнішні вимоги, тим самим забезпечує діяльність системи в цілому. Так функцію адаптації та задоволення матеріальних потреб суспільства виконує економічна система. Функцію інтеграції забезпечують норми, інститути, звичаї, ціннісні складові, пов’язані з духовною підсистемою. Соціальна підсистема забезпечує функцію відтворення структури, тобто підтримка способу життя суспільства, соціалізація членів суспільства і т.ін. Визначення загальних цілей і прийняття рішень, мобілізація ресурсів на їх виконання складають функцію політичної підсистеми.

В сучасній політичній науці найбільш поширеними є моделі політичної системи відомих американських учених Д. Істона, Г.Алмонда і К.Дойча. Засновником системного аналізу в політичній науці вважають Істона, який вперше у 1953 р. ввів поняття “політична система”. Було запропоновано модель політичної системи, яку можна вважати універсальною і яка включає всі можливі типи політичної взаємодії. Основною одиницею аналізу є взаємодія. “Те, що перш за все відрізняє політичну взаємодію від інших видів соціальних взаємодій – це те, що вона орієнтована на авторитарне розподілення цінностей в суспільстві”.

Теорія Д.Істона передбачала взаємозв’язок її складових частин і наявність меж між нею і навколишнім середовищем. Політичну систему він розглядає як “систему поведінки, включеної в навколишнє середовище і тим самим підданої його діям, однак спроможну відповідати йому”. Тобто, основну увагу Д.Істон зосереджує на відносинах системи із середовищем. Істон розумів політичну систему як сукупність різноманітних взаємопов’язаних видів діяльності, які впливають на прийняття і виконання рішень. При цьому сутність політичної системи він вбачав в цілеспрямованому розподілі відповідних цінностей, які й сприяють взаємозв’язку різноманіття дій, що спрямовані на виконання завдань управління.

Механізм функціонування системи Д.Істон описує як процес взаємодії трьох її елементів, визначив їх через ключеві поняття “входу”, “конверсії” та “виходу”. На вході (затрати) “працюють” два види імпульсів – вимога та підтримка. Це те, що живить систему, інакше вона перестане функціонувати. В той же час вони є потенційними джерелами її напруженості і тому вимагають керування. Вимоги – це сигнали про зміни в навколишньому середовищі, що надходять до політичної системи і передбачають її відповідну реакцію. Вимоги можуть бути різними за ступенем значущості (опублікування фактів зловживання владою, підвищення зарплатні, роз’яснення щодо будування об’єктів, допомога у зв’язку з наслідками природних катаклізмів, безпека, права людини і т.п.). Вимоги, як правило, доповнюються іншою інформацією: соціальні очікування, інтереси учасників, культурно-ідеологічні уподобання, мотивація і т.ін. Накопичення вимог призводить до перевантаження системи, що загрожує її стабільності. Тому вимоги слід узгоджувати з реальними можливостями системи, тобто регулювати. Істон пише про структурне та культурне регулювання, яке виробляє більш компактніший варіант вимог. Комбінування, безумовно, веде до скорочення вимог, що як правило синтезуються у програмах політичних партій, які у єдиному сформульованому більш гармонійному вигляді для своїх прибічників представляють у відповідні органи чи структури політичної влади.

Підтримка – це своєрідний баланс, противага вимогам, яка легітимізує політичну систему. Вона охоплює всі варіанти поведінки, сприятливі для стабільного функціонування системи (податки, військова служба, голосування за лідерів і партії, демонстрації, лояльність до інститутів влади та її керманичів і т.п.). Далі на етапі конверсії йде процес переробки вимог елітарними колами у відповідності з цінностями в ті чи інші рішення, які передаються на вихід системи.

Вихід – це політичні рішення і дії, які включають всі реакції політичної системи, що проявляються у вигляді формально-правових актів законодавчих органів, розпоряджень, інструкцій, указів виконавчої влади, нормативних установлень і т.п. На виході системи можуть бути нові закони, інформаційні кампанії, державні асигнування, нова соціальна політика та ін.. Вони задовольняють деяких членів системи, забезпечив їй підтримку. Можливі і негативні впливи, які не задовольняють зовнішнє середовище і перетворюються на нові вимоги ( принцип “петлі зворотнього зв’язку”). Головна функція вихідних імпульсів полягає у забезпеченні конструктивної адаптації політичної системи до навколишнього середовища шляхом відповідного використання чи формування умов. В противному разі рішення і дії суб’єктів політичної влади втрачають легітимність. В найпростішому варіанті ця модель представлена на рис.1.

