30. Програма соціологічного дослідження: сутність, структура, методологічні й методичні функції, технологічна схема підготовки.

Програма – це документ, що в ньому всебічно обгрунтовуються методологічні підходи й методичні заходи соціологічного дослідження. Вона містить дві частини – методологічну й методичну (процедурну). Першу присвячено предмету дослідження, другу – його методам.

Розробка методологічної частини програми включає формулювання й обгрунтування проблеми, визначення об‘єкта, предмета і мети, постановку завдань дослідження, логічний аналіз основних понять, попередній системний аналіз об‘єкта і формулювання гіпотез дослідження. Під час розробки методичної частини визначають досліджувану сукупність, обгрунтовують системи вибірки одиниць обстеження, визначають основні процедури збирання й аналізу вихідних даних.

31. Соціологічне дослідження: сутність, різновиди. Етапи підготовки і проведення соціологічного дослідження.

Соціологічне дослідження – це система логічно послідовних методологічних, методологічних та організаційно-технічних процедур. Метою її є глибоке вивчення, аналіз і систематизація соціальних фактів, виявлення зв‘язків, залежностей між соціальними явищами і процесами, прийняття на основі зібраної інформації рішень, розробка заходів щодо управління об‘єктом, котрий досліджується, його прогресивним розвитком.

Соціологічні дослідження проводять з метою вирішення таких завдань:

• опис певної соціальної реальності;

• пояснення суперечностей чи особливостей функціонування окремих спеціальних спільнот чи процесів (соціальних конфліктів, безробіття, напруженості відносин у трудовому колективі тощо);

• прогнозування тенденцій розвитку (зміни у ставленні до праці, у виробничих стосунках, динаміка безробіття тощо);

• практичне перетворення соціальної реальності (запровадження соціальних технологій, проектів, планів та ін.).

Соціологічне   дослідження  – це система логічно послідовних методологічних, методологічних та організаційно-технічних процедур Залежно від рівня теор знань  дослідження бувають фундамент (які спрямовані на встановлення та аналіз соц тенденцій і закономірностей розвитку) та прикладні (вивчаються конкретні об’єкти і вирішуються певні соц проблеми). Залежно від поставлених цілей та задач: пошукові (пробне досл, обстеж новел сук людей для того, щоб відпрацювати інструментарій, увійти в тему. Різновид – експрес-опитування), описові (проводяться для отримання відомостей, що давали б цілісне уявлення про досліджуваний об’єкт і його структ ел), аналітичні (якщо в описовому встановлюються х-ки досл об’єкта, то в аналітичному виявляються чинники, які зумовили розвиток і появу цього явища. Різновид – експеримент)

За масштабом: міжнац, загальнонац, регіон, місцеві. Залежно від того, в статиці чи в динаміці розгляд явище, виділяють разові й повторні соц. досл.

Організація будь-якого прикладного соц дослідження передбачає розподіл функцій і здійснюється в чотири етапи:

1підготовчий (розробка п-ми та інструментарію) 2збір первинної соц інф 3упорядкування та обробка зібраної інф 4аналіз результатів і розробка рекомендацій.

Найбільш важливими є початковий етап, на якому розробляють програму, котра визначатиме загальні обриси дослідження, а також його робочий план.

32. Місце соціології освіти у системі соціологічного знання. Соціологічні методи дослідження сфери освти. Теорії освіти в соціології (функціоналітичний та конфліктологічний підходи; освіта як засіб соціального контролю; «мовні коди» Б.Бернштейна; неомарксистська теорія освіти; сутність теорії «людського капіталу»; концепція «культурного відтворення»; концепція «відмови від масової освти»; освіта як боротьба за соціальний статус).

???

33. Освіта як соціальний інститут: головні ознаки, структура, функції. ???Приватна та державнв освіта. Масова та елітна освіта. Соціалізація особистості в системі освіти.

