Резюме исследований

1. Социальные отношения, складывающиеся в индустриальном производстве, нельзя рассматривать как нечто «чуждое» рабочему, препятствующее его человеческому развитию в обществе, то есть рассматривать их исключительно в аспекте концепции «отчуждения». Наоборот, социальная жизнь трудящегося в сфере крупного индустриального производства получает свою содержательную структуру и значимость именно в его профессиональной сфере и на ее основе.

2. Индустриальный труд — это всегда групповая деятельность, исключающая традиционно индивидуалистическое представление о рабочем как «эгоисте», преследующем только своекорыстные цели. Причем те группы, в которых социальная жизнь рабочего протекает самым непосредственным образом, являются «неформальными», и определяют они не только трудовой ритм работы их членов, но также оценку каждым из них всего окружения, формы поведения и характер исполнения производственных задач.

3. Позиция отдельного рабочего в социальной структуре предприятия, характеризующая его общественный престиж и статус, удовлетворяет его потребности в гарантированности своего существования, по крайней мере, столь же серьёзно, как и высота заработной платы; а с точки зрения социальной жизни рабочих она имеет скорее даже большее значение, чем зарплата.

4. Восприятие отдельным рабочим условий своего собственного труда, его «самочувствие» в производственном процессе, многое (если не все) из того, что относится к «психофизике индустриального труда», следует оценивать не как «факт», а как «симптом», то есть не в качестве свидетельства о фактическом состоянии условий индивидуальной трудовой деятельности, а в качестве показателя его индивидуально-психологической или социальной ситуации на производстве, и прежде всего — опять-таки — в производственном коллективе.

Основные теории мотивации

Мотивация - одна из важнейших функций менеджмента. Она подразумевает систему факторов (побудительных сил), способ­ствующих выполнению определенной задачи, направленной на до­стижение целей предприятия.

Мотивация - процесс стимулирования человека (работника, исполнителя) или группы людей к деятельности, направленной на достижение целей организаций.

Мотивация - сила, побуждающая к действию, психоэнерге­тический потенциал, нацеливающий человека на определенную деятельность, достижение определенной цели.

Мотив - внутреннее побуждение (импульс), которое застав­ляет человека поступать определенным образом.

Известно, что стимулирование человека непосредственно свя­зано с удовлетворением его разнообразных потребностей (физиологических, духовных, экономических).

Потребность - осознанное отсутствие чего-либо, вызываю­щее побуждение к действию. Различают первичные и вторичные потребности. Первичные заложены генетически, а вторичные вы­рабатываются в ходе познания и опыта. Потребности можно удов­летворить вознаграждениями.

Вознаграждения - это то, что человек считает для себя ценным. Менеджеры используют внешние вознаграждения (денежные выплаы, продвижения по службе) и внутренние вознаграждения, получаемые посредством самой работы (чувство успеха).

Развитие теории мотивации началось с начала XX века. Выде­ляют следующие группы теорий мотивации:

• содержательные теории (Маслоу, Герцберг, МакКлелланд и др.);

• процессуальные теории (Врум и др.);

• теории, основанные на отношении человека к труду (Макгрегор, Оучи).

         Согласно теории А. Маслоу, существует пять основных типов потребностей:  

• физиологические потребности (уровень 1);

• потребность в безопасности (уровень 2);

• социальные потребности (уровень 3);

• потребность в уважении и самоутверждении (уровень 4);

• потребность в самовыражении (уровень 5).

Рис. 17. Теория потребностей А. Маслоу

Эти потребности образуют иерархическую структуру, которая определяет поведение человека, причем потребности высшего уровня не мотивируют человека, пока хотя бы частично не удовлетворены потребности нижнего уровня.

В основе теории Маслоу лежат следующие положения:

• потребности делятся на первичные и вторичные и образу­ют пятиуровневую иерархическую структуру, в которой они расположены в соответствии с приоритетом;

• поведение человека определяет самая нижняя неудовлетворенная потребность иерархической структуры;

• после того как потребность удовлетворена, ее мотивирующее воздействие прекращается.

Степень удовлетворения потребностей (от желаемого) по уров­ням:

• - уровень 1 - 85%;

• - уровень 2 - 70%;

• - уровень 3 - 50%;

• - уровень 4 - 40%

• - уровень 5 - 10%.

Теория Маслоу получила дальнейшее развитие в теориях МакКлелланда и Герцберга.

В развитие классификации Маслоу Д. МакКлелланд вводит понятия потребностей власти, успеха и принадлежности (например, к определенному классу) или социальной потребности.

С его точки зрения, в наши дни наибольшую значимость приобретают потребности высшего порядка, поскольку потребности низших уровней как правило удовлетворены. 

Рис. 18. Теория МакКлелланда

В основе теории Ф. Герцберга лежат следующие положения:

• потребности делятся на гигиенические (размер оплаты, условия труда, межличностные отношения, характер контроля) и мотивирующие факторы (ощущение успеха, продвижение по службе, признание, ответственность, рост возможностей);

• наличие гигиенических факторов всего лишь не дает развиваться неудовлетворению работой;

• для достижения мотивации необходимо обеспечить воздействие мотивирующих факторов;

• для эффективной мотивации подчиненных руководитель должен сам вникнуть в сущность работы.

Рис. 19. Теория Ф. Герцберга

Процессуальные теории мотивации.

Основной вклад в развитие процессуальных теорий внес В.Врум. В основе его работы лежит теория ожиданий, суть которой схематично отражена на рисунке 19. Эта теория основана на предположении, что человек направляет свои усилия на достижение какой-либо цели только тогда, когда уверен в большой вероятности удовлетворения своих потребностей.

Каждый «блок ожиданий» в схеме отражает усилия менеджера по мотивации работника.

К процессуальным теориям можно также отнести теорию справедливости.

Рис. 20. Теория ожидания

Она сводится к тому что, если человек считает свой труд недооцененным, он будет уменьшать затрачиваемые усилия. Справедливость оценки с позиции работодателя и с позиции работника может отличаться. В этом случае нормирование труда, т.е. оценка необходимых усилий для выполнения единицы работы может разрешить проблему  справедливости.

Теория справедливости в комплексе с теорией ожиданий представлена в модели Портера-Лоулери. Эта теория основана на том, что мотивация есть функция потребностей, ожиданий и справедливости вознаграждения. Один из самых важных выводов этой теории состоит в том, что результативный труд всегда ведет к удовлетворению работника.

Рис. 21. Теория модели Портера-Лоулери

Согласно теории Макгрегора, подход к мотивации может быть выбран на основании отношения человека к труду. Выделяют два типа работников: X и Y.

Основные характеристики работника типа X:

• от природы ленив, не хочет работать;

• не хочет нести ответственность, избегает напряжения нервных сил;

• не инициативен, если к этому его не подталкивать.

Поэтому его нужно принуждать к работе путем наказания или поощрения.

Основные характеристики работника типа Y:

• существует естественная потребность в работе;

• стремится к ответственности;

• творческая личность.

Поэтому его нужно побуждать к работе, а не принуждать.

В 1981 году У. Оучи разработал теорию Z, согласно которой человек не относится ни к типу X, ни к типу Y. Он относится к типу Z, т. е. в зависимости от сложившейся ситуации человек ведет себя как X или как Y, соответственно выбирается и способ мотивации.