Рис. 1. Модель політичної системи Д.Істона

Г.Алмонд як послідовник Д.Істона і прихильник структурно-функціонального підходу запропонував інакший погляд на політичну систему. Він також розглядає її у взаємодії з середовищем, але через внутрішню структуру, сконцентрувавши увагу на функціонуванні інститутів. На відміну від Істона, дослідник аналізує політичну систему, використовуючи функціональний підхід, як певну сукупність взаємодій державних і недержавних інститутів (структур), заснованої на виконанні ролей. Алмонд вважає, що політична система “складається із взаємодіючих між собою ролей, структур і підсистем, а також на основі культури”. Саме тому і послаблення політичної системи наступає за рахунок послаблення інститутів, які забезпечують соціалізацію громадян, відтворення політичної культури у зв’язку з порушенням комунікації між суспільством та державою. Алмонд, як й Істон, виділяє функції “входу” і “виходу”. Усю різноманітність вимог, що надходять до системи, він поділяє на три групи:

- вимоги щодо розподілу благ і послуг (покращення освіти, заробітної платні, доріг, транспортної комунікації);

- вимоги щодо регулювання поведінки (покращення санітарних умов, контроль над ринками, охорона здоров’я і т.п.) ;

- вимоги в сфері комунікації та інформації (інформація про стан справ в державі, демонстрація спроможності системи у надзвичайних обставинах, символічний ресурс). Підтримка теж пропонується за такими напрямами, як матеріальна підтримка (сплата податків, громадська діяльність); дотримання законів; участь у політичному житті; повага до державної символіки, інформації тощо.

Вихід пов’язано із тим, що “вимірює виробництво” політичної системи, тобто з державною політикою (постанови уряду, закони, рішення глави держави, судові рішення). Крім того, це виробництво символів, знаків, ідеологічних доктрин, що адресуються навколишньому соціальному середовищу, які задовольняються, або не приймаються, або частково виконуються. В кінцевому рахунку вони в тому або іншому вигляді сприяють новим вимогам та підтримці, тобто перетворюються на “зворотній зв'язок”.

На схемі 2. в більш докладному вигляді представлено процес функціонування політичної системи за Г.Алмондом, підготовлений авторами “Порівняльної політики. Основні політичні системи сучасного світу”. (Див. рекомендовану літературу).

Рис.2. Схема функціонування політичної системи Г.Алмонда

Принципово інший підхід було запропоновано К.Дойчем, який розробив інформаційно-кібернетичну модель політичної системи, таку “чорну скриньку” , яка також працює за принципом вхід – вихід. Політичну систему він представив як складну сукупність інформаційних потоків та комунікативних зв’язків, які визначаються рівнями тих або інших політичних агентів, ролями, що вони виконують, задачами, які вирішують та іншими причинами і чинниками. Всю складну систему взаємодії інформаційно-комунікативних потоків він поділив на чотири фази. Перша – отримання та відбір інформації на вході системи (зовнішні та внутрішні рецептори). В цьому блоці здійснюється відбір, систематизація і первинний аналіз інформації. Друга – подальша обробка відібраної інформації, яка поступає в блок “цінностей і пам’яті”, де вона оцінюється крізь призму норм, цінностей і стереотипів, які є домінуючими в цій політичній системі. На третій – прийняття рішень – уряд приймає відповідне рішення з регулювання існуючого стану системи. Нарешті, остання фаза – виконання рішень і “зворотній зв'язок від виходу до входу”, що виводить її на новий цикл функціонування. В найпростішому вигляді схема системи К.Дойча може бути представлена наступним чином:

отримання інформації

оцінка і відбір інформації

прийняття рішень

Реалізація рішень

Рис.3. Схема політичної системи К.Дойча

К.Дойч виокремлює три основних типи комунікацій, які притаманні політичній системі: особисті неформальні комунікації, комунікації через організації і групи тиску, а також через засоби масової інформації (печатні і електронні). Однак інтерпретація Дойча була піддана критиці за перенесення “кібернетики у сферу політики” (Р.Кан). На думку дослідників класичні концепції Істона, Алмонда і Дойча не дозволяли розв’язати ряд проблем політичного розвитку. Наприклад, зосередженість на проблемі стабільності не дозволяє пояснити процеси політичних змін. Вважалося, що фокусування на вимогах груп і інтересів до держави може призвести до помилкових уявлень про реальні політичні процеси і т.п.

У 80-90-і рр.. ХХ ст.. почалися спроби нового методологічного перегляду політико-системного підходу у зв’язку з деякими тенденціями, що намітилися в політології, які окремі автори визначають як “переміщення уваги від факторів входу, що визначають політику, до того, що є на виході, тобто до результатів політики і діяльності уряду”.

Одним з таких підходів став неоінституціоналізм, основні принципи якого були сформульовані в статті Дж.Марча і І.Ольсена “Новий інституціоналізм: організаційний фактор у політичному житті” (1984). Сучасний неоінституціоналізм (Д.Норт, К.Шепслі) на відміну від традиційних інституціональних підходів, віддає перевагу вивченню способів формування інститутів і впливу цих інститутів на соціальну поведінку та індивідуальний вибір соціального актора чи політичного гравця і розглядає їхню діяльність через так звані формальні (держава, партії, громадські організації, лобістські групи, інститут виборів) і неформальні (традиції, моральні цінності, переконання і т.п.) практики чи інститути.

Розглянуті підходи і теоретичні моделі політичної системи дають підстави визначити політичну систему як цілісну динамічну сукупність взаємозалежних державних і суспільних інститутів, ролей та відносин, які взаємодіють на основі єдиних норм і цінностей, що формуються інтересами домінуючих у суспільстві соціальних груп і дозволяють їм реалізовувати власні цілі та наміри. В сучасній політичній науці налічується багато визначень політичної системи, але принципово вони не відрізняються одне від одного. Навпаки, вони лише доповнюють одне одного.

