Ы76.Літературознавчі дослідження філологічного факультету

Шляхова Нонна Михайлівна, доктор філологічних наук, профессор У 1959 р. закінчила з відзнакою філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка за спеціальністю «українська мова та література». Кандидатську дисертацію «Емоції у творчому процесі письменника і художньому творі» захистила у спеціалізованій вченій раді при філологічному факультеті Одеського державного університету ім. І.І.Мечникова  у 1971 р. Докторську дисертацію «Духовний світ особистості у радянській багатонаціональній прозі 60-70-х років» захистила в Інституті світової літератури ім. М.Горького АН СРСР у 1986 р. Автор монографій «Емоції і художня творчість» (1981), «Духовний світ сучасника: Морально-етичні пошуки в сучасній радянській багатонаціональній літературі» (1982), «Хїудожній тип: Соціальна і духовна характерність» (1990), збірника  «Життя порізнені листочки» (2003), навчального посібника «Еволюція форм художнього узагальнення» (2011). Основні наукові інтереси: теорія і психологія художньої творчості, проблеми літературознавчої антропології та герменевтики. Останні 5 років члени кафедри працювали над виконанням планової наукової теми «Проблеми рецепції та інтерпретації художнього тексту». За результатами розробки теми підготовлено до друку колективну монографію «Автор-твір-читач», опублікована монографія М.В.Пащенка «Метафорична природа новели: структура, рецепція, концептуалізація» (2009), збірники наукових статей «Автор і авторство у словесній творчості» (2007) і «Методологічні аспекти літературознавчого синтезу» (2008).

З 1997 р. при кафедрі видається збірник наукових праць «Проблеми сучасного літературознавства» (вийшло 15 випусків)

ОНУ. Вивченням проблем методики викладання літератури багато років плідно займається професор А.А.Жаборюк. Окремим напрямом його наукової роботи є історія українського живопису, європейських художніх стилів. Цій проблематиці присвячені його монографії «Український живопис доби Середньовіччя» (1978), «Мистецтво живопису і графіки в Україні в першій половині і середині ХІХ століття» (1983), «Український живопис останньої третини ХІХ-початку ХХ ст.» (1990), «Малярська творчість Тараса Шевченка» (2000), «Давнє українське малярство» (ХІ-ХVІІІ ст.) (2003), «Історичні художні стилі Середньовіччя» (2007), «Художній світ доби Відродження (ідеї, образи, стиль)» (2010).

Активно працюють над вивченням фольклору, давньої літератури, літератури XIX – початку XX ст., ХХ століття професор Малютіна Н.П., доценти Шупта-В’язовська О.Г., Ісаєнко Л.М., Мостова Л.Б., Ткачук О.Є., Полтавчук В.Г., Пашковська Н.Ф., Саєнко В.П., Колісниченко А.І., кандидат філологічних наук Чикур Л.Д., Казанова О.В., викладач Стоянова Т.Л. Кафедра щороку проводить «Фащенківські читання». Кафедра видає «Історико-літературний журнал» (виходить раз на рік).