Таблица 3 - Сравнительная характеристика теории «Х» и теории «У»

Описание по признакам	Теория «Х»	Теория «У»
1. Представления руководителя о человеке	Люди изначально не любят трудиться и при любой возможности избегают работы У людей нет честолюбия и они избегают ответственности, предпочитая, чтобы ими руководили Больше всего люди хотят защищённости Чтобы заставить людей работать, необходимо принуждение, контроль и угроза наказания	Труд - процесс естественный. При благоприятных условиях люди не только принимают ответственность, но и стремятся к ней Если люди принимают цели организации, то они будут использовать самоуправление и самоконтроль У людей развиты потребности высших уровней Способность к творческому решению проблем у людей встречается часто, потенциальный интеллект среднего человека недоиспользуется
2. Практика руководства а) планирование	Централизованное распределение задач, единоличное определение целей стратегии, тактики	Поощрение определения целей подчинёнными в соответствии с целями организации
б) организация	Четкое структурирование задач, полномочия не делегируются	Высокая степень децен-трализации полномочий
г) контроль	Тотальный, всеобъемлющий	Самоконтроль подчиненных в процессе работы, контроль руководителя по ее завершении
д) общение	Жесткая регламентация поведения	Руководитель действует как связующее звено в обмене информацией
е) принятие решений	Отрицание права свободы принятия решений подчиненными	Активное участие подчиненных в принятии решений.
3. Использование власти и влияния	Психологическое давление, угроза наказания, власть, основанная на принуждении	Убеждение и участие, власть через положительное подкрепление
4. Стиль руководства	Авторитарный	Демократичный

Теория трудовых установок А. Гастева

Данная теория была разработана в 20-е годы XX века. Она является

отражением энтузиазма советских людей того времени (лозунги, досрочное выполнение плана, социалистические соревнования).     

Для применения теории А. Гастева на практике должны быть созданы мотивы, апеллирующие к высшим человеческим характеристикам, таким как энтузиазм, долг, совесть, дух соревнования.

Концепция кружков качества

Концепция (теория мотивации бездефектного труда) была разработана в 1962 году в Токио. В ее основе лежат принципы деятельности кружков качества:

• активизация поведения человека и его интеллектуальной деятельности в условиях работы в группе людей, а не самостоятельно;

• количественное ограничение числа работников кружка (3-13 человек);

• добровольность вхождения в кружок;

• работа непосредственно на рабочем месте, в привычной рабочей обстановке и атмосфере;

• формулирование задач и проблем как составная часть деятельности производственной группы;

• принцип бездефектного труда («личное клеймо», личная ответственность участка и т. п.);

• соревновательный характер групп;

• наличие системы поощрений;

• политика взаимного обучения, обогащения знаниями.

Система мотивации

Система мотивации реализует три основные функции:

1.     Планирование мотивации:

• выявление актуальных потребностей;

• установление иерархии потребностей;

• анализ изменения потребностей;

• анализ взаимосвязи между потребностями и стимулами;

• планирование стратегии и целей мотивации;

• выбор конкретного способа мотивации.

2.     Осуществление мотивации:

• создание условий, отвечающих потребностям;

• обеспечение вознаграждением за требуемые результаты;

• создание у работника уверенности в достижении поставленных целей;

• создание впечатления у работника о высокой ценности вознаграждения.

3.     Управление мотивационными процессами:

• контроль мотивации;

• сравнение результатов деятельности с требуемыми;

• корректировка мотивационных стимулов.

Общим для всех функций является подбор кадров с высоким уровнем внутренней мотивации.  

12. Чиказька школа соціології — напрям, котрий мав місце в американській соціології. Він виникає у 1920-тих роках у місті Чикаго і представлений групою дослідників Чиказького університету. В кінці XIX — на початку XX століть, Чикаго стає одним із провідних осередків розвитку промисловості, науки і культури. Саме у цей період розвитку міста у Чиказькому університеті з'являється соціологічний факультет. А згодом у ньому виникає нова соціологічна школа, котра стала першою на Американському континенті. Її прийнято називати Чиказькою школою соціології.

Щасливий збіг і вдале поєднання вищезазначених умов дозволив Чиказькій школі соціології зайняти домінуючу позицію в американській соціології в період з 1915 по 1935 роки. Її роль в інституціоналізації соціології як академічної дисципліни важко переоцінити. Заснований А. Смолом в 1892 р. перший в світі соціологічний факультет в Чикаго кидав виклик не тільки старим університетам Східного узбережжя Америки в справі виховання інтелектуальної еліти, але й поклав початок американській соціологічній школі, котра відрізнялась від європейської традиції, не порушуючи при цьому спадкоємності в розвитку соціологічної науки в цілому. У Чикаго американська соціологія була представлена в основному роботами таких науковців, як Кулі, Уорда, Самнера, Гиддінгса, Роса, Смола. Також вона відзначилась декількома курсами з соціології в університеті Брауна, Колумбійському і Єльському університетах. Інституціоналізація соціології в Чікаго була обумовлена багато в чому вже накопиченим на той час теоретичним досвідом і специфічними особливостями місця і часу. Специфіка ж полягала в тому, що на початку століття і особливо після першої світової війни Америка почала грати нову роль в світовій спільноті. Цьому сприяли як бурхливий розвиток індустріалізації, урбанізації, економічний підйом, так імогутній потік емігрантів з самих різних кінців розореною війною і розбурханої революціями Європи. Американське суспільство зіткнулося з проблемами соціальної інтеграції, стабілізації, соціальної і культурної адаптації емігрантських співтовариств, соціального контролю в цілому, дозвіл яких вимагав ефективних реформ. Існувала потреба в соціальних науках, перш за все — в соціології, і вимоги до них були продиктовані цими реформами. Спершу Чиказькій соціології був властивий пафос соціального реформізму. Засновник університету Чикаго Вільям Харперосновною задачею соціологічних досліджень в університеті вважав вирішення конкретних соціальних проблем. Альбіон Смол дотримувався тієї ж ідеї про призначення соціології. Формування і розквіт соціологічної школи в Чикаго в більшій мірі зобов'язано традиції, яка припускає, що ефективний соціологічний аналіз вже сам по собі сприяє колективним зусиллям, направленим на дозвіл проблем, оскільки більш ясне розуміння соціальної реальності служить залученню загальної уваги" Участь студентів і професорів університету в різного роду міських реформах викликало відчуття особливого, «інтимного», відношення до міста: Роберт Парк, наприклад, писав, що для нього Чикаго — «щось більше, ніж сукупність індивідів і зручностей… щось більше, ніж набір соціальних інститутів і адміністративних одиниць. Місто — цей, швидше, умонастрій, тіло звичаїв і традицій… продукт природи, особливо — людської природи».

Підготовчий період в розвитку школи соціології в Чикаго тривав у 1892—1915 рр.і був пов'язаний з діяльністю в університеті так званої «великої четвірки»: А. Смола, Дж. Вінсента, Ч. Хендерсона і В. Томаса. Зусиллями Харпера і Смола у 1895 році був заснований перший в світі соціологічний журнал, який і залишався єдиним до появи інших в 1921 р, а потім, в 1922 р. Також, на цьому етапі, за активної участі Смола в 1905 р. було створено і Американське соціологічне товариство, яке послужило в подальшому розвитку школи Чикаго зв'язною ланкою між соціологами Чикаго і широкою соціологічною громадськістю. Головним в спадщині цього першого покоління американських соціологів була інституціоналізація соціології в американських університетах. В цей період, в Чикаго, ще не було створено єдиної дослідницької програми, котра з'явилась згодом, з чітко позначеною теоретичною орієнтацією. Першою фундаментальною роботою, що позначила початок нового етапу в розвитку соціологічних досліджень і що стала класичним зразком дослідження в стилі школи Чикаго, була відома робота Вільяма Томаса іФлоріана Знанецького «Польський селянин в Європі і Америці».

