5. Безіменні контракти

На початку імператорського періоду господарське життя Ста­родавнього Риму одержало такий бурхливий розвиток, що зам­кнута система контрактів вже не могла задовольняти потреби ци­вільного обороту. Ділові відносини не вкладалися в прокрустове ложе вже відомих контрактів. Господарський оборот вимагав но­вих договірних відносин. Спочатку практика змушена була піти шляхом надання позовного захисту відносинам, які раніше не за­хищалися. Наприклад, дві особи уклали між собою угоду про вза­ємні майнові надання, які ніяким відомим контрактом не охоплю­валися і тому позовом не захищалися. Одна сторона свій обов'язок виконала і передала певне майно другій, друга сторона відмовила­ся виконувати прийняте на себе зобов'язання. В такому разі сторо­ні, що виконала договір, надавався кондикційний позов (condictio) для повернення виконаного.

Проте при такому вирішенні конфлікту господарська мета, з якою укладався договір, не досягалася. Інтерес сторони, що викона­ла своє зобов'язання, залишався незадоволеним. Тому було визнано необхідним застосувати примус до сторони, яка не побажала вико­нувати взяте на себе зобов'язання в цьому договорі: при ухиленні сторони від його виконання сторона, що виконала своє зобов'язання, отримувала спеціальний позов. Іншими словами, межі позовного за­хисту в цих випадках були набагато розширені — сторона, що вико­нала договір, мала право вимагати від іншої не тільки повернення виконаного, а й виконання самого договору. Так були визнані й одержали юридичну чинність і позовний захист договори, що не вписувалися в систему контрактів. Це була нова група договорів, що не увійшла до жодної із розглянутих вище груп, і пізніше діста­ла в науці римського права назву безіменних контрактів — contractus innominati. Мається на увазі назва групи договорів у цілому, оскільки кожний із них окремо мав свою власну назву.

З цього приводу цікаві міркування залишив Ульпіан: «Угоди, засновані на праві народів, інколи породжують позови, інколи — ексцепції. § 1. Ті, які породжують позови, не залишаються при сво­їй (загальній) назві (пакті), але позначаються назвою, присвоєною даному виду контрактів, наприклад: купівля-продаж, найм, това­риство, позичка, поклажа та інші подібні контракти. § 2. Однак якщо дана справа не вміщується в який-небудь контракт, але зали­шається сутність договору, то згідно з правильною відповіддю Ариста Цельса зобов'язання є. Наприклад, я дав тобі річ, щоб ти дав мені іншу річ, дав (тобі річ), щоб ти що-небудь зробив; це є си-налагмою, і звідси виникає цивільне зобов'язання. І тому я вва­жаю, що Юліан правильно був осуджений Мавриціаном у такій справі: я дав тобі (раба) Стиха, щоб ти відпустив на волю (раба) Памфіла; ти відпустив, а Стих був (від тебе) відсуджений. Юліан пише, що претор повинен дати позов із факту, а той (Мавриціан) писав, що достатньо позову пильного, бо є контракт, який Арист називає синалагмою, із якої виникає цей позов» (Д. 2.14.7).

В результаті дискусій юристів та преторської практики утвори­лася нова група договорів, із яких зобов'язання виникало не з мо­менту досягнення угоди, а лише з факту виконання однією із сто­рін обіцяного майнового надання. Саме це певною мірою зближує названі договори з реальними. Проте це єдине, що робить їх схо­жими. Всі чотири реальні контракти виникають з моменту переда­чі однією із сторін речі іншій. В цій новій групі договори виникають або з передачі речі, або із здійснення певної дії. Отже, між ними іс­нує істотна відмінність. Саме тому, що ці нові контракти не впису­валися в жодну із відомих груп цивільних контрактів, тому їх і на­звали безіменними.

Виникнення безіменних контрактів пов'язано з майновим на­данням, яке може бути в передачі речі або в здійсненні якоїсь дії.