Освіта є одним із найдавніших соціальних інститутів. Вона виникає в силу потреби суспільства у відтворенні та передачі знань, умінь, навичок, підготовці нових поколінь до життя. Освіта перш за все – це особлива діяльність з навчання та виховання. З одного боку, освіта як соціальний інститут є сукупністю певних установ, осіб, які забезпечені спеціальними матеріальними засобами і здійснюють конкретні соціальні функції; з іншого боку, освіта - це набір, система ідей, правил, положень, стандартів, норм діяльності, поведінки людей у ситуаціях освітянського життя. В Україні юридично і фактично встановлена така структура освіти: 1) дошкільна освіта і виховання — здійснюються разом із сім'єю і мають на меті забезпечення фізичного, психічного здоров'я дітей, їхній повноцінний розвиток, набуття життєвого досвіду, вироблення вмінь, навичок, потрібних для навчання у школі; 2) загальна середня освіта — забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину і суспільство, екологічне виховання, фізичне вдосконалення; 3) позашкільна освіта і виховання — забезпечує творчу самоорганізацію дитини в системі позашкільних освітньо-виховних закладів, орієнтується на динамізм розвитку потреб дітей та їхніх батьків у освітньо-виховних послугах; 4) професійно-технічна освіта — забезпечує здобуття громадянами робітничої професії відповідно до покликання, інтересів, здібностей, підвищення їхньої виробничої кваліфікації, перепідготовку; 5) вища освіта — забезпечує фундаментальну наукову та загальнокультурну, практичну підготовку, одержання громадянами спеціальності відповідно до покликання, інтересів і здібностей (за встановленими рівнями: бакалавр, спеціаліст, магістр), з можливістю подальшого підвищення їхньої кваліфікації, вдосконалення професійної підготовки і перепідготовки наукових та науково-педагогічних кадрів; 6) післядипломна підготовка — забезпечує систематичне поновлення набутих у вищому навчальному закладі знань, перепідготовку людей з вищою освітою з метою опанування нових спеціальностей, професій або кваліфікацій; 7) аспірантура і докторантура — забезпечують наукову та педагогічну підготовку кандидатів і докторів наук; 8) самоосвіта — система набуття і підвищення рівня знань шляхом самостійного опанування знань та вмінь, одержання професії, кваліфікації і спеціальності. Самоосвіта набуває легітимності шляхом перевірки та оцінки знань за системою екстернату. В сукупності всі зазначені елементи структури освіти утворюють систему безперервної освіти і виховання протягом всього життя, , що пов'язує нижчі та вищі ступені освіти і триває, навіть, після їх фактичного завершення.

Освіта як соціальний інститут виконує економічну, соціальну і культурну функції. • Економічна функція освіти полягає у створенні і безперервному формуванні соціально-професійної структури суспільства. • Соціальна функція полягає у забезпеченні процесів соціалізації особистості, відтворенні соціально-класової і соціально-статусної структури суспільства; • Культурна функція полягає у тому, щоб використовувати раніше накопичену культуру з метою соціалізації індивіда, формувати його творчі здібності. Освіта є важливим чинником, що впливає на поведінку особистості. Отже, освіта виникає в силу природної і соціальної потреби у відтворенні та передачі знань, умінь, навичок, підготовки поколінь до життя. Вона інтегрує різні види навчальної та виховної діяльності, їх зміст у єдину систему безперервної освіти і виховання індивідів протягом їхнього життя, виходячи з соціальних потреб суспільства.

Основні параметри особистості є не вродженими, а набуті індивідом протягом життя. Термін "соціалізація" запровадив у середині XIX ст. французький соціолог Габріель Тард для позначення процесу інтеріоризації соціальних норм шляхом соціальної взаємодії. Поняття "соціалізація" еволюціонувало з того часу, охоплюючи різні аспекти цього явища.