Підсумовуючи багато визначень політичної системи в українських та російських підручниках, визначимо два аспекти. По-перше, під політичною системою розуміють сукупність політичних організацій, норм, відносин, діяльності і свідомості, які забезпечують владу правлячого стану, співіснування з ним інших суспільних груп, дають змогу окремим суспільним групам виявляти свої інтереси, потреби і суспільну волю через використання загальних суспільно-політичних інструментів волевиявлення. По-друге, це сукупність політичних інститутів, громадських структур, норм і цінностей, а також їх взаємодія, в якій реалізується політична влада і здійснюється політичний вплив.

Практично кожен з представлених на сьогодні підходів до аналізу політичної системи розглядає її як “сукупність певних динамічних властивостей” (Ф.Рудич), що надає особливої ваги дослідженню процесуальних аспектів функціонування політичних систем.

Структура політичної системи. Політична система, як і будь яка інша суспільна система, складається з певних елементів (компонентів), має свою структуру, тобто внутрішню організацію, яка відображає спосіб взаємозв’язку і взаємодії. Структура охоплює державу та її органи, політичні партії, суспільні організації та рухи, засоби масової інформації у поєднанні з нормативно-правовою, ціннісною основою й політичною ідеологією. Кожний з компонентів реалізує свої цілі, завдання і функції, використовуючи власні специфічні методи, форми і засоби. Вчені виокремлюють декілька підсистем у політичній системі. Однак за функціональною ознакою до основних структурних компонентів, як правило, відносять:

Інституційні – це сукупність інститутів державного і недержавного характеру. Основним інститутом є держава – носій суспільної влади, структура, що за своєю природою може приймати і реалізовувати владні рішення щодо розподілу цінностей у суспільстві. Держава, концентруючи в себе більшість ресурсів, маючи монополію на законне насилля, володіє колосальними можливостями впливу на різні сфери суспільного життя. Велику роль відіграють політичні партії, групи інтересів, ЗМІ, церква, які можуть суттєво впливати на громадську думку і за її допомогою на владу (уряд, еліту, лідерів).

Нормативно-регулюючі – характеризують особливості конституційної і судової систем, технології контролю громадянського суспільства за владними рішеннями, пануючі у суспільстві методи політичного примусу, моральні норми і цінності, норми політичної етики і т.п. Через них політична система здійснює регулятивний вплив на діяльність інститутів і поведінку громадян.

Інформаційно-комунікативні включають традиції, звичаї, символи, ритуали для забезпечення політичного процесу, ідеологічні настанови, цінності орієнтації, вірування і т.п. Названі елементи мають різну суспільну якість (інститути, норми, процеси, ідеї), але тільки в сукупності, інтегровані в цілісність, вони можуть забезпечити функціонування політичної системи.

Завдяки цілісності та структурній різноманітності політична система здатна забезпечити виконання найважливіших функцій щодо стабільного цілеспрямованого розвитку.

Функції політичної системи. В політології існують різні підходи до визначення основних функцій політичної системи. В теорії систем під функцією розуміють таку дію, яку скеровано на підтримку системи та забезпеченні збалансованого стійкого стану її життєдіяльності. Найпоширенішою є класифікація функцій, розроблена Г.Алмондом і Дж. Пауеллом. Вони відмічають три групи:

• функції перетворення, конверсії (регулятивна, політичне рекрутування);

• функції адаптації (політична соціалізація, політичне реагування);

• функції здатності (мобілізаційна, інтеграційна, регулятивна, розподільча).

Всі ці функції різною мірою забезпечують функціонування системи від входу до виходу. Частина цих функцій “працює” на вході ( виявлення інтересів, регулювання вимог, їх гармонізація), деякі знаходяться на виході – розробка правил, судова, політична соціалізація. Мобілізаційна, регулятивна, комунікативна та розподільча функції забезпечують увесь політичний процес від входу до виходу. Алмонд підкреслює, що на практиці ідеально розподілити функції неможливо. Окремі елементи системи та уособлюючи їх політичні суб’єкти виконують не одну, а багато функцій. Тому “будь-яка політична структура, якою б вузькоспеціалізованою вона не була, є многофункціональною”.

Типологія політичних систем. На процес формування і функціонування сучасних політичних систем значно вплинули історичні традиції, культурні, економічні фактори, геополітичні умови і т.п. Перевага тих чи інших чинників обумовило їх своєрідність і особливості. Для типології важливо виявити спільні, універсальні ознаки і механізми функціонування. Тому в політичній науці типологію політичних систем здійснено за різними параметрами (критеріями, ознаками), які дозволяють провести їх класифікацію. Одна з перших класифікацій ґрунтувалася на характері взаємовідносин із зовнішнім середовищем. За таким критерієм політичні системи поділяли на закриті і відкриті. Закриті – це такі системи, які не сприймають цінності інших систем, мають значні обмеження із зовнішнім середовищем, самодостатні, ресурси розвитку знаходять у самій системі (СРСР, соціалістичні країни). Західні демократичні держави сприймалися як відкриті системи.