ы77.Внесок Вязовського у вивчення психології творчої праці.В’язовський Григорій Андрійович – літературознавець, теоретик літератури, дослідник психології художньої творчості. Народився 2 лютого 1919 р. у с. Баштанка Миколаївської обл. У періодичній пресі виступав як поет та друкувався як літературний і театральний критик. Був головним редактором альманаху “Літературна Одеса” (1950) та збірника “Горизонт” (1970). Очолював створену ним в ОДУ кафедру теорії і методики викладання літератури (1967). Був проректором університету з навчальної роботи у 60-х роках. Захистив докторську дисертацію в Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка (1967). У кінці 50-х років в Одеському університеті Григорій В’язовський починає читати спецкурс «Специфіка творчого мислення письменника». Підсумки багаторічних досліджень творчої праці письменника знайшли своє відображення у книгах Г.А.В’язовського «Орбіти художнього слова» (1969), «Від життя до художнього твору» (1979), «Творче мислення письменника» (1982), «Світ художньої літератури» (1987). Залученням досягнень філософії, психології та фізіології до з’ясування секретів поетичної творчості він продовжив започатковану свого часу Іваном Франком далекосяжну (а тому й сьогодні актуальну) ідею комплексного вивчення природи і специфіки мистецтва. Публікації Г. В’язовського з питань психології творчості помітили критики і вчені-академісти. Г.А.В’язовський і його колеги творчо розвивали висунуту свого часу Іваном Франком ідею комплексного вивчення природи мистецтва. «Творче мислення письменника» - Три принципи утворення асоціацій: зіставлення, уподібнення та протиставлення. Завдання асоціацій – важливі і характерні якості ознаки і якості зображуваного набували не тільки наочності, а й виявляли змістову спрямованість як окремої частини, так і всього твору. Г. В’язовського («письменник мислить образами»).  Г. В’язовський інтерпретував когнітивний процес  «як органічне злиття образного й дискурсивного,  чуттєвого й раціонального»,  говорив про скерованість образно-асоціативного потоку думки письменника на вибір  «з хаосу вражень та переживань» матеріалу,  відповідного задумові. На цій же ж тезі акцентувала Н. Шляхова,  узагальнивши суть ідей Г. В’язовського про художню творчість:  у його працях наскрізно проходить думка щодо основної тенденції художнього мислення митця – органічної сполуки в ньому емоційного та раціонального,  завдяки чому  «думка стає чуттєво вираженою,  почуття набуває розумової визначеності». «Абстрактне і образно-художнє  (мислення. – Г. В.)  є єдністю протилежностей одного й того ж процесу пізнання», «художній образ утворюється як синтез окремих образів-зліпків,  як їх узагальнення» Шляхова: Публікації Г. В’язовського з питань психології творчості помітили критики і вчені-академісти. Значним і обнадійливим фактом відродження наукового підходу до питань психології творчості Борис Мейлах назвав автореферат його докторської дисертації («Проблема специфічних закономірностей творчої праці письменника») Як визначний дослідник психології творчості і художнього сприйняття Г. В’язовський увійшов до  «Краткой литературной энциклопедии».

ы78) Новелістика В.В. Фащенка. Ще на початку 60-х років В.Фащенко зауважив, що визначальною рисою сучасної новелістики є, зокрема, тенденція відокремлення етюду від новели: “Проза ХХ століття переживає складні про- цеси диференціації та інтеграції жанрів. Протягом ХХ століття з повісті виділилось оповідання, а з останнього – новела … З початку нашого віку інтенсивно продукуєть- ся етюд (інші назви “образок”, “шкіц”, “силует”, “новелетка”). Можливо, ми сьогодні стоїмо на порозі його відбрунькування від новели”. В.В.Фащенко ввів поняття фокусу як ідейно-художнього центру новелістичної композиції: "З його допомогою наочніше демонструється думка про принцип збирання, стягнення всіх, до найдрібніших мотивів - променів в один пучок, який викликає одноепіцентричний спалах думки та настрою". Аналіз композиції новелістики, він починає з встановлення "променів зору", того, що вони висвітлюють, як і навіщо переключаються. Детально проаналізувавши історичний розвиток новели на основі її характерних властивостей, В.Фащенко доходить висновку, що будь-який жанр, зокрема й новелістичний, «треба мислити не як мертву застиглу суму формальних ознак, а як сповнену історичної доцільності й змістовності рухливу, змінну категорію, в якій зберігається загальне, стійке, те, що повторюється в композиційній структурі твору». До характерних ознак новели дослідник відносить стислість, одноподійність, новизну. Важливими в аспекті аналізу особливостей поетики жанру новели є роздуми В.Фащенка про повтор, що дозволяє ідентифікувати її як акцентну прикмету новелістичного мислення, і один із жанророзподільчих чинників у системі новела- оповідання: “Повторення як конструктивний елемент традиційно розглядається лише у студіях про вірші (спосіб гальмування, емоційного напруження, ускладнення понять, фон для розподібнення схожого тощо). Теорія прози звертається до цієї фігури зрідка. Очевидно, у великих масивах романів і повістей формотворча роль цього засобу не відразу помітна. Вона вияскравлюється лише у варіантах зіставлень і зіткнень. Але в жанрі новели повторення наочне, як у вірші. Його конструктивна функція стає очевидною, виступає, так би мовити, в чистому вигляді”

