Контрольне завдання № 35

1. Подайте порівняльну характеристику особливостей етнополітики Російської та Австрійської імперій стосовно «українського питання». Поділи Польщі призвели до того, що з ліквідацією державних кордонів між Ліво- та Правобережною Україною, створилися сприятливіші умови для розвитку українського народу як у господарській, так і в духовній сферах.

Останнє десятиріччя перед визвольною війною 1648—1654 pp. було часом особливо жорстокого феодального гніту. Польські й полонізовані українські магнати й козацтва, міщанства шляхтичі, захопивши родючі українські землі й зайнявши всі адміністративні посади — воєвод, старост, каштелянів та ін.,— по-хижацькому грабували природні багатства, неймовірно експлуатували населення, насамперед селян. Панщина у "багатьох місцевостях України, зокрема, у Східній Галичині й на Волині, досягла 5—6 днів на тиждень.

Соціально-економічне гноблення доповнювалося жорстоким націонаціонально-релігійним гнітом. Використовуючи зраду найбільших українських магнатів і частини вищого православного духівництва, польські шляхтичі силою насаджували в Україні католицизм і уніатство, перешкоджали розвитку шкіл, освіти, української культури, утискували православних і їхню віру, знущалися з православних священиків, захоплювали й руйнували церкви та монастирі.

Та, незважаючи на жорстоке національне і релігійне гноблення, полонізувалась і окатоличилася лише верхівка українських феодалів. Основна ж частина українського населення — селяни, козаки, міщани — лишилися вірними своїй мові, культурі, вірі, національним традиціям. В українських землях — Лівобережжі і Слобожанщині, які входили до складу Росії, відбувалися в основному ті самі суспільно-економічні процеси, що й в усіх російських землях, — посилювався кріпосницький гніт і водночас відбувався розклад феодально-кріпосницької системи, в надрах якої формувався капіталістичний уклад

2. Якими, на вашу думку, є досягнення і прорахунки двадцятирічного розвитку України як незалежної держави? За 20 років незалежності україни сталися багато подій зв'язаних як з етнополітікой як з економічною політичною, так і з релігионний діяльністю .Наверноє головне досягнення - Проголошення незалежності України,страна яка більше 4 століть була під гнобленієм і протекторат різних країн . достоїнствами можна вважати: вибір державної символіки і впорядковування кордонів,естественно приєднання крима до території України. рорахунки в тому плані,что україна втратило,той коопераційної бази яка,била при СРСР, вона віжівала лише на своїх обмежених ресурсах . природне безрозсудне відношення до своїх виробництв -вместо того,что б националізовать їх і обернути дохід в свою країну, вони безбожно за гріш здавали в оренду західним інвесторам,і гроша,естественно просочувалися крізь пальці за кордон. дуже малий імпорт, лише єдиний істотний який ще не завалили -проїзводство важких транспортних літаків ..приватизація землі під приватну власність і продаж заповідників . вагання цін, майже вічна криза, відсутність стабілізації закордонної валюти,і позики багаточисельних кредитів в европи,коториє все-таки доведеться віддавати. але потрібно віддати належне Україна -молода країна і прагне розвиватися і удосконалюватися сподіватимемося на краще і пам'ятатимемо,что все в наших руках.

3. 1019–1054 у Київській Русі князював:д) Ярослав Мудрий

4. Встановіть хронологічну послідовність історичних подій:

2-а) заборона вступати до середніх і вищих навчальних закладів вихідцям із кріпаків

1-б) відкриття Києво-Могилянської колегії

4-в) організація робітничих факультетів (робітфаків)

3-г) поділ гімназій на класичні та реальні

5-д) запровадження початкової (І–IV класи), неповної середньої (І–VІІ класи) та середньої (І–Х класи) школи

5. Позначте положення, внесені до Зборівського трактату:

а) козацька територія обіймає Київщину, Чернігівщину і Брацлавщину

д) козацький реєстр становить 40 тис. осіб

6. Останній гетьман України (ХVІІІ ст.):

а) Кирило Розумовський

7. Установіть відповідність між поняттями та їхніми визначеннями.

Шістдесятники -3! Дисиденти -4! Раднаргоспи -2! Колгоспи - 1!

