2. Поняття спеціального субєкта злочину. Ознаки, що характеризують спеціального субєкта злочину. Види (класифікація) спеціальних субєктів злочину.

Суб'єкта злочину, в якого є такі загальні ознаки, як фізична осудна особа, яка досягла встановленого законом віку кримінальної відповідальності, називають загальним суб'єктом злочину. Відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає суб'єкта як елемент складу, а отже, виключає склад злочину і кримінальну відповідальність.

Поряд з поняттям загального суб'єкта КК передбачає і поняття спеціального суб'єкта. Частина 2 ст. 18 визначає, що спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб 'єктом якого може бути лише певна особа. Таким чином, спеціальний суб'єкт — це особа, яка крім обов'язкових загальних ознак (фізична осудна особа, яка досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб'єкта конкретного складу злочину.

Ознаки спеціального суб'єкта доповнюють загальне поняття суб'єкта злочину, виступаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними, наприклад, громадянство для субєкта державної зради, службове становище, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини) та інші.

11. Поняття і критерії неосудності.

Стаття 19. Осудність

1. Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

2. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

3. Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.

Згідно зі ст.18 однією з ознак суб’єкта злочину є його осудність. Осудність — обов’язкова умова визнання провини обвинуваченого, тобто осудність є передумовою вини. Осудність — здатність особи під час вчинення діяння, передбаченого чинним Кодексом, усвідомлювати значення своїх дій, розуміти їх характер, передбачати їх наслідки для себе і оточуючих, свідомо керувати своїми діями і нести у зв’язку з цим кримінальну відповідальність і покарання. Осудна особа повинна мати достатній рівень психічної зрілості, усвідомлювати соціальне значення своїх дій та в яких випадках дії можуть причинити шкоду іншим людям або суспільству, бути здатною керувати своєю поведінкою. Такий стан психіки особи визначає її право вибору, “свободу волі”.

У відповідності до презумпції психічного здоров’я, що відображена в ст.3 Закону України “Про психіатричну допомогу” від 22 лютого 2000 р. № 1489-ІІІ, кожна особа вважається такою, що не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах і в порядку, передбачених законом. Тому у випадках, коли виникає сумнів щодо осудності особи, призначається судово-психіатрична експертиза.

Питання про осудність вирішується тільки стосовно певного, конкретного та доведеного суспільно небезпечного діяння. У разі скоєння декількох злочинів питання про осудність розглядається стосовно періоду скоєння кожного суспільно небезпечного діяння. Висновок про осудність робиться судом на основі оцінки психічного стану особи під час вчинення нею діяння, тобто стан осудності (чи неосудності) має межі часу і визначені параметри. Суперечить закону вживання таких висловів, які зустрічаються у процесуальних документах, як “осудність обвинуваченого у теперішній час”, “осудність свідка чи потерпілого”, “осудність позивача чи відповідача” у цивільному судочинстві.

Осудними визнаються не тільки психічно здорові особи. Осудність відображає ту міру вимог до психіки суб’єкта, яка дозволяє покласти на нього відповідальність у випадку порушення ним кримінально-правової заборони.

Встановлення осудності особи в період здійснення нею злочину не виключає наявності у неї того чи іншого психічного розладу в минулому чи в момент скоєння нею злочину, але ступінь змін психіки в даному випадку не позбавляє особу можливості усвідомлювати свої дії і керувати ними під час вчинення діяння.

Осудність, неосудність — це юридичні поняття, які дозволяють відмежувати злочин від некараної суспільно небезпечної дії, злочинця від психічно хворого.

Неосудність особи обумовлена її нездатністю усвідомлювати свої дії або керувати ними під час вчинення діяння, передбаченого чинним Кодексом, через наявність у неї на той час певного розладу психічної діяльності.

Особа, яка вчинила суспільно небезпечні дії у стані неосудності, не є суб’єктом злочину і тому не несе кримінальної відповідальності. Неосудною особа визначається тільки судом.

Викладені у ч.2 ст.19 складові частини неосудності прийнято називати формулою. Формула неосудності складається з двох критеріїв — медичного (біологічного) та юридичного (психологічного), які виступають у єдності.

Медичний (біологічний) критерій неосудності складається з чотирьох груп узагальненого переліку розладів психічної діяльності: хронічне психічне захворювання, тимчасовий розлад психічної діяльності, недоумство, інші хворобливі стани психіки. Вказані групи охоплюють всі можливі випадки хворобливого розладу психічної діяльності людини.

Поняття хронічне психічне захворювання об’єднує психічні захворювання, які мають тривалий (не менше трьох місяців відповідно до Міжнародної класифікації хвороб 10-го перегляду — МКХ-10) або часто рецидивуючий перебіг з тенденцією до прогресивності — поступового наростання та ускладнення хворобливого процесу, що призводить до глибоких та стійких патологічних змін психіки, які виявляються у глибокому розладі психологічного контакту з реальною дійсністю, виражених порушеннях мислення, свідомості, пам’яті, афекту, поведінки, критичних здібностей. Останні порушують судження і поведінку, здатність усвідомлювати чи оцінювати реальність. У перебігу хронічних психічних захворювань завдяки лікуванню можуть спостерігатися періоди поліпшення (ремісії), інколи стійкі та тривалі. До категорії хронічних психічних захворювань відносять шизофренію, пресенільні психози, старечу недоумкуватість, прогресивний параліч тощо.