Різноманітність безіменних контрактів у кодифікації Юстиніана зводиться до чотирьох основних типів (Д. 19.5.5 рг).

1. Я передаю тобі право власності на річ з метою, аби ти мені пе­редав право власності на іншу річ — do, ut des.

2. Я передаю тобі право власності на річ з метою, аби ти виконав певну дію на мою користь, надав мені певну послугу тощо — do, ut facias.

3. Я здійснюю на твою користь певну дію з метою, аби ти мені передав право власності на певну річ — facio, ut des.

4. Я здійснюю на твою користь певну дію з метою, аби ти здій­снив на мою користь також певну дію — facio, ut facias.

З часом вони сформувалися в самостійний вид і утворили нові контракти в системі римських контрактів. У джерелах є відомості щодо протиставлення нових договорів, що виходили за межі уста­леної договірної системи, контрактам, які мали свою назву. Нова група договорів зберегла відмінну ознаку: сторона, яка виконала своє зобов'язання і не одержала задоволення від іншої сторони, мала право замість позову про примус до виконання закладати до контрагента кондикційний позов про повернення виконаного.

Найпоширенішим серед цих договорів були договори міни (рег-mutatio) і оціночний договір (contractus aestimatorius).

Договір міни — це такий контракт, за яким одна сторона пе­редавала іншій стороні у власність яку-небудь річ (речі) з тим, що друга сторона натомість передасть у власність іншу річ, ек­вівалентну за вартістю. Він виник раніше договору купівлі-продажу, коли оборот товарів провадився у формі обміну речі на річ. Проте з появою грошей договір міни втрачав своє значення, бо об­мін речей на гроші набагато спростив цивільний оборот. Договір ку-півлі-продажу повністю оволодів ринком і майже витіснив міну. Са­ме тому він посів належне місце в системі контрактів. Проте і міна, незважаючи на значне обмеження, все ж зберегла свою життєздат­ність. Тому юридичну регламентацію цей договір одержав досить пізно.

Якщо перша сторона передавала контрагенту річ, що не належа­ла їй, і потім ця річ у контрагента була відсуджена, договір вважав­ся таким, що не мав чинності. В іншому договір міни був подібний до купівлі-продажу і до нього застосовувалися правила останнього.

Права і обов'язки сторін. Не важко помітити, що в договорі міни кожна із сторін є одночасно і продавцем, і покупцем. Ця особ­ливість міни накладає певний відбиток на її зміст. У відносинах між сторонами можуть виникати ті ж проблеми, що й у відносинах між продавцем і покупцем. У класичному праві міна уже була сформованим договором-контрактом, на який поширювалися ті ж правила, що і на договір купівлі-продажу. Це видно із таких фраг­ментів: «...Якщо хто здійснить міну, то варто визнати, що обидві сторони опиняються в становищі покупця і продавця, і тому кожна сторона може заявляти позови на підставі едильського едикту» (Д. 21.1.19.5); «(при договорі міни)..., якщо та річ, яку я одержав або дав, згодом відсуджується (евінціюється), робиться висновок, що варто дати позов із факту» (Д. 19.4.1.1).

Оціночний договір — контракт, за яким одна сторона переда­вала іншій певну річ для продажу за обумовлену ціну, а друга сторона повинна була передати першій обумовлену суму або по­вернути саму річ.

Предметом договору могла бути будь-яка річ, не вилучена з обороту. Він вважався укладеним з моменту фактичної передачі речі власником другій особі для продажу. Цей договір наближався до договору доручення — за його змістом власник доручав другій особі продати свою річ за обумовлену ціну. Проте відмінність між ними в тому, що договір доручення — завжди безоплатний. За змістом оціночного договору особа, якій власник доручав продати свою річ, — посередник (точніше, перекупник) в своїх діях був більш вільним, ніж повірений. Він міг продати річ за будь-яку ціну (залишивши різницю між обумовленою в договорі і фактичною ціною собі), міг взагалі залишити собі у власність. Своєму контра­генту він зобов'язаний передати обумовлену договором суму або повернути річ, якщо чомусь він її не зміг продати.

