1. Основні поняття спадкового права

Інститут спадкового права в системі римського приватного пра­ва є незалежним, окремим, не пов'язаним з іншими видами майно­вих прав, не є яким-небудь видом зобов'язальних прав, але тісно з ними пов'язаний. З одного боку, після смерті певної особи найчас­тіше залишається майно, основу якого становлять право власності та інші речові права. Вони і є об'єктом переходу за спадщиною піс­ля смерті їхнього власника. З другого боку, спадкування — один із способів набуття майнових прав, що зближує його з зобов'язаль­ним правом.

Тому інститут спадкового права і в системі римського приватно­го права, і в сучасних правових системах — один з найважли­віших. Його значення зумовлено також тим, що об'єктом спадку­вання померлого є право власності. Що залишається після смерті померлого власника, кому воно має перейти, в якому порядку і об­сязі — все це проблеми спадкового права, які з найдавніших часів і дотепер залишаються в центрі уваги суспільства і держави, зако­нодавців і дослідників, кожної людини, оскільки тією чи іншою мірою стосуються їхніх інтересів.

Для того, щоб глибше зрозуміти сутність спадкування, джерела його виникнення і розвитку, насамперед, звернімося до основних понять спадкового права.

Спадкування — це перехід майна після смерті власника до ін­ших осіб. Під майном прийнято розуміти сукупність прав і обов'яз­ків померлого. Отже, до складу спадщини входять як права, так і обов'язки, актив і пасив, наявне майно померлого і його борги, які він не встиг виплатити за життя. Перехід майна чи майнових прав і обов'язків, що належали певній особі, можливий лише після смерті власника. Спадкування майна за життя його власника не буває.

Сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб, називається спадковим правом. Як правовий інститут спадкування нерозривно пов'язано з правом власності. За родовим ладом, тобто до поділу суспільства на класи і виникнення держави і права, існували родові звичаї, за якими речі померлого члена роду переходили до інших членів того ж ро­ду, однак ще не було спадкового права. Воно, як і право власності, виникає після поділу суспільства на класи. Інститут спадкування припускає вже приватну власність, а остання виникає тільки з по­явою обміну.

Особа, після смерті якої залишилося майно, називається спад­кодавцем. Ним може бути лише фізична особа. Юридична особа не може вмерти, її діяльність припиняється, але в цьому випадку право спадкування в неї не настає.

Особи, до яких переходить в установленому порядку майно по­мерлого, називаються спадкоємцями. Ними можуть бути як фізи­чні, так і юридичні особи.

Спадкове майно, спадкова маса або спадщина — це майно (пра­ва і обов'язки), що залишилося після смерті власника. Це сукуп­ність прав і обов'язків померлого, яка визначається на момент смерті спадкодавця.

Перехід майна померлого (наступництво) до інших осіб можли­вий за однією із двох правових підстав — за заповітом чи за зако­ном.

Римське спадкове право не допускало одночасного спадкування за заповітом і за законом: nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest — не може бути спадкування в одній час­тині майна померлого за заповітом, а в другій — за законом. Цей принцип римського спадкового права був закладений ще в Зако­нах XII таблиць і зберігся в праві Юстиніана.

Разом з тим, наступництво у правах і обов'язках померлого мог­ло бути подвійним за характером — універсальним або сингуляр­ним.

За універсальним наступництвом до спадкоємців переходили права й обов'язки як єдине ціле, все повністю. Не можна було пого­дитися на наступництво тільки в правах, відмовившись від обо­в'язків (боргів), або покласти на одного спадкоємця борги спадко­давця, а другому передати тільки права. Тому на спадкоємців по­кладалася відповідальність за борги спадкодавця. Римські юристи, вирішуючи в такий спосіб питання про борги спадкодавця, ніби підкреслювали, що в особі спадкоємців продовжує свою юридичну особистість спадкодавець.

Разом з універсальним наступництвом у римському спадковому праві розвивалося й сингулярне наступництво, відповідно до якого до окремих осіб переходили лише права спадкодавця, не об-тяжені обов'язками.

Проте наступництво в правах і обов'язках могло мати місце лише після смерті спадкодавця, коли спадщина як майно власника става­ла ніби не захищеною, відкритою, яке нікому не належало. Тому смерть спадкодавця прийнято називати відкриттям спадщини. Відкриттям спадщини римське право вважало день смерті спадко­давця. При цьому в спадкоємців виникало право на її набуття, але не на саму спадщину. Для набуття спадщини необхідно було її при­йняти, тобто здійснити передбачені законом дії, попередньо визна­чивши коло осіб, які відповідно до закону могли мати право на її на­буття і закликати їх до прийняття — закликання до спадкування. Закликаний до спадкування спадкоємець повинен був висловити свою волю на прийняття спадщини або на відмову від неї.

Римське спадкове право в процесі тривалого шляху свого розвит­ку набуло рис, які відповідали характеру римської власності і сім'ї. Розвиток свободи заповіту і заповідальних розпоряджень був зумо­влений посиленням індивідуальної приватної власності у міру ви­вільнення її від пережитків сімейної. Те саме варто сказати і про спадкування за законом, яке, в свою чергу, було обумовлене витис­ненням агнатського споріднення когнатським. Посилення кровного споріднення стало основою для зміцнення спадкування за законом. У той же час римські юристи знайшли вдалі прийоми для поєднан­ня спадкоємців за законом із свободою заповіту.

Римському спадковому праву завжди був властивий надмірний формалізм, від якого поступово вивільнялися. І все ж деякі фор­мальні вимоги зберігалися і в праві Юстиніана, особливо це стосу­валося форми заповідальних розпоряджень, порядку відкриття і прийняття спадщини тощо. Багато принципів римського спадково­го права сприйняті сучасним спадковим правом.

Як право рабовласницької держави римське спадкове право відображало і забезпечувало інтереси, насамперед, рабовласника, було спрямоване на зміцнення і розвиток рабовласницької приват­ної власності. Воно залишає за спадкоємцем те право, яким покій­ний володів за життя, а саме право засобами власності присвоюва­ти продукти чужої праці. Проте, як і все приватне право взагалі, закони про спадкування є не причиною, а наслідком, юридичним висновком із існуючого економічного ладу суспільства. Так само право передавати рабів у спадщину не є причиною рабства, а, нав­паки, рабство є причиною переходу рабів у спадщину.

Становий характер римського спадкового права виявлявся в ба­гатьох приписах закону. Так, деякі вільновідпущеники, звільнені римськими громадянами на певних умовах (латини Юніані), не вправі були залишати заповіти. Після смерті все їхнє майно пере­ходило до власника, який надав їм волю. При цьому зазначене майно не обтяжувалося ніякими боргами померлого.