9. Теорія інтертекстуальності. Інтермедіальність

    У сучасній лінгвістиці інтертекстуальність  розуміють як текстову категорію  і досліджують переважно з  погляду засобів її реалізації у  конкретних текстах. Втім, ступінь нерозробленості  теорії інтертекстуальності такий, що окремі дослідники вважають необхідним спеціально виокремлювати теорію та категорію інтертекстуальності. Сучасна теорія інтертекстуальності інтегрує положення багатьох наук – лінгвістики, літературознавства, філософії, когнітології, герменевтики, текстології, культурології та ін.

    Теорія інтертекстуальності займається дослідженнями тексту та засобів вербалізації всіх його міжтекстових стосунків. У цьому сенсі інтереси теорії інтертекстуальності перетинаються з інтересами лінгвістики, зокрема, сучасної лінгвістики тексту та лінгвостилістики, оскільки саме лінгвістика визначила текст як один з пріоритетних об’єктів дослідження. Лінгвістична теорія інтертекстуальності дозволяє підсилити дослідницький потенціал традиційної лінгвістики тексту та вийти на новий, комплексний рівень досліджень, розглядаючи механізми та контекст виробництва та активного існування тексту у тісному зв’язку з людським фактором у мові, когнітивними та комунікативними процесами.

    Теорія інтертекстуальності має інтегрувати дослідження когнітивної лінгвістики як сучасної лінгвістичної дисципліни, яка активно розвивається, та загальної теорії тексту, що передбачає вивчення тексту як системи генерації смислів у процесі комунікації, складовою якого є процес інтертекстуальних взаємодій. Теорія інтертекстуальності досліджує засоби створення та споживання текстів у їх нерозривному зв’язку з усіма текстами, що були створені раніше, та всіма текстами, які коли-небудь ще буде створено. Основним положенням теорії інтертекстуальності можна вважати те, що завдяки своїй знаковій природі, будь-який текст перебуває у взаємозв’язку з усіма іншими текстами, і що ці міжтекстові зв’язки актуалізуються під час його сприйняття.

    Основними термінами теорії інтертекстуальності  є "текст-приймач" – текст, який є топосом реалізації міжтекстових зв’язків; "прецедентний текст" – текст, на який робиться інтертекстуальнє посилання; та "інтертекст" – конкретна реалізація посилання на прецедентний текст у тексті-приймачі. Інтертекстуальність тексту обумовлена його знаковою природою та існуванням у системі аналогічних знаків. Якщо розглядати текст як мовний знак, інтертекстуальність тексту можна розглядати як конотацію у широкому сенсі, що тлумачиться як семантична асоціація, як додатковий елемент смислу мовної одиниці, його додаткові семантичні або стилістичні відтінки. По-друге, інтертекстуальність тексту обумовлена його функціонуванням у якості одиниці комунікації. Залишаючись мовним знаком, текст є соціальним феноменом та набуває здатності реалізовувати свій інтертекстуальний потенціал тільки під час комунікації.

    Інтертекстуальність тексту реалізується не тільки завдяки  його знакової природі, але й за рахунок  інтерсуб’єктивності – виробництва  смислу із взаємовідносин між аудиторією, текстом, іншими текстами та соціокультурними домінантами в різноманітних соціальних умовах та комунікативних ситуаціях. Під час читання, різновиду процесу комунікації, всі тексти стають поліфонічними та реалізують свій інтертекстуальний потенціал. Текст розгортається заново та змінюється при кожному новому читанні. Таким чином, інтертекстуальний потенціал тексту реалізується в двох напрямках: вздовж вертикальної осі "текст / контекст" та горизонтальної осі "автор / адресант". Категорія інтертекстуальності є обов’язковою для всіх текстів, а полем її реалізації стає текст, котрий складається з цитат та є результатом абсорбування та трансформації інших текстів, – місце досягнення багатьох смислів. Процес сприйняття тексту передбачає співвіднесеність у свідомості реципієнта двох планів: плану тексту-приймача та плану прецедентного тексту.

