Ы88. Поняття про зміст і форму твору.

Зміст і форма твору – нерозривно зв’язані і взаємозумовлені категорії, що визначають основні сторони літературного твору як результату образного мислення. Зміст — це сукупність елементів і процесів явища, те, з чого воно складається. Форма — внутрішня і зовнішня структура, спосіб існування змісту, певне співвідношення елементів і процесів у часі і просторі, тривалі зв’язки між ними. Художній зміст – це відображена у творі з позицій певних світоглядних та суспільно-естетичних ідеалів дійсність, ідейно й естетично освоєна письменником. У змісті поєднуються факти об’єктивної реальності, факти і образи, створені уявою митця, ставлення до них персонажів та автора. Основні елементи змісту – тема, проблематика, тенденція, художня ідея, конфлікт, характери – зумовлюють відповідну їм художню форму твору, тобто внутрішню його структуру як спосіб існування змісту. Форма – спосіб існування змісту. У формі виділяють внутрішні і зовнішні аспекти. Жанр, сюжет, композиція зумовлюючись обсягом художньо типізованого життєвого матеріалу, безпосередньо реалізують зміст і становлять внутрішню фору твору. Зображально-виражальні засоби, втілюють авторський задум, остаточно формують його зміст, доносять його до читача, тому їх умовно вважають зовнішньою формою. Враховуючи вчення українського вченого Олександра Потебні, виділяють ще внутрішню (художні образи) та зовнішню форму (засоби зображення і вираження) літературного твору. Художній образ є формою щодо естетично-ідейного змісту твору і в той же час стає змістом стосовно зовнішньої словесної форми.

ы89. Текст (від лат. textus — тканина, з'єднання) — загалом зв'язана i повністю послідовна сукупність знаків. Наука, що вивчає тексти називається герменевтикою. Мовлення як вид людської діяльності завжди зорієнтоване на виконання певного комунікативного завдання. Висловлюючи думки і почуття, людина ставить конкретну мету — щось повідомити, про щось переконати тощо. Існує багато визначень тексту. Наведемо окремі з них.

«Текст — це витвір мовленнєвого процесу, що відзначається завершеністю, об'єктивований у вигляді письмового документа, літературно опрацьований відповідно до типу документа, витвір, який складається із заголовка і ряду особливих одиниць (надфразових єдностей), об'єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв'язку, і має певну цілеспрямованість і прагматичну визначеність» (І. Р. Гальперін).

«Текст — певна, з функціонально-смислового погляду упорядкована, група речень або їх аналогів, які являють собою, завдяки семантичним і функціональним взаємовідношенням елементів, завершену смислову єдність» (В. В. Одинцов).

Найістотнішими текстовими ознаками є (А. П. Загнітко):цілісність;зв'язність;структурна організованість;завершеність.

Текст — середній елемент схеми комунікації, яку можна уявити у вигляді триелементної структури: автор (адресант) → текст → читач (адресат). Як серединний (проміжний) елемент комунікативного акту текст виявляє свою специфіку у кодуванні і декодуванні. Щодо мовця (адресанта) текст є кодованою величиною, оскільки мовець кодує певну інформацію. Для сприйняття вміщеної у тексті інформації читач повинен її декодувати (А. П. Загнітко).

Текст породжується мовцем, тим, хто пише, відповідно до його задуму, з потребою найкращого передавання змісту. Текст редагується на етапі внутрішньої, мислиннєвої підготовки, а в письмовому варіанті — також в процесі саморедагування, відповідно до стилістичних норм мови, комунікативної доцільності в кожній окремій ситуації.

Художній текст не існує без сформульованої ідеї твору (концепта), який є визначальною його категорією. Ще одна категорія — модальність тексту — є обов'язковою у художньому творі. Поза нею текст як комунікативний елемент — не існує. «Модальність тексту починається ще до його створення: з першого акту авторського вибору — теми і проблеми твору» (А. П. Загнітко).

