Проблеми сталого розвитку України

У проекті “Концепції сталого розвитку України” зазначено, що сталий розвиток України - це процес розбудови держави на основі узгодження й гармонізації соціальної, економічної та екологічної складових з метою задоволення потреб сучасних і майбутніх поколінь. Сталий розвиток розглядається як такий, що не лише народжує й сприяє економічному зростанню держави, а й справедливо розподіляє його результати, відновлює довкілля та сприяє подоланню бідності.

Проте при переході України на шлях сталого розвитку мають бути вирішені такі головні проблеми:

• сприяння становленню громадянського суспільства;

• подолання бідності;

• відхід від процесів розвитку суспільства, що призводять до його деградації;

• створення цілісної системи законодавства у сфері сталого розвитку;

• ведення дієвого екологічного механізму природокористування та природоохоронної діяльності;

• вдосконалення процесу доступу до інформації з питань навколишнього середовища та здоров'я.

Для успішного просування шляхом сталого розвитку Україна підписала програму дій “Порядок денний на XXI століття” на конференції в Ріо-де-Жанейро у 1992 році. Пізніше, у 1997 р., на конференції “Ріо + 5” українська делегація підтвердила своє прагнення йти шляхом сталого розвитку. У тому самому році в Україні на державному рівні було створено національну комісію сталого розвитку, яка активно співпрацює з різними міжнародними природоохоронними організаціями.

Гармонізація міжнародних екологічних відносин - один з основних шляхів виходу світової спільноти з екологічної кризи. Висока пріоритетність екологічного чинника у міжнародних відносинах постійно зростає, що пов'язано з прогресуючим погіршенням стану біосфери.

Основні складові екологічної кризи:

• парниковий ефект;

• виснаження озонового шару;

• деградація ґрунтів;

• деградація лісів;

• радіаційна загроза;

• трансгенне перенесення забруднювачів;

• вичерпність перенесення забруднювачів;

• вичерпність енергетичних та інших ресурсів планети.

Дані складові екологічної кризи стають екологічними імперативами і визнають нові норми й правила взаємодії держав, тому проблема гармонізації відносин суспільства та природи, охорони навколишнього середовища набула глобального значення. Виникла потреба розробки ефективних міжнародних механізмів, які забезпечували б розумне використання ресурсів планети, їх охорону, сприяли б збереженню екологічної рівноваги.

Загальновизнаним є той факт, що реалізувати стратегію виходу з кризової ситуації можна лише на основі спільних природоохоронних зусиль усіх країн.

Нині жодна з держав не спроможна вирішити свої екологічні проблеми самостійно або співпрацюючи з кількома країнами. Потрібні чіткі узгоджені дії усіх країн, їх координація на міжнародно-правовій основі. Вирішення всіх цих проблем можливе лише на базі міжнародного співробітництва, що здійснюється на багатосторонній основі.

Формами такого співробітництва є організація наукових та практичних зустрічей, створення міжнародних організацій, укладання офіційних договорів та угод, які координують спільні зусилля з охорони природи, а також діяльність громадських партій та організацій (“зелених” та “екологістів”).

У світі діє багато міжнародних екологічних організацій, які проводять різні наукові дослідження щодо впливу діяльності людини на клімат, атмосферу, гідросферу, ґрунти, рослинний і тваринний світ, здійснюють передбачення землетрусів і цунамі, роботи в галузі біологічних та генетичних наслідків забруднення навколишнього середовища.

Реалізуються дані проекти такими організаціями, як ЮНЕП (Програма ООН з навколишнього середовища), створена в 1973 р., що координує всі види діяльності в галузі захисту навколишнього середовища, розробляє програми подальших спільних дій у цій галузі; ВМО (Всесвітня метеорологічна організація); ЄЕК (Європейська економічна комісія); ММО (Міжнародна морська організація); МАГАТЕ (Міжнародна організація з радіологічного захисту); МСОП (Міжнародна спілка охорони природи, природних ресурсів), заснована у 1948 р.: МОДМ (Міжнародна рада з дослідження моря); МОК (Міжнародна організація з питань зміни клімату); ВФДП (Всесвітній фонд дикої природи (WWF)), заснований у 1961 р.; Римський клуб, заснований у 1961 р.; Римський клуб, заснований у 1968 р.; Greenpeace “Зелений світ”, заснований канадськими захисниками природи у 1971 р.; Всесвітня комісія з навколишнього середовища (1983 р.).

Важливими документами міжнародних природоохоронних відносин є: Всесвітня хартія охорони природи, яка проголосила та взяла під захист право на виживання всіх живих організмів; Конвенція про заборону воєнного та ворожого використання засобів впливу на природне середовище; Декларація про середовище, яке оточує людину, що є зведенням основних принципів міжнародного співробітництва; Конвенція про зміну клімату; Конвенція про біологічну різноманітність; Конвенція про боротьбу зі спустелюванням.

Особливе значення має “Порядок денний на XXI століття” - всесвітній план дій з метою сталого розвитку, під яким слід розуміти таку модель соціально-економічного розвитку суспільства, при якій життєві потреби людей будуть задовольнятися з урахуванням потреб майбутніх поколінь на життя в здоровому та невиснаженому природному середовищі. Крім того, досягнення сталого розвитку неможливе без більш справедливого використання ресурсів природи, боротьби з бідністю, з одного боку, та неприпустимою розкішшю - з іншого.

Так, екологічна проблематика все частіше виходить на перше місце в міжнародних відносинах.

Переважна більшість міжнародних екологічних документів передбачає такі основні завдання:

• прогнозування і розробка цільових механізмів збереження, відновлення та охорони навколишнього середовища;

• екологічний моніторинг і оцінка стану навколишнього середовища;

• усунення первинних причин деградації природного середовища;

• встановлення пріоритетів для майбутньої діяльності з розробки правових норм у галузі охорони навколишнього середовища.