Поширена була типологія за характеристикою політичного режиму. Логічно за цим критерієм визначали тоталітарні, авторитарні та демократичні політичні системи, які проаналізовані у відповідному розділі підручника. Відомій політолог Ж.Блондель (Франція) запропонував проводити типологізацію політичних систем за змістом і формами правління. Він визначив п’ять основних типів. Ліберальні демократії, в яких прийняття політичних рішень орієнтовано на цінностях індивідуалізму, свободи, приватної власності. Комуністичні системи (авторитарно-радикальні) орієнтовані на цінності рівноправ’я і соціальної справедливості. Традиційні політичні системи, спираються на олігархічні форми правління і орієнтуються на нерівномірний розподіл економічних ресурсів і соціальних статусів. Популістські політичні системи (слаборозвинені країни) використовують авторитарні методи управління і прагнуть до рівності у розподілі благ. Авторитарно-консервативні політичні системи прагнуть до збереження економічної та соціальної нерівності, обмеження політичної участі населення.

Однак найбільш поширеною й загально визнаною в політичній науці є типологія політичних систем Г.Алмонда, основним критерієм якої є тип політичної культури й розділення політичних ролей між учасниками політичного процесу. Він розрізняє чотири типа: англо-американську, євроконтинентальну, доіндустріальну і частково індустріальну, тоталітарну.

Англо-американська характеризується високим ступенем розділення політичних ролей і функцій між учасниками політичного процесу (партії, групи тиску, ЗМІ, держава). Система функціонує в рамках однорідної культури, заснованої на ліберальних цінностях (індивідуальна свобода, безпека особи, парламентаризм). Європейсько-континентальна відрізняється роздрібненістю політичної культури, так званим “багатоскладними” суспільствами, тому розділення політичних ролей і функцій здійснюється не в масштабах суспільства, а на рівні класу, груп, партій. При цьому існування автономних конфліктів політичних субкультур не заважає їм знаходити консенсус, основою якого ліберальні цінності. Доіндустріальні і частково індустріальні політичні системи характерні для країн, що розвиваються і мають змішану політичну культуру (патріархальну, кланову-племінну). Пошук компромісів утруднений наявністю цінностей місцевих субкультур (релігійних, етнічних, мовних розколів), тому часто застосовуються силові методи управління. Тоталітарні системи мають однорідну політичну культуру, ідеологію та високій рівень інтеграції суспільства. Монополія держави і партії на всі сфери суспільного життя дозволяє стабільно функціонувати всій політичній системі.

Крім вищевикладених типів політичної системи в політичній науці існують й інші, за іншими критеріями (Р.Даль, А.Лейпхард, Е.Шилз). Так, відомий автор типології політичних систем Ч.Ендрейн в основу класифікації політичних систем поклав три параметри: соціально-політичні структури, культурні цінності і окремі лінії поведінки. Визначаючи пріоритет взаємозв’язків між цілим та його частинами, тобто, культурні цінності, які формують політичні завдання; влада, якою володіють структури, в тому числі уряди, партії, соціальні об’єднання; поведінка політиків і рядових членів суспільства, які беруть участь у прийнятті урядових рішень, аналітик досліджує, яким чином певні складові системи впливають одна на одну і на систему в цілому у “виробленні політики” (Ч.Ендрейн) . На цій підставі учений виділяє чотири групи політичних систем: племінні системи, бюрократично-авторитарні, узгоджувальні і мобілізаційні, які схематично (рис.4.) можуть бути представлені наступним чином.

Моральні цінності й матеріальні інтереси	Влада держави над соціальними групами й дистанція між владою і суспільством
	сильна	слабка
злиті	Мобілізаційна (СРСР, 1929-1952 рр., Північна Корея)	племінна
диференційовані	Бюрократично-авторитарна (Південна Корея, 1961-1987рр.)	Узгоджувальна (Велика Британія, Швеція)

Рис.4. Типологія політичних систем Ч.Ендрейна

Отже, політична система за різними вище розглянутими типами, формами, моделями характеризує порядок організації політичної влади, взаємозв’язок і взаємодію державних і недержавних інститутів, структур, цінностей і норм, які здатні забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

3. Держава як основний інститут політичної системи. Прийнято вважати, що термін “держава” (stato – від лат. status – статус, положення) був введений у науковий обіг італійським ученим і державним діячем Н. Макіавеллі, який першим зробив спробу розрізнити характер управління маленьких міст-держав (полісів), що управлялися за безпосередньою участю майже всіх громадян, та великих держав, де управління здійснювалося політичною елітою в системі державної влади.