Принципово новий етап в розвитку школи Чикаго почався з приходом туди Роберта Парка. На самому початку цей розвиток зв'язувався з іменами Томаса і Парка як ідейних лідерів школи, потім, після відходу Томаса в 1913 р., школу очолила інша пара — Парк і Берджесс. Успіх школи багато в чому був забезпечений органічним з'єднанням емпіричних досліджень з теоретичними узагальненнями, висуненням гіпотез в рамках єдиної організованої і направленої на конкретні практичні цілі програми соціально-реформіста. Таке поєднання теорії і прикладних досліджень стало можливим завдяки співпраці Парка і Берджесса, в якому пріоритетом Парка було в основному теоретичне узагальнення, а Берджесс був особливо винахідливий в організації і методичному забезпеченні дослідницьких програм. Основними темами, на вивчення яких Парк орієнтував своїх учнів, були расові відносини і місто як соціальна лабораторія. Парк був зразком спілкування із студентами, його здатність інтенсивно працювати з випускниками, що готують дисертації, зіграли не меншу роль, ніж його концепції і дослідницькі проекти. Йому вдавалося, за свідченням Р. Блумера, «піднімати їх на такий рівень досягнень, який, як це ні парадоксально, перевершував всі очікування самого студента щодо своїх спроможностей». Привертаючи студентів до дослідницької програми, Парк умів допомогти кожному знайти його специфічний інтерес в цьому дослідженні і допомагав розвернути і обговорити намічений дослідницький план в найширшому діапазоні. Для обговорення найрізноманітніших тим, які нерідко потім ставали темами дисертацій. Парк організував у 1920 році «Товариство соціальних досліджень» яке, на його думку, повинне було стимулювати широкий інтерес і інтелектуальну співпрацю між факультетом і студентами в єдиній дослідницькій програмі. Замість звичних лекційно-бібліотечних методів роботи із студентами Парк віддавав перевагу неформальним семінарам, обговоренням і навіть «клубним розмовам». Серед робіт Парка, присвячених в основному трьом головним його темам — расові відносини і конфлікт культур, місто як соціальне середовище, предмет соціології і її роль в сучасному суспільстві.

Фундаментальним результатом роботи Томаса—Парка—Берджесса по формуванню школи, яке представлялося як з'єднання зусиль по створенню оригінальної теорії із завданням її подальшого розповсюдження серед студентів та перетворення в основу засвоєння соціологічних знань в цілому, став знаменитий підручник «Вступ в науку соціологію» що витримав два видання (1921 і 1924 рр.), кожне з яких мало по чотири репринта. До цього в Чикаго вже був підручник соціології (перший в світі), написаний А. Смолом і Дж. Вінсентом в 1894 р. Але підручник Смола — брошура, що висловлює в основному його власні погляди на соціологічну теорію, — набагато скромніша за задумом, аніж підручник Парка—Берджесса. Ця книга — значний том на тисячу сторінок, що зібрав 190 уривків з робіт різних авторів. Серед авторів текстів, різноманітних не тільки з тематики, але і по жанру (тут трапляються навіть щоденникові записи), найбільш часто можна зустріти імена Г. Зіммеля, Ч. Кулі, В. Томаса, Г. Спенсера, Ч. Дарвіна, Е. Дюркгейма, Р. Тарда, Г. Лебона і самого Р. Парка. В передмові Парк підкреслює, що цей підручник «задуманий не просто як набір матеріалів, а як систематичний виклад» основ соціології, як «спроба дати матеріал в рамках цілком певній сукупності соціологічних понять». Основний задум підручника, крім викладу певного погляду на предмет і метод соціології і її роль в сучасному суспільстві, полягав в тому, щоб виробити у студентів активне, творче відношення до предмету, щоб зробити соціологію «загальним підприємством», в якому беруть участь і викладачі, і студенти. Головне, чому повинен був навчити підручник, на думку Парка, — це спостерігати, творчо відноситися до своїх спостережень, порівнювати їх з прочитаним, словом — уміти організовувати і використовувати свій власний досвід, як емпіричний, так і теоретичний.

Основні теоретичні принципи Р. Парка були відображені вже в самій структурі підручника, що складається з чотирнадцяти розділів, в передмовах до яких ці принципи висловлюються. При цьому до кожного з розділів, окрім передмови і власне «матеріалів», додається список питань і проблем для вивчення і обговорення, а також список літератури з цих питань. Бібліографіяпідручника дає цілком вичерпне і серйозне уявлення про основні напрями у європейській і американській соціології того часу. Не дивно, що перше видання підручника критикували за його складність для початківців студентів і «інтелектуалізм». На це Парк відповідав, що підручник повинен бути книгою, «яка примушує студента сприймати соціологію серйозно». Такий «синоптичний погляд» на соціологічну науку в межах одного підручника, який студенти за його грунтовність охрестили «зеленою Біблією» (за колір книги), дає уявлення і про теоретичну спрямованість школи Чикаго в цілому.

13. Михайло Драгоманов (1841-1895 pp.) був одним із заснов­ників української соціології, людиною, що перша використала поняття "соціологія" в курсі своїх лекцій.

Найбільш відомі твори М. Драгоманова: "Вопрос о значе­нии Римской империи и Тацит", "Чудацькі думки про україн­ську національну справу", "Шевченко, українофіли і соціа­лізм", "Положение и задачи науки древней истории".

Михайло Драгоманов вважав соціологію універсальною, але й точною наукою про суспільство. Він досить критично ставився до деяких концептуальних положень позитивізму О. Конта й органістичної теорії суспільства Г. Спенсера.

На думку М. Драгоманова, соціологія - це наука про діяльність людини в суспільстві, тому вона повинна містити такі ж узагальнення, формулювання законів, як і точні науки. Для цього необхідно використовувати соціологічний метод "логічної семантики", котрий означає класифікацію, типі­зацію та аналітичне групування суспільних явищ.

Структура суспільства, за М. Драгомановим, має три основні підсистеми:

• матеріал, з якого складаються суспільства (індивіди, на­родності);

• суспільства (їхні форми: сім'я, клас, державний союз, міждержавний союз);

• продукти суспільної діяльності (матеріальні та моральні).

Продовженням і розвитком соціологічного методу є по­рівняльний, або компаративний метод,яким часто кори­стується вчений. Широко послуговуючись порівняльним методом, М. Драгоманов вивчає:

•  різні соціальні, етнічні групи, а також їхніх представ­ників у різні історичні періоди;

•  життя сучасних йому народів, які перебували на при­мітивній стадії розвитку, що дає можливість перевірити факти стародавньої історії;

•  певні артефакти минулого, що відобразилися у фольк­лорі, звичаях, народних традиціях.

Частиною соціологічного методу є принцип історизму у формі системного, конкретно-історичного підходу.

Розвиток суспільства пов'язаний із упливом багатьох різно­манітних факторів: економічних, політичних, культурних, духовних. Отже, М. Драгоманов реагує на спроби зобразити всю різноманітність суспільних явищ як наслідок дії якого-небудь єдиного фактора - чи то економічного, чи то гео­графічного.

Досить активно використовує М. Драгоманов поняття стан, клас, маси, корпорація. Визначаючи класи, він виходив із по­ділу суспільства на людей "м'язової та розумової праці". На соціальну структуру впливають не лише економічні від­носини, спосіб виробництва, але й активність політичних, соціокультурних та інших учасників соціального процесу.

