37.Розвиток української літератури у кінці хvііі – першій половині хіх ст.

Розвиток української літератури

Україна в першу половину XIX ст., як і вся Росія, була економічно відсталою країною. Все більше виявлялися ознаки глибокої розкладання феодально-кріпосницької системи. До 50-х рр.. ця система переживала вже гострий криза. У країні назрівала революційна ситуація. Поневолення селянства реагувало на посилення кріпосницької експлуатації стихійними бунтами і збуреннями.

У даний період художня література Україні культивувала старослов'янська мова: вона була далека від живої розмовної мови українського народу. Видатним представником У. л. був Іван Котляревський [1769-1838], який зіграв величезну роль у подальшому розвитку літератури на Україні. Він створив чудовий твір - травестійно-бурлескно поему під назвою «Вергилиева Енеїда», яка живе до цих пір в У. л. Історія світової літератури знає чимало подібних переробок фабули «Енеїди» (Лалл, Скаррон, Блюмауер, Міхаеліс, Осипов). Котляревський вивчав «Енеїду» Вергілія в семінарії; можливо, він був знайомий з французької переробкою Скаррона, але безпосереднім зразком для нього послужила російська переробка Осипова. Свого часу навколо цього питання виникали суперечки. Деякі націоналістичні літератори заперечували досконалу очевидність запозичення фабули «Вергилиева Енеїди» з російської переробки Осипова. «Енеїда» Котляревського поширювалася серед читачів у списках. Один з таких списків був виданий у 1798 українським дворянином М. Парпури, які проживали тоді в Петербурзі (цей список містив лише три частини, видані без відома автора). У 1808 в Петербурзі вийшло друге видання «Енеїди». Дописавши четверту частина поеми і виправивши помилки, зроблені у перших двох виданнях, Котляревський випустив перше авторське видання «Енеїди» (СПБ, 1809). Згодом були написані 5 та 6 частини поеми, але видана вся поема повністю лише після смерті автора, у 1842, у Харкові. Значення твору Котляревського полягає в тому, що на основі запозиченої фабули він створив значною мірою оригінальний сюжет, яскраві художні образи, описи, що відображають реальну дійсність в Україні. Котляревському вдалося створити цілу епопею українського життя, побуту різних соціальних шарів. Автор виявив глибоке знання народного життя, величезну спостережливість.

Котляревський створив у 1817-1818 дві п'єси - «Наталка-Полтавка» і «Москаль-Чарівник». У 1819 обидві п'єси були поставлені на сцені полтавського театру. «Наталка-Полтавка», до досі користується успіхом на українській сцені, має особливе художнє значення.

Творчість Котляревського мало величезний вплив на подальший розвиток У. л. Ряд письменників розвивався по шляху, прокладеному Котляревського в області методу, жанру, стилістики й віршування. До появи Шевченка Котляревський був найбільш великим і талановитим письменником в У. л.

38.Театр і музичне мистецтво в Україні у першій половині хіх ст.

Внаслідок запровадження в Наддніпрянській Україні кріпацтва російського штибу дворяни стали запроваджувати у себе те, що було характерним для побуту російських поміщиків. Перейняли вони, серед іншого, і захоплення кріпацьким театром. Наввипередки, за великі гроші, хизуючись один перед одним, вони наймали іноземних режисерів, хормейстерів, балетмейстерів, диригентів і доручали їм створити зі своїх обдарованих кріпаків театральні трупи, хори, оркестри. Репертуар кріпацьких театрів був різноманітним: ставилися опери, балети, драми. Особливою популярністю користувалися балетні вистави.

У Наддніпрянській Україні було чимало кріпацьких театрів, розташованих у поміщицьких маєтках. Серед найвідоміших були театри в с.Кибинці на Полтавщині у маєтку Д.Трощинського та в с.Качанівка на Чернігівщині у поміщика Г.Тарнавського.

Кріпацький театр за характером і змістом залишався розвагою замкнутого кола людей, панською примхою. Однак незважаючи на це він готував кадри професійних акторів, створював підґрунтя для подальшого розвитку театрального мистецтва. Сприяло цьому також і те, що деякі поміщики, бажаючи заробити гроші на талантах своїх кріпаків, посилали театральні трупи гастролювати в містах.

Наступним етапом становлення професійного театру став аматорський театр. Гуртки акторів-аматорів існували у вищих навчальних закладах і гімназіях. Відомі аматорські трупи працювали в Полтаві, Харкові, Ніжині, Кременчузі та інших містах. За мовою і репертуаром як кріпацький, так і аматорський театри не були українськими.

Шлях від аматорського до професійного театру в Харкові розпочався 1791 р. зі створенням спеціального приміщення, обладнаного для проведення постійних театральних вистав. Попервах у виставах грали юнаки-канцеляристи з губернської канцелярії, які виступали за власним бажанням без будь-якої винагороди. Згодом у юнаків-аматорів сформувалася постійна трупа акторів, яка отримала від місцевої адміністрації дозвіл прийняти театр на своє утримання. Відтоді за свою працю професійні актори отримували платню.

На думку сучасників, найкращими серед тогочасних театральних акторів були Михайло Щепкін (1788–1863) та Карпо Соленик (1811–1851).

Центрами формування професійного музичного мистецтва у Наддніпрянщині ставали переважно великі міста – Київ, Харків, Полтава, Одеса тощо

Ознакою міського життя стали виступи військових духових оркестрів у міських садах і театрах.

Протягом першої половини ХІХ ст. у Наддніпрянської України з’явилися перші музичні товариства, які провадили концертну діяльність: Філармонічне товариство в Одесі (1842 р.), Симфонічне товариство аматорів музики та співу в Києві (1848 р.).

Однак у цілому музична культура Наддніпрянщини в першій половині ХІХ ст. розвивалася досить повільно.

На західноукраїнських землях перехід під владу Габсбургів сприяв деякому пробудженню музичного життя. Пробудження українського музичного мистецтва було пов’язане з діяльністю у 20-х рр. греко-католицького духовенства в Перемишлі. Завдяки підтримці єпископа І.Снігурського тут 1829 р. було засновано постійний церковний хор. На базі цього хору сформувалося нове покоління, яке започаткувало «перемишльську школу» – український національний напрямок у музичному житті західноукраїнських земель. Найвідомішим з її представників став Михайло Вербицький.