У змісті процесу соціалізації можна виділити два структурні елементи: соціальну адаптацію та інтеріоризацію. Адаптація — пристосування індивіда до умов існування різних соціальних структур і спільнот, внаслідок чого він засвоює існуючі в них норми, цінності та ідеали. Адаптація означає пристосування індивіда до рольових функцій, до соціальних норм, цінностей, до умов функціонування різних сфер суспільства. В процесі адаптації індивід погоджує самооцінки і свої претензії зі своїми можливостями і реальностями соціального середовища. Проте, людям старшого віку важче, ніж молоді, вписатися в нові соціальні механізми. Тому наступним етапом соціалізації особи стає інтеріоризація — процес формування внутрішньої структури людської психіки з допомогою освоєння соціальних норм, цінностей та інших компонентів соціального середовища внаслідок соціальної діяльності, процес переведення елементів зовнішнього середовище у внутрішнє "Я". Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості, неповторюваність її духовного світу, специфіка соціальної активності.

Соціалізація не є одностороннім процесом. Ми вчимося у своїх батьків, одноліток. Під впливом цих людей у нас формуються інтелектуальні, соціальні та фізичні навички, які необхідні для виконання наших соціальних ролей. Якоюсь мірою вони теж вчаться від нас. Люди і установи, які відповідають за навчання культурним нормам і засвоєння соціальних ролей мають назву агентів соціалізації. їх можна поділити на агентів первинної та вторинної соціалізації. Агентами первинної соціалізації є батьки, близькі й далекі родичі, однолітки, вчителі, лікарі, лідери молодіжних угрупувань. Агенти вторинної соціалізації — представники адміністрації школи, університету, підприємства, армії, держави, ЗМІ.

Процес соціалізації суто індивідуальний. Тому соціалізація індивіда з необхідністю передбачає його індивідуалізацію, формування особистісних якостей. Соціалізація є безперервним процесом. Вона охоплює всі етапи життєвого шляху людини, протягом якого вона засвоює та використовує цінності культури. Кількісне накопичення засвоєних цінностей у певний період переходить у нову якість, що виявляється у зміні структури та спрямованості особи. Залежно від віку індивіда розрізняють 4 основних етапи соціалізації: 1. Соціалізація дитини. 2. Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна). 3. Тривала цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17-18 до 23-25 років). 4. Соціалізація дорослих.

34. ???Система освіти в Україні. Актуальні проблеми реформування системи загальної середньої освіти. Реформування вищої школи. Програма розвитку освіти «Україна ХХІ століття».

Сучасні соціологи (А. Печчеї, Ф. Кумбас та ін.) звертають увагу на перебіг в останній чверті XX ст. глобальної кризи освіти. Вказується, зокрема, на такі ознаки цієї кризи:

• зростання "функціональної неосвіченості" у світі, яка охоплює 1 млрд. чоловік;

• розрив між освітою та культурою;

• відставання освіти від науки;

• збереження дисфункцій сучасних освітянських систем, що обумовлює зниження якості освіти;

• послаблення впливу освіти на соціалізацію молоді;

• зростаюча диспропозиція між потенціями людської культури, досягненнями суспільства і культури мас;

• низький коефіцієнт корисної дії використання людством своїх могутніх ресурсів, наукових відкриттів, нових технологій, інформаційних систем;

• постійно зростаючий розрив між вищими досягненнями, професійною майстерністю окремих видатних особистостей і діями в цій галузі основної маси працівників та ін.

Слід відзначити, що й Україна не запобігла освітянській кризі, наслідуючи як набутки й досягнення, так й невирішені проблеми й суперечності радянської системи навчання і виховання. Освітянська криза у нашій державі була зумовлена не тільки глобальними, а й деякими національними факторами.