підприємства, створені шляхом об’єднання окремих селянських господарств для спільного господарювання на основі суспільних засобів виробництва та колективної праці державні органи, що в межах економічних адміністративних районів, здійснювали управління галузями промисловості та будівництва особи, які належать до покоління інтелігенції, що розпочала своє творче та громадське життя за часів «відлиги» особи, які відкрито виступали проти існуючих у тоталітарному суспільстві норм, офіційної ідеології й державної політики

8. Другим Універсалом Української Центральної Ради:

б) ухвалено не проголошувати автономного устрою України до скликання Всеросійських Установчих зборів;

+9. Встановіть відповідність між датами та історичними подіями:

10 червня 1917 року - 2!	ухвалення Конституції Української Народної Республіки
20 листопада 1917 року -1!	проголошення І Універсалу Центральної Ради
29 квітня 1917 року -4!	проголошення Західноукраїнської Народної Республіки
13 листопада 1918 року -3!	проголошення ІІІ Універсалу Центральної Ради

10. Радянська влада у 1920-х рр. НЕ відкривала в українських землях:

в) коледжів

11. Друга світова війна розпочалася з нападу:

г) Німеччини на Польщу

12. «Реабілітація» – це:

в) виправдання, відновлення в правах неправильно звинувачених, зганьблених чи засуджених осіб

36

1. 1934 року внаслідок реорганізації відділи були фактично ліквідовані, і ВУАН стала асоціацією галузевих інститутів (36 структурних одиниць); її підпорядкували Раді Народних Комісарів УРСР. Відтоді на перше місце в діяльності ВУАН висунулися математика, техніка й природознавчі науки. Був значно поповнений склад академії новообраними дійсними членами і член-кореспондентами. У лютому 1936 ВУАН перейменували в АН УРСР. РНК УРСР затвердила новий статут АН УРСР, за яким вищим органом академії стали Загальні збори, основними осередками науково-дослідної роботи — її наукові інститути. Після перейменування Академія стала не національною, а територіальною науковою установою. Її знову поділено на три відділи: Суспільних Наук, Математично-Природничий і Технічний. Того ж року ліквідовано Всеукр. Асоціацію Марксо-Ленінських Інститутів, а її інститути передано до АН. Тоді ж із наркомосвіти передали у підпорядкування президії ВУАН інститути фізики, ботаніки, мікробіології та епідеміології, біохімії, геології, водного господарства, а також створено нові інститути: електрозварювання, гірничої механіки, хімічної технології, клінічної фізіології; раду з вивчення продуктивних сил УРСР, геофізичну обсерваторію. У 1935 ВУАН передано Дніпропетровський інститут фізичної хімії.

1938 року Другий відділ поділено на Фізико-Матем. і Біол.

На 1939 р. АН УРСР мала такі відділи: Фізико-Хім. і Матем. Наук., Біол. Наук, Суспільних Наук (останній з інститутами економіки, історії України, археології, укр. літератури, мовознавства, укр. фолкльору).

АН УРСР з 1940 р. Захопивши Волинь і Галичину в 1939 році, радянська влада ліквідувала Наукове Товариство ім. Шевченка і передала його майно АН УРСР.

До її складу увійшли інститути історії України, економіки, української літератури і українського фольклору. У 1920-30-х роках в АН УРСР розвивалися всесвітньовідомі наукові школи Д.Граве (алгебра), М.Крилова (математична фізика), Л.Писаржевського (хімія), О.Динника (механіка і теорія пружності), О.Богомольця (експериментальна патологія), Є.Патона (електрозварювання), М.Федорова (гірнича механіка), М.Холодного і О.Фоміна (ботаніка), І.Шмальгаузена (зоологія) та ін. У 1938 до АН УРСР увійшов Харківський фізико-технічний інститут, який займав провідні позиції в розробці ряду напрямів ядерної фізики. Вперше в СРСР тут провели ядерну реакцію шляхом розщеплення ядра літію. В Інституті фізичної хімії 1934 одержано важку воду (О.Бродський).

На поч. 1941 у складі АН УРСР існувало 26 інститутів. У них працювало 3092 співробітники, серед яких 60 академіків, 66 членів-кореспондентів, 164 доктори і 325 кандидатів наук. Інститути розміщувалися в Києві, Харкові, Дніпропетровську та Львові.

