Тема 1.7 Калькулювання у багатопродуктовому виробництві та у комплексних (сумісних) виробництвах

План

1.7.1 Методика визначення собівартості при одержанні від одного об’єкта витрат двох або більше видів продукції

1.7.2 Облік і розподіл непрямих витрат

1.7.3 Методи розподілу непрямих витрат

1.7.1 Методика визначення собівартості при одержанні від одного об’єкта витрат двох або більше видів продукції

Якщо від одного об’єкта обліку витрат одержують два і більше об’єкта калькуляції (види продукції), то методика визначення її собівартості дещо ускладнюється. При цьому виходять з такого положення, що ту продукцію, для одержання якої організовано виробництво, називають основною. Ту ж продукцію, яку одержують паралельно з основною в одному технологічному процесі, але яка не є основною, називають супутньою, або побічною (наприклад, шлак і доменний газ у металургійному виробництві). У той же час деякі виробництва дають одночасно два і більше видів основної продукції. Такі виробництва часто називають комплексними (багатопродуктовими), а їхню продукцію – суміжною, або спряженою.

Супутня продукція, як правило, оцінюється за цінами можливого використання або реалізації і не калькулюється, а на її вартість зменшуються витрати на основну продукцію.

Розподіл витрат між окремими видами суміжної продукції у багато продуктовому виробництві у точці їх роз’єднання може здійснюватися з використанням таких методів: за коефіцієнтами, рекомендованими відповідними галузевими міністерствами (всі види продукції перераховуються в умовну за встановленим співвідношенням); за попередньо встановленим відсотковим співвідношенням витрат на окремі види продукції; пропорційно вартості продукції за цінами реалізації; пропорційно вартості продукції за нормативною собівартістю; пропорційно вмісту в продукції корисних речовин і т.ін.

Після розподілу витрат між об’єктами калькуляції собівартість одиниці продукції визначають діленням загальної суми витрат на кількість виготовленої продукції у натуральних вимірниках.

Калькуляційні різниці - відхилення фактичної собівартості виробленої готової продукції від ціни її оприбуткування протягом звітного періоду. Останні списують з кредиту рахунку «Виробництво» на дебет рахунків використання або реалізації продукції додатковими або від’ємним записами.

Після списання калькуляційних різниць рахунки обліку виробництва закривають, якщо відсутні залишки незавершеного виробництва.

Облік витрат і обчислення собівартості продукції може бути організованим на підприємстві різними методами залежно від виду виробництва, його організації і технології, організаційної структури підприємства, потреби управління витратами і т.ін.

Класифікація калькуляційних систем:

1) ступінь поглинання постійних витрат: методи визначення повної собівартості («абзорбшен-костинг») методи калькулювання змінних витрат («директ-костинг»);

2) вихідна інформація для обчислення собівартості: фактичне калькулювання; змішане калькулювання (нормальне) – характерне для зарубіжних облікових систем), передбачає врахування прямих витрат за фактичними даними, а непрямих (накладних) – за плановим коефіцієнтом розподілу (як правило, середньорічним);

3) вибір об’єкта калькулювання – позамовне та попроцесне (попередільне).

1.7.2 Облік і розподіл непрямих витрат

Усі прямі витрати (матеріали, оплата праці та ін..) безпосередньо відносяться на ті об’єкти, для яких вони здійснюються. У той же час непрямі витрати у момент їх здійснення неможливо прямо віднести до конкретного об’єкта обліку витрат (наприклад, амортизація будівлі цеху, в якому виготовляють різні види виробів). Тому такі витрати обліковують на окремих накопичувально-розподільних рахунках і періодично (як правило, у кінці звітного періоду) розподіляють і списують на об’єкти обліку витрат пропорційно до попередньо встановленої бази розподілу.