    Мета  теорії інтертекстуальності полягає  у вивченні механізму реалізації міжтекстових зв’язків на когнітивному і мовному рівнях як наслідку, з  одного боку, концептуальної природи  організації і збереження знань текстів і про тексти, а з іншого, їх актуалізації в процесі створення дискурсу.

    Інтермедіальність – це особливий тип внутрішньо текстових взаємозв’язків у художньому творі, що базується на взаємодії  художніх знаків різноманітних видів  мистецтв. Явище інтертекстуальності змусило зосередити увагу насамперед на характері міжтекстових зв’язків й зрозуміти, що тексти будь-якої культури завжди реалізуються у просторі як мінімум двох семіотичних систем. 

    10. Проблеми правди і брехні у  семіології. Псевдоподія, симулякр, віртуальний об’єкт.  

    Семіотика з її центральною парадигмою "означуване – означник - референт" розвиває чутливість до характеру зв'язків  між конпрукційним, "надбудовним" і реалістичним планами текстотворенпя. Умберто Еко навіть висловив думку  про те, що однією із програм загальної семіотики має стати вивчення брехні - "всього, що може слугувати брехні". Брехню в аналізі комунікації розглядають і у практичному аспекті технологій маніпулювання, і з погляду загальної онтології мас-медіа. Як стверджує Н. Луман, використовуючи кантівську термінологію, "мас-медіа продукують трансцендентальну ілюзію.

    Уявлення  про сутність і масштаби брехні у  різних напрямах науки про знак суттєво  різняться - відповідають такому ж широкому трактуванню тексту і завдань  семіотики. Семіотичні дистинкції уможливлюють бачення брехні, по-перше, як конфлікту "реальності"

    і "відображення", а по-друге, як конфлікту семіосистем, різних способів означування і кодування, за якими  зазвичай стоїть конфлікт реальних інтересів.

    Навіть  такі побутові форми семіотичної діяльності, як силіконові груди, косметика, перука, пластика обличчя чи тіла, високі підбори можна потрактувати напівусерйоз чи цілком серйозно як приховування природного знака, заміну його штучним - а отже, як одну із форм брехні. Подібна постановка питання радикалізме поняття брехні, водночас позбавляючи його однозначно негативної оцінки. У багатьох формах людської діяльності приховування означуваного не судять суворо.

    Багатозначність поняття "брехня" чималою мірою  зумовлена невимовністю, багатозначністю поняття "правда". Протягом тисячоліть теоретики-гуманітарії намагаються з'ясувати правду про правду: абсолютна чи відносна, єдина чи плюралістична, встановлювана через досвід душі чи соціальний консенсус? Один із доступних земній людині способів шукати правду - намагання встановити її критерії у рамках досвіду тривимірної реальності. Ця думка може звучати ще лаконічніше: "Правдивість речення полягає у згоді із реальністю". Як і практичний досвід, наука не пропонує нічого іншого, крім критерію буттєвої адекватності, або ж, якщо скористатися семіологічними термінами, - відповідності означника означуваному, а означуваного - референтові.

    На  відміну від художньої літератури, у якій, за формулюванням У. Еко, "взагалі  не передбачено, що мовець говорить правду", масова комунікація оперта на код правдивості і принцип перевірки фактуальної інформації. Семіологія та комунікативна теорія загалом використовує чимало понять, які вказують на непропорційні, неадекватні стосунки між референтом, означником і означуваним Це, зокрема, терміни віртуальний об'єкт, симулякр, псевдоподія, медіаподія. Чималий простір неадекватностей передбачає і таке явище, як імідж – штучно і і псиною метою) створений образ особи чи організації.

    Поняття віртуального об'єкта (у семіологічних термінах: відсутності чи несформованості референта) українські та закордонні аналітики використовують для заакцентовування умовного характеру діяльності політичних партій в Україні. При величезній формальній кількості партій (на осінь 2005 року їх було зареєстровано 101) реально існує зовсім мало справді масових організацій. Матеріалізувавшись у знакові, віртуальні утворення, т і м . намагалися здійснювати цілком реальний вплив.