2. З початку 90‑х років у розвитку політичних процесів в Автономній Республіці Крим почали зростати негативні тенденції. У 1992–1994 рр. реально постало питання про вихід Криму із складу України та, а отже – про подальше існування цілісної незалежної держави. Загострювалася внутрішньополітична ситуація, накопичувалися проблеми облаштування кримських татар. На розвиток політичних процесів автономії негативно впливали зовнішні фактори, зокрема, російський. У 1995–1998 рр. деякі негативні тенденції вдалося подолати: визначений статус Криму як автономії у складі України, зменшився вплив сепаратистських сил.

У середині 90‑х різноаспектна тематика кримського політичного дискурсу, як правило, традиційно актуалізувалася в періоди розгортання конфліктів та криз, рушієм яких слугували питання унормування взаємин між центром та автономією, боротьба за розподіл сфер політичного та економічного впливу й зокрема боротьба за вплив на загальну ситуацію в АР Крим криміногенних угруповань.

Період новітньої кримської історії, відлік якого ведеться від часів набуття Україною незалежності та відновлення в Криму статусу автономії на початку 90‑х років, був позначений гострими проявами кримського сепаратизму. Своєю чергою, вплив офіційного Києва на процеси в автономії був вельми слабким. Недивно, що наступний етап конституювання взаємин, що хронологічно збігається з періодом діяльності Верховної Ради Криму, обраної 1994 року, охарактеризувався чіткими проявами конфронтації між центром і автономією та беззастережними виявами сепаратизму з боку владних кримських еліт.

Упродовж 1995–1998 років тривав процес законодавчого узгодження статусу автономії в складі України. Тодішня стратегічна спрямованість кримських еліт на здобуття самостійності Криму зумовлювала й основні лейтмотиви діяльності ВР РК на початковому етапі. Цьому сприяли й зовнішні впливи з боку РФ стосовно статусу Криму.

Однак, про остаточне розв’язання політичних проблем в Автономній Республіці Крим говорити поки що завчасно. Більше того, проведений аналіз доводить, що в автономії зберігається значний конфліктний потенціал. Це зумовлено такими чинниками: недостатністю правового регулювання відносин між Києвом і Сімферополем; недосконалістю механізму вирішення політичних конфліктів як на центральному, так і на регіональному рівні; міжбюджетним протистоянням між центром і автономією; загальною політичною нестабільністю в АРК; специфікою національних і релігійних проблем у Криму; низкою невирішених політико-правових і соціально-економічних проблем, пов’язаних з поверненням, облаштуванням та відновленням прав депортованих, зокрема, кримськотатарського народу; а також помітним впливом на ситуацію в Криму зовнішніх факторів, які охоплюють економічну, політичну, гуманітарну, інформаційну та воєнно-політичну сфери.

3.в)

4. 2-а) заборона вступати до середніх і вищих навчальних закладів вихідцям із кріпаків

1-б) відкриття Києво-Могилянської колегії

4-в) організація робітничих факультетів (робітфаків)

3-г) поділ гімназій на класичні та реальні

5-д) запровадження початкової (І–IV класи), неповної середньої (І–VІІ класи) та середньої (І–Х класи) школи

5.а)д)

6. г є в е д б а

7.а)г)

8. Катерина І перша Малоросійська колегія

Петро І друга Малоросійська колегія

Анна Іоанівна правління гетьманського уряду

9.г)

10.а)

11.в)

12.в)

37

1. Ідея написання історії Геологічного музею народилась після розробки нами сайту Національного науково-природничого музею (ННПМ) НАН України, оскільки однією з складових таких інтернет-сторінок є історія заснування закладу. Цікаво, що коротка інформація про створення ННПМ НАНУ на сайті є, однак вона формальна і малоінформативна щодо Геологічного музею. Зрозуміло, що вмістити в одну статтю всі досягнення та негаразди, які мали місце в історії музею, неможливо. Тому автор планує декілька публікацій. Представлена робота є першою з низки статей, присвячених головним подіям і видатним особистостям. У наступній публікації автор планує розповісти про досягнення співробітників у науково-музейній справі, які дозволили Геологічному музею стати провідним серед аналогічних закладів в Україні.

У 2012 році геологічна спільнота відзначає 85-річчя з дня створення у Києві Геологічного музею при Укpaїнськiй академiї наук.

