27. Когерентність як відповідність тексту єдиній смислогенеративній схемі. Рівні когерентності: глобальна, епізодична, локальна.

Когерентність - це зв'язок семантико-прагматичних компонентів висловлювання, їх відповідність єдиній смислогенера-тивній схемі, загальному планові трансляції значень. Автори праць із дискурсної семантики пишуть про три ключові рівні організації дискурсу:

1) глобальна когерентність: учасники комунікації здобувають загальне розуміння змісту оповіді, документа чи розмови;

2.) епізодична когерентність: мовці освоюють значення тих  дрібніших, часткових текстових структур, сегментів дискурсу, які  забезпечують  глобальну  когерентність,  але  при  цьому мають  власний завершений сенс;

3. локальна когерентність: комуніканти визначають внесок  окремих речень або висловлювань у тематично-змїстову конструкцію тексту

28. Цілісність  тексту і поняття ізотопії

   Єдність задуму тексту та інтегрованість  компонентів дискурсу пояснюють  на основі двох близьких, але  не тотожних слів: «когезія» і  «когерентність».

   Когезія – це формально-граматична зв’язність дискурсу, узгоджено-нормативні типи відношень між словами та реченнями, які утворюють текст. До традиційних граматичних засобів інтегрування елементів тексту належать насамперед сполучники та прийменники. Стандарт лексико-граматичної зв’язності передбачає узгодження слів, зокрема іменних частин  мови, за родами, числами, відмінками, а в системі дієслова – координацію форм згідно з категоріями способу, виду, часу, стану. У ширшому значенні поняття когезії вживають і стосовно логічних і структурних засобів об’єднання елементів тексту.

   Когерентність – це зв'язок семантично-прагматичних компонентів висловлювання, їх відповідність єдиній смислогенеративній схемі, загальному планові трансляцій значень. Автори праць із дискурсної семантики пишуть про три ключові рівні організації дискурсу:

1. Глобальна когерентність -  учасники комунікації здобувають загальне розуміння змісту оповіді, документа чи розмови;

2. Епізодична когерентність – мовці освоюють значення тих дрібніших , часткових текстових структур, які забезпечують глобальну когерентність, але при цьому мають власний завершений сенс;

3. Локальна когерентність – комуніканти визначають внесок окремих речень або висловлювань у тематично-змістову конструкцію тексту.

   Переважання випадкових, довільних, нетрадиційних зв’язків між частинами тексту, зокрема фразами, дає приклад асоціативного типу зв’язності – «асоціативної когезії»: Зранку я відчув зубний біль. Я пішов до лікаря. Лікар має велике авто. Це авто купували в Нью-Йорку. Нью-Йорк переживає серйозні фінансові труднощі.

   Є ще логічна зв’язність, коли когезійних елементів може бракувати, але текст тематично щільний, хоча й граматично «розріджений»: Зубний біль. Дорога до дантиста. Нестерпне очікування в черзі. Бормашина. Крик полегшення.

   Цілісність, єдину тематичну організацію  дискурсу забезпечують ізотопії – ланцюжки тематично близьких лексичних елементів, засоби «наскрізного» семантичного програмування. Такі ланцюжки тягнуться через кілька висловлювань, пов’язуючи одне  речення з іншим.

   У тексті можна виявити не  одну ізотопію, а декілька. Вони складаються від кількох фраз і до абзацу усього дискурсу. Ідентичність у певному аспекті компонентів змісту – ознака стратегічної важливості ізотопії для реалізації концептуально-тематичної програми дискурсу.

   Ізотопія – це засіб семантичного структурування. Вона належить до лексичних умов забезпечення і когезії, і когерентності.

   Найпоширеніші способи розвитку ізотопії:

1. Звичайний повтор слова з речення в речення (ітерація);

2. Зв'язок через синонім, антонім, близькі чи, навпаки, контрастні семантичні зв’язки між лексичними елементами;

3. Займенникові відповідники імені (це, такий, він);

4. Чергування гіпонімів (елементів класифікації) і категоріальних назв;

5. Дефінітивні відповідники вжитих у попередній фразі назв;

6. Метафоричне, не буквальне відтворення змісту попередньо висловленої думки, розгортання раніше сказаного.

   Є такі форми ізотопії, які виступають видовими ознаками, власне засобами маркування цих типів дискурсу:

1. Оповідь – засоби відтворення хронологічної послідовності, організації елементів сценарію у часі;

2. Опис – просторові топоси, засоби зображення єдності,ідентичності простору для всіх елементів сценарію;

3. Міркування – засоби інтерпретації причиново-наслідкових залежностей та інших елементів аналізу й узагальнень у дискурсі.

   Аналіз тексту як лексично-семантичної  єдності передбачає виявлення  і визначення таких аспектів: 1) як «нитки»-ізотопії формуються і «пролягають» через текст; 2) на яку глибину ланцюжки семантично близьких компонентів пронизують різні фрагменти мовлення; 3) як ланцюжки різних ізотопій переплітаються між собою.