ы79. Теорія літературного процесу.Поняття літературного процесу в підручниках. Літературний процес — складна система літературних взаємодій. Він є картиною формування, функціонування і зміни різних літературних напрямів(класицизму, романтизму, реалізму і інших), що виникають в ту або іншу епоху як вираження соціальних, естетичних потреб певних сил суспільства і що сходять з історичної арени при зміні обстановки (за Гуляєвим). Декілька строгішим представляється визначення літературного процесу, пропоноване українським підручником теорії літератури (під редакцією В. Ф. Воробйова і Г. А. Вязовського): “Під літературним процесом слід розуміти внутрішньо закономірний, безперервний, складний, а інколи і суперечливий характер літературного розвитку, прогресивно-поступальний по своїй сущності”. Гідністю цього визначення є перерахування властивостей літературного процесу (закономірність, безперервність, складність, суперечність), проте і в нім таїться неясність. Літературний процес в даному трактуванні — це не сам розвиток, а характер розвитку літератури. Поняття літературного процесу в довідкових виданнях. Стаття про літературний процес з'явилася в корпусі українського “Словника термінів” літературознавств В. М. Лесина і А. С. Пулінца, де літературний процес трактується тут як “складний, а в класово-антагоністичному суспільстві і дуже суперечливий розвиток художньої літератури, закономірності якого вивчаються історією літератури і літературною критикою. Літературний процес включає такі поняття, як художні методи, напрями, стилі, жанри і так далі. Отже, літературний процес є розвиток літератури. Поняття “Літературний процес” в наукових збірниках. Літературний процес є фундаментальною категорією літературознавства, без чіткого визначення вмісту якої ми не зможемо визначити і зрозуміти вміст таких похідних від неї понять, як “художній метод”, “літературний напрям”, “течія”, “стиль”, “епоха”, “етап” і ряду інших. Поняття “Літературний процес”: пошук визначення. Літературний процес є необоротна, направлена, закономірна зміна художньо-літературної свідомості, властивостей і функцій літературних творів, складу літератури, в результаті якого література переходить з одного свого якісного стану в інше; період перебування літератури в одному якісному стані є найбільша одиниця розчленовування (стадія) літературного процесу. Історико-літературне дослідження літературного процесу — це в основі своїй емпіричне дослідження “живого” процесу розвитку літератури: російською, українською, англійською, європейською, світовою. Завдання ж теорії літератури — переважно теоретичне дослідження ідеальної моделі літературного процесу з метою виявлення закономірностей розвитку світової літератури; причому “світова література” для теорії літератури — це не “сукупність всіх національних літератур” (так розуміє світову літературу історія літератури), а якась ідеальна “література взагалі”, “література як така”. Черноїваненко Є. «Літературний процес в історико-культурному контексті. Розвиток і зміна типів літератури і типів літературно-художньої свідомості в російській словесності ХІ-ХХ вв.» (Литературный процесс в историко-культурном контексте. Развитие и смена типов литературы и типов литературно-художественного сознания в русской словесности ХІ-ХХ вв.)