Геологічний музей розпочався з колекцій Геологічного та Мінералогічного кабінетів [1], створених при Університеті св. Володимира ще в середині XIX сторіччя. Перші колекції були зібрані професорами С.Ф. Зеновичем, Е.К. Гофманом та А.Л. Андржейовським. У формуванні колекцій Мінералогічного та Геологічного кабінетів брали участь такі видатні вчені, як К.М. Феофілактов, П.Я. Армашевський, І.Ф. Шмальгаузен, П.М. Венюков, П.А. Тутковський, В.Ю. Тарасенко, М.І. Андрусов, П.М. Чирвінський, О.Д. Нацький, Л.А. Крижанівський та інші. Створення Мінералогічного кабінету поклало початок систематичним науковим дослідженням з геології, геоморфології, мінералогії та палеогеографії.

У липні 1918 р. на першому засіданні комісії з метою розробки законопроекту про заснування у Києві Української академії наук, яке відбулося у Міністерстві народної освіти, обговорювались завдання й структура Української академії наук (ВУАН) [2]. Комісія, що працювала з 9 липня по 17 вересня 1918 p., підготувала 27 записок стосовно створення українських наукових установ. Так, у фізико-математичному відділі Академії наук планувалося створити: астрономічну обсерваторію, хімічну лабораторію, фізичний інститут, національний зоологічний музей, ботанічний сад, ботанічний музей та гербарій, геологічний та палеонтологічний музеї, мінералогічний та антропологічний музеї з інститутами, інститут експериментальної зоології, інститут експериментальної ботаніки, фізико-географічний інститут, біологічну станцію Азовського моря, інститут прикладної хімії, інститут прикладної механіки, інститут прикладної фізики, акліматизаційний сад, геодезичний інститут, інститут наукової експериментальної медицини та ветеринарії. У 1920 р. в Києві при Академії наук був створений Геологічний кабінет, до якого перейшли колекції Українського наукового товариства [3] та, частково, Мінералогічного кабінету Університету св. Володимира, а також колекції П.А. Тутковського, Ф.М. Полонського, М.І. Безбородька й В.І. Крокоса. Цікавим є той факт, що перша інвентарна книга музею датована 1920 роком.

У 1927 році у Києві з’явився Національний геологічний музей як самостійний науковий заклад з відділами: геологія, мінералогія і петрографія, палеонтологія, корисні копалини. Саме цей рік вважається роком створення Геологічного музею. Першим директором закладу став академік П.А. Тутковський. Музей розміщався в будинку (вул. Володимирська, 55), зведеному за проектом архітектора П.Ф. Альошина [4]. До складу Геологічного музею ВУАН увійшов Геологічний кабінет разом зі своїми колекціями.

За ініціативи Президії АН УРСР 26 червня 1931 р. (Постанова Президії ВУАН, протокол №17) було прийнято рішення об’єднати Геологічний кабінет, Геологічний музей (вул. Володимирська, 55) та Український науково-дослідний геологічний інститут (вул. Володимирська, 44), залишивши за ними їхні приміщення.

Після смерті П.А. Тутковського, з 1930 р. і до середини 1937 р., Геологічний музей очолював доктор наук, професор Федір Михайлович Полонський. Згідно з планом розвитку у музеї повинно було функціонувати п’ять відділів, проте фактично працювало тільки чотири: 1) відділ загальної геології, який очолював академік В.В. Різниченко; 2) відділ мінералогії та петрографії – професор, доктор геолого-мінералогічних наук М.І. Безбородько; 3) відділ палеонтології – професор, доктор наук В.І. Крокос; 4) відділ корисних копалин – професор, доктор наук Х.М. Полонський.

З 1930-го по 1939 р. поступово збагачуються фондові матеріали музею. Колекції поповнюються за рахунок надходжень від співробітників закладу та провідних спеціалістів Геологічного інституту. Це колекції Полонського Х.М., Новик К.И., Мельника М.Є., Крокоса В.І., Пимонової Н.В., Наливайка Л.К., Шульги П.Л., Юрка Ю.Ю., Петровського Е.П., Василенко П.І., Лучицького В.І., Лунгерсгаузена Л.Ф., Бурчак-Абрамовича Н.О., Безбородька М.І., Різниченка В.В. Колекції та зразки порід передають різні геологічні підприємства, шахти, окремі громадяни. Значні надходження музей отримав від геологічного та мінералогічного кабінетів Київського інституту народної освіти. У фондах Геологічного музею зберігається інформація про те, що велетенський скам’янілий стовбур кипариса, який досі прикрашає сходи Науково-природничого музею, привезли у 1934 р. з Поділля.