    Термін "псевдоподія" вперше був використаний - для аналізу "синтетичних" способів стимулювання уваги аудиторії - у книзі Д. Буретина "Імідж: путівник до псевдоподій в Америці", яка з'явилась друком у 60-х роках двадцятого сторіччя. До категорії псевдоподій Д. Бурстин відніс розраховані на публіку святкування ювілеїв, практику підготовки прес-релізів, заяв, проведення прес-конференцій, зустрічі політиків із представниками медіа та громадськістю для проголошення програмних тез та коментарів. Усі ці форми стали особливо актуальними з початком гострої конкуренції медіа та боротьби іміджів у другій половині двадцятого сторіччя. Псевдоподія однозначно залежна від інтенсивності медійного обігу означників: "її успіх залежить від того, наскільки широко її висвітлюють". В українській дійсності характерною для псевдоподій штучністю відзначалися тимчасові угруповання на зразок "канівської четвірки" під час президентської кампанії 1999 року чи відверто технологічний характер "внесення змін до Конституції" у 2004 році та симуляція їх "всенародного обговорення".

    На  думку Д. Бурстина, завдяки тотальному поширенню псевдоподій журналістська практика "збирання новин" (newsgathering) перетворилася на "продукування новин" (news-making). Парадоксально, але охарактеризоване автором становище "гри на публіку" політики сприймають не як критику, що мала би сприяти наповненню змістом політичної реальності, а як керівництво до дії, яке надихає конструювання нових "упаковок" і "оболонок".

    Симуля́кр – термін, що означає зображення, копію того, що насправді не існує. Термін симулякр, яким позначали копію, запровадив Жан Бодріяр. Він описував це явище, як «дійсність, яка приховує той факт, що її немає». Бодріяр бачив чотири стадії відображення: просте відображення дійсності; викривлення дійсності; вдавана дійсність; симулякр, який взагалі не має жодного відношення до дійсності. Проте зараз симулякрами називають набагато ширше коло явищ і об’єктів. Наприклад, сам Бодріяр назвав симулякром війну 1991 року у Перській затоці, у тому сенсі, що в людей, які спостерігали цю війну на CNN не було жлдної можливості знати, що було там насправді – дійсно війна чи всього лише низка телекадрів і схвильованих пропагандистських репортажів.

    Праці французького культуролога Ж. Бодріяра збагатили снігову семіологічну теорію терміном "симулякр" із значенням розриву між реальностями, у яких живуть свідомість і речі. Симулякр - це створений свідомістю фетиш, "означник без реального означуваного", словесний образ, що створює правдоподібну картину подій і зв'язків реальності, хоч насправді є лише ілюзією дійсності, імітацією подій і явищ. Симулякри, "точні копії без оригіналу", активно заповнюють сучасний медіапростір, намагаючись показати життя інтенсивнішим, аніж воно є насправді, відсутність означуваного, як правило, не пов'язана із відсутністю референта. Навпаки, призначення симулякра якраз у тому, щоб падати референтові (автор, прем'єр-міністр, поп-зірка) тих ознак, яких тому насправді бракує, через систему "порожніх означників" створити видимість діяльності, прогресу і чеснот. Наприклад, непропорційне до реальної значущості нарощування символічних вартостей супроводжувало розвиток конс'юмеристського проекту "Макдональдс", у результаті — його можна вважати символом чого завгодно - глобалізації, матеріальних можливостей (на пострадянських теренах) чи матеріяльної поміркованості (в економічно розвинених країнах), - але аж ніяк не закладом, придатним для регулярного харчування. Навіть у такій прозаїчній повсякденній сфері, як реклама сервісу, неадекватність у системі означування спричинила конфлікт інтересів: деякі клієнти "Макдональдсу" намагалися притягнути до судової відповідальності цей заклад громадського харчування за "використання оманливих маркетингових стратегій". Спроби клієнтів стягнути із закладу компенсацію за внесок у такі їх негаразди, як ожиріння та підвищення рівня холестерину, не принесли успіху. Позов було відхилено із мотивацією "клієнти несуть відповідальність за свій вибір" - що із семіологічного погляду тотожне постулатові про важливість декодування, адекватної інтерпретативної сторони у комунікації і конечність встановлення "семантичних фільтрів" на шляху інформаційних потоків, які намагаються детермінувати особистий досвід.