Поділ суспільства на можновладні й бідні класи по­яснюється існуванням приватної власності, що є певним історичним явищем, яка виникає на досить високому рівні розвитку суспільства. Як історичне явище приватна власність не вічна та з часом поступиться місцем власності колективу.

Основними чинниками суспільного прогресу М. Драгоманов вважає: економічний прогрес, вільну науку та філософію, а також культуру.

Соціальний прогрес, маючи незворотний характер, є закономірним, вільним від випадковостей процесом, який має власну логіку. Суспільно-історичний рух не є прямо­лінійним і зазнає змін темпу, тимчасових зупинок, відкатів назад, повернення до вже пройдених етапів.

Говорячи про соціальну еволюцію, М. Драгоманов, поряд із поступовим переходом суспільства на більш високий ступінь, визнавав і революційний шлях. Та перевагу він надає поступовому, невибуховому, стрибкоподібному, прогресив­ному рухові суспільства, в якому люди мають більші можли­вості для індивідуального та громадського самовираження й розв'язання власних життєвих проблем.

Значне місце у творах М. Драгоманова посідають проблеми політичних відносин. Він вважається фундатором політич­ного лібералізму в Україні. Відносини між державою та су­спільством, міжзагальногромадськими пріоритетами й особис­тими правами та індивідуальною свободою є предметом до­слідження політичної соціології М. Драгоманова.

14. Виснажена внутрішньою боротьбою, Київська Русь пала внаслідок нашестя монголо-татарських завойовників у середині XIII ст. На території сучасної України незалежність зберегло лише Галицько-Волинське князівство. Але в XIV ст. і воно втратило свою державність, а його землі були завойовані сусідами. Відсутність власної держави не змогло зупинити процеси формування українського народу та його культури. Цьому сприяло те, що найбільша частина українських земель в XIV – XV ст.ст. потрапила під владу Великого Литовського князівства, де здійснювалася толерантна культурна політика, яка лишала широкий простір для українського етнічного розвитку. Ситуація погіршилась після укладення в 1569 р. Люблінської унії, за якою створювалося польсько-литовська союзна держава, Річ Посполита, а українські землі передавалися Польщі. З приходом польської адміністрації і магнатів українці стали зазнавати соціальних, релігійних і національних утисків (стало більш жорстким кріпацтво, проводилася політика «окатоличування», «полонізації» та ін.). У відповідь – розгортався рух національного опору, розвивалася військово-політична форма самоорганізації українського населення – козацтво. В 1648 р. вибухнула народно-визвольна війна, яка привела до створення гетьманської державності. В 1654 р. згідно з переяславською угодою українська держава вступила в союз з московським царством. Унаслідок подальшої боротьби Україна була розколота: Лівобережжя опинилося в зоні впливу Росії, більша частина Правобережжя – Речі Посполитої.

Природно, що культурне життя українського народу не йшло осторонь від цих бурхливих історичних процесів. Відбувалося гостре духовне протиборство, в якому українці доводили свою національно-культурну спроможність. Велику роль тут відігравали братські школи (Львівська, Київська, Луцька, Острозька та ін.). Так, філософи-полемісти Острозької академії (Г. Смотрицький, Х. Філалет, С. Зизаній, І. Вишенський та ін.) виступили з різкою критикою праці польського ксьондза Петра Скарги «Про єдність костьолу Божого» (1577), де висувалася ідея об’єднання православної і католицької церков на тій підставі, що давньослов’янська мова не дає достатніх засобів для пізнання істин Писання. Заперечуючи зазначену думку, Іван Вишенський (1550 – 1620) у творах («Короткослівна відповідь Петру Скарзі», «Зачіпок мудрого латиніна з дурним русином», «Послання львівському братству») вважав, що давньослов’янська мова найбільш адекватно виражає сутність віднайдених за допомогою «внутрішнього розуму» божественних істин. Мислитель нападає на підґрунтя самого католицизму, доводячи, що римський папа порушує християнські завіти про природну рівність усіх людей, узурпує духовну владу. Звідси він йшов ще далі, пропонуючи перетворити світське життя на засадах «соборно-правних», демократичних цінностей православного християнства, очищеного від католицьких спотворень, що, на його думку, повинно привести до ліквідації деспотизму, багатства і розкошів.

Крім православно-християнської лінії українська соціально-філософська думка розвивалася і в гуманістичному напрямку. В цьому плані велика праця була зроблена українськими вченими XV – XVI ст.ст., тісно пов’язаними із західноєвропейськими університетами та ідейними течіями Ренесансу                     (Ю. Дрогобич, П. Русин, Лукаш, С. Ореховський-Роксолан та ін.). Так, Лукаш із Нового Міста (р. н. н. – пр. 1542) – викладач Краківського університету, автор визнаного підручника з епістолографії розвивав ідеї про діяльну людину як рушійну силу історичних подій, просвітництво і науку як умови поступального суспільного розвитку. Станіслав Ореховський-Роксолан (1515 – 1567) – політичний мислитель, автор резонансних промов «Про турецьку загрозу», «Напучення польському королю», розроблює природно-правову концепцію, спростовує божественне походження державної влади, наполягає на відокремленні церкви від держави, визначає головний обов’язок короля в турботі про підданих та ін.

Особлива сторінка розвитку української культури в цілому і соціальної філософії зокрема пов’язана з Києво-Могилянською академією – першим в Україні вищим навчальним закладом, заснованим у 1632 р. Підтримувана православним духовенством, органами козацького самоврядування, а згодом гетьманською державою, Києво-Могилянська академія перетворилася в духовно-освітній центр українського народу і всього православного світу, який зібрав у своїх стінах визначних учених і філософів (Петро Могила, Йосиф Конович-Горбацький, Інокентій Гізель, Стефан Яворський, Феофан Прокопович та ін.). Зазнаючи вплив ідей Ренесансу і Нового часу, мислителі прагнули примирити гуманістичні ідеали з постулатами православ’я. Наприклад, Інокентій Гізель (1600 – 1683) – філософ, автор першого підручника української історії «Синопсис», не заперечуючи ідею божого творіння людини та суспільства, одночасно захищає тези про пріоритетну роль людського розуму, що визначає критерії добра і зла та спрямовує, в такий спосіб, людську волю. Тому людина є не сліпе знаряддя божого промислу, а свідомий учасник історичних змін.Феофан Прокопович (1681 – 1736) – духовний і суспільний діяч петровської епохи, також закликає сполучати аргументи від «природного розуму» і від «небрехливого слова божого». З цих позицій розроблюється своєрідна версія договірної концепції походження держави. Головна причина виникнення державної влади – божественна воля, яка встановлює закони суспільного гуртожитку. Проте злі пристрасті спонукають людей порушувати зазначені приписи, ставлячи під загрозу існування людства. Щоб уникнути цього, люди укладають суспільний договір і віддають державі право керувати собою. Підґрунтя соціального прогресу – просвітницьке правління, що стимулює розвиток наук, мистецтв і ремесел. На цьому підґрунті, беручи участь у розробці ідеології реформ царя Петра I, Феофан Прокопович висловлює симпатії проекту перебудови суспільства в дусі «освіченого абсолютизму».