Під керівництвом науково-художньої комісії, яка постійно діяла при музеї, створюється серія картин, які дотепер виставлені в залах. До складу цієї комісії входили В.І. Крокос, К.Й. Новик, М.Є. Мельник, П.Л. Шульга та видатний український художник І.С. Їжакевич [5].

Тяжкі випробування для співробітників Геологічного музею настали у 1936–1937 роках. Видатні діячі геологічної науки, академіки, доктори, професори підпали під так звану Пулковську справу6 і були репресовані. У 1938 р. Інститут геології, у підпорядкуванні якого знаходився Геологічний музей, переїхав у нове приміщення за адресою: вул. Леніна, 15 (зараз – вул. Богдана Хмельницького), і з серпня 1939 р. цей заклад носить назву Інститут геологічних наук АН УРСР.

2. Незалежна Україна зіткнулася зі специфічними етнополітичними факторами, пов’язаними із змінами в її геополітичному становищі. В Україні, за даними перепису населення 2001 р., українці становили 72,6 %, росіяни - 22 %, євреї, білоруси, румуни, молдавани, болгари, поляки, угорці, татари та інші - 5,4 %. Спираючись на історичний досвід державотворення, зокрема, демократичні принципи Української Народної Республіки в налагодженні міжнаціональних відносин, Верховна Рада в Декларації про державний суверенітет України, яка була прийнята 16 липня 1990 р., проголосила, що громадяни всіх національностей становлять її народ. Усім громадянам республіки відповідно до Конституції України гарантовано право вільного національно- культурного розвитку.    Відродження державності України здебільшого позитивно сприйняли представники всіх націй і народностей, які проживали на її території. Важливо, що наша держава не тільки задекларувала, але й послідовно здійснювала політичний курс на утвердження рівності перед законом. Україна - поліетнічна країна. До її складу входить низка етнічних спільнот. Першу, досить відокремлену, становлять росіяни (понад 11,3 млн чол.). До другої когорти належать етноси, кількість яких перевищує стотисячний рубіж. В Україні таких етносів нараховується вісім: євреї, білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, поляки, угорці, румуни. Загальна чисельність їх становить близько 4% від усього населення держави.    Третю когорту утворюють національні спільноти, чисельність яких перевищує п’ятидесятитисячний рубіж, але не досягає стотисячного. Таких етносів в Україні чотири: греки, казанські татари, вірмени та німці. Їх частка складає близько 0,6 % від загальної чисельності населення.    До четвертої когортної групи входять етнічні спільноти, чисельність яких перевищує десять тисяч, але не досягає п’ятидесяти тисяч. Це - роми (цигани), гагаузи та грузини. І, врешті, п’ята когорта - це етногрупи, чисельність яких не перевищує десятитисячний бар’єр, але налічує понад тисячу чоловік у кожній етнічній групі.    Ці дані змінюються у зв’язку з посиленням етнічних і демографічних процесів, але практично не впливають на вже сформовану етнічну структуру України. Важливими складовими багатонаціональної реальності є характер розселення, тип поселення, що переважав, домінантна релігійна орієнтація етнічних груп.    Так, для кримських татар, болгар, угорців, румун, греків характерний компактний характер розселення. Всі вони, крім греків, проживають переважно в сільській місцевості. Релігійна орієнтація кримських татар - ісламська. Інші перераховані народи відносяться до православної, католицької та протестантської і інших християнських конфесій. Характер розселення росіян - переважно дисперсний, 88% проживає в містах, абсолютна більшість віруючих належить до православної конфесії.    Дисперсно, переважно в містах розселилися євреї, білоруси, поляки, татари, азербайджанці і вірмени. За віросповіданням більшість євреїв - прихильники іудаїзму, татари, азербайджанці сповідують іслам, серед віруючих-християн більшість білорусів - православні, поляків - католики. До православної конфесії належать греки. Вони розселилися здебільшого компактно і в селах, і в містах. Віруючі вірмени належать переважно до вірмено-григоріанської церкви. Компактно і переважно в сільській місцевості проживають німці. Їх релігійна орієнтація – протестантська

3. а) палеоліт

4. б,а,г,в,д

5. д,а

6. г,є,в,е,б,д,а

7. а,в

8. катерина 1 перша колегія

петро1 гетьманський

анна іоанівна друга колегія

9.г

10.г

11. в,г

12. в

38