Фактори кризи вітчизняної освіти

• крах головних принципів та догм радянської освіти, спричинений падінням минулої політико-ідеологічної системи; • одержавлення та бюрократизація освітянської системи; • викривлення цілеспрямованості та соціальних функцій • школи; • залишковий принцип фінансування освіти і культури; • відсутність нових моделей освіти, наукової та формальної альтернативи; • соціальний та етичний розрив між викладацьким корпусом, студентами та учнями; • зниження соціального престижу освіченості й інтелекту у кризовому соціумі, яким залишається українське • суспільство

Спроби подолання кризи освіти в нашій державі сконцентровані у Державній національній програмі "Україна XXI століття: стратегія освіти", що визначила інноваційні цілі, напрями й антикризові завдання модернізації національної освіти. Цей комплекс дій та заходів концептуально відповідає світовій практиці, що понад 10—15 років впроваджує реформацію освітянських систем, як найважливіший засіб подолання глобальної кризи: міжнародні проекти "Освіта для 2000року" (ФРН); "Освіта американців для XXI сторіччя" та "Нація у небезпеці" (США); "Освіта майбутнього" (Франція); "Модель освіти для ХХІ ст." (Японія) та ін.

Серед загальних тенденцій, що характеризують вихід освіти із кризи, спеціалісти називають такі:

1) Демократизація всієї змістовної системи навчання і виховання та інституційної структури освіти.

2) Структурне оновлення.

3) Прагнення змістовно оновити освіту підвищенням фундаменталізації, гуманізації та гуманітаризації, посиленням екологічного й психологічного компонента в освіті, впровадженням комплексної інформації.

4) Використання провідних, найновітніших технологій навчання.

5) Інтеграція та глобалізація освіти як на національному, так і на світовому рівні.

6) Нарешті, провідною ідеєю модернізації освіти є її розвиток за принципом безперервності, створення єдиної системи неперервної освіти, що становитиме органічний комплекс державних і громадських (приватних) освітніх установ.

Спеціалісти вважають, що в сучасній Україні реалізація наведених провідних тенденцій поки що гальмується дією визначальних об'єктивних і суб'єктивних факторів.

Для формування зрілого суспільства, до якого ми прагнемо, потрібний високий економічний і освітній потенціал. Хоча ми й говоримо про наш освітній потенціал, він нижчий, ніж у високорозвинених країнах. Наприклад, у них середні терміни навчання становлять 18-20 років, а в нас — 14, а можливо, і 13 років.

Вважається, що неможливо раз і назавжди створити постійно діючу ефективну систему освіти. Вона має безперервно вдосконалюватися, розвиватися, змінюватися під впливом вимог часу. А все це неможливо забезпечити без належного соціологічного аналізу, в тому числі без розробки соціальних прогнозів розвитку освіти і діагностики негативних явищ, які гальмують процес поступу освіти. Це завдання повинно розв'язуватися диференційовано соціологією загальноосвітньої школи, соціологією професійної школи і соціологією вищої школи.

Розв'язання проблем, що постали у вітчизняній освіті, вимагатиме від соціології ще більших зусиль по всебічному аналізу її реального стану, визначених тенденцій і проблем розвитку і участі в забезпеченні інтеграції України з Європейською спільнотою.

Ключовим елементом розвитку освіти України в XXI ст. є розробка національної концепції освіти. Вона має включати систему взаємопов'язаних принципів розвитку на найближчі 20-30 років початкової і середньої освіти, професійної підготовки, розвитку вищої школи, системи підготовки наукових кадрів з відповідними організаційно-правовими формами установ і організацій. Розробка саме такої концепції, визначення пріоритетів і напрямків діяльності окремих підсистем та контроль за забезпеченням конституційних прав громадян України на отримання освітніх і наукових послуг має бути, на думку спеціалістів, головною формою державного регулювання системи освіти і науки.

Необхідно сприйняти модернізацію та адаптацію освіти до нових ринкових умов як складну соціокультурну дію, що вимагає впровадження особливої політики, державної та громадської підтримки, програмування новацій, соціальних проектів, експериментів у цілому комплексі безпосередніх соціальних дій.