Так само, як і в договорі доручення, продавець не був власником переданої для продажу речі і відповідно до загального принципу здавалося б не міг перенести право власності на річ на її набувача. Проте римське право в цих випадках допускало перенесення пра­ва власності на набувача, оскільки продаж провадився за волею власника речі, за його дорученням і від його імені.

Особливістю оціночного договору було те, що тут ризик випад­кової загибелі речі брав на себе перекупник, хоча й не був її влас­ником. Мабуть, це правило збереглося з давніх часів — разом з пе­редачею речі переходив і ризик випадкової загибелі. Юрист Ульпіан писав: «В силу оцінки ризик покладається на того, хто прийняв (річ): він повинен повернути саму річ цілою або сплатити за оцінкою, про яку досягнуто угоду» (Д. 19.3.1). Проте джерела містять й інші відомості (Д. 10.5.17.1), за якими інколи ризик покла­дався на власника речі. Мабуть, така непослідовність пояснюється незавершеністю вирішення цього питання.

З даного приводу Ульпіан зазначав: «Якщо я дам тобі перлину, зробивши її оцінку, щоб ти повернув мені перлину або її ціну, а згодом перлина загинула раніше, ніж була продана, то хто несе ризик? І Лабеон говорить, як писав Помпоній: якщо я як прода­вець просив тебе, то ризик лежить на мені; якщо ти (просив) мене, то ризик лежить на тобі; якщо ніхто із нас (про це не просив) і ми лише уклали угоду, то твоя відповідальність виникає лише за на­явності з твого боку умислу і вини» (Д. 19.5.17.1).

Юридична природа цього оціночного договору свідчить про те, що він є договором комісії. Адже за останнім одна сторона передає іншій свою річ (майно) у власність з тим, щоб та продала цю річ (майно) за обумовлену ціну і передала виручку колишньому влас­нику речі (майна). Цей контракт будувався за схемою: я даю тобі, щоб ти зробив мені. Зазначений договір містив у собі елементи кон­трактів купівлі-продажу, найму роботи (підряду) і доручення. Про­те незалежно від цього оціночний договір є договором комісії.

Інспекція (datio ad inspiciendum). За цим договором власник пе­вної речі передає її фахівцю (inspector) для визначення ціни. Після оцінки річ має бути повернута власнику. Цей договір укладається у тих випадках, коли власник речі не знає її дійсної ціни, оскільки це може зробити лише спеціаліст. Це може бути, наприклад, ваза високого художнього рівня чи живопис тощо. Мета визначення ціни певної речі для даного договору значення не мала. Власник бажає визначити дійсну ціну, щоб вигідно продати дану річ чи просто знати її справжню вартість.

Оцінювач не стає власником речі, ціну якої він має визначити. Через специфічність цих відносин у практиці римських юристів часто поставало питання про юридичну природу даного договору. Одні вважали, що це договір поклажі, інші відносили його до дого­вору позички. Більшість сходилися на тому, що це своєрідний до­говір, і саме тому він потрапив до групи безіменних.

Річ для оцінки могла бути передана оцінювачу в його інтересах, наприклад, заради утвердження своєї кваліфікації й авторитету. Інспектор (оцінювач) міг передати річ третій особі як за наказом власника, так і в своїх інтересах. У таких випадках договір інспек­ції трансформується в договір комісії. Залежно від того, який зміст вкладається в цей договір, встановлюється і відповідальність ін­спектора, ступінь якої визначається за принципом заінтересова­ності сторін. Ульпіан проголошував: «Якщо я дав річ оцінювачу, питається: чи подібне його становище позичальнику? І якщо я дав (річ) в моєму інтересі, поки я хочу з'ясувати ціну, він буде відпо­відати переді мною тільки за намір; якщо ж в його інтересі, то і за збереженість речі, і тому йому буде належати позов із крадіжки» (Д. 13.6.10.1)

При Юстиніані цей договір зазнав істотних змін.