45. Економіка як соціальний інститут

Виникнення економічної соціології зумовлене соціальною потребою створення спеціального знання соціальних явищ і процесів, нагромадження спеціальних наукових ідей, концепцій, фактів і факторів, а також вироблення нових методів соціологічних досліджень. Основою її появи стали потреби у пошуку шляхів ефективного управління людським фактором в умовах науково-технічного прогресу, розширення масштабів виробництва, ускладнення економічних зв'язків і загострення соціальних суперечностей.

Важливим фактором становлення економічної соціології став процес соціологізації економічної науки, який охопив мотивацію економічної поведінки, співвідношення свободи і регламентованості в економіці, відносини людини і держави, бізнес та менеджмент, соціальні інститути — політику, власність, сім'ю та ін., а також підвищив їх роль в економічному житті. Передумовами визначення цього напряму стали дослідження М. Вебера і Т. Веблена, які розробили теорію соціальних інститутів та їх ролей у регулюванні економіки.

Особливу роль у становленні економічної соціології відіграв розвиток емпіричних соціологічних досліджень, зокрема дослідження промислової соціології, теорії соціальної стратифікації і мобільності, соціології організації тощо. На становлення економічної соціології особливий вплив мали дослідження управління людським фактором, які ґрунтувались на людських відносинах.

Економічну соціологію також пов'язують із структурно-функціональним напрямом соціології, який розробили Г. Парсонс, н. Смелзер, К. Девіс та ін. Цей напрям охоплював також такі елементи, як бізнес, ринок, адміністрація, конкуренція, інфляція тощо. Дослідження даного напряму ґрунтувались на соціологічних методах і підходах, на соціологічному аналізі зв'язків економіки і суспільства.

Засновники економічної соціології визначили емпіричні об'єкти і предмети конкретних досліджень. До емпіричних об'єктів належать соціальні аспекти економічних інститутів: ринок, гроші, підприємства, власність, а також соціальні аспекти різних економічних систем, соціальних груп, політичних інститутів, як учасників економічного життя суспільства та ін. Предметом дослідження є міжгрупові відносини, поведінка, конфлікти у ринковій економіці, соціальні функції і процеси.

У загальному виді економічну соціологію спочатку визначали як науку про взаємозв'язки економічної та неекономічної сфер суспільного життя. До економічної сфери відносили:

• виробництво,

• розподіл,

• облік;

• споживання,

а до неекономічної:

• політику,

• культуру,

• етнос;

• стратифікацію.

Дослідження економічної соціології спрямовувалися на:

• поведінку споживачів товарів;

• соціальні ролі у дефіцитній економіці;

• поведінку і стимулювання діяльності господарських керівників;

• ставлення до економічних реформ;

• вплив соціальних та культурних факторів на розвиток економіки;

• систему цінностей людей.

Важливе місце займали дослідження на стику економіки і соціології, зокрема трудової мобільності — плинності, міграції, міжгалузевих переміщень, ставлення молоді до праці і до професії, соціальних проблем міста і села, бюджету часу тощо.

Виникнення економічної соціології пов'язується із зростанням ролі людського фактора у розвитку суспільства, як колективного суб'єкта суспільного життя, що має соціальну, демографічну, економічну і політичну структуру та функції, що забезпечують розвиток суспільства.

На розвиток економічної соціології суттєво вплинув науково-технічний прогрес, який проявляється у широкому спектрі тенденцій, зокрема у зростанні технічної озброєності і спеціалізації суспільної праці, що зумовлює зміну ролі людини у системі "природа-суспільство". Підвищення технічної озброєності праці дозволило людині приводити у дію все більшу масу технічних засобів, енергетичних потужностей, сировини і матеріалів. Набуває більшого значення інтенсифікація виробництва, економне витрачання матеріальних ресурсів, вдосконалення технології тощо.

Важливим фактором соціально-економічного розвитку суспільства є зростання рівня освіти і культури. Сучасна молодь вступає у трудове життя з вищим рівнем загальної і професійної підготовки. Освічені, культурні і кваліфіковані працівники значно активніші у праці і житті.

Водночас виникли різні особисті стратегії поведінки у праці і одержанні доходів. Одні прагнуть одержувати максимально високі доходи будь-яким чином. Інші задовольняються одержанням фіктивних доходів при мінімальних затратах праці. Більшість працівників обирає стратегію цінностей, критеріями яких є доход та вільний від роботи час.

Економічна соціологія вивчає широке коло питань соціальної політики, яка стосується діяльності органів влади, спрямованої на регулювання стану, відносин і взаємодії основних елементів соціальної структури суспільства — класів, націй, верств і груп. Завдання цієї політики полягає у забезпеченні узгодження інтересів індивідів і спільностей з інтересами суспільства. Конкретні цілі соціальної політики ґрунтуються на потребах і умовах та спрямовуються на здійснення соціального захисту людей і соціальної справедливості в усіх сферах суспільного життя.

Соціальна політика тісно пов'язана з господарським механізмом, який включає сукупність важелів, зорієнтованих на форми відносин, самостійність підприємств, приватну власність, інтереси і мотивації людей.

Характерна особливість економічної соціології полягає в тому, що вона ґрунтується на взаємозв'язках і взаємодіях соціальної і економічної сфер.

Соціальна сфера істотно впливає на функціонування і розвиток економіки, тобто на соціально-економічні процеси. Під соціальними процесами розуміються зміни у соціальних об'єктах, які відбуваються під впливом людського фактора.

• теоретично-пізнавальна — дослідження соціально-економічних закономірностей економічного життя; • прогнозуюча — визначення тенденцій розвитку соціально-економічного життя; • управлінська — забезпечення системи управління економічною сферою у відповідності з розвитком соціальної сфери суспільного життя; • соціальна — забезпечення економічної соціалізації працівників

Економічна соціологія розглядає соціальну сферу як доцільне оточення, середовище, у якому формуються соціальні відносини сукупностями людей та індивідами.

Економічна сфера є цілісною підсистемою суспільства, яка відповідає за виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ та послуг, необхідних для життєдіяльності людей. Вона взаємодіє з політикою, культурою, освітою, побутовими послугами та іншими елементами системи.

Між економічною і соціальною сферами існують тісні взаємовідносини. Насамперед, має місце вплив економічних відносин на соціальну структуру суспільства і на активність соціальних груп, а також вплив соціальних відносин на соціально-економічні процеси. Особливу роль у цих взаємовідносинах відіграє людський фактор, який є активною силою розвитку економіки і надання їй соціального характеру. Він впливає на розвиток економіки через соціальний механізм.

Соціальний механізм зв'язує всі елементи системи в єдине ціле, стає предметом дослідження, який лежить на стику економіки і суспільства.

Економічна соціологія формулює соціальний механізм, який грунтується на організаційних формах і методах ідейно-політичного, культурно-творчого, морального і соціально-психологічного впливу на соціальні процеси, цінності, установки та орієнтації, на формування світогляду, активності і свідомості. Соціальний механізм об'єднує механізм економіки, соціального управління, демографічного розвитку, організації та стимулювання праці, формування міграційних процесів, впровадження досягнень науки у практику та ін.

Під соціальним механізмом управління економікою розуміється стійка система економічної поведінки і взаємодії різних груп, регулювання дій соціальних чиновників і забезпечення внутрішньої єдності функціонування складних соціально-економічних об'єктів узгодження розвитку економічної і соціальної сфер.

Соціальний механізм управління і розвитку економіки реалізується як на рівні країни в цілому, так і на рівнях регіону, області, міста, району, а також на відповідному рівні організаційної структури виробництва — відомства, об'єднання, підприємства, фірми тощо.

Отже, має місце множинність окремих соціальних механізмів, що діють на різних рівнях територіальних та організаційних структур економіки.

Вчення соціальних механізмів управління і розвитку економіки має на меті не лише фіксацію його нормального функціонування, а й виявлення дисфункцій, суперечностей та складнощів у розвитку економіки.

Зусилля спеціалістів з економічної соціології в останні роки зосереджуються на таких трьох основних напрямах:

1) дослідження статистичних аспектів взаємозв'язків економічної і соціальної сфер;

2) вироблення підходу до розвитку економіки як до соціального процесу;

3) функціонування і розвиток соціального механізму.

Ці напрями включають теоретико-методологічні, емпіричні і прикладні дослідження.

Теоретико-методологічні дослідження містять:

• розробку теорії методології і методики вивчення;

• зв'язок між суспільством і економікою, економічною і соціальною сферами;

• соціального механізму як системи важелів управління економічною і соціальною сферами;

• соціально-економічних процесів;

• соціальної структури суспільства;

• соціально-економічної активності населення;

• участі трудівників в управлінні об'єктом;

• культури як регулятора соціально-економічних процесів;

• соціально-економічних результатів функціонування соціального механізму.

Емпіричні дослідження економічної соціології охоплюють такі проблеми:

• стабілізація зв'язків елементів економічної і соціальної сфер, усунення суперечностей та причин розладу соціальної системи;

• ефективне функціонування компонентів соціального механізму, які регулюють соціально-економічні процеси;

• організаційна побудова соціальної структури суспільства, якісні характеристики соціальних груп, ієрархія соціальних спільностей, їх функцій у відносинах та ін;

• форми і види соціально-економічної діяльності і поведінки соціальних груп;

• система управління економічною і соціальною сферами;

• вплив на соціально-економічну діяльність соціальних груп та культурних факторів-цінностей і норм, які сформувались у системі соціальних інститутів.

Прикладні дослідження економічної соціології мають таке соціальне спрямування:

• оцінка економічної і соціальної ефективності соціального механізму;

• визначення тенденцій і закономірностей зміни елементів соціального механізму;

• вдосконалення останнього.

Дослідження економічної соціології ґрунтується на відповідному понятійному апараті.

Понятійний апарат економічної соціології включає загальнонаукові, загальносоціальні і спеціальні категорії.

