3. Види права власності

З моменту виникнення Риму його право знало однорідну влас­ність, такою саме вона була при завершенні свого розвитку в Ста­родавньому Римі. Проте між виникненням Риму і його падінням під впливом багатьох факторів — економічних, соціальних, істори­чних та розвитку цивільного обороту тощо — власність трансфор­мувалася в різні види відповідно до історичного часу. Але за своєю сутністю власність Стародавнього Риму була в усі часи його існу­вання однорідною — рабовласницькою.

Розвиток права власності в Римі — тривалий і складний процес. Особливо це проявляється в класичну епоху. Безперечно, зміна економічних відносин зумовлювала й відповідні зміни у формах власності.

Римська імперія існувала майже півтора тисячоліття. Держав­ний устрій, економічні відносини, організація суспільства протя­гом цього часу не залишалися незмінними. Можна без перебіль­шення сказати, що процес трансформації власності і права влас­ності був безперервним, тому ми й називаємо його розвитком. Інакше кажучи, власність як певне юридичне явище перебуває в постійному русі. Не важко помітити, що і в наш час розвиток влас­ності не припиняється. Проте свій розвиток вона у Римі почала з так званої квіритської власності.

Тривалий час римляни знали і визнавали найбільш давній, відо­мий ще Законам XII таблиць, вид права власності — квіритську власність. Межі і зміст його встановлені цивільним правом і свої витоки беруть з глибокої давнини. Квіритами спочатку називали тільки римських громадян, які належали до одноіменного стародав­нього роду, а квіритське право власності встановлювалось на особ­ливо важливі, з точки зору господарювання, речі (рабів, землю, худобу, сервітути) і лише пізніше поширилось на інші. Характерно спочатку його суб'єктами могли бути тільки римські громадяни, а потім й латини, оскільки вони одержали римську правоздатність у сфері майнових відносин jus commercii.

Іншою характерною рисою квіритського права власності були суворо встановлені форми її набуття: манципація і уступка права під час процесу (in jure cessio).

Квіритська власність була суто римською, національною, мала замкнутий характер, кастові риси. Поки існувала Римська держа-ва-місто, вона повністю відповідала його внутрішнім потребам, але з виходом Риму за межі міських стін тут же перетворилася на га­льмо розвитку цивільного обороту.

Преторська або бонітарна власність — (in bonis habere). Кон­сервативний характер права квіритської власності не тільки не сприяв цивільному обороту, а й стримував розвиток права власнос­ті. Об'єкти права квіритської власності могли відчужуватися тіль­ки засобами спеціально встановлених для цього правових форм манципації і уступки права (in jure cessio). Якщо ж річ набувалась без дотримання зазначених вимог, то право власності до набувача не переходило з усіма наслідками, що з цього випливали. Відчу­жувач залишався квіритським власником, а набувач — лише доб­росовісним володільцем без права на річ.

Це вбачається з такого уривку Дигест: «Нам варто зазначити, що в перегринів право власності єдине: і кожний або є власником, або власником не вважається. І римський народ колись користував­ся таким правом: і кожен або був власником за правом квіритів, або не вважався таким. Але згодом право власності поділилося так, що один міг бути власником за правом квіритів, а інший мати річ в майні (in bonis).

Якщо я передам тобі манципну річ без виконання манципації і не цидирую її, а просто передам, то ця річ стане твоєю бонітарною власністю (in bonis), за правом же квіритів залишиться моєю до того часу поки ти, володіючи нею, не набудеш її за давністю: адже раз здійснено захоплення (usucapio), відповідно річ стає твоєю за повним правом, тобто і бонітарною власністю, і за правом квіритів, так ніби вона була манципована або уступлена перед магістратом» (Гай, 2.40—41).

Гай тут наводить приклад відчуження манципної речі шляхом простої традиції (traditio). Проте за квіритським правом для пере­несення права власності на манципну річ вимагається виконання спеціального ритуалу або спеціальної цивільної процедури манци­пації або цесії (mancipatio або in jure cessio). Якщо вони не будуть виконані, а манципна річ буде відчужена через просту традицію, то відчужувач залишається квіритським власником, а набувач стає лише бонітарним. Однак у процесуальному плані відчужувач є слаб­шим порівняно з набувачем, оскільки втратив одну з підстав права і перетворився на чистого власника — в nudum ius Quiritum.

Ще один видатний римський юрист Модестін писав: «Вважається, що річ знаходиться в нашому майні, якщо володіючи ми маємо позо­вне заперечення або, втративши річ, — позов для її поновлення».