   Дезінтегрованість – перервність ізотопії чи відсутність деяких ланцюжків змістової структури характеризує протилежний до цілісного стан існування конститутивних елементів дискурсу.   

29. Формально-композиційні  елементи тексту. Заголовок як  елемент структури і вид дискурсу.

   Заголовок – це елемент дискурсної структури, підпорядкований загальному задумові, програмі тексту. Він є не лише індексом авторської позиції, а й вказівкою на місце індивідуального дискурсу-твору у тематичному чи ідеологічному дискурсі-полі. Утім функції і стильові риси заголовка настільки особливі, що за значенням його легко дорівняти до самостійного жанру. Отож заголовок – це частина дискурсу і самостійний дискурс.

   У журналістському тексті центральною  частиною є подія чи ідея. Тому  репрезентувати зміст матеріалу   у заголовку можна через опис  сценарію подій, їх причину  чи результат, контекст або  перспективу, особливі риси героїв  – учасників подій. Узагальнення типових семантичних і структурних елементів, які зазвичай використовують у заголовках, дозволяє створити «карту значущостей» різних параметрів інформації для свідомості.

   Українські видання поступово відмовлялися від практики заголовків-штампів й засвоювали конкретно-номінативну стильову манеру, завдяки якій і набувала виразності функціональна специфіка заголовка як окремого дискурсу, самостійного засобу трансляції ідей та фактів.

   Назви текстів можна  класифікувати  й аналізувати на різних підставах,  зважаючи на варіативність елементів  універсального «словника змісту»  та диверсифікацій ні можливості  структурного інструментарію:

1. Авторський погляд на події чи елементи дискурсу героя (цитати) у заголовку.

Цитата  у заголовку може бути оформлена  як пряма чи непряма мова. Заголовок-цитата має додаткову вартість достовірності, автентичності джерела. Наприклад, заголовки-цитати, які обрамлюють текст інтерв’ю з «зірковою» особистістю, роблять портрет концептуальним, а концепцію – індивідуалізованою.

2. «номінативний» (назва події), «акціональний» (назва дії) принцип репрезентації сценарію, а також поєднання назв об’єктів та дії з елементами атрибутивного та обставинного комплексу.

«Номінативний» - «просто назва» - пр.. «Експедиція». «Акціональний» заголовок, створений лише за допомогою дієслівних форм – пр.. «Поторгуємо?». «Наголос на об’єктові» і «наголос на дії» - «хто – що робить» - пр.. «Ударник» повертається». Означальні і обставинні характеристики: «Хто – який» - пр. «Нова стара валютна політика» або «Перед Різдвом – усе продали»; «що – де, що – коли» - пр. «Зранку цемент, увечері – гроші» або «Найбільша народжуваність у Києві та на Закарпатті». Заголовок «хто – що – де – коли – зробив» - пр. «На конкурсі «Євробачення» Ані Лорак назвали «найкращою співачкою 2008». Безособові форми – пр. «Гроші на пенсії доведеться позичати».

3. Комбінації елементів «сценаріїв життя» з огляду на структурно-функціональний тип тексту: а) оповідь – відтворення послідовності і динаміки подій – пр. «Відгулявши десяток інавгураційних балів, Барк Обама підписав указ щодо Гуантанамо»; б) опис – «мапа» сцени подій і позиціювання («хто, що, де, як», «хто – з ким», «хто – проти кого») – пр. «Трасу – в обхід села»; в) текст-міркування – виявлення у назві категорій наміру, наслідку, причини, умови – пр. «МВФ продовжить співробітництво з Україною, якщо…».

Реальність, відображена у заголовку, постає як:

• Дія, ознака чи трансформація об’єкта;

• Суб’єктно-об’єктна взаємодія;

• Суб’єктно-суб’єктна взаємодія.

«Двосуб’єктні»  заголовки засвідчують активну роль медіа у міжособистісних і колективних, реальних і символічних протистоянь – пр. «НБУ не послухався МВФ»

4. Опозиція інформаційних – концептуальних заголовків: - переважання «ідеологічних», оцінних елементів у назві; - об’єктивне спрямування – емотивні елементи.

Формули «імплікація – факт», «подія –  оцінка»:

• Позитивна – пр. «Демократи об’єднуються «за п’ять хвилин до розстрілу»;

• Негативна – пр. «Україна в зоні турбулентності»;

• Амбівалентна («збалансована») – пр. «Компроміс. І життя після нього».

5. Модальності («очікування», «передбачення») – пр. «Я впевнена, що буду керівником держави».

6. Прагматичні варіанти назв (декларативи, імперативи, перформативи, інтерогативи).

7. Внутрішня синтаксична структура (приєднувальні конструкції, діалогічні, еліптичні моделі синтаксису у заголовку).

8. Стилістичні спец ефекти, зокрема фігури і тропи (заголовки – метафори, символи, метонімії, іронічні формулювання); формально-атрактивні прийоми(ритмізація і рими).