До загальнонаукових категорій належать: система, структура, функції, процес, механізм, розвиток та ін., які запозичені із загальної методології. Дані категорії використовуються для формулювання і описування соціальної і економічної сфер, соціального механізму, суспільства та інших елементів.

Загальносоціальні категорії включають соціальні, економічні, виробничі відносини, вартість, соціальні спільності, групи, події, явища тощо.

Спеціальні категорії економічної соціології містять соціальний механізм розвитку соціальних структур, соціальні процеси, соціальний контроль, економічну і організаційну поведінку, економічну культуру та ін.

Дослідження економічної соціології охоплюють як економічні, так і соціальні фактори розвитку суспільства, спираються на соціальну й економічну інформацію, визначають економічну та соціальну ефективність.

46. Виникнення економічної соціології зумовлене соціальною потребою створення спеціального знання соціальних явищ і процесів, нагромадження спеціальних наукових ідей, концепцій, фактів і факторів, а також вироблення нових методів соціологічних досліджень. Основою її появи стали потреби у пошуку шляхів ефективного управління людським фактором в умовах науково-технічного прогресу, розширення масштабів виробництва, ускладнення економічних зв'язків і загострення соціальних суперечностей. Важливим фактором становлення економічної соціології став процес соціологізації економічної науки, який охопив мотивацію економічної поведінки, співвідношення свободи і регламентованості в економіці, відносини людини і держави, бізнес та менеджмент, соціальні інститути — політику, власність, сім'ю та ін., а також підвищив їх роль в економічному житті. Передумовами визначення цього напряму стали дослідження М. Вебера і Т. Веблена, які розробили теорію соціальних інститутів та їх ролей у регулюванні економіки. Об’єктом соціології економіки є люди – учасники економічного життя суспільства, об’єднані в групи, організації з відповідними економічними інститутами. Отже, соціологія економіки досліджує економічні явища і процеси як результат діяльності людей, а розвиток економіки – як соціальний процес. Так А.Дорін відносить до конкретного предмета соціології економіки наступне:соціальне та економічне як самостійні явища суспільного життя;збіг соціального та економічного; взаємовплив соціального та економічного. Функції : Теоретично-пізнавальна функція реалізується через дослідження соціально-економічних закономірностей економічного життя, осягнення нових знань у цій сфері. Прогнозуюча функція полягає у визначенні найбільш імовірних тенденцій та перспектив розвитку соціально-економічної діяльності, виходячи з пізнаних закономірностей їх розвитку. Управлінська функція полягає в забезпеченні системи управління економічною сферою адекватними і достовірними даними щодо стану вирішення соціально-економічних проблем та відомостей щодо ефективності процесу управління. Ідеологічні функція полягає у формуванні соціально-економічного світогляду у всіх учасників економічного життя, орієнтації на сучасний погляд щодо ролі людини в соціально-економічних відносинах. Соціальна функція передбачає інформаційне забезпечення процесу економічної соціалізації індивіда в суспільно-економічні відносини, допомога у формуванні та розвитку соціально-економічної структури суспільства, здійснення моніторингу соціально-економічного напруження у суспільстві. До основних соціально-економічних законів належать: Закон розподілу праці. Цей закон визначає динаміку розподілу праці на її різновиди і одночасно розподілу суспільства на соціальні групи, зайняті зазначеними видами праці, та співвідношення між групами залежно від їх соціального статусу та престижупраці. Закон зміни праці. Цей закон відображає об'єктивний і суттєвий зв'язок між змінами в технічному базисі виробництва та функціями робітників і суспільними комбінаціями процесу праці. Закон конкуренції. Цей закон відображає джерело саморозвитку виробництва - безперервне виникнення та вирішення суперечності між необхідністю максимальної самореалізації людини в ім'я її та супротивом цьому прояву з боку інших людей (конкурентів), соціального середовища в цілому. Це змушує людину (виробника, бізнесмена) безперервно покращувати якість, збільшувати кількість та зменшувати вартість товарів і послуг для підвищення своєї конкурентноздатності. Як і всяка соціологічна наука, соціологія економіки визначає методи дослідження. Перший з них - проблемний (діагностичний) метод. Велику роль у соціальній інженерії в сфері економіки відіграє так зване проблемне бачення реальності. Для цього насамперед необхідно визнати самому і довести іншим, що певне явище є проблемою. Технологічний метод. У практиці організації і управління часто виникає необхідність визначити можливість і конкретні шляхи впливу на людину чи групу людей, тобто мається на увазі, що якісь завдання, плани, програми можуть виконуватися лише за умови, що люди поводитимуться так, а не інакше. Шляхи впливу на людину чи групу людей у такому випадку - це і є технологія плану, завдання, програми. Структурний метод. Суть методу полягає у виділенні соціальних груп, тобто соціальних категорій і типів, значущих в якомусь співвідношенні. Інституціональний метод. Суть методу полягає в аналізі впливу соціально-економічних інститутів на економічну поведінку людей та корекції взаємодії інститутів та суб'єктів соціально-економічної діяльності, і, як відомо, не існує такого соціально-економічного інституту, який був би абсолютним, однаково визнавався всіма і слугував інтересу всіх. Попередньо задані, офіційно заплановані функції будь-якої настанови з часом більш-менш змінюються внаслідок того, що різні категорії і типи людей неоднаково здатні впливати на ці настанови, пристосовуватися до них, використовувати їх. Тому, формуючи інститути, в той же час необхідно передбачати конкретні механізми соціального контролю їх функціонування. Генетичний метод. Будь-який об'єкт необхідно розглядати у його розвитку. І окремій людині, і колективу властиво змінюватися в процесі життєдіяльності. Оціночний метод. Оцінка якостей людини природна і широко розповсюджена на всіх рівнях і у всіх сферах соціально-економічного життя, відіграє вона важливу роль і в організації та управлінні.

47. МОЛОДЬ як соціально-демографічна група.У сучасній літературі існує багато визначень молоді. Найбільш поширеним є визначення молоді як соціально-диференційованої соціально-демографічної групи, котрій при­таманні специфічні психологічні, фізіологічні та культурні властивості. Ці властивості визначаються не лише віковими особливостями, але й тим, що соціально-економічне, соціально-політичне становище молоді, її духовний світ, система ціннісних орієнтацій перебувають на стадії становлення. Визначити сутнісні риси молоді можна як через ви­окремлення основних етапів соціалізації особистості, так і через виявлення характеристик, притаманних різним групам молоді. У першому випадку може йтися про час повноліття, настання правової відповідальності, початок трудової діяль­ності, створення сімї, досягнення соціально-економічної неза­лежності від батьків та ін. У другому - передбачається роз­поділ молоді на внутрішньовидові групи, кожна з яких має власні специфічні характеристики. Молодь входить у життя в умовах уже чинних соціальних інститутів, які не завжди відповідають її потребам, що при­зводить до виникнення криз і конфліктів. Важливим питанням є визначення вікових параметрів молоді. Вони залежать як від історичних особливостей, тра­дицій, так і від рівня соціально-економічного розвитку країни:• нижня межа визначається біологічною, статевою зрілістю;• верхня - визначається з огляду на юридичне повноліття, закінчення навчання, здобуття професії, одруження та набуття економічної незалежності. За законами України цей вік означується від 14 до 35 років. Як специфічна соціально-демографічна група суспільства молодь визначається не лише віковими межами, а й тим, яке місце вона посідає в соціальній структурі суспільства, а також особливостями соціального розвитку. Молоді при­таманні основні та другорядні особливості. До основних на­лежать: фізіологічні, психологічні, вікові й соціальні харак­теристики. Другорядні пов'язані з основними і виявляються залежно від суспільно-корисної діяльності, місця проживання, соціального статусу людини тощо. На сьогоднішній день молодь залишається тією рушійною силою, яка може кардинально вплинути на суспільне життя України, може визначити нові пріоритети та тенденції до розвитку як економічного, так і соціально-політичного. а сьогоднішній день молодь залишається тією рушійною силою, яка може кардинально вплинути на суспільне життя України, може визначити нові пріоритети та тенденції до розвитку як економічного, так і соціально-політичного. Державна молодіжна політика— це системна діяльність держави у відносинах з особистістю, молоддю, молодіжним рухом, що здійснюється в законодавчій, виконавчій, судовій сферах і ставить за мету створення соціально-економічних, політичних, організаційних, правових умов та гарантій для життєвого самовизначення, інтелектуального, морального, фізичного розвитку молоді, реалізації її творчого потенціалу як у власних інтересах, так і в інтересах України. Головними завданнями державної молодіжної політики є:* вивчення становища молоді, створення необхідних умов для зміцнення правових та матеріальних гарантій щодо здійснення прав і свобод молодих громадян, діяльності молодіжних організацій для повноцінного соціального становлення та розвитку молоді;* допомога молодим людям у реалізації й самореалізації їх творчих можливостей та ініціатив, широке залучення юнаків і дівчат до активної участі у національно-культурному відродженні українського народу, формуванні його свідомості, розвитку традицій та національно-етнічних особливостей;* залучення молоді до активної участі в економічному розвитку України;* надання державою кожній молодій людині соціальних послуг по навчанню, вихованню, духовному і фізичному розвитку, професійній підготовці;* координація зусиль усіх організацій та соціальних інститутів, що працюють з молоддю.

