20.І.Котляревський – зачинатель нової української літератури та нової української літературної мови.

І.Котляревський є одним із фундаторів нової української літератури, а його «Енеїда» — найвидатнішим досягненням українсь­кі поезії того періоду і початком національного відродження українців. Новаторство І. Котляревського виявилося перш за все у національному забарвленні етнографічного матеріалу, можливості двопланового прочитання поеми (іронічно-побутовий і героїчний зміст). І. Котляревському вдалося не просто відтворити життя ук­раїнців того часу, а й передати дух народу завдяки використанню живої народнорозмовної мови, а саме київсько-полтавського діалекту. У мовній тканині твору вдало поєднуються багата народна фразеологія, лексика з давніми традиціями українського вір­шування (напр., автор використовує вірші-іграшки, макаронічну мову). «Енеїда» Котляревського є новим етапом розвитку ук­раїнського силабо-тонічного віршування. Отже, «Енеїда» є новим, самобутнім літературним явищем, що було суголосним новій історичній добі, сприяло пробу­дженню національної свідомості в освічених верствах україн­ського громадянства. Це перша друкована книга, написана жи­вою мовою, перша високохудожня поема. І. Котляревський є зачинателем нової української літератури новою мовою — жи­вою народною, що стало знаменною сторінкою в історії украї­нської літератури.

21. Г.Квітка-Основ’яненко – фундатор нової української прози й нової мови прозового твору

Зачинатель нової української прози, культурний і громадський діяч, перу якого належать 80 творів. Його прозу характеризують такі новаторські риси: прості й цільні сюжети творів, деталізована оповідь, оригінальність авторського стилю, що виявляється в опо­віді від першої особи, виклад зрозумілою мовою навіть складних філософських понять (напр., ідеалу філософської любові Платона на початку повісті «Щира любов»), повчально-моралізаторський характер прози, що базується на християнських ідеях (заклик до­тримуватися основних християнських заповідей), новий герой, що вперше з'являється у прозі Квітки-Основ'яненка (проста людина з народу, яку змальовують як високоморальну особистість).

Багатоманітне народне буття, що відбиває основні етичні цін­ності нації (книги «Малоросійські повісті...» (1834, 1836—1837)), завжди перебуває у центрі уваги митця. Квітка розвиває нові прозові жанри: фейлетони, гумористичні оповідання («Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень», «От тобі й скарб», «Купований розум», «Підбрехач»), гумористи­чні й сентиментальні повісті («Конотопська відьма», «Маруся», «Козир-дівка», «Щира любов», «Сердешна Оксана»), сатиричний родинний роман-хроніка («Пан Халявский», «Жизнь и похождения Петра Степанова, сина Столбикова

Отже, творчість Г. Квітки-Основ'яненка засвідчила оновлення жанрово-стильової системи української прози, утвердження в ній ідеалів гуманності, моральності людини з народу.

22. Українські поети-романтики як зачинателі літературної норми у творах художньої літератури

Для романтизму характерне переважання лірики, що істотно впливає на інші жанри та роди літератури. Романтизм став тією течією, що найбільш повно виявила свої особливості в українській поезії і повністю вкладалась у європейський контекст [поети німецької школи «бурі й натиску» (Ф. Шиллер, Г. Гейне); англій­ські (В. Вордсворт, Д. Байрон, П. Шеллі); польські (А. Міцкевич, 3. Красіцький); російські (О. Пушкін, М. Лєрмонтов, М. Гоголь); угорські (Ш. Петефі)].Сам термін утворився від поняття «романс», яке в середні віки вживалося для позначення ліричної героїчної пісній написаної не латиною, а іспанською мовою. Романтики приділяли велику ува­гу перекладу, що сприяло поширенню ідеалів романтизму в літе­ратурах різних країн, зокрема України. Для авторів цього напрямку характерне оригінальне пере­осмислення традиційних тем і оновлення тематики поезії. У центрі їхньої уваги історичне минуле України, фольклор (фольклорні сю­жети, образи), сильна особистість у виняткових обставинах, фан­тастика, божевілля, містифікація смерті.

Слід пам'ятати, що стильова система жанрів романтизму наба­гато мобільніша, ніж її попередниця — класицистична. Саме ця «рухливість» сприяла виникненню в українській тогочасній літе­ратурі нових жанрів: ліро-епічної драматичної поеми, балади (пер­ша оригінальна українська балада — «Бандурист» Л. Боровиковського), елегії, літературної пісні, романсу, віршованої казки.

Український романтизм, під безперечним впливом англійської і німецької шкіл, найбільш розвинув народно-фольклорну й історико-поетичну течії. Одним із популярних був своєрідний міжлітературний сюжет про прихід мертвого наречено­го: В. Вордсворт («Балада»), В. Скотт («Вільям і Хелін»), Л. Боровиковський («Маруся»), С. Руданський («Безнадія»). Характерним для тогочасної поезії було літературне обігрування мотивів чеських, румунських, сербських, грецьких народних пісень (М. Костомаров «Грецька пісня», сербські і чеські пісні М. Шашкевича).

У літературній критиці існує досить умовний поділ українсь­ких романтиків першої половини XIX ст. на школи:

—харківська школа (Л. Боровиковський, А. Метлинський, І. Срезневський, О. Бодянський, М. Петренко);

—київська школа (М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш);

—західноукраїнські романтики (поети «Руської трійці»: М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький).

Історична заслуга романтиків полягає у «відкритті» народної поезії, збагаченні системи художніх засобів. Переклади поетичних творів з інших мов сприяли популяризації української літературної мови, доводячи її дієздатність на літера­турній ниві. Отже, в українській літературі романтизм складається у 20 — на початку 30-х років, його розквіт — це 30—50 рр. XIX ст. Роз­ширивши жанрову систему, охопивши нове коло тем, залучивши нові художні засоби у систему українського віршування (симво­лізм, персоніфікація), цей напрямок став якісно новим етапом у розвитку української поезії. Романтичний період називають ще першим українським Відродженням. Найпотужнішим виявом українського романтизму, безсумнівно, є творчість Т. Шевченка.