Повідомлення, реферати

1. Політологія в системі гуманітарної освіти.

2. Взаємозв’язок політики з іншими сферами суспільного життя.

3. Порівняльна та прикладна політологія.

4. Чи потрібна в демократичному суспільстві політична освіта?

Основні поняття: політика, політологія, порівняльна і прикладна політологія, суб’єкт і об’єкт політики, біхевіоризм, політичні відносини.

Перше заняття, як правило, починається зі вступного слова викладача, де він пояснює специфіку предмета політології і з’ясовує ряд організаційних питань.

1. Обговорення першого питання починається з поняття “політологія” та історії виникнення науки.

Політологія – це наука, яка вивчає політику. Початком політології як галузі політичних досліджень вважається заснування спеціалізованих дослідницьких центрів (кафедр) політичної науки в Парижі (1872), Італії (1875), Великобританії (1895). Становлення політології як самостійної академічної дисципліни пов’язане зі створенням у Колумбійському університеті (США) в 1880 році „школи політичної науки” із системою підготовки наукових кадрів і захистом дисертацій та появи низки визначних імен ( Г.Адамс, Е.Уайт, В.Вільсон, А.Бентлі та ін.) . Згодом подібні центри виникають у Західній Європі і поступово політологія стає частиною західної політичної культури.

Лише після Другої світової війни завершується конституювання політології. В 1948 році у Парижі за ініціативою ЮНЕСКО був проведений Міжнародний симпозіум, де вперше була досягнута домовленість: вживати термін “політична наука” в однині, а предметом її були названі: 1) політична теорія і історія ідей; 2) політичні інститути; 3) партії, групи та суспільна думка; 4) міжнародні відносини і міжнародна політика. Проте розбіжність у розумінні предмета збереглася до цього часу. Відсутність єдиного розуміння була зумовлена різницею національного політичного досвіду, який формував національні школи дослідження політики в розвинених країнах.

Значною мірою можна підкреслити, що сьогодні склалися дві традиції в розумінні предмета політичної науки: європейська і англо-американська. Європейська, так звана традиційна, тісно пов’язана з юридичними і історичними напрямками і своїм корінням сягає державознавства, тобто вивчення держави та інших політичних інститутів, які здійснюють владу. Студенти повинні засвоїти, що фактично склалися два напрямки: перший – його прихильники трактують політологію як науку про державу. Ця традиція походить від Арістотеля. Другий – як науку про владу (кратологія). Це більш американський напрямок.

Американській політичній науці притаманна праґматичність. Вона виникла як реакція на політичні проблеми, які мали місце при створенні американської політичної системи. Визначаючи політологію як науку про владу, вони виділяли функціональні поведінкові і психологічні характеристики (Т. Парсонс, Р. Даль, Д. Істон) – розподілення ресурсів, дії інститутів влади, засоби прийняття рішень і т.п.

Внаслідок цього політична наука США все більше концентрує увагу на мотивах політичної поведінки осіб чи групи (біхевіорізм) і їх впливу на формування політичних інститутів. Найбільших успіхів емпірико-аналітичний напрям досягнув у вивчені індивідуальної поведінки, у виявленні раціональних альтернатив у процесі прийняття рішень і т.п.

У навчальній літературі та посібниках подані різні визначення предмета, проте, незважаючи на відмінності, політичну науку можна визначити як науку про влаштування, розподіл і здійснення влади в політичному співтоваристві, яке впроваджується через взаємодію інститутів публічної влади, суспільства і особи / див. Мухаєв Г.Т. // Політологія. М. 1997. С. 55-98/. Або, політологія – це комплексна наука, що поєднує вивчення змісту, інституційно-організаційних форм політичної діяльності та способів взаємодії учасників політичного процесу ( Політологія //За ред. Колодій А. – К.:Ельга,2003. – с.11)

Будь-яка наука, яка претендує на те, щоб називатися наукою, повинна мати свій інструментарій для вивчення свого об’єкту. Таким інструментарієм є категоріальний апарат, засоби і методи пізнання (вивчення).

Політичні явища і процеси пізнаються за допомогою різних методів (від грецької – methodos – шлях дослідження). Основні типи методів і різні методології політичних досліджень склалися поступово в ході розвитку політологічної думки, на кожному ступені якої домінували ті чи інші методологічні підходи і методичні засоби. У відомому американському посібнику “Методи політологічного дослідження: основи і техніка” (1976) була запропонована така періодизація розвитку методології політичної науки.

І. Класичний період (до ХІХ ст.) повязаний в основному з дедуктивним логіко-філософським і аксіологічним підходом.

Тут використовуються такі прийоми, як аналогія, норми моралі чи аксіологічні (цінностні) критерії – Конфуцій, Аристотель; порівняння – Аристотель, Платон і т.д., історико-порівняльний аналіз – Макіавеллі, Монтескє та ін.

