11. Поняття міфу у масовій комунікації.

     У сучасному світі міф пов’язують саме із первісно-примітивною формою мислення. А сучасній людині, вихованій і у традиції прогресистського логосу важко погодитись із якісною тотожністю модерної і первісно-примітиввної форм мислення.

     Оскільки  художня форма міфу чинить упертий  спротив будь-яким спробам отримати із неї дистилят чистого знання, то міф опиняється поза сферою конвенцій "наукового" дискурсу. Причетність  до характеристики історичних обмежень мислення і надала слову "міф' зневажливого, а у публіцистичному дискурсі - лайливого значення.

     Зважаючи  на це, можна дати таке визначення: міф — це історія про окремий випадок, який використовують для     проголошення   якоїсь   загальної   правди   чи   припущення   стосовно неї.

     Через те, що міф має стосунок до "утвердження  правди", він є маніпулятивним знаряддям, і оскільки правда - об'єктивно чи з певного погляду - виявляється "неправдою", то і міф тією ж мірою є "неправдива історія" і стає співучасником обману або самообману.

     Міф важливий і для особистості, і  для групи, з якою особистість себе асоціює. До прикладу, за допомогою етнічних міфів нація обґрунтовує духовні підвалини свого буття, репродукує свої вартості, тобто, великою мірою, — моделює себе. Міфологія сучасної етнічної групи описує виникнення етносу, її стосунок до інших груп, мотивує форми правління, право володіти територіями і домінувати над іншими  групами. Невелика кількість класичних тем або міфів слугує раз у раз поясненням того, що конструюює політичну сферу. На відміну від складної мережі конкурентних впливів у емпіричному світі, світ міфу є простішим.

     Візьмемо  для прикладу Росію. Семіотичними домінантами самоототожнення іншої супердержави - Росії - виступають міфологеми "величі" — "великого простору", "великих перемог", "великої душі". Історія завдавала болісних ударів по цих психоментальннх точках, не даючи відчуттю особливої місії перетворитися у манію величі. Тому і колективна саморецепція, а тим більше зовнішнє сприйняття образу Росії ґрунтувалося на аналізі тих негативів, які зрівноважували, а подеколи й зовсім перекреслювали позитиви територіальної і культурної великості і перетворювали Росію у країну "великого абсурду", "великого хаосу", "великої невпорядкованості".

     Український міфологемний універсум пострадянського періоду був близьким до змісту російської комунікативної і публічної культури у соціально-ідеологічній ділянці — за одностайністю та інтенсивністю де міфологізацій, спрямованих проти комуністичної ідеології, монопартійної системи та планової економіки. Що ж стосується національних аспектів міфотворення у формативному періоді української державності, то тут український міф виступив як антагоніст російської імперської свідомості і традиції. Адже його функцією було створення нової української ідентичності, відмежування від спадку радянської історіографії.

     У міфі, особливо у наш час в масовій  комунікацію поширеною є така структура як Ми-вони, де буцімто  добро протиставляється буцімто  злу, правда брехні і т.д.

     Міфоструктура Ми-Вони в новітній українській історії  розвивалася насамперед як форма з'ясування стосунків із Росією, її домінантною, експансивною, месіаністичною культурою, що ставило підвищені вимоги до виразності українських національних означників ідентичності. Відтак міфи і контрміфи у ділянці українсько-російських стосунків відзначаються численністю, експресією і стратегічним характером. Об'єднавчим міфологемам "спільної колиски", "старшого брата", "спільної радянської історії", "євразійської ідеї" протистоїть концептуальний комплекс "своєї правди": "самобутності", "суверенності інтересів", "автохтонності", "демократичності", "європейської орієнтації". У період незалежності розпочали змагання за суспільний вплив національні та антинаціональні ідеології ("українська національна ідея стала рушієм суспільного розвитку" — "національна ідея виявилася неперспективною"); державницькі і антидержавні міфи ("Україна - самостійний політичний гравець ".

     Поки  міфи не стали історією, вони виступають знаряддям боротьби. А "справжню" вартість конкурентних міфологізацій і деміфологізацій остаточно прояснює історичний час, як це не банально. Раз по раз він відсіває спростовані життям псевдоміфи - заперечені соціальною практикою фальшиві візії, наприклад, утопічні образи "золотого віку" ("нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі") чи прогнози, що були плодом недружніх, недоброзичливих  генніїв (твердження на кшталт "українська мова не може бути мовою філософії"). Отже, добрий міф — це не лише звеличення минулого, а й психологічно точне бачення майбутнього. Це опоетизоване бажання, скориговане інстинктом реальності.

     Цикли деструкції і переродження міфу пов'язані  із циклами соціальної модернізації. Втрата ідентичності та набуття нової ідентичності супроводжуються інтенсивними тектонічними зсувами у концептуальній сфері - процесами заміни міфу на контрміф - альтернативну міфологічну тезу, як правило, із протилежним оцінним знаком. Так пострадянський період став часом активною розладу міфу "дружби народів " і конструювання міфів національної самобутності, відмови від міфологеми.

     Міфотворчому  ладу підпорядковані процеси переформатування груп зовнішніх і внутрішніх "ворогів", виникнення нових соціальних персонажів ("нові україниі" "олігархи "), прихід нових лідерів ("міф Путіна ", "епоха Кучми ").

     Коли  вони обидва - міф і контрміф - не задовольняють потреби у раціональності, теоретики намагаються піднятися над ними обома за допомогою антиміфу (відмежування від самого принципу міфологізму). Принцип антиміфологічного мислення має в своїй основі віру у перевагу раціонального і можливість подолати суб'єктивність.

     Цикл  смерті міфу (міф-контрміф-антиміф) урешті-решт завершується циклом його оновлення — виникненням неоміфологічних проектів, тобто активізацією рекурентних (повторюваних) версій та ідей.