ы90. Часопросторові ознаки худ твору.Бахтін. У своєму творі письменник створює певний простір, в якому відбувається дія. Як вважає Д. Ліхачов цей простір може бути великим, охоплювати безліч країн (у романі подорожей) або навіть виходити за межі земної планети (у романах фантастичних і таких, що належать до романтичного напряму), але воно може також звужуватися до тісних кордонів однієї кімнати. Простір, що створюється автором в його творі, може володіти своєрідними «географічними» властивостями; бути реальним (як в літописі або історичному романі) або уявним (як в казці). О. О. Потебня визначає місце художнього простору і часу в структурі твору – вони є елементами внутрішньої форми, тобто формально-змістовими категоріями. У літературі статичні просторові об’єкти розкладаються на окремі елементи та перетворюються на часову послідовність подій. Це здійснюється за допомогою оповіді. Істотний взаємозв'язок тимчасових і просторових відношень, художньо освоєних в літературі, — писав М. М. Бахтін, — ми називатимемо хронотопом (що означає в дослівному переведенні "часопростір") Звернення до категорії хронотопа дозволяє побудувати певну типологію просторово-часових характеристик, властивих тематичним жанрам: розрізняються, наприклад, ідилічний хронотоп, який характеризується єдністю місця, ритмічною циклічністю часу, прикріпленою життя до місця — рідного будинку і тому подібне, і авантюрний хронотоп, для якого характерний широкий просторовий фон і час «випадку». На базі хронотопа виділяються і «локальності» (у термінології М.М. Бахтіна) — стійкі образи, засновані на пересіченні тимчасових і просторових «рядів» (вітальня, салон, провінційне містечко і ін.).У залежності від відношення до часу та простору, М. М. Бахтін розподіляв і види мистецтва на: часові (музика), просторові (живопис, скульптура), просторово-часові (література, театр), що зображують просторово-почуттєві явища в їхньому становленні та розвитку. Він демонструє освоєння реального історичного хронотопу в літературі через розвиток різних видів європейського роману. Для кожного характерна своя організація часопростору: наприклад, «чужий світ в авантюрному часі» — хронотоп «грецького роману»; «суб’єктивна гра часом та простором» притаманно для лицарського роману. Аналізуючи поняття художнього хронотопу та його типів, М. М. Бахтін стверджує: організація художнього часопростору безпосередньо залежить від жанру літературного твору, його стильової належності, від автору твору як творчої особистості, зрештою, від розвитку літератури як складової культури певної доби. Час і простір є важливими характеристиками художнього образу, організовують композицію твору, «забезпечують цілісне сприйняття художньої дійсності» [, 24]. Нарешті, вони важливі, як відзначав ще М.М. Бахтін, і для побудови сюжету, будучи організуючими центрами основних сюжетних подій романа: «У хронотопі зав'язуються і розв'язуються сюжетні вузли.»

80. Уже в перші десятиліття XX сторіччя в українському літе¬ратурознавстві працювали такі відомі дослідники, як С Єфремов, М. Грушевський, А. Кримський, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, Л. Білецький. З літературознавчими працями виступали Леся Українка, М. Дашкевич, М. Коцюбинський, В. Стефаник, А. Чайковський та інші.

Одним з найвідоміших вітчизняних літературознавців початку XX століття був Сергій Олександрович Єфремов (1876—1939 pp.). Його фундаментальна праця «Історія українського письменства» (IV видання, 1924 р.) вигідно відрізнялася від усіх відомих досі праць подібного типу.

У передмові до головної праці свого життя С Єфремов стверджував: «Історія письмен¬ства є історія ідей, а не книг.Цим самим ви¬кидається за межі історії письменства усе, що ні змістом, ні формою не може служити кільцем у ланцюзі літе¬ратурного розвитку.Такий літературний баласт має свою ціну для бібліографії, для статистики писаного чи друкованого паперу, але історії письменства робити з ним нема чого».

Одним із перших у вітчизняному літературознавстві С Єфремов запропонував власну періодизацію літературного процесу в Україні: доба національно-державної само¬стійності (від найдавніших часів до кінця XIV ст.); доба національно-державної залежності (кінець XIV — кінець ХУНІ ст.); доба національного відродження (кінець XVIII ст. — до наших часів).

Принципово новим у підходах М. Грушевського до історії літератури свого народу є те, що він її витоки вбачав не в XIV або XV столітті, як вважали чимало російських літе¬ратурознавців у дореволюційну добу та їхні послідовники в радянські часи, а набагато раніше. Аналізуючи український фольклор, різноманітні його жанри (обрядові пісні, легенди, фантастичні казки, приповідки, магічні казання, заклинання тощо), вчений дійшов висновку, що усна народна творчість українців зародилася ще в IV—IX століттях нашої ери. Саме вона стала праосновою писемної літератури, яка існує з X— XI століть. П. Кононенко зазначає: «Досить ознайомитися з розділами глав: поезія і слово, поетичний образ у слові, багатство синонімів у примітивних мовах, поезія і ритм, забава і праця, просторовий і часовий ритм у творчості, початки пластики й тоніки, „настроєве" значення хору й танцю, магічне значення ритму, а далі — пісня індивідуаль¬на й колективна, головні прикмети родоплемінного ладу, диференціація поезії у зв'язку з її розвоєм і диференціацією суспільною, соціальна й культурна обстановка української творчості, головні моменти в розвою української словесності й цикли її традиції, інтернаціональне й національне — і стане очевидною новаторська суть методу дослідження».

Теоретичні й історико-літературні здобутки останніх років, а ще більше потенційні можливості українського літе¬ратурознавства переконують, що воно не зупинилося у своєму розвиткові, як і раніше, активно займається осмисленням літературного процесу, накреслюючи магістральні напрями розвитку науки про літературу на найближчі десятиліття.