ІІ. Інституційний період (ХІХ ст. – поч. ХХ ст.). На цьому етапі головним стає порівняльний і нормативно-інституційний методи. Ними блискуче користувались А. Токвіль, Дж. Мілль, К. Маркс, Ф. Енгельс. Історико-порівняльний аналіз стає головним в політології США, у М. Вебера, Г. Моска, В. Парето. Висновки базуються на інтерпретації фактичного матеріалу, постійного поповнення новими даними.

ІІІ. Біхевіористичний етап (20-70-ті рр. ХХ ст.) викликав революцію в методології політичної науки. Політологія починає використовувати так звані кількісні методи, запозичені із соціології, психології, математики, кібернетики та інших наук.

Замість традиційних прийомів використовують опитування, експерименти, математичне моделювання, теорії ігор та інші. (Інститут Геллапа – США, А. Зігфрід, Франція, В. Горн, А. Саліковський – Росія).

ІV. Постбіхевіористичний /сучасний/ етап (кінець ХХ ст.) вніс багато нового у методику і методологію політичних досліджень /комп’ютеризація і моделювання/ і виявив деяку кризу біхевіоризму. Тому сьогодні серед політологів сформувалися два основні напрямки: традиціоналістський і біхевіористичний. Сьогодні мова йде про маґістральні напрямки методології, найбільш перспективні у фундаментальних і прикладних, теоретичних і емпіричних дослідженнях.

У фундаментальній політології такими є порівняльний метод та політичне моделювання. У прикладному політичному аналізі найбільш поширеними є “експертні” системи (Західна Європа, Росія), “штучний інтелект” (США). Для політологів України розробка і використання новітніх методів політичного аналізу – завдання сьогодення і майбутнього цієї науки.

Політична наука виконує ряд функцій. Ще Аристотель пов’язував функцію науки з основною суспільною метою – узгодження загального блага з благом окремих людей шляхом управління людським гуртожитком (див.: Аристотель. Тв., т.4.с.55).

Різні посібники трактують це питання по-різному, хоча всі опираються на те, що в перекладі з лат.- function- означає виконання, здійснення. Незважаючи на різницю, функції політології можна звести до таких:

• пізнавальна – підбір і аналізу інформації, описання політичних процесів, виявлення природи владних відносин і т.д. Узагальнюючи накопичені знання, наука допомагає знайти оптимальний політичний курс, сформулювати науково-обґрунтовану мету і засоби її досягнення.

• прогностична (прогноз). Знаючи загальносвітові тенденції політичного процесу і володіючи аналізом політичної ситуації в суспільстві, політологи можуть визначити правомірність тих чи інших передбачених рішень, тенденцію політичної поведінки окремих соціальних сил і застрахувати суспільство від неґативних наслідків. Але при цьому політики повинні знати, що вчені не пророки і висловлювані прогнози – всього лише прогнози.

• світоглядна. Зміст її полягає в тому, щоб формувати у громадян цінності, ідеали, норми, характерні для цивілізованого розвинутого суспільства. Політологія сприяє формуванню громадянина, якому не байдуже суспільство, де він живе, як до нього ставиться влада і яким чином він може впливати на політичний процес.

2. Обговорення другого питання потребує деяких знань студентів з філософії, зокрема філософії Аристотеля, який ввів в науковий обіг поняття “політика”. Він вважав її мистецтвом, цивілізованою формою спільності, яка покликана служити “загальному благу”. Взірцем для цього було життя у грецькому полісі. Студенти повинні розуміти, що ускладнення суспільного життя змінює і поняття політики. У Макіавеллі – “це сукупність засобів, необхідних для того, щоб прийти до влади і корисно (вміло) використовувати її”. М. Вебер, який жив на поч. ХХ ст., дуже широко трактує це поняття, виділяючи різні види політики. Сучасні тлумачення поняття “політика” зводяться до того, що це діяльність для узгодження інтересів різних соціальних груп або процес прийняття рішень для здійснення цих інтересів. Більшість дослідників сходяться на тому, що політика – це здатність забезпечувати цілісність суспільства, узгоджувати різні інтереси, ефективно регулювати соціальні процеси.

Всі ці інтерпретації (пояснення) вказують на різні сторони складного явища (постановка цілей, досягнення скоординованих рішень з допомогою влади), хоча сферу політичного не можна обмежити лише одним державним управлінням. Для вияву цілісного поняття політики слід розглянути природу і процес формування цього явища.

Важливо відзначити, що політика як сфера діяльності щодо управління суспільством існувала не завжди. Її поява обумовлена процесом ускладнення соціального життя, поступовим розвитком людських потреб і різних видів діяльності для задоволення цих потреб. Поки існували примітивні суспільства збирачів і мисливців, взаємовідносини між якими базувались на виробничих засадах і регулювались мораллю, традиціями, віруваннями. У соціальному управлінні не було потреби.

