13. Ідентичність і текст. Параметри Ідентичності та їх вияв у тексті.
Деякі дослідники ототожнюють поняття "ідентичність" і "ідентифікація", хоча між ними, на наш погляд, існує суттєва різниця: коли говорять про ідентичність, мають на увазі певний стан як відносно кінцевий результат самоототожнення. Ідентифікація ж є процесом, в якому завдяки соціально-психологічним механізмам людина досягає цього стану.
У межах вивчення проблематики соціальних груп і процесів ідентифікації, розглядались особливості етнічної, національної, гендерної, політичної ідентичності, а також ідентичності професійної
У структурі індивідуальної ідентичності Еріксон розрізняє особисту ідентичність і Я-ідентичність. Особиста ідентичність відображає те, що залишається в людини постійним, пізнаним, незважаючи на її зміни та розвиток. Я-ідентичність – це більш глибинна сфера, яка відповідає за єдність, цілісність особистості. "Я" змінюється, але завжди залишаються його компоненти, які зберігають попередню якість. "Я" асимілює різні впливи, які змінюють його, однак серцевина (Я-ідентичність) залишається постійною [4].
Еріксон виділяє три форми ідентичності:
1. Приписна – це ті умови, які окрема людина не обирає і вони не піддаються її впливові (належність до раси, нації, соціальної, вікової групи, статі).
2. Набута – те, що досягнуто власними зусиллями індивіда, те, чим людина самостійно "оволоділа" (професійна самореалізація, вільно вибрані зв'язки і орієнтація).
3. Запозичена ідентичність відображає виконання людиною ролей, засвоєних у ході розвитку та в результаті збігу різних обставин. Часто ці ролі запозичені з якогось зразка і зумовлені очікуваннями довколишніх. Проте ідентичність не зводиться до вибраної ролі, хоча та чи інша роль сильно впливає на ідентифікацію, основні складові ідентичності (постійність та неперервність особистості) з неї не витікають.
Е. Гоффман, услід за Е. Еріксоном, виділяє такі три типи ідентичності.
1. Соціальна ідентичність – типізація особистості іншими людьми на основі атрибутів соціальної групи, до якої вона належить.
2. Особиста ідентичність – індивідуальні ознаки людини та унікальність комбінації фактів її життя.
3. Я-ідентичність – суб'єктивне відчуття індивідом своєї життєвої ситуації та її своєрідності [10].
Для кожної людини буде різною значущість тих чи інших аспектів ідентичності.
Класифікацію основних підходів до вивчення конструкту ідентичності можна проводити в залежності від того, яке місце займає ця проблематика в загальній концептуальній системі: підходи, в яких поняття ідентичності ще не було центральним але вже мали певне місце в системі знання; підходи, в яких ідентичність є складовою одного із системних понять; інші засади класифікації – метод досліджень, який використовують автори, зокрема, експериментальна або описова традиція.
Наративний підхід виходить з припущення, що описова, або оповідальна форма – і усна, і письмова – складає фундаментальну психологічну, лінгвістичну, культурологічну і філософську основу спроб людини прийти до згоди з природою й умовами існування. За допомогою наративу ми організовуємо свою пам'ять, наміри, життєві історії, ідеї нашої "самості" або "персональної ідентичності.
Наратив (narrative – "сюжет", "розповідь") являє собою специфічний дискурс, текст, що послідовно розгортається в часі, просторі і взаємодії з іншими персонажами. Найголовніший наратив для кожної людини – це історія її життя. Саме завдяки їй вона не тільки моделює реальний світ, але і впливає на унікальність і неповторність власного буття.
Поняття текст, наратива, дискурса є центральними у постмодерністській філософії, що базується на уявленнях про мову як основний засіб моделювання реальності, зокрема – реальності особистого досвіду людини.
Ідентичність – це те, чого людина досягає все своє життя. Прояви функціонування зрілої особистості – бути автором власної домінуючої історії, якій вона віддає перевагу, а не коли активно бере участь у втіленні в життя історій, які є некорисними. Наративний підхід розглядається в контексті уявлень про те, що ідентичність особистості знаходиться в постійній ситуації зміни, поновлення.