Щодо визначення поняття, походження держави, її функцій та ролі в політичній системі існують різні підходи та теорії. Терміном “держава” визначають і сукупність інститутів, і географічні ознаки, і філософське-юридичне обґрунтування, і інструмент примусу та підкорення і т.ін. Англійський політолог Е. Хейвуд визначає п’ять основних ознак держави:

суверенність. Держава володіє абсолютною і необмеженою владою в тому сенсі, що знаходиться над усіма іншими громадськими структурами; публічність. Державні інститути публічні на відміну від “приватних” недержавних інститутів громадянського суспільства, відповідальні за прийняття колективних загальних рішень, а не приватних інтересів; інструмент легітимації. Рішення державних органів сприймаються суспільством (хоча й не завжди і не всіма його членами) як обов’язкові до виконання тому, що вони прийняті в інтересах всього суспільства і для загального блага; інструмент панування. Державна влада і державний авторитет підтримуються примусом. Вона володіє всіма можливостями забезпечити виконання законів, караючи тих, хто не виконує їх. За М.Вебером державна монополія на “законне здійснене насилля” і є практичним вираженням її суверенітету. Апарат держави включає в себе виконавчу владу (уряд), законодавчий орган (парламент), хоча є країни, де його не має, судові органи, бюрократичний апарат, військові сили, поліцію, місцеві та регіональні інститути і т.п. Велику роль відіграють державні символи та церемоніал; територіальне об’єднання. Юрисдикція держави має свої географічні характеристики (земля, надра, населення, тобто громадяни і негромадяни, які живуть у визначених границях). Ці ознаки на протязі тривалого історичного розвитку змінювалися за змістом та механізмом реалізації.

Російські політологи В.Ачкасов і В.Гуторов визначають два основних підходи до розуміння сутності держави. Перший – це гоббсовська владна держава (К.Маркс, М.Вебер та ін..) або традиційна, яка є перш за все монополією держапарату на розв’язання соціальних конфліктів і здійснення легітимного насилля. Традиційні держави мали інституційно необмежену владу над підданими, не визнавали рівноправ’я людей, особистість як джерело державної влади. Цей підхід підкреслює політичний аспект сучасної держави. Типовими зразками такої держави були монархії.

Другій підхід сфокусовано на ліберальній конституційній державі (Дж. Локк, І.Кант та ін..). Зміст її – в обмеженні держави через правову систему (конституціоналізм). Такий підхід концентрує увагу на правовому аспекті сучасної держави, тобто правовій держави, сутність якої буде розглянуто в окремому розділі. З правової точки зору необхідними ознаками держави є державна територія, державний народ або політична нація і державна влада. В політико-юридичному сенсі держава розуміється в узькому значенні, як інститут панування, як носій державної влади, яка має право на державний примус.

На погляд автора, від інших політичних інститутів держава відрізняється:

• організацією влади за територіальною ознакою;

• наявністю особливої групи людей, які здійснюють управління суспільством і охорону його економічної та соціальної структури;

• монополією на владний примус;

• правом і можливістю здійснення внутрішньої та зовнішньої політики від імені всього суспільства;

• суверенним правом видання законів і правил, які є обов’язковими для всіх членів суспільства;

• монопольним правом на збирання податків з населення, формування державного або національного бюджету.

Отже, держава є основним системоутворюючим елементом політичної системи, яка здійснює управління загальносуспільними справами в інтересах збереження цілісності суспільства і стабілізації суспільної системи. Суспільне призначення держави реалізується через її функції, які визначимо коротко.

Традиційно функції держави поділяють за сферами реалізації цілей на внутрішні та зовнішні, хоча зрозуміло, що будь-який поділ є умовним. До зовнішніх відносять оборонну функцію (забезпечує цілісність держави, безпеку, військовий потенціал і т.п.), а також дипломатичну (створення сприятливих зовнішньополітичних умов для інтеграції у світове співтовариство) і функцію взаємовигідного співробітництва у різних галузях міжнародних відносин.

Внутрішні функції держави охоплюють всі сфери суспільного життя. Тому дослідники виокремлюють різні функції, але їх можна звести до наступних: економічна ( організація, координація, регулювання економічних процесів за допомогою податкової, кредитної політики і т.ін); адміністративно-управлінська, правова (розробка правових норм, забезпечення правопорядку); соціальна (проведення соціальної політики щодо задоволення інтересів громадян, соціальні гарантії і захист малозабезпечених верств населення); культурно-виховна (створення умов для задоволення культурно-освітніх потреб людей, залучення до шедеврів світової культури, розвиток молоді і спорту), інтеграційно-мобілізаційна (мобілізація всіх видів ресурсів для забезпечення єдності і стабільності суспільства). Зміст і пріоритет функцій залежить від багатьох факторів – рівня соціально-економічного розвитку, співвідношення інтересів, типу пануючої еліти, історичного досвіду держави. Так для української держави впливовими є брак досвіду розвитку незалежної і суверенної держави та національно-консолідуючих сил і ідей, тому функція національно-державної консолідації поряд з іншими набуває особливого значення на етапі розбудови держави.

Форми правління та державного устрою. Держава завжди була і є складною за структурою організацією. Загальноприйнятим в політології є визначення форми держави за “формою правління” та “формою територіально-державного устрою”. Через них розкривається організація верховної влади, структура та порядок взаємовідносин вищих державних органів, посадових осіб та громадян. Форми правління поділяють за способом організації влади, за її формальним джерелом, тобто хто здійснює владу. В сучасному світі держави поділяють на монархії та республіки.