Базу розподілу непрямих витрат кожне підприємство обирає самостійно, наприклад: прямі витрати праці у людино-годинах; прямі витрати на оплату праці в грошовому вимірнику; відпрацьовані машино-години; усі основні витрати; прямі витрати сировини і матеріалів та ін.

В умовах переважно річних робіт перевагу надають такій базі розподілу, як прямі витрати праці та заробітної плати; в умовах широкого використання автоматизованих на напівавтоматизованих виробничих систем – витратам машинного часу; у виробництвах, де велика питома вага витрат на матеріали і сировину – пропорційно масі або вартості використаної сировини.

Насамперед, підлягають розподілу витрати на роботу допоміжних виробництв, утримання та експлуатацію обладнання, загальновиробничі витрати тощо.

Витрати на утримання допоміжних виробництв розподіляють пропорційно обсягу наданих послуг для окремих підрозділів у натуральних або умовних вимірниках (м³ води, т. пару, кВт-год електроенергії тощо).

1.7.3 Методи розподілу непрямих витрат

Ускладнення у розподілі непрямих витрат виникають тоді, коли допоміжні виробництва надають послуги одне одному, а не лише основним виробничим підрозділам. У таких випадках можуть бути використані наступні методи розподілу непрямих витрат:

1) метод прямого розподілу – передбачає, що витрати допоміжних підрозділів розподіляють і списують на витрати лише основних підрозділів, а взаємні послуги допоміжних виробництв до уваги не беруться і не враховуються;

2) метод послідовного розподілу – витрати кожного допоміжного підрозділу розподіляються послідовно на всі підрозділи (як основні, так і допоміжні), крім тих, витрати яких розподілені раніше (першими). При цьому першими розподіляються витрати того допоміжного підрозділу, який надає найбільше послуг іншим допоміжним підрозділам, а сам одержує мінімальну кількість таких послуг. Підрозділ, витрати якого розподілені першими, не бере участі у розподілі витрат інших підрозділів. Потім так же роблять з рештою допоміжних підрозділів;

3) метод врахування взаємних послуг – витрати допоміжних виробництв спочатку розподіляють між самими допоміжними виробництвами пропорційно обсягу наданих послуг, виходячи з початкової суми витрат до розподілу, а потім сукупні витрати кожного допоміжного підрозділу списують на основні підрозділи за методом прямого розподілу;

4) метод одночасного розподілу – дещо повторює попередній метод, але при цьому для розподілу витрат між самими допоміжними підрозділами використовують систему рівнянь.

В Україні ряд підприємств застосовують списання витрат допоміжних виробництв протягом звітного періоду за плановою собівартістю одиниці послуг, а в кінці завітного періоду розподіляють і списують лише калькуляційні різниці, використовуючи для цього метод прямого розподілу.

Сума розподілених витрат допоміжних виробництв, як правило, включається у загальновиробничі витрати основних виробничих підрозділів. Останні згідно з П(С)БО 16 «Витрати» в обліку поділяють на постійні і змінні. До змінних найчастіше відносять ВУЕО, їх розподіляють на основі фактичних показників діяльності, тобто фактичну суму витрат розподіляють і списують на об’єкти основного виробництва пропорційно обраній базі розподілу.

Постійні загальновиробничі витрати розподіляють з урахуванням нормальної виробничої потужності. Для цього до початку звітного періоду визначають ставку накладних витрат на одиницю бази розподілу, розраховану виходячи з нормальної виробничої потужності. Цю ставку застосовують до фактичного обсягу бази розподілу для списання витрат протягом звітного періоду. Якщо сума фактичних постійних загальновиробничих витрат виявиться більшою розподілених і списаних за нормативною ставкою, різниця відноситься на собівартість реалізованої продукції звітного періоду.

Контрольні питання

1. Поняття багатопродуктового та суміжного виробництва.

2. Супутня та суміжна продукція.

3. Що може використовуватися за базу розподілу непрямих витрат.

4. Поняття калькуляційних різниць.

5. Класифікація калькуляційних систем.