48. СОЦІОЛОГІЯ МОЛОДІ — галузь соціології, яка досліджує соціально-демографічну спільність суспільства, що перебуває в процесі переходу від дитинства до дорослого життя і переживає стан сімейної та позасімейної соціалізації, інтерналізації норм і цінностей, творення соціальних і професійних очікувань, ролей, статусу. Предмет соціології молоді охоплює такі аспекти:—вироблення понятійно-категоріального апарату для визначення сутності молоді, специфіки її життєдіяльності в суспільстві;— аналіз стану та динаміки ціннісних орієнтацій молоді;вивчення процесів формування політичних, моральних, професійних та естетичних інтересів і позицій;—вивчення чинників, які впливають на формування свідомості та реальної поведінки різних груп молоді;—визначення поняття «молодь» та встановлення її вікових меж;—вивчення механізму формування свідомості молоді, співвідношення біологічного та соціального, а також чинників, які впливають на свідомість і поведінку людини;— дослідження взаємодії поколінь і визначення ролі вікових етапів у структурі життєвого циклу особи;— вивчення механізмів соціалізації та виховання молодого покоління, набуття соціальної зрілості та становлення молоді як суб'єкта історії. Об'єкт соціології молоді — молодь, тобто велика соціально-демографічна група, яку виділяють на підставі сукупності вікових характеристик, особливостей соціального стану, соціально-психологічних особливостей. Функціями соціології молоді є:—методологічна — забезпечує розробку наукових засад для сучасної соціологічної молодіжної концепції та формування на цій основі сильної державної молодіжної політики;—теоретико-пізнавальна — полягає у виробленні специфічного понятійно-категоріального апарату, дослідженні сутнісної характеристики молоді як особливої соціально-демографічної спільноти;—прогностична — виявляє себе у дослідженні актуальних економічних, правових та соціальних проблем молоді, виробленні коротко- і довгострокових прогнозів їх розвитку;—практична — пов'язана з виробленням сучасних методик комплексного вивчення молодіжних проблем, встановленням ефективних механізмів, забезпеченням тісного зв'язку дослідницьких інституттів, лабораторій з державними і громадськими структурами, що працюють з молоддю;—управлінська — реалізується через науково обґрунтовані методи та форми діяльності державних, громадських установ щодо регулювання соціальних процесів у молодіжному середовищі. Існує безліч молодіжних субкультур, як і безліч стереотипів про те, що субкультура - це обов'язково погано. Репери і хіп-хопери Всім відомі і знайомі люди. Вони носять широкий і вільний одяг, більшість захоплюється баскетболом, бітбоксом і, звичайно, написанням репу. Готи Упізнати таких людей не складе жодних труднощів. Гот обов'язково одягнений у чорне і в нього обов'язково мармурово-біла шкіра. Проте сенс життя готів – ця сама готика – як кут сприйняття життя, а зовсім не культ смерті. Готика – явище естетичне, а похмурі образи - не більше ніж епатаж. Безглуздо шукати сенс життя в смерті – його там немає. Смерть - це нагадування, привід прагнути до життя. Скінхеди Це неофашистські молодіжні угрупування закритого типу. Проповідують культ сильної особи, расизм, шовінізм, культ чорної магії, систематично займаються фізичною підготовкою. Не приховують своїх поглядів. Вітанням є витягнута вперед рука. Часто на чолі такого молодіжного угрупування стоїть доросла людина з профашистськими поглядами. ПанкиЇх можна відразу впізнати по ірокезові на голові. Часто носять чорні шкіряні куртки, люблять пірсинги. В їх стилі завжди присутня неохайність і недбалість. Грубий жаргон, близький до жаргону "зони". Поведінка непристойна. Багато хто з них вживає наркотики, спиртні напої, токсичні речовини. Емо За традиційну зачіску емо вважається косий, рваний чубок до кінчика носа, що закриває одне око, а ззаду коротке волосся, що стирчить в різні боки. Перевага віддається жорсткому прямому чорному волоссю. У дівчат можливі дитячі, смішні зачіски — два маленькі хвостики, яскраві заколочки — сердечка з боків, бантики. Часто емо-кіди проколюють вуха або роблять тунелі. Окрім того, на обличчі емо-кіда може бути пірсинг (наприклад в губах і лівій ніздрі, бровах, переніссі). Їх легко можна впізнати по кольорах в одязі: рожевий і чорний.

49. Соціальні конфлікти супроводжують всю історію людства. Війни і революції, демонстрації і страйки, мітинги і політична боротьба у парламенті - ось далеко не повний перелік форм, в яких можуть протікати конфлікти. Їх наслідки для суспільства неоднозначні. Одні з них призводили до загибелі імперій, до втрати державної незалежності, інші сприяли прогресивному розвитку суспільства, роблячи його ще більш демократичним і справедливим. Сучасне демократичне суспільство передбачає можливість появи великої кількості конфліктів і розвивається через їх вирішення. Іншими словами, конфлікт -це така ж природна форма взаємодії індивідів і соціальних груп у суспільстві, як співробітництво і кооперація. Ідею природності конфлікту ще в середині XIX ст. висловив німецький соціолог Г.Зіммель, який власне і увів в науковий обіг поняття "соціальний конфлікт". Він також підкреслив функціональність конфлікту, вважаючи, що саме таким чином очищається сама атмосфера суспільства. Соціальний конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення) — крайній випадок загострення соціальних протиріч, який виражається в зіткненні різних соціальних спільнот, обумовленому протилежністю чи суттєвою відмінністю їх інтересів, цілей, тенденцій розвитку. Можна виділити наступні атрибути конфлікту:1 – сутичка (боротьба, несумісність, розбіжність) — момент протистояння несумісних, суперечливих позицій, інтересів, тенденцій;2 – наявність полярних начал (ліве і праве, добро і зло), що означає одночасно і взаємопов'язаність, і взаємопротилежність;3 – наявність суб'єктів як носіїв полярних позицій у сутичці;4 – активність суб'єктів спрямована на подолання суперечності;5 – суб'єкти не допомагають одне одному, а стоять на перешкоді або блокують реалізацію інтересів одне одного. Існують різноманітні класифікації соціальних конфліктів:• За формами прояву виділяють соціально-економічні, етнічні, міжнаціональні, політичні, ідеологічні, релігійні, сімейні, військові, юридичні, побутові.• За принципом доцільності-недоцільності - неминучі, необхідні, вимушені, функціонально невимушені.• За принципом динаміки — стихійні, заплановані, спровоковані, ініціативні, короткочасні, тривалі, затяжні, керовані, некеровані,ті, що спонтанно припиняються; припиняються під дією засобів, віднайдених протиборствуючими сторонами; вирішуються за втручання зовнішніх сил.• За складом конфліктуючих сторін — внутріособистісні, міжособистісні та групові, міжгрупові, конфлікти в організаціях.• За масштабом виділяють мікро-, макро-, мегаконфлікти.• За гостротою вияву — мирні і збройні, явні і скриті.• За особливостями протікання — прості (бойкот, саботаж, переслідування, вербальна та фізична агресія) та складні (суспільний протест, бунт, соціальна революція, війна).

50. Соціологія конфлікту — галузь соціології, яка вивчає сутність, зумовленість, наслідки та управління конфліктом як соціальним явищем.Науково-практичний інтерес соціології кофлікту зосереджений на таких проблемах:— сутність конфлікту, з'ясування джерел природи та ступеня конфліктності суспільства;— специфіка власне соціологічного підходу до аналізу конфліктів;—мотивація конфлікту;—взаємозв'язок конфліктів на макро- та мікрорівнях;—управління конфліктами. Це досить складний процес, він може відбуватися різними шляхами і вирішуватися різними методами, а саме:■ методом запобігання конфлікту;■ методом переговорів;■ методом використання посередництва;■ методом його відкладення;■ арбітражний метод. Конфликтология Ральфа ДарендорфаРальф Дарендорф - известный немецкий социолог и идеолог либеральной ориентации. Основные работы: «Классы и классовый конфликт в индустриальном обществе», «Элементы теории социального конфликта», «Конфликт после класса», «Конфликт и свобода».Повсеместно распространена оценка Р. Дарендорфа как представителя диалектической теории конфликта в духе традиций диалектического подхода К. Маркса. В постиндустриальном обществе основное противоречие социальной системе перемещается, по его мнению, из экономической плоскости, из сферы отношений собственности в область отношений собственности в область отношений господства-подчинения и основной конфликт оказывается связан с перераспределением власти.Он определяет конфликт как любое отношение между элементами, которое можно охарактеризовать через объективные или субъективные противоположности. Его внимание сосредоточивается на структурных конфликтах, которые представляют собой лишь один из типов социальных конфликтов. Путь от устойчивого состояния социальной структуры к развертывающимся социальным конфликтам, что означает, как правило, образование конфликтных групп, аналитически проходит в три этапа.Для проявления конфликтов необходимо выполнение определенных условий:- технических (личные, идеологические, материальные);- социальных (систематическое рекрутирование, коммуникация);- политических (свобода коалиции).По мнению Р. Дарендорфа метод подавления конфликта является не эффективным способом обращения с конфликтами. В той мере, в какой социальные конфликты пытаются подавить, возрастает их потенциальная «злокачественность», и тогда взрыв предельно насильственных конфликтов является лишь делом времени. Во всей истории человечества революции предоставляют горькие доказательства этого тезиса. Метод подавления социального конфликта не может использоваться в течении продолжительного срока, то есть периода, превышающего несколько лет. Разновидностью подавления конфликта является метод отмены конфликта, под которым понимается радикальная попытка ликвидации противоречий путём вмешательства в соответствующие социальные структуры. Но социальные противоречия объективно невозможно разрешить в смысле окончательного устранения. «Единство народа» и «Бесклассовое общество» - это только два примера подавления конфликтов под видом их разрешения. Успешное регулирование конфликта предполагает следующие условия:- осознание конфликта, его естественной природы;- регулирование конкретного предмета конфликта;- манифестирование конфликта, то есть организация конфликтных групп как условие для его возможного успешного урегулирования;- соглашение участников на определение «правила игры», в соответствии с которыми они хотят решить возникшую проблему. «Правила игры» касаются способов, которыми социальные субъекты намериваются решать свои противоречия. Р. Дарендорф предлагает ряд способов, которые могут применяться последовательно в диапазоне от ненасильственных до принудительных вариантов решения проблем.1.Переговоры. Данный способ предполагает создание органа, в рамках которого конфликтующие стороны регулярно встречаются целью обсуждения проблем конфликта и принятия решений установленными способами (большинством, квалифицированным большинством, большинством с правом вето, единогласно).2.Посредничество. Наиболее мягкая форма участия третей стороны в регулировании конфликта на основе добровольного соглашения его непосредственных участников.3.Арбитраж представляет собой обращение субъектов конфликта к третьей стороне, решения которой носят для него либо рекомендательный, либо обязательный характер. Последний вариант практикуется в тех ситуациях, когда необходимо сохранение формы государственного правления и обеспечения мира в области международных отношений. Конфликт является отцом всех вещей, то есть движущий силой изменений, но он не должен быть войной или гражданской войной. В рациональном обуздании социальных конфликтов заключается одна из центральных задач политики. В своей теории Козер обращает внимание на причины конфликта, остроту кон-фликта, длительность конфликта и позитивные функции конфликта. Козер делает упор на позитивные функции конфликта, на его стабилизирующую роль в поддержании динамического равновесия социальной системы. Вместе с тем социальные структуры отличаются друг от друга дозволенными способами выражения антагонистических притязаний и уровнем терпимости в отношении конфликтов. Социальный конфликт способен стать и средством стабилизации внутригрупповых отношений, и чреват социальным взрывом. Это зависит от характера социальной структуры, под воздействием которой и развивается конфликт. Козер выделяет следующие функции конфликта: 1) разрядка напряженности, т. е. конфликт служит "выхлопным клапаном” напряжения; 2) коммуникативно-информационная, т. е. люди в результате столкновений проверяют друг друга, получают новую информацию об окружающей среде и узнают свое соотношение сил; 3) созидание, т. е. противоборство помогает группе сплотиться, а не разрушиться в трудную минуту; 4) интеграция социальной структуры, т. е. конфликт не разрушает целостность, а поддерживает ее; 5) нормотворчество, т. е. конфликт способствует созданию новых форм и социальных институтов.