Фетишизація правового формалізму в цьому разі грунтовно підривала усталеність цивільного обороту, породжувала невпе­вненість у приватних відносинах. Квіритський власник, який продав свою річ без дотримання формальних вимог манципації (присутність при продажу вагаря з терезами і не менше п'яти — семи свідків), не міг перенести на набувача своє квіритське пра­во власника. По закінченні певного часу відчужувач на підставі права квіритської власності, що формально зберігалось за ним, і за наявності певних умов міг вимагати повернення проданої ре­чі, не зважаючи, що вона фактично передана продавцем покуп­цеві і за неї одержано обумовлену ціну. Внаслідок формалізму римського права ця безпідставна і неправомірна вимога задово­льнялась, що викликало справедливе обурення навіть серед па­нуючого стану.

Виявивши невідповідність цивільної правової норми фактичним відносинам, що складалися, претор вдається до практичних дій для усунення цього протиріччя. В одному з едиктів він оголошує, що далі буде надавати захист покупцеві речі, який її набув без до­тримання встановлених формальностей. Преторське правило як таке, що відповідало інтересам рабовласників, поступово перетво­рюється на правову норму. Власність, яка одержала захист прето­ра, почали називати преторською або бонітарною (від латинсько­го— in bonis habere — мати в своєму добрі), тобто річ, придбана покупцем, стає його майном. Введення названого правила прето­ром призвело до втрати значення поділу речей на манципні і неманципні, оскільки манципацію як спосіб набуття права власності та­кож фактично визнано недоцільною.

Таким чином, усунені формальні обмеження квіритськоі влас­ності. Паралельно виникла преторська власність. Для її захисту встановлено спеціальний публіціанський позов.

Основною причиною виникнення бонітарної (преторської) влас­ності було те, що заформалізовані процедури перенесення права квіритськоі власності від відчужувача до набувача виявилися пев­ним гальмом у розвитку цивільного обороту. Адже не завжди були поруч свідки, вони також не хотіли витрачати час на названу про­цедуру тощо. Крім того, довго набувач, який придбав манципну річ без виконання манципації, фактично залишався без надійного за­хисту. Процесуальні форми захисту такої власності були складні. Зазначені обставини зумовили необхідність пошуку ефективнішо­го засобу захисту бонітарної власності.

Претор Публіцій в середині І ст. до н. е. у едикті проголошує створення преторського петиторного позову Публіція (actio Publi-сіапа). Таким чином, титульний володілець (він же і бонітарний власник) одержав позовний захист. Гай писав: «Цей позов дається тому, хто не встиг набути за давністю річ, передану йому на пра­вомірній підставі, і, втративши володіння нею, витребовує її по су­ду. Оскільки він не може претендувати, що вона належить йому за правом квіритів, то вдається до фікції, що придбав річ давністю, і тоді претендує так, ніби він став уже власником за правом квіри­тів, наприклад, таким чином: «Якби А. Агерій, який купив цю лю­дину, і вона була йому передана, проволодів протягом року цією людиною, про яку йде судовий розгляд, вона повинна була б нале­жати йому за правом квіритів...» (Гай, 4.36).

Зазначений публіціанський позов надавався для захисту будь-якого титульного володільця. Таким чином, римські юристи бонітар-ну власність прирівняли до добросовісного титульного володіння.

Адже бонітарний власник, який придбав манципну річ без манци­пації, ставав саме добросовісним володільцем, оскільки з його боку не було жодних неправомірних дій і він вважав себе власником.

У класичному праві квіритська власність і преторська (чи боніта-рна) існували паралельно. Проте преторська власність розвивалася інтенсивніше, а квіритська через заскорузлість, національну (тобто суто римську міську) обмеженість, занадто заформалізовану, все більше втрачала своє значення. Юстиніан, врешті-решт, усунув відмінність між квіритською і бонітарною власністю. Однак варто підкреслити, що квіритська власність належала тільки римським громадянам, а такими в 212 р. були визнані всі жителі Римської ім­перії. Отже, квіритська власність втратила своє значення значно раніше. Юстиніан лише закріпив її відсутність.

У дослідженнях останніх років з'явилися твердження, що, окрім квіритськоі власності, римське приватне право ніякої іншої не знало. Аргументація наведених міркувань недостатньо переконли­ва, а сама проблема потребує додаткових досліджень.