14. Комунікація – будь-який процес, що передбачає обмін інформацією між двома сторонами, двома началами. За П. Рікером, комунікативним можна вважати “принцип будь-якого відношення, спрямованого на адресата”. Суб’єктам інтеракції навіть не обов’язково мати людську подобу. Комунікативні процеси відбуваються на усіх рівнях органічної і неорганічної природи – між молекулою і молекулою, органом і організмом, планетою і галактикою.
У стосунку до людської спільноти термін “комунікація” означає об’єднання елементів соціуму спільним контекстом діяльності.
Другої частини питання немає абсолютно ніде…
15. Комунікація – будь-який процес, що передбачає обмін інформацією між двома сторонами, двома началами. За П. Рікером, комунікативним можна вважати “принцип будь-якого відношення, спрямованого на адресата”. Суб’єктам інтеракції навіть не обов’язково мати людську подобу. Комунікативні процеси відбуваються на усіх рівнях органічної і неорганічної природи – між молекулою і молекулою, органом і організмом, планетою і галактикою.
У стосунку до людської спільноти термін “комунікація” означає об’єднання елементів соціуму спільним контекстом діяльності.
Інтраперсональна комунікація стосується діалогічних процесів у структурі людського “я”, розвитку внутрішнього мовлення, вироблення індивідуальної інтерпретативної компетентності у роботі із текстами; реалізується в “жанрах” фантазії, аналізу концептуальних альтернатив, прийняття рішення. Інтраперсональна комунікація фактично тотожна індивідуальній когнітивній здатності з усіма її інформаційними можливостями і регуляторними особливостями.
До явищ інтерперсональної комунікації відносять обмін повідомленнями між щонайменше двома особами, свідомими особливостей ситуації, власних комунікативних намірів та індивідуальності співрозмовника. Найважливішими характеристиками інтерперсональної комунікації вважають єдність контексту спілкування для обох сторін і сформований образ адресата. Двосторонній міжособистісний характер комунікації виявляється не просто у тому, що людина передає комусь “пакет” даних чи адресує пропозиції або вимоги, а у тому, що саме формулювання думки включає прогноз і аналіз поведінки співрозмовника. Тобто у повідомлення імпліцитно уже включений образ адресата, інформація одразу закодовується згідно з уявленнями адресанта про отримувача.
Групова комунікація – це такий різновид спілкування, який об’єднує в єдиний спільністю цілей і відносно тривкий колектив невелику кількість учасників (до п’ятнадцяти чоловік). Переваги спілкування у групі полягають у можливості користати із сукупності якісно різноманітних опіній, а труднощі пов’язані із потребою контролювати кілька інформаційних потоків водночас і підпорядковувати їх осмисленим цілям. Часто група має комунікативного менеджера – офіційного чи неформального медіатора, явного чи тіньового лідера. Тимчасові колективи, дослідницькі групи, групи за інтересами – типові приклади осередків групового спілкування, хоч можна говорити про цей вид і у стосунку до зібрання людей на балу, вечірці чи дипломатичному прийомі та інших груп із єдиною метою та достатнім рівнем когезії (міри о’бєднаності) учасників комунікації.
Система спілкування, що складається у функціонально і структурно окремішніх колективах із притаманними їм професійними чи управлінськими завданнями, відома як організаційна комунікація. Її основний зміст – налагодження внутрішніх потоків інформообміну, охоплення усіх елементів системи (усіх працівників організації) мережею розпоряджень та інструктажу. Важливіші форми організаційної комунікації – збори, наради, спілкування в межах внутрішньої ієрархії ролей і влади; її проблеми – доведення завдань керівництва до виконавців, регулювання конфліктів.
Суспільна комунікація здійснюється у великих групах із єдиною ідентичністю та інституціональними мережами і слугує узгодженню інтересів та діяльності членів соціуму. Найзначніші різновиди суспільної комунікації, пов’язані із окремими формами суспільної життєдіяльності – наукою, економікою, політикою, – мають автономний дослідницький статус: наукової, економічної, політичної, освітньої, побутової комунікації.
Підставою для виділення важливих різновидів і масивів суспільної комунікації може слугувати характер аудиторії, спосіб зв’язку між комунікантами, зрештою, особливий парадигмальний ракурс дослідницької традиції. Так, своєрідністю характеристик і термінологічних засад вивчення відрізняються публічна, культурна і масова комунікація – різновиди комунікації соціальної, а у певних контекстах – синоніми цього поняття.