Здійснений на практиці протягом к. XVII – XVIII ст.ст., цей проект сприяв централізації російської держави, і, відповідно, вів до згортання політичної автономії України. Це негативно відображалося на розвитку української культури, спричинюючи її провінціалізацію, відтік українських інтелектуалів до столичних центрів імперії. Проте і в епоху надважких національних утрат (ліквідація гетьманату (1764), Запорізької Січі (1775), закріпачення селян) жива думка українського народу не завмирала цілковито, а, навпаки, демонструвала приклади найвищого підйому філософської рефлексії.

Мова йде про творчість Григорія Савича Сковороди (1722 – 1794) – видатного українського філософа. Мислитель представляє глибоку соціально-філософську концепцію сутності людини, сенсу її буття, засобів виправлення недоліків суспільного життя. В основі його роздумів – учення про три світи: макрокосм (природу), мікрокосм (людину) і світ символів. Будь-який світ складається з двох натур: видимої (матеріальної) і невидимої (духовної). Розвиваючи ці уявлення в дусі платонізму, він ототожнював внутрішню натуру з богом як джерелом розвитку всього сущого. Саморух Всесвіту має діалектичний характер, проявляючись у подоланні «тваринного», «видимого» начала. Звідси, пізнаючи свою духовну первинну суть, голос свого «серця», людина саморозвивається і наближається до Бога. Суспільні проблеми зумовлюються нестримною гонитвою за матеріальними благами зовнішнього несправжнього життя на шкоду духовним цінностям. У повсякденному житті проявом цього служить те, що більшість людей зайнята «неспорідненою працею», керуючись користю і марнотратством. Григорій Сковорода визнає, що зрозуміти себе, власне духовне покликання не просто, оскільки всі люди нерівні від природи за своїми здібностями і одночасно єдині в належності до духовної первини. Сутність духовної єдності в індивідуальному розмаїтті описується в образі божественного фонтана, який наповнює різні сосуди за їхньою місткістю. «Над фонтаном надпись сия: «Неравное всем равенство». Льются из разных трубок разные токи в разные сосуды, вкруг фонтана стоящие. Меньший сосуд менее имеет, но в том равен большему, что равно есть полный» [33]. Виходячи з цього, спростовуються думки тих, хто під соціальної нерівністю розуміє «рівну рівність» (іншими словами, «зрівнялівку»). Насправді однакового рецепта того як «ощасливити» все людство не існує, шлях до щастя – в індивідуальному та уважному дослідженні своєї душі.

На відміну від Григорія Сковороди, який відштовхувався в своїй творчості від християнської релігійної філософії, грав на протиставленні «серця», як зосередження духовного життя, і розуму, як втіленні знедуховленої раціональної діяльності, українські філософи-просвітники (Я. Козельський,               С. Десницький, П. Лодій, В. Капніст, В. Каразін, І. Шад та ін.) виходили з культу розуму, що задавався західноєвропейським Просвітництвом. Так, Яків Козельський (1729 – 1793) – викладач Санкт-Петербургського артилерійського та інженерного шляхетного корпусів, чиновник Сенату, в дусі енциклопедистів визначав рушійні сили розвитку суспільства в людських потребах, що змушують людей винаходити різноманітні духовні та соціальні встановлення. Переосмислюючи договірну концепцію, він трактував державу як результат спільної діяльності людей і покладав на них рівну відповідальність за стан суспільних справ. Василь Каразін (1773 – 1842) – засновник Харківського університету, розроблював ідею соціального прогресу як процесу гармонізації взаємозв’язку особистих і суспільних інтересів на підґрунті науково-технічних досягнень. Петро Лодій (1764 – 1829) – професор Львівського університету і Санки-Петербургського педагогічного інституту, проводив кантіанський підхід до осмислення людини та суспільства.