Монархія була домінуючою формою правління на протязі тисячоліть. Навіть у ХХ ст.. були створені монархії у Норвегії (1905) та в Іспанії (1975) після падіння диктатури Франко. Формальним джерелом влади є одна особа – монарх, влада якого успадковується і не є похідною від якоїсь іншої влади або від виборця. Його влада є безстроковою і безвідповідальною. Така влада, уособлена монархом, неминуче стає сакральною (священною), й саме це є умовою легітимації. Монарх – це носій традиції, символ єдності нації, непорушності політичної системи. Вона зберігається й сьогодні майже в третині країн світу в різних її видах: абсолютна монархія, конституційна, дуалістична, парламентарна. Монархії різняться більше за стилем ніж за обсягом повноважень. Принципово відрізняється символіка і ритуал Британської монархії від країн Північної Європи (Нідерланди, Норвегія, наприклад, де монарх можете поїхати й на велосипеді).

Абсолютна монархія (Саудовська Аравія, Оман, Катар) – влада монарха необмежена конституцією. Конституційна монархія існує в дуалістичній (Іорданія, Кувейт, Марокко) та парламентській (Велика Британія, Бельгія, Данія, Норвегія, Монако, Нідерланди, Швеція, Іспанія, Люксембург) моделях. Вона передбачає обмеження влади глави держави конституційними нормами. В дуалістичній монархії повноваження монарха обмежені в законодавчій сфері, але широкі у виконавчій гілці. Він зберігає контроль над законодавчою владою, володіючи правом вето на рішення парламенту та правом його дострокового розпуску. У парламентській монархії глава держави не впливає на законодавчий процес, фактично не реалізує право вето. Уряд є головним суб’єктом управління країною, якій формується на основі парламентської більшості і несе відповідальність перед парламентом. Будь-який акт монарха потребує затвердження глави Кабінету або профільного міністра (принцип контрасигнатури). Таким чином, монархія сьогодні – це слабка політична організація, але вона традиційно забезпечує легітимацію влади.

Республіка ( від лат.- res publica – громадська справа) – це така форма врядування, за якою найвища влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний визначений строк. В сучасному світі республіка існує як президентська, парламентська та змішана. Для президентської республіки характерні особлива роль президента і чіткий розподіл влад та їх збалансованість (США). Президент є і главою держави, і главою уряду одночасно. Обирається на всенародних виборах. Президент формує уряд (самостійно або за згодою парламенту відносно деяких ключових посад), очолює його і несе персональну відповідальність за його функціонування. Парламент не може винести вотум недовіри уряду, але й президент не має права розпустити достроково парламент. Однак у парламенту є право на імпічмент, тобто притягнення до відповідальності та судового розгляду справи про злочини вищих посадових осіб, зокрема президента. Президент наділяється правом відкладального вето на закони, які приймає парламент і активно їм користується. Крім того, президентом стає лідер партії, яка перемогла на виборах, а парламентська більшість може бути утворена іншою партією (США, 1980-і рр.), що неможливе в парламентській республіці. Таким чином, з одного боку, у президентській республіці створюються сприятливі умови для концентрації владних повноважень у президента, а з другого – конституційні норми дозволяють уряду працювати стабільно і парламент володіє реальними повноваженнями, яких не має у деяких державах з парламентською формою правління.

Парламентська форма врядування може існувати в республіці і в монархії ( Велика Британія, Австрія, Італія, Бельгія, Німеччина, Греція, Болгарія, Туреччина і ін.). У Європі їх налічує 24 держави. Головна ознака – формування уряду на парламентській основі, тобто парламентської більшістю, а уряд несе відповідальність перед парламентом. Прем’єр- міністр (канцлер) є фактично першим в політичній ієрархії. Глава держави виконує багато формальних функцій (представницькі, церемоніальні, процедурні). Він обирається або парламентом, або колегією виборщиків, або безпосередньо народом, що впливає на його політичний статус. Щодо цього твердження то воно викликає іноді дискусію. Глава держави призначає уряд за згодою коаліції партій, які формують більшість у парламенті. Вотум недовіри уряду з боку парламенту призводить до відставки уряду або розпуску парламенту й призначення дострокових парламентських виборів, або перше і друге.

Змішана поєднує ознаки президентської та парламентської республіки. Яскравим прикладом є Франція. Напівпрезидентська, або прем’єр-президентська (М. Дюверже) модель характеризується тим, що президент обирається на прямих загальних виборах, має широкі владні повноваження, функції виконавчої влади здійснює прем’єр-міністр і кабінет, який несе політичну відповідальність перед парламентом. Президентсько - парламентська зі значним домінуванням президентських повноважень існує в державах Латинської Америки (Перу, Еквадор, Болівія, Колумбія), в деяких державах СНГ, зокрема Росії, а також Португалії, Фінляндії (до 1991р). Основні риси: наявність всенародно обраного президента, президент призначає уряд і відсторонює членів уряду, уряд (окремі міністри) повинні мати довіру з боку парламенту, президент має право на розпуск парламенту. Слід підкреслити, що наявна типологізація не є абсолютною, в світі існують різновиди зазначених форм, наприклад Швейцарія, з так званим “колективним президентом” або асамблейно-незалежною системою (М.Шугарт і Д.Кері), але всі описати неможливо.