16. Поняття масової комунікації
Масова комунікація є одним із видів комунікації. Кожен вид комунікації відрізняється один від одного не тільки природою комунікативного процесу, а й природою тих компонентів, які виконують функцію спілкування або організовують його. Якщо сукупність цих компонентів називати системою, то можна говорити про особливості системи комунікації залежно від її виду та природи.
Є цікава думка у дослідниці масових комунікацій Зернецької О. В. про специфічну природу масової комунікації. Природа її — у виробництві інформації за допомогою найновітніших технічних засобів, яке спричинене передусім середовищем поширення та функціонування цінностей, моделей поведінки для мас, уособленим, зокрема, в масовій культурі . Це те, про що ми говорили у першій лекції: виробничий підхід до процесу масової комунікації був зумовлений самою структурою масової комунікації та переходом людства на рівень побудови індустріального суспільства.
Таким чином, залишаючись процесом встановлення і підтримання контактів у суспільстві, процесом його консолідації, масова комунікація сьогодні — це:
виробництво інформації як продукції;
використання технічних засобів для виробництва інформації;
масова культура (масові цінності, типові для мас моделі поведінки), яка обумовлює цілі виробництва інформаційної продукції, її призначення;
специфічне суспільне середовище, для якого властива масова культура і яке є замовником та споживачем інформаційної продукції.
17. Моделі Інформаційної трансмісії
Теорія комунікації має якщо не власних батьків-засновників, то принаймні деякі конвенційні джерела для бібліографічних референцій. Зокрема, посилання на комунікативні моделі К. Шеннона чи В. Шрамма – один із розпізнавальних знаків прихильності дослідника до ідеї системності у комунікативному аналізі і визнання потреби пошуку першооснов.
Перша модель інформаційної трансмісії, яка набула соціокультурного значення, створена К. Шенноном та В. Вівером, співробітниками лабораторії досліджень телефонічного зв’язку, і відома із часу публікації у 1949 році статті цих авторів під назвою “Математична теорія комунікації” у науковому університетському виданні. Репродукована у численних працях із комунікації схема К. Шеннона та В. Вівера показує послідовність технічної трансформації сигналу:
Джерело
інформації
Пере-
давач
Прий-
мач
Отримувач
інформації
Повідомлення Сигнал
Джерело шумів
Схема 1. Модель передачі інформації К. Шеннона та В. Вівера.
Репрезентовані у схемі “шуми” – це перешкоди на шляху сигналу, що спричиняють втрати інформації у процесі її передачі. Прийнято розрізняти технічні “шуми” (нечіткий сигнал, нерозбірлива вимова, сторонні звуки), семантичні шуми (розбіжність у кодах і значеннях співрозмовників, що веде до непорозумінь між ними) і психологічні шуми – завади для стовідсоткового порозуміння у зв’язку із особливостями емоційних станів, наприклад, впливом схвильованості чи гніву.
У не менш відомій схемі В. Шрамма увага зосереджена на характеристиках способу сприймання сигналу та інтерактивному характері повідомлень. Наголошено комунікативну рівноправність адресата і адресанта, які почергово здійснюють кодування і декодування сигналу, тобто виступають інтерпретаторами повідомлень:
Повідомлення
Повідомлення
Схема 2. Модель комунікації В. Шрамма.
Медіальний, технічний бік комунікації, представлений у схемі Шеннона, і психологічний семіотичний її аспект, пояснений у Шрамма, поєднує проста, але структурно вичерпна схема Ласуелла, пристосована до аналізу масової комунікації. Особливості комунікативної ситуації Ласуелл запропонував з’ясовувати за допомогою п’яти питань: Хто? (передає інформацію); Кому? Що? Як? Із якими наслідками?
Ця схема у інших авторів була деталізована, наприклад, у варіанті Дж. Гербнера кількість компонентів моделі комунікування збільшено удвічі: 1) хто; 2) сприймає подію (селективна фаза); 3) і реагує; 4) у ситуації; 5) певними засобами; 6) готує матеріал; 7) у певній формі; 8) і контексті; 9) передаючи зміст; 10) із певними результатами [21]. ...А опісля прийшла черга для наповнення подібних схем “теоріями середнього рівня”.