51. Праця може розглядатися стосовно суспільства в цілому (суспільна праця) і окремої особистості (індивідуальна праця). Незважаючи на різні характеристики,суспільна та індивідуальна праця мають загальні ознаки. Суспільна праця визначає, зрештою, індивідуальну працю, як з боку її суспільної організації, так і з боку матеріально-технічного змісту. Усяка індивідуальна праця є проявом суспільної праці, бо праця й відносини, пов’язані з нею, завжди мали й матимуть суспільну форму,оскільки люди так чи інакше працюють один на одного. На рівні суспільства праця виступає як взаємопов’язана система галузей і видів діяльності, а на індивідуальному рівні – у вигляді окремих функцій та операцій. Шляхи удосконалення суспільної та індивідуальної праці є різними. Перші полягають у вдосконаленні засобів виробництва і впровадженні прогресивних технологій, другі – у впровадженні раціональних форм організації праці на конкретних робочих місцях. Удосконалення суспільної праці повинно випереджати зміни змісту індивідуальної праці. На практиці, як правило, спостерігається певний розрив між складністю виконуваних робіт (показник змісту суспільної праці) та рівнем кваліфікації робітника (показник змісту індивідуальної праці).Суспільна праця виступає загальною базою, витоком усіх соціальних явищ. Вона змінює положення різних груп працівників, їх соціальні якості, у цьому й проявляється сутність праці як базового соціального процесу. Найбільш повно соціальна сутність праці розкривається в категоріях “характер праці” і “зміст праці” Слід розрізняти соціальний та функціональний зміст праці. Соціальним є доцільність діяльності працівника, мотивація, ставлення до праці на суспільному (як до професії, виду діяльності) та індивідуальному (як до конкретно виконуваної роботи) рівні. Функціональний зміст праці виявляється у конкретних ролях, функціях, які виконує працівник. При аналізі змісту праці враховується, що у виробничому процесі здійснюються такі функції. Праця, яка передбачає виробництво різноманітної продукції (ма-шин, одягу, побутової техніки, продуктів харчування тощо), організа-цію сфери послуг, називається продуктивною.Така праця оплачується ісоціально захищається (сьогодні разом це називається соціальним па-кетом). Наприклад, людина отримує відпустку, лікарняний, пенсію, за-безпечується низкою пільг, таких як відпочинок у санаторії, безплатнийпроїзд у транспорті тощо.Виконання всієї домашньої роботи, спрямованої на відновленняресурсів людини: приготування їжі, прибирання, прання, прасування, догляд за дітьми та літніми або немічними людьми – це репродуктивна праця. Її левову частку, як правило, роблять жінки. Але така праця є без-коштовною в межах родини. Трудова мотивація є однією з найбільш актуальних проблем, що мають місце у процесі трансформації економіки та формування нового якісного стану зайнятості, притаманного ринковим відносинам. Саме зміни у ставленні до трудової діяльності показують результативність перебудови форм власності та господарювання і, зрештою, дієвість ринкових механізмів. Однак нова трудова мотивація, позначена прагненням людей до раціональної зайнятості, виробляється у ринкових умовах не автоматично, а лише за наявності цілої низки сприятливих обставин, особливо тих, що впливають на соціальне самопочуття населення. Соціально-трудові відносини — це комплекс взаємовідносин між найманими працівниками і роботодавцями (суб'єктами і органами, що їх представляють) за участі держави (органів законодав чої і виконавчої влади), які пов'язані з наймом працівників, використанням та оплатою їхньої праці, відтворенням робочої сили і спрямовані на забезпечення соціальної злагоди, високого рівня та якості життя працівників, високої ефективності роботи підприємств.Ці відносини охоплюють широке коло питань — від соціально-економічних аспектів майнових відносин до системи організаційно-економічних і правових інститутів, пов'язаних з колективними та індивідуальними переговорами, укладанням договорів і угод, визначенням умов праці, розмірів її оплати, вирішенням трудових конфліктів, участю працівників в управлінні виробництвом тощо.Соціально-трудові відносини мають об'єктивний характер, оскільки вони не залежать від волі й бажання окремої людини, тобто це об'єктивна взаємозалежність і взаємодія суб'єктів цих відносин. Разом з тим, соціально-трудові відносини, безумовно, суб'єктивовані, оскільки вони відображають суб'єктивно визначені наміри і дії учасників цих відносин, сформовані з усвідомленням взаємної залежності.Соціально-трудові відносини в сучасному розумінні їх сутності й змісту є сферою не класового протистояння, а взаємних погоджень, компромісів, угод і договорів між покупцями й продавцями трудових послуг на ринку праці за участю держави. Соціально-трудові відносини пройшли у своєму розвитку чотири стадії. ринок праці — є самостійною, комплексною системою в ринковій економіці, яка, з одного боку, зале­жить, від інших ринків, з іншого — сама впливає на них. Безробіття — соціальне явище, коли кількість бажаючих отримати роботу є більшою, ніж робочих місць (перевага пропозиції робочої сили над її попитом). Відповідає стану незайнятості працездатного населення та має негативні економічні й соціальні наслідки для усього населення регіону, де набуло особливого поширення. Види безробіття,:Циклічне (кон'юнктурне) безробіття виникає внаслідок коливань економіки. В фазі рецесії підприємства звільняють робочих та наймають на роботу в разі економічного підйому. Вважається, що кон'юнктурне безробіття зникає через 2-3 роки.Сезонне безробіття — результат природних коливань кліматичних умов протягом року або коливань попиту. Зникає протягом року.Панельне безробіття (у розумінні монетаристів — природне безробіття): відсоток безробіття, який неможливо усунути навіть при найкращому розвитку кон'юнктури. Цей вид безробіття виникає внаслідок фрикційного, добровільного та структурного безробіття. Це та група безробітних, які не можуть знайти роботу в зв'язку з кваліфікацією, віком, станом здоров'я, місцем проживання або недостатнім бажанням до праці.Фрикційне безробіття виникає, коли люди тимчасово знаходяться без роботи в результаті зміни місця праці, професій. Цей вид безробіття виникає в короткостроковому вимірі. Структурне безробіття — виникає в результаті зміни структури економіки, викликане науково-технічним прогресом і зміною структури потрібних кадрів.