Характеристика держави за формою територіального устрою включає розуміння територіально-політичної організації держави, політико-правовий статус її складових частин і принципи взаємовідносин з центральними органами влади та між собою. З точки зору найбільш загальних особливостей держави поділяють на унітарні, федеративні та конфедеративні, хоча деякі автори виокремлюють також імперії як різновид держави (А.Колодій). Унітарній державі притаманні єдина правова, єдина судова системи, засновані на єдиній конституції; як правило, єдине громадянство; єдина система органів державного врядування й адміністрація. Залежно від ступеню централізації держави поділяють на більш централізовані та децентралізовані. До перших відносять Велику Британію, Швецію, Данію, Нову Зеландію, в яких місцеві органи управління перебувають під контролем владних структур. До других можна віднести держави з адміністративно-державними автономіями (Іспанія, Україна).

Федерація – це союзна держава. Вона є формою вільного об’єднання окремих суб’єктів – регіонів, штатів, земель, республік, які володіють певною автономією і мають особливі відношення з центральною владою. Це особлива форма організації всієї системи державного і суспільного життя. Громадянин федерації одночасно належить всієї державі та окремому її суб’єкту. Проблемою є співіснування двох суверенітетів, двох тенденцій розвитку, а саме: прагнення до централізації з одного боку, а з другого – суб’єкти зацікавлені у розширенні своєї самостійності та автономії. Основні ознаки:

• єдиний державний лад і конституційне регулювання виконавчих і законодавчих повноважень центру і суб’єктів федерації. До компетенції центру здебільшого належать питання оборони і національної безпеки, фінансово-грошове регулювання, зовнішня політика, найважливіші податки і т.п.;

• забезпечення представництва регіональних інтересів на федеральному рівні (друга палата парламенту, як правило);

• наявність двох рівнів врядування;

• верховенство федеральної конституції, при наявності її у суб’єктів (США). У більшості сучасних федерацій суб’єкти не мають права виходу з федерації (Німеччина, США, Росія, Австралія). Хоча таке право у Канади існує, але механізм виходу складний.

Конфедерація на відміну від федерації представляє собою союз самостійних держав, які тимчасово передають частину своїх повноважень для здійснення спільних завдань, як правило, в сфері оборони, зв’язку, транспорту союзним органам. Члени конфедерації практично повністю зберігають свій внутрішній та зовнішній суверенітет, маючи право виходу з союзу в односторонньому порядку. Спільні органи не мають прямих зв’язків з громадянами окремих держав. Вони не мають права на оподаткування громадян держав-участниць. Історія знає небагато прикладів конфедерацій (США з 1776 по 1787 р., Німеччина після 1815 р., частково Швейцарія). Враховуючи той факт, що держави зберігають свій суверенітет, конфедеративні союзи дуже швидко розпадалися.

Тенденції сучасного розвитку держави. Одна з провідних тенденцій в умовах глобалізації – ослаблення ролі національних держав та державності в цілому. За спостереженнями відомого американського вченого Ф.Фукуями, активне зростання світової економіки неминуче спричинило руйнування автономії суверенних національних держав за рахунок різкого зростання обміну інформацією, мобільності капіталу й трудових ресурсів. Слабкі держави являють собою загрозу міжнародному порядку. “Тільки держави (й саме держави) здатні об’єднати й доцільно розмістити сили забезпечення порядку. Ці сили необхідні, щоб забезпечувати правління закону усередині країни…Ті хто виступає за “сутінки державності” – чи то поборники вільного ринку, чи то віддані ідеї багатосторонніх договорів, - повинні пояснити, що саме замінить силу суверенних держав в сучасному світі…” – пише Ф.Фукуяма.

Щодо перспектив або тенденцій розвитку держави в сучасному світі, то принцип організації і функціонування ЄС презентована деякими авторами як модель політичної системи, як мережа, яка складається з цілої низки співтовариств, що здійснюють спільну діяльність у економічній, політичній, культурній областях, і яка діє в межах єдиного правового поля та відповідає сучасним вимогам відстоювання національних і регіональних інтересів в умовах глобалізації.

Російських політологи визначають дві тенденції у розвитку сучасних держав: деетатистську, яка містить децентралізацію низки державних функцій, активізацію громадянського суспільства, його контролю за діяльністю держави, посилення діяльності органів самоуправління. Друга – етатистська, що характеризується підвищенням ролі держави як регулятивного та інтегративного інструменту суспільства. Як перша тенденція не означає послаблення держави, так і друга не означає його посилення. Це об’єктивні процеси і вони мають свій національно-державний зміст. Сучасна держава активно втручається в економічні, соціальні та інформаційні процеси. За допомогою податкової, інвестиційної, кредитної та іншої політики стимулює розвиток виробництва. Без державного регулювання неможливо забезпечити соціальний захист громадян, особливо в кризових умовах розвитку суспільства.