Власність перегринів. Римляни змушені були вступати в ци­вільно-правові відносини з особами, які населяли територію нав­коло Риму і не мали статусу римського громадянина. Це так звані перегрини, тобто неримські громадяни. їх тривале безправ'я, вре­шті-решт, виявилось невигідним, передусім, самим римлянам і стало причиною надання перегринам певної правоздатності. В ци­вільно-правовій сфері останні підпорядковувались місцевим пра­вовим системам.

На початку періоду республіки римляни змушені були допусти­ти перегринів до римської власності шляхом здійснення правочи-нів, переважно щодо рухомих речей і в інтересах самих римських громадян. Деяким общинам і окремим громадянам-перегринам на­давалося право брати участь у цивільному обороті римлян — jus in commercii.

Внаслідок цього деякі перегрини могли набувати власність у римських громадян і таким чином ставати власниками речей, які раніше могли бути у власності тільки римлян. Але до вільної учас­ті в цивільному обороті перегрини все ж не допускалися. їхня участь обмежувалась окремими правочинами: манципацією і літе­ральними договорами. Набуте таким способом право власності за­хищалося едиктами перегринського претора шляхом «фіктивних позовів», тобто робилося припущення, що перегрин став римським громадянином і тому на нього поширюються правові засоби захис­ту квіритськоі власності. Таким чином, права останніх порівняно з римськими громадянами були менше захищені. У багатьох випадках перегрини з приводу своїх речових прав могли вдаватися до володільницьких інтердиктів, що не завжди забезпечувало надій­ний захист. Джерела не містять інформації про інші правові засо­би захисту прав власності перегринів.

Провінційна власність. З розширенням загарбницьких воєн ви­никає провінційна власність на землю. Земля підкорених Римом народів стає власністю римського народу (ager populi Romani), тобто державною. Одна частина загарбаних земель поповнювала державний фонд і ставала власністю держави, інша — також пе­реходила у власність Римської держави, але залишалась при цьо­му у володінні і користуванні підкореного народу. Рим у будь-який час міг припинити дане володіння і користування, оскільки був власником землі.

Земля ж з державного фонду передавалась у володіння і корис­тування, але тільки римським громадянам. Володільцями великих наділів провінційної землі ставали представники верхівки рабо­власницького стану (оскільки тільки останні мали кошти і засоби для обробітку земель, що знаходились далеко від Риму). Вони одержували величезні прибутки від провінційної власності за ра­хунок нещадної експлуатації рабів і місцевого населення.

УII ст. н. е. за володільцями провінційних земель визнано право, яке позначалось терміном, близьким до володіння, а фактично це було право власності. Вони могли не тільки володіти і користува­тися наділами, а й розпоряджатися ними. Вважають, що захист названих земель засобами володільницьких інтердиктів настав ще раніше, приблизно в І ст. до н. е. Висока родючість провінційних земель, безконтрольна експлуатація рабів та місцевого населення, а в результаті високий прибуток в поєднанні з розвитком обороту залучали найбільш могутні сили римського населення до цих зе­мель, збільшуючи їхні величезні багатства.

Провінційна власність на італійських землях відрізнялась від квіритської головним чином тим, що власники провінційних зе­мель зобов'язані були вносити до казни спеціальні платежі, які не стягувалися з квіритських власників. Крім того, в цивільному обо­роті власники зазначених земель користувалися тільки засобами права народів (ius gentium). Дія норм цивільного права на них не поширювалась, що значною мірою розкріпачувало цивільний обо­рот у провінціях.

Творчий розвиток римського приватного права в класичний пе­ріод, і особливо права приватної власності, призвели до важливих наслідків. Поступове зближення цивільного права і права народів, відмова від манципації, визнання простої традиції при відчуженні земель та іншого майна, а також усунення інших формальностей обороту зумовили розпад дуалізму між квіритською і бонітарною власністю. Відмінності між ними були усунені.

Зростання потреб Римської держави в грошових коштах виклика­ло поширення спеціального податку й на італійські землі. Крім того, була встановлена єдина форма публічної реєстрації правочинів щодо земель на всій території Риму. Все це призвело до усунення право­вих відмінностей між італійськими і провінційними землями.

Таким чином, відмінності у правовому режимі різних видів влас­ності в епоху Юстиніана повністю зникли. Натомість вироблене єдине поняття права приватної власності — dominium ex jure privatо. Характерними ознаками даного права стали належність приватним особам (фізичним і юридичним) і безмежна можливість одержання нетрудових прибутків засобами нестримної експлуата­ції рабів та інших нижчих верств вільного населення.