Поступово з подальшим розвитком засобів виробництва, переходом від традиційного та індивідуального типу господарювання, де соціальний статус особистості визначається не релігійними нормами, звичаями і т.д., а економічними можливостями і різними соціальними інститутами, які забезпечують права і свободи, з’являється настійлива необхідність в узгоджених діях, тобто в означеній політиці.

Політика служить задоволенню не особистих інтересів, а загальнозначущих і групових. З’являються спеціальні інститути (держава і влада), які займаються регулюванням цих інтересів і забезпеченням потреб різних соціальних сил.

Щодо соціального призначення політики, існують декілька підходів:

• так званий директивний підхід розглядає політику як діяльність з приводу організації і розподілу державної влади (М. Вебер). При такому підході немає відповіді на питання, яким групам та інтересам служить політика.

• функціональний підхід концентрує увагу на тому, хто приймає рішення, як вони втілюються в життя (лідери, еліта). Цей підхід не дає відповіді на питання: чому часто при владі виявляються авантюристи, демагоги, люди, які не служать інтересам суспільства.

• Комунікативний підхід розглядає політику як сферу інтеґрації чи сферу боротьби. Тому тут велика увага приділяється проблемі конфлікту (Н. Макіавеллі, К. Маркс, Ф. Енгельс, Р. Дарендорф, П. Сорокін та ін.)

Таким чином, всі ці підходи розглядають ту чи іншу суттєву характеристику політики, яка навряд чи може бути розкрита у вузькому значенні (Більш детально див.: Мухаев Р. Политология, с.11-16).

Оскільки політика – це свідома діяльність людей, які в ній беруть участь, то першим її елементом є суб'єкти, тобто ті сили, які прямо чи посередньо впливають і беруть участь в прийнятті політичних рішень. Це – особистості, лідери, соціальні групи, організації (партії), засоби інформації, класи, нації.

Суб'єкти політики вступають у політичні відносини (другий елемент політики). Ці відносини формують систему оцінок, цінностей, тверджень, які складають зміст економічної свідомості і політичної ідеології.

Про структуру і функції політики докладніше можна прочитати в посібниках, які є в списку літератури.

3. Третє питання має дати студентам уявлення про стан політології в Україні. З досягненням незалежності України перед вченими, політиками і державою в цілому постало завдання створити умови для розвитку політичної науки. Деякий досвід був вже накопичений у колишньому СРСР (науково-дослідні інститути США і Канади, Азії, Африки, Латинської Америки, Європи та ін.). У 1955 р. була створена Радянська Асоціація політичних наук, проте це не була політологія у сучасному розумінні.

Політологія в Україні переживає нелегкі часи утвердження свого статусу. Власна дослідницька традиція поки що не склалася і існує загроза механічного перенесення досліджень західної політології у вітчизняні умови чи прагнення створити свою “українську” політологію. Але все ж таки за часи незалежності України зроблено чимало, а саме:

1. на початку 90-х років політологія була визначена як самостійна навчальна дисципліна у вищих і спеціальних середніх навчальних закладах;

2. створено спеціальні дослідницькі заклади та їх філії (у Києві, Львові, Одесі, Дніпропетровську, Харкові, Донецьку), Українську Академію політичних наук і Українську Асоціацію політологів;

3. відкрито факультети і відділення політології в університетах країни;

4. проведена велика робота щодо видання посібників та іншої навчально-методичної літератури;

5. перекладено і видано українською мовою багато праць західних політологів; проводяться українські політичні та науково-практичні конференції, для яких характерний безперервний процес пошуку своєї дослідницької (традиції) концепції.

6. створено українські політологічні наукові видання; виходять політологічні журнали („Віче”, „Універсум”, „Українські варіанти”, „Політичний менеджмент” та багато інших в різних регіонах України). Отже, створюються умови для подолання відставання політичної науки в Україні, що склалося через об’єктивні причини.

Разом з тим залишаються проблеми, пов’язані:

а) з професійним розвитком науковців з політології (підготовка кадрів, розвиток кафедр, підручники і навчальні посібники, проблеми викладання в профільних и непрофільних навчальних закладах і т.п.);

б) з відсутністю власної дослідницької бази (матеріальної, інформаційної та ін.) та подоланням проблем розвитку науково-дослідних академічних та галузевих інститутів;

в) взаємозв’язок і вплив політичної науки щодо вироблення і здійснення політики в державі і т.ін.

Розв’язування цих проблем сприятиме розвитку науки і формуванню політичної культури українських громадян, здійсненню ними усвідомленого вибору політичного устрою, форм державного правління, спрямуванню політичних процесів в цивілізоване русло.