15. Плюралистическая социология М. Ковалевского (многофакторная концепция) Значительный вклад в развитие русской социологической мысли внес М.М. Ковалевский (1851—1916). Разносторонне об­разованный и широко мыслящий ученый, чьи научные интере­сы касались обширного круга вопросов социологии, истории, государствоведения, права, этики, психологии и других наук, он пользовался широким признанием ученого мира в России и за ее пределами, был избран вице-президентом, а затем пред­седателем Международного института социологии. Теоретические предпосылки социологических воззрений М. Ковалевского восходят к социологии О. Конта. «Что такое социология?» С этого вопроса начал М. Ковалевский свой двухтомный труд «Социология». И ответил: «Родоначальник ее, Конт считал социологию наукой о порядке и прогрессе челове­ческих обществ». Однако порядок в обществе бывает не все­гда. Да и прогресс в смысле поступательного развития не всегда имеет место. И Ковалевский дает свое определение социологии как науки об организации и эволюции человеческого общест­ва. Организация общества и его эволюция — таковы два ос­новных раздела социологии, которые начиная с Конта характе­ризуются как социальная статика и социальная динамика. М. Ковалевский подходил к социологии прежде всего как к науке, а не как к концепции человеческих идеалов. Поэтому в отличие от народников Лаврова и Михайловского и некоторых других теоретиков он отделяет правду-истину от правдысправедливости и исходит из того, что для социологии главное есть правда-истина.  Он  глубоко  воспринял  учение  Конта об обществе как целостном социальном организме и о закономерном характере его развития. Без учения о закономер­ности общественных явлений, писал он, немыслимо было бы возникновение са­мой науки об обществе. С представлениями о закономер­ном характере развития общества, без которых, по словам Ковалевского, со­циология как наука не состоялась бы, органически связаны представления о поступательности исторического про­цесса и социальной преемственности, в ходе которой человеческие знания, опыт, культура передаются и развива­ются от одной исторической эпохи к другой. Он приводит слова Лейбница о том, что настоящее несет на себе бремя прошлого и чревато будущим. Идеи закономерного и поступательного характера историче­ского процесса, как и социальной преемственности, — важные стороны эволюционистской концепции Ковалевского, согласно которой общество более или менее плавно (эволюционно) пе­реходит от одного своего состояния к другому. Таким же обра­зом, по его мнению, происходит развитие отдельных областей общественной  жизни   и   различных  социальных   институтов. Эволюцию государственного строя он связывал с целым рядом факторов общественной жизни, в том числе с эволюцией хо­зяйства и «форм экономического быта», с развитием политиче­ских отношений классов и других социальных групп, с эволю­цией политических идей и общим прогрессом культуры. Такой эволюционный взгляд на развитие общества был направлен как против необоснованных и поспешных радикальных изменений в нем, так и против «не менее опасного застоя». Ковалевский указывает на роль многих факторов общест­венного развития: экономических, демографических, политиче­ских, психологических, нравственных, религиозных и т.д. Од­нако ни одному из этих факторов не придается постоянного решающего значения. В различных ситуациях им отводятся разные роли, и любой из них может выйти на первый план. В этом и заключается мировоззренческий и методологический смысл социологического плюрализма М. Ковалевского. Важную роль в социологии Ковалевского играет историко-сравнительный метод. Сравнивая развитие народов разных стран и эпох, можно обнаружить некоторые общие законы их исторической эволюции. В связи с этим Ковалевский писал, что «на одинаковых ступенях развития в каждом человеческом обществе развитие происходит по одинаковому внутреннему закону». Историко-сравнительный метод позволяет выявить и эти законы, и специфические особенности в развитии разных народов и их культур. Сравниваемые явления брались Ковалевским, как правило, не в статике, а в динамике, в их исторической эволюции, что позволяло изучать как общие закономерности исторического процесса, так и специфические особенности развития тех или иных обществ. На данной основе увеличилась возможность со­циологического прогнозирования и исторического предвиде­ния, что повышало практическое значение социологии. Это для Ковалевского было чрезвычайно важным. В своих социологических воззрениях он разделял многие положения биологической школы в социологии и прежде всего «органической теории общества», идущей от Конта и особенно Спенсера. Ковалевский утверждал, например, что такой важ­ный социальный фактор, как общение, начинается еще в среде животных. Даже учитывая большое различие между биологиче­ским и социальным общением, он обращал внимание на «многие общие черты» и писал, что в определенных отношени­ях животный и человеческий мир укладывается в общий про­цесс эволюции. Весьма высоко ставил Ковалевский психологическую школу в социологии. Он в целом разделял теорию подражания Тарда, находил подтверждающие ее примеры. Так, он писал, что «русские верховники времени Анны Иоанновны пытались под­ражать аристократическим порядкам в Швеции и тем самым укреплять основы своего бюрократического господства». Таких подражателей на иностранный манер немало и теперь. В то же время Ковалевский считал необходимым и полезным такое за­имствование опыта других народов, при котором не терялись бы культура и самобытность народа. Такое заимствование предполагает элементы самостоятельности и творчества. Подобно Тарду, Ковалевский рассматривал подражание как органическое проявление личностной и социальной психологии людей и потому как важнейший фактор их общественной жиз­ни. Он считал, что «основы социологии не могут лежать вне психологии» (имеется в виду прежде всего коллективная, соци­альная психология). Речь шла о том, чтобы изучать «психологию народов». Это необходимо для более глубокого понимания духовного состояния народов, разностороннего проявления их культур. Положительное отношение к многим социологическим на­правлениям и школам, стремление понять их и обнаружить связи между ними, равно как и готовность применять их уче­ния при анализе тех или иных общественных явлений - еще одно проявление социологического плюрализма М. Ковалев­ского. Каждое направление в социологии по-своему показывает значение тех или иных факторов в развитии общества, будь то биологический, демографический, экономический, политиче­ский или психологический фактор. В своих основных социологических трудах «Современные социологи» и «Социология» М. Ковалевский говорит о множе­ственности факторов общественного развития. В качестве со­циально значимых факторов у него фигурирует и биологиче­ский, и космический, и политический, и многие другие. Он указывал на необходимость обнаружения одновременного и па­раллельного воздействия этих факторов на развитие обществен­ных явлений. В этом заключается одно из основных методо­логических требований его социологической концепции. С позиций подобного плюрализма, т.е. необходимости учета влияния на развитие общества многих факторов, он подвергал критике односторонность доктрин Спенсера, Дюркгейма, Тарда и других социологов. Более того, он считал, что в методологи­ческом плане нет смысла говорить о более или менее важных факторах. Каждый из них может выступать в роли главного, сопутствующего или второстепенного в зависимости от ситуа­ции и ракурса рассмотрения того или иного общественного яв­ления. Исходя из основных установок социологического плюра­лизма. М. Ковалевский разрабатывал теорию общественного прогресса, которую иногда называют ядром его социологии. Он писал, что основным законом социологии является закон про­гресса. Задача же социологии состоит в том, чтобы «раскрыть те перемены в общественном и политическом укладе, в кото­рые вылился этот прогресс, и те причины, которыми он обу­словлен». Обосновывая закономерный и в целом прогрессивный, по­ступательный характер развития человеческого общества, Кова­левский не отрицал ни многих фактов застоя или топтания об­щества на месте, ни попятных, регрессивных движений, кото­рые также бывают в истории. Но побеждает все-таки «закон прогресса» — всеобщий социологический закон, проявляющий­ся «в расширении сферы человеческой солидарности». В этом он видел основное содержание общественного прогресса. В своей теории общественного прогресса Ковалевский ис­ходил из того, что все народы проходят одни и те же стадии развития, но не одновременно. Это обстоятельство делает не­обходимым использование историко-сравнительного метода. С помощью этого метода можно получить представление о про­шлом народов, ознакомившись с современной общественной жизнью отсталых стран, а также о будущем последних, учиты­вая достижения современных передовых стран. По Ковалевскому, «все народы участвуют в мировом про­грессе», который должен привести к их объединению в единое «мировое солидарное общество». Обосновывая эволюционный характер общественного прогресса, он отвергал марксистскую теорию классовой борьбы и социальной революции, считал, что при нормальном течении общественной жизни столкновения классовых и других социальных интересов предотвращаются соглашением, компромиссом, при котором руководящим нача­лом всегда является идея солидарности всех членов общества. Социологический плюрализм Ковалевского служил теорети­ческим обоснованием его политической платформы умеренного либерализма, основная направленность которого заключалась в преобразовании экономической и политической системы россий­ского общества по образцам западных буржуазных демократий.