Під поняттям тимчасовий розлад психічної діяльності розуміється широкий спектр психічних розладів, які мають різну тривалість і закінчуються видужанням. До них належать алкогольні та інші інтоксикаційні психози (біла гарячка, галюціноз, гострий параноїд), реактивні психози (тимчасові розлади психічної діяльності, що виникають внаслідок дії психічної травми), так звані виключні стани (короткочасні психотичні розлади з раптовим початком, з порушенням свідомості, бурхливим перебігом з рухомою активністю, які завершуються повним видужанням з амнезією періоду психозу: патологічне сп’яніння, патологічний афект, сумеркові стани свідомості та ін.), стани декомпенсації при психопатіях та ін. Головною ознакою тимчасових розладів психічної діяльності є повна зворотність психічних розладів.

До групи недоумство належать усі психічні розлади, що характеризуються стійким зниженням психічної діяльності з порушенням інтелектуального функціювання, мислення, пам’яті, критики, незворотніми змінами особистості, вираженим порушенням або неможливістю соціального пристосування. Такі порушення можуть бути як вродженого (олігофренія), так і набутого характеру внаслідок перенесених захворювань (атеросклеротична, травматична деменція та ін.). Головною ознакою олігофренії є первісне психічне недорозвинення, неповноцінність розумової діяльності. За ступенем психічного недорозвинення виділяють три клінічні варіанти олігофренії: ідіотію (найглибшу ступінь вродженого недоумства), імбецильність (середню ступінь) та дебільність (легку ступінь).

Надбане недоумство характеризується зниженням інтелекту та інших функцій психіки під впливом хворобливого процесу (склерозу судин головного мозку, травматичного або іншого ураження головного мозку).

Четвертою групою медичного критерію є інші хворобливі стани психіки. У даному випадку йдеться про стани, які не належать до категорії психічних захворювань у вузькому розумінні слова, але мають певні порушення психічної діяльності і розцінюються як такі, в яких є якісні відміни від психічної норми. До таких станів традиційно відносять психопатії (розлади особистості і поведінки за МКХ-10), патологічний пубертатний криз, психічний інфантилізм, аномалії психіки у глухонімих та ін.

Питання осудності — неосудності неможливо вирішувати за допомогою тільки медичного критерію.

Медичний критерій вказує, що неосудність повинна бути обумовлена виключно психічним розладом, і констатує його наявність. Але постановка діагнозу психічного розладу в багатьох випадках ще не передбачає вирішення питання про неосудність. Цілий ряд захворювань може викликати різні за тяжкістю психічні розлади — від легких психічних змін, що не вносять будь-яких значних порушень у спосіб життя та повсякденну діяльність хворого, до станів тяжкого психічного дефекту. Також не має суттєвого значення для вирішення питання про неосудність віднесення психічного розладу до тієї чи іншої групи медичного критерію. Найбільш важливим є визначення такої тяжкості (глибини) встановлених хворобливих розладів психіки, яка б обумовила нездатність особи нести відповідальність за скоєний злочин. Це можливо за допомогою юридичного критерію неосудності.

Юридичний (психологічний) критерій неосудності містить в собі дві ознаки: інтелектуальну — нездатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та вольову — нездатність керувати своїми діями. Дві ознаки юридичного критерію дають більш повну, всебічну характеристику виявлених психічних розладів. Інтелектуальна ознака юридичного критерію неосудності спрямована на оцінку критичних здібностей суб’єкта в конкретних умовах злочину, тобто на встановлення факту, чи мала можливість особа з психічними розладами повною мірою усвідомлювати фактичну сторону своєї поведінки, усвідомлювати її мотиви і суспільну небезпеку, адекватно оцінювати ситуацію, прогнозувати наслідки своїх вчинків. Вольова ознака неосудності — можливість особи втриматися від вчинку — виявляє можливу наявність порушення здатності керувати своїми діями.

У формулі неосудності інтелектуальна та вольова ознаки розділені сполучником “або”, тому для наявності юридичного критерію достатньо лише однієї ознаки — інтелектуальної або вольової. При психічних захворюваннях можливі різноманітні поєднання інтелектуальної та вольової ознак, їх певна взаємодія і взаємовплив. Так, якщо особа нездатна усвідомлювати свої дії, то це завжди свідчить і про нездатність керувати ними.

При деяких психічних розладах інтелект залишається відносно збереженим, зберігається формальна здатність оцінювати ситуацію, але значно порушується, а іноді втрачається можливість утриматись від вчинку, тобто порушується можливість керувати своїми діями. Наприклад, при “нездоланності потягів” (піроманія, деякі сексуальні перверсії) не втрачається усвідомлення суспільної небезпеки своїх дій, але через виражений розлад вольової сфери хворий не здатний утриматись від зазначених дій. Таким чином, наявність тільки вольової ознаки неосудності також веде до визнання особи такою, що не є суб’єктом злочину.

Висновок про неосудність робиться на основі оцінки психічного стану особи під час вчинення нею суспільно небезпечного діяння за допомогою медичного та юридичного критеріїв неосудності.

Наявність медичного критерію (однієї з чотирьох груп психічних захворювань) за відсутності обох ознак юридичного критерію (наприклад, психопатія, хронічний алкоголізм, епілепсія без виражених змін психіки тощо) не дає підстави для визнання особи неосудною. Так само, відсутність медичного критерію за наявності порушення можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок нехворобливих станів психіки (наприклад, алкогольне сп’яніння) не веде до визнання особи неосудною. Обов’язкова умова неосудності — співпадання медичного та юридичного критеріїв.