52. Соціологія управління — спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає закономірності, засоби, форми та методи цілеспрямованого впливу на соціальні відносини й процеси, що відбуваються в суспільстві та його підсистемах з метою впорядкування, підтримки, збереження його оптимального функціонування й розвитку або зміни, переведення до іншого стану. Соціологія управління досліджує також природу управлінських відносин, з'ясовує соціальні цілі управління з погляду соціальних критеріїв, відповідності їх інтересам тих, ким управляють, аналізує соціальні наслідки управлінських рішень і дій.Соціологія управління, як і будь-яка інша спеціальна соціологічна теорія, має свій предмет та об'єкт дослідження. Об'єктом соціології управління виступають різноманітні соціальні системи (групи, угруповання, організації, об'єднання, спільноти, суспільство в цілому), їх підсистеми та ланки, що створюються в суспільстві для досягнення певної мети та вирішення певних завдань. Предметом цієї соціологічної теорії виступають управлінські відносини, управлінські процеси і властивості суб'єктів управління різних рівнів управлінської ієрархії, а також закономірності, особливості, умови, форми, функції та методи їх управлінської діяльності. У своєму розвитку соціологічна теорія управління пройшла декілька етапів:- класичний, або раціоналістичний напрям, найтиповішими для якого є школа наукової організації праці, або наукового менеджменту Ф. Тейлора; адміністративна, або класична школа управління А. Файоля; теорія ідеальної бюрократії М. Вебера;- соціально-психологічний, або гуманістичний напрям, для якого найхарактернішими є теорія людських відносин Е. Мейо; теорія "X" і "Y" Д. Мак-Грегора; теорія стилів управління К. Левіна та багато інших;- системний, або методичний напрям, який об'єднує як класичну і соціально-психологічну школи, так і численні прикладні концепції, теорії та розробки на основі кількісних методів, тобто методів точних наук (кібернетики, математики), з широким використанням комп'ютерних тех-нологій і програмного моделювання.З виникненням цього напряму відбувся остаточний перехід у розумінні проблем управління від суто інженерного підходу до соціологічного, в центрі уваги якого перебуває перш за все людина з її потребами, інтересами та цінностями. Значний внесок у розробку проблем управління суспільством та різними його сферами зробили А. Сміт, А. Файоль, М. Вебер, В. Зомбарт, Д. Кейнс, Й. Шумпетер, О. Богданов, В. Афанасьев, С. Булгаков, М. Туган-Барановський, М. Лосський, П. Друкер, Г. Саймон, Ч. Барнард та багато інших як зарубіжних, так і вітчизняних дослідників [1, с.118].Даючи стислу характеристику генезису та еволюційного розвитку загальної соціологічної теорії управління, необхідно зазначити, що найбільш чітких обрисів вона набула на початку століття в концепціях "наукового управління" Ф. Тейлора, "ідеальної бюрократії" М. Вебера та "науки адміністрування" А. Файоля. Спочатку її розвиток ішов шляхом жорсткого раціоналізму в управлінні. Однак технократичні ілюзії стали розвіюватися вже в 30-ті роки XX ст., коли стало зрозуміло, що в багатьох випадках жорсткий раціоналізм не є кращим шляхом підвищення ефективності діяльності людей і організацій.Тому раціоналізм в соціологічній теорії управління став поступатися місцем іншому підходу, чи напряму — поведінковому, що ґрунтується на знаннях фундаментальних положень соціології та психології щодо суб’єктів господарської діяльності. Завдяки цим знанням стало можливим поглиблене розуміння реальної суті управління як в організаціях, так і в ширших соціальних системах. З'явились такі поняття, як участь працівників в управлінні, лідерство, імідж керівника, особисте зростання тощо. Набуло права громадянства і саме поняття "особистість в організації". Одне слово, "засумувавши" за живою людиною та побачивши можливість безпосереднього звернення до неї, управління почало соціологізуватися, а соціологія — спеціалізуватися. Отже, соціологія була не тільки сприйнята наукою управління, а й почала розглядатися як необхідна складова цієї науки.

53. Трудовий колектив як об'єкт вивчення соціології праці розглядається цією наукою під різними кутами зору. Насамперед він вивчається як соціальна спільність, основний осередок суспільства, основна ланка його соціальної структури, соціальної організації, одна з найпоширеніших соціальних груп. Крім того, трудовий колектив розглядається як суб'єкт і об'єкт управління соціальними процесами на соціальному мікрорівні. Трудові колективи виступають також як суб'єкти і об'єкти формування соціальних відносин, а також підтримки й розвитку колективістського способу життя. В основі виникнення колективів лежить спільність корінних інтересів. Однак колективність як усвідомлене прагнення до спільної реалізації цих спільних інтересів не завжди може бути реалізована повною мірою. Найважливішими вважаються такі типи структур:• функціональна — це зв'язки між людьми, групами щодо обміну діяльністю, зумовлені технологією виробництва, системою робочих місць, посадовими інструкціями працівників;• професійно-кваліфікаційна структура — сукупність зв'язків між групами працівників, які розрізняються за ознаками професії і кваліфікації. Кожна професія має свій діапазон кваліфікаційних груп: некваліфікована, малокваліфікована, кваліфікована і висококваліфікована праця;• соціальна структура — сукупність зв'язків між робітниками, інженерно-технічною інтелігенцією, службовцями і молодшим обслуговуючим персоналом. Відмінності між цими групами пов'язані зі змістом праці і роллю в організації та здійсненні процесу виробництва;• соціально-демографічна — сукупність зв'язків, що ґрунтуються на статевовікових ознаках, родинному стані, рівні освіти;• соціально-психологічна — структура міжособистісних відносин, цінностей, установок, мотивів трудової діяльності й позавиробничої поведінки. До основних функцій трудового колективу належать:• виробничо-економічна, яка полягає у створенні матеріальних і духовних благ, виробництві товарів, послуг та інших суспільно корисних цінностей; • функція соціального контролю реалізується шляхом оцінки поведінки членів колективу, виходячи із соціальних норм, заохочення нормативної поведінки та покарання за проти нормативну; Відповідно до першого критерію раніше виокремлювали тільки два типи трудових колективів:• ті, що базуються на державній власності;• ті, що базуються на колгоспно-кооперативній власності.У ході економічної реформи до попереднього додалися нові типи:• створені на колективній (викупленій у держави) власності;• ті, що спираються на власність, орендовану у держави чи кооперативу;• трудові колективи приватних підприємств. Поняття соціальна організація вживається тут для позначення об'єднання людей, яке спеціально створене для виконання чітко окреслених функцій і займає відповідно до цього конкретне місце в суспільстві, отже, має певний статус і розглядається як автономний об'єкт. Згідно з визначенням, організація припускає насамперед наявність певних соціальних цілей, для досягнення яких вона створюється, і відповідних функцій для досягнення цих цілей. Ціль є визначальною ознакою всякої соціальної організації. В ході свого розвитку колектив проходить 7 стадій. 1. Притирання. Люди дивляться один на одного і намагаються визначити наскільки вони хочуть у все вникнути. Справжні відчуття ховаються. Справжнього обговорення цілей і методів роботи майже немає.2. «Палацовий» переворот. Оцінюється внесок лідера, утворюються клани, угрупування, розбіжності виражаються відкритіше. Можлива боротьба за лідерство: лідер або підтверджує свої повноваження або поступається більш сильному.3. Результативність. Потенціал колективу зростає. Методи роботи переглядаються, з'являється бажання експериментувати, і вживаються заходи по підвищенню продуктивності. Частіше за все швидко досягаються високі результати.4. Ефективність. Колектив набуває досвіду в успішному рішенні проблем і задач та використанні ресурсів. Акцент робиться і на уточнення задач.5. Майстерність. Діють міцні зв'язки між його членами. Людей приймають і цінують по достоїнствах, а не по претензіях.6. Старіння. Зовнішні умови змінилися, а колектив продовжує працювати над раніше поставленими цілями, що вже не відповідають задачам нового часу. Тривалий час функції, структура, положення, інструкції і методи роботи не міняються. В колективі нагромадилася утомленість, частіше за все домінують формальні взаємостосунки і огляд на лідера.7. Смерть. За якоїсь причини колектив припиняє своє існування. Згуртування, чи стадія консолідації, колективу, етап його зрілості. Групи формуються за інтересами. Якщо їх цілі не суперечать цілям колективу, то процес згуртування (консолідації) протікає досить швидко. Більшість працівників сприймає колективні задачі як свої особисті, утворюється ідейна єдність, співпраця. Керівник виступає не зовнішньою силою, а як людина, яка найбільш повно втілює цілі колективу.

54. Феміні́зм — теорія рівності двох статей, яка творить ідейну основу організованого руху жінок. Суттю феміністичних переконань є думка, що жінка зазнає суспільної дискримінації, насамперед через приналежність до своєї статі. Типи феміністської теорії: 1. Ліберальний фемінізм У ліберальному фемінізмі розглядається справедливість у гендерних питаннях. Є два способи розуміння цього ліберальними феміністками. У першу чергу, класичні ліберали можуть стверджувати, що ми повинні ліквідувати дискримінаційні закони, щоб створити рівноправність можливостей. У той час як соціальні ліберали виступають на підтримку так званої «позитивної дискримінації». Відповідно до соціальним поглядом, суспільство має компенсувати жінкам століття дискримінації, удостаівая жінок більш сприятливими умовами, ніж чоловіків. 2. Радикальний фемінізм Ця форма фемінізму ще еволюціонує і може приймати багато форм, але, тим не менш, вона стверджує, що утиск жінок є фундаментальним утиском в тому, що має довгу історію, є найглибшою формою утиски, причиною більшості страждань і концептуальною моделлю для розуміння всіх форм утисків. Одним з питань, яке часто обговорюється радикальними феміністами, є відтворення. Феміністки стверджують, що відтворення (або розмноження) формує класове відмінність між чоловіками і жінками. Такі феміністки виступають за біологічну революцію, де кінцевою метою стане андрогенне суспільство. Інші феміністки стверджують, що відтворення є перевагою жінок. 3.Марксистський фемінізм Ключовою темою в марксизмі є відчуження пролетаріату або робочого класу. Марксистські феміністки в цілому розглядають жінок як клас і стверджують, що жінки в суспільстві відчужуються, також як пролетаріат. У питанні про те, як виправити такий дисбаланс, марксистські феміністки розділяються. Наприклад, Енгельс стверджував, що чоловіки утримують владу через наявність доступу до роботи. У загальних рисах, його думка полягала в тому, що нерівність ліквідується, як тільки жінки отримають можливість працювати. Сучасні марксистські феміністки часто розглядають традиційні ролі, прийняті жінками (матері і дружини), як непродуктивні, оскільки, будучи матір'ю та / або дружиною, жінка займається виробництвом людей (турботою про інших), ніж виробляє гроші або товари. Тому деякі феміністки виступали за виплати жінкам за прийняту ними роль матері-дружини. Інші виступають за роботу жінки поза домом. Проблема з останньою точкою зору полягає в тому, що замість того щоб звільнити жінку, це часто призводить до того, що жінки опиняються в пастці капіталістичної системи, намагаючись одночасно виконувати вимоги сім'ї і роботи. 4. Психоаналітичні феміністки Знову ж таки це дуже широка категорія з деякими феміністками, критикують Фрейда за нездатність протистояти патріархальним інститутам його часу. Наприклад, Файрстоун стверджувала, що Фрейд мав знайти способи звільнити жінок і дітей від тиранії батька. Однак Альфред Адлер стверджував про те, що патріархат викликає у жінок буквально божевілля, оскільки стан психоемоційного напруження (невроз) є способом, за допомогою якого жінки виступають проти власного утиски. 5. Постмодерністський фемінізм. Постмодернізм відкидає ідею про те, що є тільки одне справжнє уявлення світу, і, отже, його можна розглядати як мікротеорію. Постмодерністські феміністи стверджують, що ніхто, включаючи інших жінок, не може говорити за всіх жінок. Однак вони більшою мірою стверджують, що кожна жінки повинна мати можливість стати самою собою. Постмодерністський фемінізм включає такі теорії, авторами яких є Юля Крістева, Хелен Сішу і Люс Ірігарай.  Фемінізм статевого диференціювання відрізняється від диференціюючого фемінізму, репрезентованої Хараламбус. Останній полягає в тому, що різні групи жінок використовуються в різному ступені. Фемінізм статевого диференціювання намагається визначити різницю між чоловіками і жінками і відноситься до тих і іншим відповідно з такою різницею. Найбільш видним прихильником фемінізму статевого диференціювання є Люс Ірігарай. Один з її аргументів фокусується на численності жінок порівняно зі своєрідністю чоловіків. Ірігарай вважає, що однією з проблем жінок є те, що наше уявлення світу не настільки високо цінується, як чоловіче. 