Посткомуністичний перехід виявив безліч найскладніших проблем, розв’язання яких неможливе без активного втручання держави. Для країн, які зазнали довготривалий досвід різного характеру авторитаризму і посилення впливу держави на всі сфери суспільного життя, сильна держава не асоціюється (особливо на початку переходу) з демократичним розвитком. Це викликано рядом обставин, а саме: нинішнім етапом зміцнення ринкових механізмів, певною ейфорією від захоплення різного роду ліберальними стратегіями, які виявилися малопридатними для багатьох країн і негативно відбилися на ставленні до ролі держави, як з боку політиків, так і з боку учених; неефективністю нових демократичних інститутів; деякими підходами прибічників розвиненого громадянського суспільства, які розглядали перспективи його створення через послаблення держави; корупційністю державних чиновників і бюрократизацією, які призвели до того, що люди зневірилися в чесності й компетенції урядів тощо.

Отже, одне з найважливіших завдань сучасних держав – це пошук нових форм внутрішньої організації, підвищення ефективності політичних інститутів та адаптивності в умовах глобальних викликів і збереження суверенітету.

Політична система України. Становлення і розвиток політичної системи України відображає всю складність постсоціалістичних трансформаційних соціально-політичних процесів, які зазнало суспільство в 90-і рр.. ХХ ст. – на поч. ХХІ ст..

Формування політичної системи завжди пов’язане з законодавчим та конституційним процесом. Інституціоналізація демократичної політичної системи постсоціалістичної України вимагала визначення нових базисних підстав її організації і функціонування, які б дозволили упорядкувати суспільні зв’язки і відносини й могли сприяти розв’язанню соціальних конфліктів, а також створенню умов для стабільного прогнозованого розвитку суспільства. Одним з вирішальних елементів стала її легітимація, яка здійснюється шляхом законодавчого закріплення базисних норм і принципів. Ці законодавчі норми фіксуються, як правило, на рівні конституцій і входять до її перших розділів. В цьому сенсі прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. стало новим етапом у розвитку політичної системи. Основний закон держави визначив засади формування і розвитку політичної системи, закріпив функції окремих її елементів, розкрив зміст та особливості діяльності держави в політичній системі. Україна визначалась як суверенна, незалежна, демократична, соціальна і правова держава. Як демократична політична система вона потребувала докорінної зміни кожного з компонентів.

Для розуміння складності процесу становлення демократичної політичної системи визначені періоди, коли формувалась інституційно-комунікативна складова (політичні інститути, громадські структури, норми і цінності та їх взаємодія), в якій реалізується політична влада і здійснюється політичний вплив. Однак слід розуміти, що будь-яка періодизація є умовною, схематичною і не дає достатніх уявлень про сам процес, але дозволяє виокремити найбільш важливі події, тенденції, закономірності, які допомагають більш об’єктивно оцінити стан та особливості розвитку.

Перший період – 1990/91 - 1996 рр. – організаційно-політичний. Охоплює час від Декларації про Державний суверенітет (16 липня 1990 р.) до прийняття Конституції. Складність цього етапу в тому, що одночасно відбувався процес деінституціоналізації старої системи і легітимація нових інститутів (парламент, інститут президенства, Конституційний суд, вільні вибори), демонополізація ідеологічної сфери ( багатопартійність, незалежні ЗМІ, недержавні аналітичні центри), а також важкий конституційний процес. Укладенням Конституційного Договору між президентом і Верховною радою 8 червня 1995 р. було знайдено тимчасовий компроміс між гілками влади і президентом, що стабілізувало систему. Посаду президента було запроваджено законом України від 5 липня 1991 р. На цьому етапі політична система визначається за типом – як відкрита, за характером – як перехідна, за формою правління – змішана, з президентсько-парламентською моделлю.

Другій – 1996/97- 2004 рр. – від нового виборчого закону 1997 р., за яким Україна переходила до змішаної виборчої системи до прийняття закону про політичну реформу «Про внесення змін до Конституції України» (8 грудня 2004 р.). Цей період є політико-юридичним затвердженням владних інститутів, визначенням основних проблем їх діяльності, які пов’язані з реорганізацією органів влади, дублюванням політичних і адміністративних функцій виконавчої влади, відсутністю належної юридичної бази, економічних і політичних умов функціонування тощо. Запровадження пропорційної системи сприяло підвищенню ролі партій, розвитку громадянського суспільства, але виявило нові проблеми. На цьому етапі посилилися авторитарні тенденції розвитку політичної системи.

Третій – 2005/6 – 2010/11 рр. – це етап пошуку відповідних механізмів у вирішенні вищезазначених проблем, починаючи від політичної реформи (грудень, 2004) до рішення Конституційного Суду (жовтень, 2010) щодо відміни положень політичної реформи і повернення до президентсько-парламентської моделі. Багатопартійність поступово трансформується від атомізованого розмаїття з великою кількістю нечисельних маловпливових партій в партійну систему в її класичному розмежуванні на лівих, правих і центр. Однак актуальною проблемою залишається підвищення системоутворюючої ролі партій, формування політичної еліти як носія ключових цінностей і відповідальної провідної верстви, вирішення багатьох соціальних проблем в плані підвищення стандартів життя, безпеки громадян і т.п.

Утворення нової політичної системи відбувається складно і суперечливо. Особливістю українського державотворчого процесу є його бінарність або подвійність, тобто одночасно йде процес становлення демократії та розбудова національної держави. Основні системоутворюючі компоненти та функції наповнюються новим змістом, який відповідає статусу незалежної демократичної держави і набувають властивостей демократичної плюралістичної системи.