Українська держава з перших днів існування незалежності бере активну участь у міжнародних природоохоронних заходах та реалізації екологічних програм і проектів. Так, відповідно до Закону України “Про природо заповідний фонд України” від 26.11.93 видано Указ Президента України “Про біосферні заповідники”, яким затверджено перелік біосферних заповідників в Україні, що внесені Бюро міжнародної координаційної ради з програми ЮНЕСКО “Людина та біосфера” до міжнародної мережі біосферних заповідників. Станом на листопад 1993 р. таких заповідників було три: Асканія-Нова (Херсонська обл.), Чорноморський (Херсонська, Миколаївська обл.), Карпатський (Закарпатська обл.). Міністерству закордонних справ України та Національній Академії наук України доручено підготувати матеріали, необхідні для підписання угоди з Польщею та Словацькою республікою, про створення міжнародного біосферного заповідника “Східні Карпати”.

Міжнародне співробітництво у галузі охорони навколишнього природного середовища займає одне з важливих місць у зовнішньополітичному курсі України, яка є суверенною стороною багатьох міжнародних природоохоронних угод і разом з іншими країнами світу продовжує активно працювати над завданнями щодо врятування нашої планети від екологічного лиха.

Майже у всіх країнах ще наприкінці 80-х - на початку 90-х років на рівні законів було прийнято Національні стратегії екологічної освіти, які розглядаються як невпинний процес, що включає в себе всі професійні та вікові групи населення.

Для України важливим документом у цьому напрямі є Постанова Верховної Ради України "Про створення системи екологічної освіти і виховання" від 05.03.98, що є важливим пріоритетом державної політики в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки.

Необхідність формування екологічної культури як складового компоненту гармонійної розвиненої особистості висвітлено в Державній національній програмі “Освіта Україна XXI століття”, у Концепції національного виховання, проекті Концепції екологічної освіти України і Державному стандарті освіти в Україні.

Екологічна освіта - це цілеспрямовано організований, планово та систематично здійснюваний процес засвоєння екологічних знань, умінь і навичок.

Сучасна екологічна освіта України має безперервний, комплексний, міждисциплінарний та інтегрований характер, з диференціацією залежно від професійної орієнтації. Вона складається з двох підсистем: неформальної і формальної екологічної освіти.

Підсистему неформальної освіти утворюють засоби масової інформації, заклади культури, охорони здоров'я, зоопарки, ботанічні сади, родинні настанови тощо.

Основне покликання підсистеми неформальної екологічної освіти полягає в оперативному, ефективному і максимальному поширенні інформації екологічного змісту, якнайшвидшому формуванні громадської думки, пропагуванні здорового способу життя, природо відновлювальних технологій освоєння довкілля.

Підсистему формальної освіти утворюють установи та заклади освіти, де здійснюється науково і методично обґрунтований, цілеспрямований процес формування екологічної культури відповідно до завдань цих освітніх установ та закладів щодо соціалізації особистості.

Екологічна освіта виконує шість основних функцій:

1. Формує особистість молодої людини і громадянина.

2. Виконує важливу інформативну функцію.

3. Розвиває комунікативні можливості людини.

1. Формує систему умінь, навичок та стратегії взаємодії з природою.

2. Формує ставлення до природи. Екологічні знання не гарантують екологічно доцільної поведінки особистості, для цього необхідне ще й відповідне ставлення до природи.

3. Формує адекватні екологічні уявлення, тобто, уявлення про взаємозв'язки в системі “Людина - Природа – Суспільство” і в самій природі.

Концепцію екологічної освіти в світлі Державної національної програми відродження освіти передбачено такі прин­ципи й загально-методичні підходи для досягнення мети:

• інтеграція знань про природу на рівні між предметних зв'язків навчальних дисциплін природничого циклу;

• інтеграція знань про природу як на рівні між предметних зв'язків навчальних дисциплін природничого циклу, так і на рівні загальних методологічних принципів та фундаментальних ідей природничих наук.

Отже, набуття екологічних знань особистістю ще не є показником екологічно вихованої людини.

Екологічне виховання - покликане формувати активну природоохоронну позицію.

Головна функція екологічного виховання полягає в набутті та накопиченні особистістю досвіду взаємодій з навколишнім середовищем на когнітивному, чуттєво-емоційному і нормативному рівнях. Саме сукупність знань, емоційних переживань і практичних умінь в екології дає змогу перенести свідомість молоді в іншу площину - з природоспоживацької в природозберігаючу, а отже, спростувати їх бачення, пов'язане з перевагою людини над природою, коли природа сприймається лише як утилітарна цінність.

В екологічному вихованні найголовнішу роль відводять:

• діяльності, спрямованій на вивчення й охорону природи та просвітництво;

• переконанням у необхідності збереження природи, а також власного та суспільного здоров'я;

• настановам та мотивам діяльності особистості з усвідомлення універсальної цінності природи;

• потребі у спілкуванні з живою природою.

Екологічні знання, доповнені ціннісними орієнтирами, є основою екологічної культури й екологічного мислення.

Цілеспрямований розвиток системи екологічної освіти і виховання сприяє формуванню та розвитку екологічної культури.

Під поняттям “екологічна культура” розуміють здатність людини відчувати живе буття світу, пристосовувати його до себе, узгоджувати власні потреби й устрій природного довкілля; діяльність людини, спрямована на організацію та трансформацію природного світу відповідно до власних потреб і намірів.

Власне екологічна культура - це окрема галузь людської духовності, пізнання та практики, що визначає характер і способи стосунків людини з біосферою. Набуття екологічної культури є невід'ємною умовою забезпечення виживання та поступу людства.