Теорія і методологія М.М. Ковалевського.  Соціологічна концепція Ковалевського склалася під впливом двох джерел: позитивізму і марксизму (він називав себе учнем і послідовником Конта Маркса). Такийнезвичайний на перший погляд синтез протилежних один одному теорій насправді був поширений у 70-90-х рр.. як у Західній Європі, так і в Росії. До цього часу вийшли у світ основні праці основоположників марксизму, і ні один дослідник в галузі суспільних наук, до якої б політичній платформі він не примикав, вже не міг пройти повз «Капіталу» [3].  Ковалевського у вищій мірі обурювало те ставлення до соціології, яке склалося в Росії. Пов'язуючи великі надії на визнання соціології з початком видання «Нових ідей у ​​соціології», Ковалевський підкреслював, що це «... до деякої міри розпорошить упередження наших керівних сфер проти науки, не допускає чистогоемпіризму в справі суспільного і державного будівництва ... Російські вчені й інтелігенти давно ... стали на бік заповнення позитивного знання наукою, яка охопила б неозору масу конкретних узагальнень, що даються історією, економікою, статистикою, політикою, правом, етикою, колективної психологією, естетикою, івстановила б разом з тим елементарні закони людського співжиття »[4].  Серед робіт М. Ковалевського безпосередньо до соціологічної тематики відносяться: «Сучасні соціологи» (1905); «Нарис розвитку соціологічних вчень» (1906); «Соціологія» (Т. 1, 2; 1910); «Сучасні французькі соціологи» (1913) ; «Походження сім'ї, роду, племені, держави і релігії» (1914), а також велику кількість статей, надрукованих як у російських, так і зарубіжних журналах. Крім того, перу Ковалевського належать великі роботи в галузі історії, етнографії та правознавства: «Економічне зростання Європи до виникнення капіталістичного господарства» (Т. 1, 1898; Т. 2, 1901; Т. 3, 1903); «Від прямого народоправства до представницькому і від патріархальної монархії до парламентаризму »(Т. 1-3, 1906) і ін  У цих та інших роботах М. Ковалевського історичний підхід зливається з широкими соціологічними узагальненнями, в яких простежуються динаміка суспільства, його рушійні сили, розкривається соціальна структура, тобто провідним є соціологічний аналіз. У своїх соціологічних дослідженнях Ковалевський приділяв велику увагу історичній науці і широко використовував порівняльно-історичний метод. М. Карєєв назвав Ковалевського «істориком-соціологом». Історико-порівняльний метод Ковалевський вважав найбільш ефективним, здатним відкрити закони соціального розвитку та намітити основні етапи розвитку суспільства.  Сенс цього методу полягає в тому, що соціолог та історик, подібно біології, дотримувався еволюційної теорії, при розгляді ступенів у розвитку суспільства, які йдуть одна за одною, а також при розгляді життя різних народів, вдається до зіставленням, встановлюючи ступеня подібності та відмінності однотипних явищ , в результаті чого в об'єктивному ході історичних подій виявляються загальні і приватні закономірності. Згідно з вимогами цього методу, соціолог має охопити весь природно-історичний процес, історію народів, що перебувають на різних щаблях розвитку. Суспільство - це багатоскладова, розвивається організація, в якій всі сторони перебувають у тісній взаємодії. Тому необхідне вивчення однієї його сторони за допомогою наук, які вивчають інші його сторони. Перевірка даних однієї науки даними інших, а головне - збіг результатів, є краща гарантія від суб'єктивізму і разом з тим надійне поруку за правильність зроблених висновків. І тільки в цьому він бачив достатній критерій істинності [5].  Історико-порівняльний метод давав великі можливості пізнання самих різних аспектів соціального розвитку не тільки в регіональному, але і в глобальному, загальнолюдському плані, бо цей метод грунтувався на визнанні єдності і цілісності людської історії. Як вважав М. Ковалевський, об'єктом спостереження повинні бути не окремі історичні явища, а «еволюція форм суспільного життя всього людства» [6]. Він виходив з того, що порівняння необхідно будувати на гранично широкому матеріалі, брати суспільство в зв'язку всіх його сторін.  Ковалевський критикував О. Конта за те, що той обмежував сферу дослідження лише римо-католицьким світом. Повний оптимізму стосовно історико-порівняльному методу, він вважав за можливе «поступове сходження до пізнання загальних світових причин розвитку» соціального життя. І хоча це було перебільшенням по відношенню до одного методу пізнання, однак в ньому були закладені значні наукові можливості, оскільки з'єднання історичного підходу до принципу порівняння дозволяє робити висновки про генетичну спорідненість явищ, відтворювати тенденцію і стійкі моменти розвитку тих чи інших соціальних явищ, інститутів, процесів. Недарма соціологію Ковалевського називають генетичною. «Генетичній соціологією називають ту частину науки про суспільство, його організації та поступальному ході, яка займається питанням про походження суспільного життя і суспільних інститутів, які: сім'я, власність, релігія, держава,моральність і право ...»[ 7].  Порівняльний (генетичний) метод високо цінувався О. Контом і соціологами органічної школи. Як згадував М. Карєєв, брошура М. Ковалевського «Історико-порівняльний метод в юриспруденції і прийоми вивчення історії і права» (1880) була тривалий час його єдиним трактатом в галузі соціології.  Соціологічні погляди Ковалевського складалися під впливом різних ідейних течій. Його соціологічна діяльність багато в чому визначалася позитивістськимипринципами філософії О. Конта, з якою він познайомився в 70-х роках у Франції. Сильно зміцнили в Ковалевської позитивістську методологію особисті зустрічі зі Спенсером, хоча ідею «спонтанної еволюції» Спенсера він не поділяв і вважав можливим зміна суспільного ладу через політичні дії органів державної влади. Ковалевський проніс вірність ідеям позитивізму через усе своє наукове життя. М. Ковалевський - найбільш яскравий представник «класичного позитивізму» в Росії [8].  Ковалевського привертав позитивізм, перш за все, підходом до розвитку суспільства як до закономірного процесу, його також приваблювала Контовская ідея прогресу і контовский же принцип «консенсусу». Разом з тим, Ковалевський не поділяв упередження Конта проти психології і привітав виникнення колективної психології, хоча він не погоджувався з ідеєю про те, що вона може замінити собою соціологію. Він полемізував з Г. Тардом, у якого соціологія фактично розчинялася в колективній психології, але до психологічного напрямку, зокрема Л. Уорду, ставився позитивно. Цьому значною мірою сприяло те, що Л. Уорд з визнанням еволюційного (генетичного) процесу стверджував і антропо-телеологічний підхід, згідно з яким люди здатні ставити собі цілі і здійснювати дії по їх досягненню. Думка про такий вплив людей на суспільне життя відповідала і поглядам М. Ковалевського [9].  Відбиток на соціологію Ковалевського наклали його знайомство з теорією марксизму і особисті зустрічі з Марксом. М. Ковалевський визнавав, що, незважаючи на відмінність їх політичних і філософських поглядів, спілкування з Марксом до деякої міри визначило напрям його наукової діяльності. Разом з тим позитивізм Конта і Спенсера він розглядав як більш універсальну систему і намагався поєднати положення Маркса з поглядами Конта і Спенсера [10].  Ковалевського не захоплювала розробка загальних теорій шляхом дедуктивно-гіпотетичних посилок, і він будував свою соціологію не зверху, а знизу, спираючись на фактичний матеріал, що доставляється різними історичними науками. У Ковалевського і немає робіт, в яких би його соціологічні погляди були викладені систематичним чином. До таких основоположним принципам наукового підходу Ковалевського відносяться генетичний метод і теорія факторів, які органічно вписувалися в основні положення та ідеї класичного позитивізму, а все це завершувала теорія прогресу. «Без ідеї прогресу, підкреслював Ковалевський слідом за О. Контом, - не може бути і соціології» [11]. Важливою частиною його соціологічної діяльності був історико-критичний аналіз концепцій багатьох сучасних йому авторів: Тарда, Гіддінгс, Уорда, Гумпловича, Дюркгейма, Зіммеля, Маркса та ін  Для М. Ковалевського соціологія - це перш за все, «синтез результатів, отриманих конкретними суспільними науками». Порівняльна історія права, історія різних установ (інститутів), етнографія служать соціології, доставляючи величезний матеріал для її загальних побудов. Приватні науки (історія, етнографія, право та ін) можуть дати лише емпіричні узагальнення.  Визначаючи предмет соціології, він писав, що соціологія, на відміну, наприклад, від історії, відволікається від маси конкретних фактів. Її завдання - вказувати їх загальну тенденцію, а головне - ніколи не втрачати з уваги основної своєї мети: розкривати причини спокою (стабільності) і руху людських суспільств, стійкості та розвитку порядку в різні епохи в їх послідовно причинного зв'язку між собою.  Предмет соціології, як його визначав Ковалевський, майже тотожний з визначенням О. Конта - в обох соціологія є наука «про порядок і прогрес людського суспільства» [12].  Займаючись дослідженнями історії окремих країн, історією економічного, соціально-політичного розвитку Західної Європи, М. Ковалевський бачив складність, багатоплановість та взаємодія величезного числа соціальних факторів.  Він заперечував наявність єдиного визначального фактора. За Ковалевському, говорити про головне факторі, веде за собою всі інші, - те ж саме, що говорити про тих краплях річкової води, які своїм рухом зумовлюють її течію. У дійсності, вважав він, ми маємо справу з безліччю факторів, кожен з яких так чи інакше пов'язаний з масою інших, ними обумовлюється до їх обумовлює. Він акцентував увагу насамперед на тісній взаємодії всіх сторін суспільного життя.  Щоб уникнути однобічності існуючих соціологічних теорій і отримати істинний погляд на суспільство, на думку Ковалевського, потрібно синтезувати все те позитивне в підході до суспільства, що є у різних соціологічних шкіл. Це завдання він і намагався вирішити з допомогою принципу плюралізму. Подібний інтегратівізм зіграв значну роль у розвитку як російської, так і світової соціології. 

16. Соціологічна проблематика у творчості Богдана Кістяківського.