55. Гендерна ідентичність — усвідомлення індивідом себе як представника даної статі, відчуття свого жіночого, чоловічого або андрогінного тіла, усвідомлення своєї приналежності до чоловічої, жіночої або якоїсь іншої статі у соціальному контексті. Ґендерна ідентичність не є автоматичною надбудовою над біологічною статтю, вона поетапно формується в особистості у ході виховання та соціалізації^[1], ^[2]. Особливості гендерної та статевої психології приваблювали багатьох дослідників психології особистості. Немає практично жодної з відомих теорій особистості, яка б не розглядала закономірності чоловічої й жіночої психології як характеристик сутності особистості.В теорії Фрейда відмінності між чоловіками і жінками зумовлені відмінностями будови статевої сфери, зокрема, наявністю у представників чоловічої статі пенісу, який вважається ознакою переваги. З цим пов'язані такі психологічні феномени, як "комплекс кастрації" у хлопчиків (тобто страх втрати ознак мужності, а з ними і статевої ідентичності) і "заздрість до пенісу" у дівчаток (тобто відчуття певної статевої неповноцінності). Ці особливості характерні для так званої фалічної стадії психосексуального розвитку за Фрейдом. Пізніше, на едипальній стадії проявляється так званий "едипів комплекс" (у дівчаток він еквівалентний "комплексу Електри"), тобто статевий потяг до батьків протилежної статі з прагненням усунути батьків однієї статі. Нормальне подолання едипового комплексу полягає в ідентифікації з батьками однією з дитиною статі і частковою відмовою від батьків протилежної статі, що є дуже важливим для розвитку повноцінної статевої ідентичності. Сучасні психоаналітичні дослідження піддали критиці ортодоксальні погляди Фрейда на природу сексуальності, справедливо вважаючи, що сексуальність людини і відповідна ідентичність розвивається в значній мірі не під впливом біологічної інстинктивної природи, а за участю соціуму, тобто збільшується акцент не на статевих, а на гендерних аспектах ідентичності особистості. Сексуальна поведінка: дослідження КінсіМи можемо з більшою певністю говорити про громадську оцінку сексуальності, аніж про її приватну практику, тому що, з огляду на свою природу, подібна практика здебільшого лишається незадокументованою. Коли Елфрід Кінсі розпочав своє дослідження в Сполучених Штатах у 1940—1950-х роках, то була перша спроба здійснити широкомасштабне дослідження тодішньої сексуальної поведінки. Кінсі та його колеги накликали на себе гострий осуд релігійних організацій, а в газетах та Конгресі Сполучених Штатів його працю називали аморальною. Але він уперто працював далі і врешті-решт зібрав історії сексуального життя вісімнадцяти тисяч людей — достатньо представницької вибірки білого населення Сполучених Штатів (Kinsey., 1948, 1953). Результати дослідження Кінсі здивували більшість і шокували багатьох, оскільки показали величезну різницю між тим, як публіка уявляла собі тогочасну сексуальну поведінку людей, і тим, якою ця поведінка була насправді. Він з'ясував, що близько 70 відсотків чоловіків мали статеві зносини з повіями, а 84 відсотки — дошлюбний сексуальний досвід. Проте, згідно з подвійним стандартом, 40 відсотків чоловіків прагнули, щоб їхні наречені були незайманими. Понад 90 відсотків чоловіків займалися мастурбацією і близько 60 відсотків — тією або тією формою орального сексу. Серед жінок близько 50 відсотків мали дошлюбний сексуальний досвід, хоча здебільшого зі своїми майбутніми чоловіками. Близько 60 відсотків практикували мастурбацію і той самий відсоток мали орально-генітальні контакти. Теорія тендерного розвитку Ходоров Хоча багато авторів і брали на озброєння підхід Фройда у вивченні тендерного розвитку, проте вони звичайно модифікували його теорію в багатьох аспектах. Для прикладу можна згадати про соціолога Ненсі Ходоров (Chodorow, 1978, 1988). Ходоров вважає, що навчання відчуття своєї чоловічості або жіночості починається з дуже раннього віку і є наслідком прив'язаності дитини до батьків. Емоційно дитина більше тягнеться до матері, оскільки саме мати справляє на неї головний вплив у перші роки її життя. В якийсь момент ця прив'язаність має урватися в інтересах досягнення виразної сутності свого "я" — від дитини вимагається, щоб вона стала менш залежною. Ходоров не погоджується з думкою, що цей процес відбувається по-різному в хлопчиків і в дівчаток. Дівчатка залишаються ближчими до матері, наприклад, їм подобається знову й знову обійматися та цілуватися з нею, наслідуючи її. Оскільки в цьому випадку різкого розриву з матір'ю не відбувається, дівчина, а згодом і доросла жінка, розвиває в собі відчуття "я", яке більш сумісне з іншими людьми. ЇЇ ідентичність із більшою ймовірністю зливається з ідентичністю іншої людини або стає від неї залежною: спочатку від матері, потім від чоловіка. На погляд Ходоров, саме з цієї причини жінки чутливіші здатні на емоційне співчуття.До деякої міри Ходоров обертає акценти Фройда у зворотному напрямку. Не так жіночість, як чоловічість визначається неґативно як втрата тривалої близької прив'язаності до матері. Чоловіча ідентичність формується через розлучення; тому в своєму пізнішому житті чоловіки несвідомо почувають, що їхня ідентичність опиняється під загрозою, якщо вони вступають у близькі емоційні взаємини з іншими. Жінки натомість відчувають, що відсутність близьких взаємин із іншою особою загрожує їхньому почуттю самоповаги. Ці моделі передаються від покоління до покоління саме тому, що жінки відіграють первинну роль у ранній соціалізації дітей. Жінки самовиражаються і самовизначаються здебільшого через взаємовідносини. Чоловіки пригнітили в собі цю потребу й розвивають у собі більш практичну манеру ставлення до світу. Типи сексуальних культурЗважаючи соціальний характер сексуальності, можна виділити кілька її культурних типів, що відрізняються характером допустимих проявів статевих почуттів ^[2]:Аполонівський тип, характерний для античного суспільства, У цьому культурному типі сексуальність розглядається нарівні з іншими потребами людини (в їжі, сні і т. д.), відсутня розвинена система пов'язаних зі статевими стосунками табу та обмежень. Ліберальний тип, що характеризується терпимістю щодо широкого розмаїття проявів сексуальності, відсутністю примусу до певних нормативним форм сексуального поведінки. У той же час, цей тип культури не розглядає сексуальність суворо як природну, біологічну складову життя людини, сексуальність в ньому є однією з важливих складових соціальних взаємин.«Культури бідності», що формуються в пролетарському та селянському середовищі, як у розвинених, так і в країнах, що розвиваються з помітним впливом патріархальних традицій. Для цієї культури характерний малий рівень поінформованості окремих суб'єктів про питання сексуальності, відсутність організованої системи сексуального виховання, у тому числі в сім'ї, ставлення до чільної ролі чоловіка та підпорядкованої ролі жінки, допустимості насильства в статевому та сімейному житті.Культури коханців, які характеризуються поширеністю «подвійних» моральних стандартів, які засуджують відкриті прояви сексуальності, але допускають «за закритими дверима» окремі прояви сексуальної свободи, у тому числі подружню зраду (для обох партнерів або тільки для чоловіка).Оргіастичні культура, абсолютизує мету досягнення задоволення як результату сексуальних відносин, і що допускають для цього всі форми сексуальної активності, у тому числігомосексуалізм, сексуальні девіації, групові форми сексуальної активності і т. д. Містичні культури, в яких сексуальна поведінка є формою реалізації релігійних і філософських приписів (даосизм, тантризм).Репресивні культури, які прагнуть до практично повного придушення сексуальності, що виражається у вкрай суворих заборонах на позашлюбні та дошлюбні зв'язки, відсутності системи сексуального виховання, обмеження ролі сексуальних стосунків у шлюбі продовженням роду. Вказується, що такі культури пригнічують розвиток пов'язаних з сексуальністю особистісних рис, у тому числі романтичної любові.Пуританська культура, яка є крайнім вираженням релігійної установки християнства на відмову від земних задоволень, в тому числі сексуальних. Для пуританської культури характерні цензурні заборони, що стосуються всіх хоча б опосередковано пов'язаних з сексуальністю тим літератури та мистецтва, і навіть медицини, поширення хибних уявлень про шкоду сексуальних відносин (наприклад, про те, що мастурбація викликає імпотенцію, сліпоту, оволосіння долонь), жорстокі методи заходу сексуальних переживань у підлітків, встановлення кримінальної відповідальності за окремі різновиди сексуальних практик.

