Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
філ.doc
Скачиваний:
5
Добавлен:
16.04.2019
Размер:
697.34 Кб
Скачать

81. Теоретичні методи пізнання.

Абстрагування — це метод, за допомогою якого мислено відволікаються від неістотних властивостей явищ, що вивчаються. Результатом абстрагування є поняття, в яких відображаються загальні та суттєві ознаки предметів і явищ об'єктивної дійсності. Узагальнення — це мислений перехід від окремих фактів, подій до їх ототожнення або від однієї думки до іншої, що є більш загальною. Ці переходи відбуваються на підставі особливих правил. Узагальнення перебуває в органічному взаємозв'язку з абстрагуванням, аналізом, синтезом, порівнянням тощо. Аналіз — це мислене розчленування предмета (явища, процесу), властивості предмета або відношення між предметами на частини. Процедура аналізу є органічною складовою будь-якого наукового дослідження. Вона, як правило, становить початкову стадію вивчення об'єкта, на якій дослідник переходить від нерозчленованого опису цього об'єкта до виявлення його структури, складових, а також властивостей. Синтез — мислене поєднання різноманітних елементів, сторін предмета в єдине ціле (систему). Синтез є наступним етапом пізнання після аналізу. Синтез має багато різних форм. Так, будь-який процес утворення понять грунтується на діалектичному взаємозв'язку аналізу і синтезу. Аналізуються, а потім синтезуються та узагальнюються і емпіричні дані в процесі наукового дослідження. В теоретичному науковому знанні синтез виступає у формі взаємозв'язку теорій, що відносяться до однієї предметної сфери. Для сучасної науки характерні процеси синтезу не лише в середині окремих наукових дисциплін, але й між різними дисциплінами — міждисциплінарні. Так, процеси синтезу відіграли суттєву роль у процесі формування біофізики, біохімії тощо. Індукція — метод пізнання, з допомогою якого на підставі знання властивостей, зв'язків чи відношень окремих предметів роблять висновок про наявність цих властивостей (зв'язків чи відношень) усіх предметів чи явищ відповідної предметної сфери. Об'єктивною основою індукції виступають закономірності об'єктивного світу, а суб'єктивною — пізнаваність цих закономірностей з допомогою логічних чи статистичних схем цього виду умовиводів. Логічні схеми, що застосовуються в припущенні, вказують на те, що осмислювані явища не є випадковими, а статистичні — грунтуються на припущенні про те, що ці явища є випадковими. Дедукція — метод наукового пізнання, з допомогою якого, виходячи з більш загальних положень, одержують менш загальні, часткові, а то й одиничні. Завдяки дедукції одержують достовірне знання, тому дедуктивними часто називають необхідні умовиводи. Творцем дедуктивного методу вважають Арістотеля. Бекон та Мілль негативно ставилися як до дедуктивного умовиводу, вважаючи його другорядним методом, так і загалом до дедукції.

82. Суб’єкт і об’єкт у процесі пізнання.

Об'єкт пізнання в силу цього не являє собою чогось незмінного. Сказати, що об'єктом пізнання є природа, означає сказати і мало, і багато. Це мало, оскільки об'єктом пізнання є не тільки природа, але й суспільство, більше того, сама людина та її свідомість. Але це й багато, тому що в кожну історичну епоху об'єкт пізнання конкретний, він включає лише частина, лише певні фрагменти природних і соціальних процесів. Так, рослини і тварини завжди складалися з клітин, а об'єктом пізнання клітина стала лише в XIX столітті. З одного боку, об'єктом пізнання стають ті природні і соціальні явища, які так чи інакше залучені в коло практичної діяльності суспільства і в силу цього стали предметом його пізнавального інтересу. З іншого боку, ті чи інші явища перетворюються в складові об'єкта пізнання в міру досягнутого до даного часу рівня знань. Іншими словами, у формуванні об'єкта пізнання велика роль не тільки соціальної практики, але і досягнутого рівня знань про світ.

Зірки дуже давно стали об'єктом пізнання - з тих самих пір, коли по них стали орієнтуватися в дорозі мореплавці та купці. Сьогодні вони продовжують залишатися об'єктом пізнання, але досліджуються під іншим кутом зору, з огляду на інші суспільних потреб та на базі іншого рівня знань. Зрозуміло, що в конкретному пізнавальному акті об'єктом пізнання буде той чи інший фрагмент дійсності. Якщо ж вести мову про об'єкт пізнання суспільства в певну епоху, то його межі задані практичними потребами часу і досягнутим рівнем знань про світ.

Але пізнавальне відношення необхідно включає і суб'єкт пізнання. Що ж він являє собою? Вище ми лише торкнулися цього питання, тут же слід поглибити аналіз.

Матеріаліст Л. Фейєрбах справедливо писав, що суб'єкт пізнання не чистий дух, не чиста свідомість, як стверджували ідеалісти, а людина як жива, природне істота, наробило свідомістю.

Але для Л. Фейєрбаха людина як суб'єкт пізнання - це біологічне, антропологічне істота, людина взагалі. І це вже неточно.

Насправді в якості суб'єкта пізнання людина виступає як суспільне, соціальна істота. Він стає суб'єктом пізнання, лише освоївши в суспільстві мова, оволодівши раніше здобутими знаннями, будучи включеним у практичну діяльність, засвоївши існуючі в даний час засоби і методи пізнання і т. д.

Можна сказати, що справжнім суб'єктом пізнання в кожну епоху є людство, а окрема людина виступає в ролі суб'єкта пізнання як його представник. По суті справи розгляд людства як суб'єкта пізнання акцентує увагу на загальності цього процесу, а виділення індивідів як суб'єктів пізнання виявляє неповторне в реальний розвиток пізнання. При цьому сам індивід як суб'єкт пізнання формується в певній системі соціальних зв'язків, так чи інакше відображає світ в залежності від рівня своєї теоретичної підготовки і від характеру своїх потреб і ціннісних орієнтацій. Коротше: при всій специфіці його пізнавальної діяльності він залишається сином свого часу, суспільства, своєї епохи. Це по-перше.

По-друге, суб'єкт пізнання історично конкретний і в тому відношенні, що він володіє певним обсягом знань, або, інакше кажучи, відомим інтелектуальним потенціалом, в силу чого конкретний характер носять його пізнавальні можливості. До того ж і рівень розвитку суспільної практики, і те, що вище позначено як інтелектуальний потенціал суспільства, більшою чи меншою мірою детермінують коло його пізнавальних інтересів у той чи інший історичний період.

Легко помітити, що за останні сто років серйозні зміни зазнали і об'єкт, і суб'єкт пізнання. Значно розширилися межі об'єкта пізнання, а разом з тим і коло пізнавальних інтересів, істотно виріс інтелектуальний потенціал людства, а значить, і його пізнавальні можливості. Таким чином, у діалектиці об'єкта і суб'єкта пізнання виразно проглядається соціально-опосередковане історичний розвиток пізнавального відношення людини до світу.