Богдан Кістяківський (1868-1920 pp.) вважав, що голов­ним завданням у сфері соціальних наук є перетворення соціології на справжню науку про суспільство. Свої думки з цього приводу він виклав у працях "Суспільство і особа" та "Соціальні науки і право". Завдання соціології як науки,на його думку, такі: • проаналізувати поняттєвий апарат науки; • простежити причинові та необхідні зв'язки у сфері соціальних явищ; • визначити роль і значення норм у соціальному процесі. Основними засобами соціально-наукового пізнання, за Б. Кістяківським, є обробка соціальних явищ з погляду категорій спільності, необхідності та належності. Соціальна наука може існувати лише при певному рівні узагальнення дійсності, що фіксується в соціально-наукових поняттях. Саме тому Б. Кістяківський наголошує на винят­ковому значенні методології для утворення наукових понять. Соціологія - це галузь безумовно ймовірного в соціаль­них явищах. Для аналізу соціальних понять недостатньо формально-логічних методів. Щоб зрозуміти сутність явища, необхідно поставити його в причиново-наслідкові та телео­логічні відносини. Лише встановивши, що стало причиною явища чи для чого воно слугує, можна зрозуміти його. Закон - основа побудови наукової соціології. Закон є від­ображенням безумовної необхідності й тотожний з позапро-сторовістю та позачасовістю. Викладаючи своє бачення соціології як науки, Б. Кістяків­ський звертається до марксизму. Він є його прихильником і кри­тиком. Як вважає Б. Кістяківський, у марксизмі правильно застосовується метод ізоляції певних абстрактних аспектів пред­мета для встановлення причинових відносин. Такими абстракт­ними аспектами є економічні відносини та їхній зв'язок з іншими соціальними явищами. На думку Б. Кістяківського, економіч­ний фактор не може пояснити соціальної динаміки. Для по­яснення явищ наука вимагає завершеного ряду причинових взаємодій. Б. Кістяківський також критикує методологічний монізм марксизму,тобто прагнення вивести все з однієї при­чини, покласти в основу генези суспільства економічні чинники. Одним з основних понять соціології є поняття соціальної групи як сукупності спільних почуттів, прагнень, бажань. Завдання соціології - встановити в цій групі причинові від­ношення, що мають характер безумовної необхідності та які можна будувати на основі різних форм панування й підпо­рядкування. Суспільство - це певна мережа необхідних відносин, які, взаємодіючи між собою, формують конкретний соціальний процес. Але суспільство - це не лише переплетіння суспільно-наслідкових взаємозв'язків, а ще й утілення уявлень про добро, справедливість, красу тощо. Учений обґрунтовує необхідність розуміння ціннісних вимірів людського життя. Ціннісний же підхід є однією з умов створення наукової соціології. Багато уваги Б. Кістяківський приділяє соціологічному аналізові права, наголошуючи на винятковій цінності права для практичного життя людей. Право має двоїсту природу, оскільки це сфера чистої належності, зовнішня форма існування свободи та справед­ливості. Водночас, - це сфера соціальних відносин між окреми­ми індивідами та соціальними групами, сума норм, яка встанов­лює компроміс між різними вимогами. На думку Б. Кістяківського, тільки право може зцементу­вати суспільство. Дисципліноване суспільство має розвинений, суворий правовий порядок. У праві реалізуються раціональні й етичні цілі. Раціональна мета полягає в тому, що їй завжди притаманне прагнення до максимальної повноти логічно завершеного цілого, позбавленого суперечностей. Етична при­рода права полягає в його спроможності висловлювати ідеї свободи та справедливості. Право є сукупністю норм, які дають можливість досягти компромісу між різними соціальними групами, вимогами, інтересами.

Всесвітньо відомий соціолог, автор оригінальних концепцій Б. Кістяківський поєднував плідну наукову і видавничу діяльність з політичною. З юних років він зазнав утисків, тюремних ув'язнень за ліберально-демократичні погляди, прихильність до українського національного руху.

Аргументи Б. Кістяківського на підтримку наукової соціологи, модель якої на межі століть натрапила на труднощі, вирізнялись оригінальністю й філософською глибиною. Він захищав тезу про універсальність законів суспільного життя, пропонував методологічний інструментарій соціального пізнання за часів відмови від ідеалів наукового знання, витіснення принципів об'єктивності істини інтуїцією та класовим підходом, обстоював у руслі баденської школи неокантіанства (а саме у провідних теоретиків її він навчався) наукову орієнтацію в аналізі соціального життя. Проблеми переоцінки підвалин соціології, підведення нового, відмінного від природничо-наукового фундаменту пов'язані з іменами М. Вебера, родоначальників феноменології. До них приєднувався у своїх роздумах український соціолог.

Над подоланням засилля психологізму в соціальних науках працював і Б. Кістяківський. Щоб уникнути в дослідженні людської поведінки впливу мінливих настроїв, очікувань, гри оцінок і намірів, слід зосередитися на констатаціях закономірностей, не-упередженому аналізові соціальних явищ, додаючи здобутки теоретичної й описової психології. Б. Кістяківський еволюціонував від позиції соціального психологізму (викладена у праці "Суспільство і особистість", опублікованій в Берліні 1899 р., і захищена як дисертація у Страсбурзькому університеті), згідно з яким суспільство є результатом взаємодії індивідів на ґрунті спільних почуттів, ідей, бажань тощо, до розуміння обмеженої ролі психологічних чинників у суспільному житті, до тлумачення суспільства як суспільності, що породжує почуття й прагнення, які не існують поза цією спільністю, як певної однорідності, що виникає в процесі взаємодії, створюється якісною зміною індивідуальних психічних станів.

Б. Кістяківський запропонував три умови для досягнення соціологією науковості. Перша пов'язана з формулюванням основних наукових понять "суспільство", "держава", "право", "культура" тощо. Особливий акцент було зроблено на розгляді категорії "можливість", ступенів історичної релевантності, на критиці формально-логічних методів, на з'ясуванні зв'язку між теоретичними поняттями, схемами інтерпретації і реальним повсякденним світом. Друга умова передбачає виявлення причинних відносин у соціальній сфері, аналіз питань необхідності й випадковості соціальних процесів, можливості й дійсності. Б. Кістяківський наголошував на тому, що головним при аналізі соціальних явищ є виявлення відношень причинності, застосування категорії закону. Хоча застосування категорії закону в соціальних науках відрізняється від застосування цього закону в природничих, його слід використовувати в поясненні окремого явища, події. Завданням соціології, за Б. Кістяківським, є встановлення причинних зв'язків, що мають характер необхідності. У суспільстві існує певна мережа необхідних відносин, які, переплітаючись, створюють конкретний образ його. Користуючись цією мережею, можна пояснити окремі процеси. Звідси Б. Кістяківський виводить можливість використання абстрагованих формул причинних співвідношень для дослідження соціальних процесів. Запропонований Б. Кістяківським соціологічний атомізм з опорою на емпіричні узагальнення знайшов чимало послідовників. Він і донині залишається одним із досить поширених підходів теоретичної соціології.

Третя умова ґрунтується на вирішенні проблеми цінностей у соціологічному пізнанні. Кістяківський ставив її як проблему аналізу норм і ціннісних регуляторів, що впливають на соціальне життя. У розумінні місця ціннісних міркувань у процесі пізнання, тобто розведення "віднесення до цінності" й оцінки, Б. Кістя-ківський ішов за М. Вебером. Разом з тим він сповідував онто-логізацію поняття цінності в неокантіанському дусі. Б. Кістяків-ський обстоював передову на той час думку, що звернення до ціннісних ідей необхідне, оскільки в суспільному житті дослідник стикається зі сплетінням не тільки причинно-наслідкових зв'язків, а й певних уявлень про добро, справедливість, красу тощо.