56. Гендер - це поняття яке позначає соціальну стать людини, на відміну від біологічної статі, соціально рольовий статус, який стосовно соціальних можливостей кожної в освіті, проф. . діяльності, доступу до влади, сімейній ролі та репродуктивного поведінці і є одним з базових вимірів соціальної структури суспільства.  Стать - це поняття що означає ті анатомо-біологічні особенностіі людей в основному в репродуктивній системі на основі яких люди визначаються як чоловіки абожінки. Гендерна соціологія — галузь соціології, що вивчає закономірності диференціації чоловічих і жіночих ролей, статеві відмінності на всіх рівнях та їх вплив на людське існування, співіснування, на особливості соціальної організації, специфіку чоловічої та жіночої соціальних спільнот. Стать — біологічно (генетично) зумовлений поділ біологічних організмів на самців та самиць (для людей — на чоловіків та жінок). У більшості організмів стать визначається набором специфічних статевих хромосом. При цьому одна з статей є гомохромосомною (2 однакові хромосоми: у людей це жінка, набір ХХ), а інша — гетерохромосомною (2 різні хромосоми: у людей це чоловік, набір ХУ). Ґендер — соціально-біологічна характеристика, через яку визначаються поняття «чоловік» і «жінка»^[1], психосоціальні, соціокультурні ролі чоловіка і жінки як особистостей,на відміну від статі, яка позначає біологічні відмінності^[2]. На відміну від біологічної статі, гендер виступає набором соціально рольових самоідентифікацій (самовизначень), які можуть співпадати із суто біологічними статево-рольовими стереотипами або суперечити їм.^[3].Ґендерні відмінності формуються у процесі соціалізації — навчання ролі чоловіків і жінок, який відбувається від перших днів народження до статевозрілого віку, і меншою мірою — пізніше. На це впливають сімейне виховання, школа, взаємодія з іншими дітьми та ігрова активність. Розуміння відмінностей між статями формується починаючи приблизно з двохрічного віку.При співпадінні біологічних статево-рольових стереотипів із гендером статево-рольова поведінка може бути схарактеризована як нормативна; За відсутності такого співпадіння є підстави вести мову про гендерні інверсії^[4]. Гендерна соціалізація - це процес засвоєння людиною соціальної ролі, визначено для неї суспільством від народження, залежно від того, чоловіком або жінкою вона народилась. Механізмами для здійснення гендерної соціалізації є:диференціальне посилення, коли прийнятне гендерно-рольове поводження заохочується, а неприйнятне - карається соціальним несхваленням;диференціальне наслідування, коли людина вибирає статево-рольові моделі в близьких їй групах - родині, серед однолітків, у школі - і починає наслідувати прийняте там поводження. Гендерні ролі - норми та правила поведінки жінок і чоловіків, що ґрунтуються на традиційних очікуваннях, пов'язаних з їх статтю. Вони відрізняються в суспільствах з різною культурою і змінюються із часом.Засвоєння індивідом культурної схеми гендера відбувається через конструювання розходжень між статями. Соціалізація чоловіків і жінок формується в різних соціально-психологічних умовах. Гендерна соціалізація включає дві взаємозалежні частини:освоєння прийнятих моделей чоловічого і жіночого поводження, відносин, норм, цінностей і стереотипів;вплив соціального середовища на індивіда з метою прищеплення йому визначених суспільством правил і стандартів поводження для чоловіків і жінок Поняття "маскулінність" (лат. masculinus — чоловічий, тут — мужність, сила) та "фемінність" (лат. femina – жінка, самка, тут жіночність). Вони позначають відмінні психологічні характеристики, історично сформовані особливостями культури певного суспільства. Маскулінність розглядають як сукупність фізичних якостей, моральних норм і поведінкових особливостей, властивих будь-якому чоловікові від народження. Так, масуклінність асоціюється з активністю, незалежністю, самовпевненістю тощо. Фемінність — це характеристики пов'язані з жіночою статтю, що охоплюють: пасивність, м'якість, лагідність, чуйність, емоційність тощо, а також характерні форми поведінки в кожному конкретному суспільстві. Вищий рівень споріднення рис маскулінності та фемінності, досягнутий однією особою, свідчить про її андрогінність (грец. androgynos — двостатевий). Вона означає індивідуальну здатність особи залежно від конкретних ситуативних умов діяти водночас по-жіночому і по-чоловічому. Поняття "андрогінність" з'явилось у літературі в 70-х роках. Американський психолог Сандра Бем була першою, хто розробив опитувальник з вимірювання андрогінності. Її дослідження показали, що майже третина дорослих людей мають високі показники одночасно фемінності й маскулінності. Також виявилося, що андрогінні люди є більш гнучкі і легше адаптуються до оточуючого середовища, ніж ті, чиї показники були зміненими в бік маскулінності. Наприклад, люди, які демонструють традиційні норми маскулінної поведінки, схильні до агресивної поведінки і не схильні до співпереживань та ніжності. Ті, хто поводиться у традиційно фемінній манері вільніше виявляють теплі почуття, співпереживання і ніжність, проте вони менш схильні до демонстрації наполегливості та незалежності. Андрогінні люди можуть бути незалежними і сильними та водночас м'якими і добрими, в залежності від ситуації. Гендерна ідентифікація – це, власне, усвідомлення індивідом своєї статевої належності, переживання ним своєї маскулінності/фемінності та готовність виконувати визначену статеву роль. Ідентифікувати (усвідомити) себе чоловіком або жінкою – означає прийняти ті психологічні якості й моделі поведінки, які суспільство приписує людям залежно від їх біологічної статі. Тобто гендерна ідентичність передбачає існування певних оціночних компонентів, зокрема, уявлень індивіда про те, наскільки його поведінка та особистісні характеристики відповідають сподіванням та вимогам суспільства до жіночої або чоловічої ролі. Вона виступає основним компонентом самосвідомості людини. Гендерна ідентичність формується поступово в процесі соціалізації. Вирішальним етапом її формування є підлітковий вік, у цей період відбувається її остаточне формування.

57. Інтернет-середовище як фактор соціального впливу Впровадження інформаційних технологій, які сприяють ін­тенсифікації комунікативних процесів у суспільстві, окреслило комплекс проблем, пов'язаних зі специфікою впливу на особис­тість Інтернет - повідомлень. Розширення спектра форм діяльно­сті в Інтернеті поступово перетворило її на окрему комунікативну сферу людської життєдіяльності, яка є дієвим доповненням до традиційних засобів масової інформації. Інформація, яка переда­ється через комп'ютерні мережі, має значний потенціал впливу на людину, змістові та якісні характеристики якого потребують ґрунтовного теоретико-експериментального дослідження. Оскі­льки серед найактивніших користувачів Інтернету є молоді люди, проблема впливу комунікації в мережі Інтернет на особистість набуває особливої гостроти. Проблема впливу на особистість нового інформаційного се­редовища передбачає визначення особливостей віртуального се­редовища як нового ресурсу впливу на особистість, тобто нового інформаційного середовища як соціокультурного феномена.Хоча перші дослідження віртуального середовища з'являються лише на початку 90-х років, на сьогодні ми маємо достатньо робіт з цієї тематики і в соціології, і в загальній психо­логії, і в соціальній психології [5].У цих дослідженнях Інтернет-середовище визначається як психологічно сприятливе для особистості, і саме в цій його особ­ливості вбачається ефективність впливу повідомлень. Виділяються такі особливості нового комунікативного сере­довища. По-перше, така особливість Інтернет-середовища як анонімність віртуальності (Інтернет нікому не належить і не контролюється, отже, й не управляється), що ство­рює враження вільного вибору індивідом інформації.По-друге, побудований за принципом гіпертексту вірту­альний простір, можливість «гри» з ролями і побудовою множинного «я» в Інтернеті нагадує множинну реаль­ність сучасної макрокультурної ситуації, що створює враження інноваційності і повноти інформації, яка пода­ється новим інформаційним середовищем. По-третє, віртуальна реальність пропонує людині мак­симум можливостей для будь-якого конструювання: як ЗМІ - в конструюванні новин; як засіб комунікації - в конструюванні образу партнера комунікації; як співав­торство - в конструюванні норм взаємодії. Ця особли­вість нового інформаційного середовища задовольняє потребу людини в креативності, яка особливо зростає в реальних умовах соціальних орієнтирів у суспільстві. По-четверте, особливістю Інтернет-середовища, яка ба­гаторазово відмічається дослідниками, є «дружелюб­ність» Інтернет - комунікації, велика толерантність до міжгрупових відмінностей їх учасників і налаштованість на співпрацю, що також не може не позначитися на тому позитивному кліматі, що сприяє довірі до повідомлень, сприйнятті їх як «правдивих», що впливає позитивно на переконання особистості.По-п'яте, особливістю нового комунікативного середо­вища є те, що воно сприяє розкутості людини і змен­шенню соціальної дистанції в Інтернеті, що також збі­льшує довіру до інформаційних Інтернет-повідомлень. Першим інтернет-сайтом, який пропонував можливості роботи із соціальними мережами, був classmates.com, який з'явився в 1995 році. У слід за ним, в 1997 році з'явився SixDegrees.com. Починаючи з 2001 року почали з'являтись сайти, в яких використовувалась технологія під назвою Коло друзів. Ця форма соціальних мереж, яка широко використовується у віртуальних спільнотах, набула широкої популярності в 2002 році та розквітнула з появою сайту Friendster. Наразі, існує більш ніж 200 сайтів з можливостями організації соціальних мереж. Популярність цих сайтів постійно зростала, і в 2005 році було більше переглядів сторінок сайту MySpace, аніж сайту Google^[2]. В 2004 році була створена найбільша на сьогоднішній день соціальна мережа у світі Facebook. Google також пропонує веб-стайт з можливостями роботи із соціальними мережами orkut, який було запущено в 2004 році. Соціальні мережі почали розглядатись як складова інтернет стратегії приблизно в той самий час: в березні 2005, Yahoo запустила Yahoo! 360°, а в липні 2005 News Corportaion запустила MySpace.^[3]В цих спільнотах, спочатку, група перших користувачів надсилає запрошення членам власних соціальних мереж приєднатись до спільноти сайту. Нові члени повторюють цей процес, збільшуючи загальну кількість учасників та зв'язків в мережі. Сайти, також, пропонують такі можливості, як автоматичне оновлення адресних книг, перегляд особистої інформації один одного, утворення нових зв'язків за допомогою «служб знайомств» та інших форм соціальних зв'язків у мережі. Соціальні мережі також можуть організовуватись навколо ділових стосунків, як, наприклад, у випадку LinkedIn. Змішування мереж — це підхід до соціальних мереж, який комбінує особисті зустрічі та елементи комунікації в мережі. MySpace, наприклад, будується на основі незалежних музичних та святкових сцен, а Facebook віддзеркалює університетські спільноти. Нові соціальні мережі в Інтернеті все більше зосереджуються на певних галузях, наприклад, на мистецтві, тенісі,футболі, автомобілях, та, навіть, пластичній хірургії. Більшість із соціальних мереж в Інтернеті є публічними, дозволяючи будь-кому приєднатись. Деякі організації, такі як великі корпорації, також мають доступ до приватних служб соціальних мереж, наприклад Enterprise Relationship Management. Вони встановлюють ці програми на власних серверах та надають можливість робітникам оприлюднювати свої мережі контактів та відносин із зовнішніми особами та компаніями.

58. Здоров’я – найбільший дар природи. Людина отримала від природи надзвичайно досконалий організм прекрасної форми, з універсальною стійкістю до труднощів життя – холоду і спеки, ран і отрут, страхів і нервових потрясінь, голоду та захворювань. На жаль, не всі однаково наділені даром здоров’я. З роками здоров’я все слабше, а хвороб стає все більше. Кожна людина являє собою єдність двох протилежностей - здоров’я і захворювання. Абсолютно здорових людей дуже мало, більшість перебуває в так званому третьому стані – проміжному між здоров’ям та захворюванням. Організм бореться з захворюваннями, наслідки цієї боротьби залежать від величини резервів здоров’я. До факторів, зо визначають здоров’я населення, належать такі: відтворення здоров’я, його формування витрата і відновлення. Відтворення здоров’я, або охорона і реалізація генофонду, народження здорового потомства, визначається багатьма біологічними, соціально-економічними і санітарно-гігієнічними умовами. Це здоров’я батьків, рівень їх загальної та санітарної культури, умови перебігу вагітності і родів, збереження резерву фізіологічних функцій організму майбутньої матері, стан рододопоміжної служби та сітки медико-генетичних консультацій. Багато природжених захворювань та вад розвитку зумовлені не генетичними аномаліями, а токсичними, інфекційними та іншими шкідливими діями на плід під час вагітності. В цьому аспекті величезна роль належить стану навколишнього середовища і морально-етичним характеристикам майбутніх батьків. Доброзичлива порада медпрацівників може змінити рішення молодої сім’ї про народження дитини у психічно неповноцінних батьків, хронічних алкоголіків, наркоманів, важкохворих. Соціальні хвороби - це захворювання людини, виникнення і розповсюдження яких пов'язане переважно з несприятливими соціально-економічними умовами (венеричні захворювання, туберкульоз та ін.). Туберкульоз - одна з найдавніших хвороб, яка може уражати всі органи і системи. Туберкульоз органів дихання визначають за локалізацією і поширеністю процесу, фазою його перебігу і бактеріовиділенням. Венеричні захворювання - це особлива група інфекційних хвороб, які передаються переважно статевим шляхом; на них хворіють однаковою мірою як чоловіки, так і жінки. На відміну від звичайних інфекційних захворювань венеричні хвороби не залишають після себе імунітету, і при повторному зараженні хвороба розвивається знову. При венеричних хворобах видужання не настає само по собі: без медичної допомоги людина не може позбутися такої хвороби і хворіє на неї все життя.

59. Система масової комунікації є невід'ємною частиною нашого повсякденного життя. Масова комунікація виступає специфічним макромеханізмом у суспільному середовищі. Саме вона значною мірою забезпечує цілісність людської спільноти. Її функція - підтримання всезагального і універсального зв'язку між людьми, державами і культурами настільки важлива, що її важко переоцінити. У соціології масова комунікація інтерпретується як елемент соціального спілкування, соціального обміну або соціальної взаємодії. Соціологія масової інформації – галузева соціологічна дисципліна, що вивчає процеси функціонування і розвитку засобів масових комунікацій, а також їх соціальну обумовленість та наслідки дії.Соціологія масової комунікації ставить за мету всебічно і ґрунтовно розкрити методи і засоби найрізноманітнішого впливу засобів мас-медіа на суспільну свідомість, з тим, щоб визначити закономірності, можливості і межі впливу їх на суспільну свідомість. Об'єктом соціології "мас-медіа", є, насамперед, читачі, глядачі, слухачі, з їх інтересами, потребами - аудиторна система, яка, до речі, має досить плинний характер. Хабермас различает инструментальную и коммуникативную рациональности.

60. СОЦІАЛЬНІ ФУНКЦІЇ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ Інформаційна функція — є основною функцією, оскільки на організації й управлінні потоками інформації побудовані паблік рилейшнз (РИ), реклама тощо. Соціалізуюча функція — пов'язана із соціальним вихованням членів суспільства, формуванням або зміною інтенсивності і спрямованості соціальних настанов, цінностей та ціннісних орієнтацій аудиторії, з якою здійснюється комунікація. Зокрема, соціалізуюча функція може розглядатися як така, що реалізує стратегічний РИ, на якому ґрунтується вся суспільна сфера.Організаційно-поведінська функція — пов'язана з ініціюванням або припиненням певних дій масової аудиторії. З нею можна поєднати тактичний РИ (політична, виборча або рекламна кампанія).Емоційно-тонізуюча функція полягає в регулюванні емоційного рівня аудиторії, стимулюванні її емоційних реакцій. Комунікаційна функція — пов'язана з регулюванням зв'язків між різними індивідами або сегментами аудиторії, а також комунікатора з тією самою аудиторією [44, с. 256-259]. Маніпулювання ґрунтується на брехні й обмані. Причому, в основі цієї брехні лежать корисливі інтереси. Маніпулятивна діяльність перетворює вибір громадян із вільного свідомого рішення у формальний акт, заздалегідь запрограмований спеціалістами по формуванню громадської думки. Поширення маніпулювання пов'язане і з тим, що воно має ряд переваг порівняно з силовими й економічними методами панування: по-перше, воно здійснюється непомітно для тих, ким маніпулюють; по-друге, воно не несе за собою прямих жертв і крові; і, по-третє, маніпулювання не вимагає великих матеріальних затрат, які необхідні для підкупу або заспокоєння численних політичних противників. Для цієї мети ЗМІ відпрацьовано велику кількість прийомів. Визначення". Ідеї, особистості, об'єкти поєднуються з певними характеристиками (позитивними чи негативними залежно від завдань, які ставлять перед собою маніпулятори), які через їх часте повторення засвоюються людьми як очевидні, які не потребують доказів. Скажімо, ідея про те, що в демократичному суспільстві існує плюралізм ЗМІ, хоча насправді, незважаючи на величезну кількість джерел їх походження, усі ЗМІ контролюються великими рекламодавцями й урядами. "Блискуча всезагальність". Зображуючи якісь події у яких необхідно заручитися підтримкою аудиторії, застосовують вирази, які переконують, що абсолютна більшість суспільства підтримує таку точку зору ("переважна більшість", "громадська думка"). Алгоритм дій приблизно такий: спершу політики з допомогою соціологічних опитувань, політологічних центрів, куплених журналістів, учених, та різного роду впливових осіб створюють так звану громадську думку. Потім — втілюють за допомогою ЗМІ цей продукт своєї діяльності в реальне життя, а далі — маніпулюють цим своїм власним продуктом, імплантованим у дійсність. "Рекомендація". Потрібна теза вкладається в уста особистості, яка користується високою популярністю в певних суспільних колах (відомий вчений, журналіст, письменник, артист, спортсмен тощо). У суспільній свідомості вкоренився стереотип, нібито людина, яка досягла вагомих успіхів у певній галузі, компетентна і в усіх інших сферах. І хоча численні факти переконують, що це всього-навсього поширена помилка — є безліч фактів, які демонструють, що особи, які блискуче роблять одну справу, виявляються безпомічними в інших. Тим не менш, цей стереотип щосили експлуатується політиками і біз-нес-рекламою. Досить згадати, скільки популярних артистів, спортсменів, журналістів наймають в свої ряди політичні партії напередодні виборів. "Підтасовування карт". Можливість і виправданість застосування точної чи неточної, логічної чи нелогічної заяви з метою пробудження цікавості аудиторії і опанування нею. Наприклад, пробудження загального інтересу до складної екологічної ситуації в певному регіоні — формулювання надідеї, яка опановує масами і переконання аудиторії у тому, що для того, аби справитися з проблемою, необхідно "всім скочити в один човен і гребти в один бік", тобто підтримати певний підкинутий рецепт виходу з кризи. "Перенесення". Прийом за допомогою якого безумовний авторитет певної особи чи політичної сили переноситься на якусь людину, яку потрібно популяризувати. Скажімо, на парламентських виборах 2002 р. в Галичині, де авторитет Віктора Ющенка і виборчого блоку "Наша Україна" був дуже високим, майже всі депутати-мажоритарники, а також кандидати до органів місцевого самоврядування яким вдалося заручитися підтримкою цих політичних сил, перемогли у своїх виборчих округах.