ы81. Реалізм як художній метод. Дослідники не мають одностайної думки щодо природи художнього методу. «Одні вчені визначають його як сукупність художніх прийомів і засобів; другі — як принципи естетичного відношення мистецтва до дійсності, треті — як систему світоглядних спрямовуючих творчості». В історії літератури можна виокремити такі художні методи: барокко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, символізм, модернізм. Кожний художній метод (за винятком хіба що модернізму) має відповідний літературний напрям. Напрям користується певним методом, заснований на ньому. Літературний напрям — це конкретно-часовий визначник художнього методу. Адже метод як шлях художнього пізнання не обмежений часовими та географічними рамками, хоч і є історично зумовленим. Напрям же є спільністю митців на основі методу; він пов'язаний з певною добою та країною (країнами). Так, говорячи про реалізм як метод, як спосіб образного пізнання світу, маємо на увазі позачасову катего­рію. Реалізм — художній метод Шекспіра і Сервантеса, Дефо і Лессінга, Діккенса і Франка, Драйзера і Гончара. Але реа­лізм як сформований літературний напрям виникає лише у 30-ті роки XIX століття, маючи конкретну естетичну про­граму й широку спільність митців. Тому відомі терміни «реалізм Відродження» і «реалізм Просвітництва» або менш поширений «античний реалізм» можуть бути застосовані лише до реалізму як методу, якому притаманні, на думку С. Петрова, три основні риси: 1) універсальність у зображенні людини, 2) соціальний і психологічний детермінізм, 3) історична точка зору на життя. З реалізмом як літературним напрямом ці терміни нічого спільного не мають.

ы82. Особливості худ.слова,поняття про тропи. Троп — слово, вживане в переносному значенні для характеристики будь-якого явища за допомогою вторинних смислових значень, актуалізації його «внутрішньої форми» (Олександр Потебня). Основні різновиди тропів – Алегорія, Метафора, Метонімія, Синекдоха, Оксюморон, Епітет, Гіпербола, Літота, Іронія, Сарказм. Алегорія — зображення абстрактної ідеї (поняття) за допомогою образу. Метафора (перенесення) («золоте волосся», «сонячна посмішка»). Уособлення або Персоніфікація — вид метафори — вираз, що дає уявлення про яке-небудь поняття або явище шляхом зображення його у вигляді живої особи, наділеного властивостями даного поняття (Вишня пишається білим цвітом). Метонімія –це образний вислів, в якому предмет або явище змальовується способом заміни назвою іншого предмета чи явища, звязаного з першим зовнішнім чи внутрішнім зв,язком («весь театр аплодував» глядачі). Синекдоха—заснована на кількісному зіставленні предметів та явищ. Вживання однини у значенні множини і навпаки, визначеного числа замість невизначеного, видового поняття замість родового тощо ("Покупець вибирає якісні товари" -"покупець" замінює усіх можливих покупців. Словосполучення "Червона шапочка" замінює образ "дівчинка в червоній шапочці".) Перифраз – це такий образний вислів, в якому назва предмета чи явища замінюється описом його ознак (замість Шевченко можна сказати – автор поеми “Наймичка”). Епітет— один із основних тропів поетичного мовлення, призначений підкреслювати характерну рису, визначальну якість певного предмета або явища і, потрапивши в нове семантичне поле, збагачувати це поле новим емоційним чи смисловим нюансом (карі очі, біле личко, ясні зорі, тихі води). Гіпербола (— перебільшення) («я говорив це тисячу разів» або «він ходить з черепашачою швидкістю»). Літота (простота, помірність) (хлопчик — мізинчик). Іронія (— лукавство, глузування, прихований глум) — художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення (Еней, таку уздрівши цяцю, не знав зі страху, де стояв). Сарказм — зла й уїдлива усмішка, вищий ступінь іронії, троп і засіб комічності, в основі якого лежить гострий дошкульний глум, сповнений презирства. Сарказм заснований не лише на посиленому контрасті між тим, що мається на увазі і тим, що висловлюється, але і на безпосередньому навмисному оголенні того, що мається на увазі (Якщо хворий дуже хоче жити, лікарі є безсилими). Дисфемізм — це троп, протилежний евфемізмові, який полягає у вживанні замість емоційно і стилістично нейтрального слова чи виразу більш грубого, вульгарного (пика замість лице або жирний замість товстий). Евфемізм — заміна грубих або різких слів і виразів м'якшими, а також деяких власних імен — умовними позначеннями («померти» → «піти у краще місце»). Мейозис (зменшення, обмеження) - троп, що полягає в навмисному зменшенні інтенсивності вияву ознаки або перебігу дії, розміру та кількості предметів, значущості чого-небудь (пристойно, гріх скаржитися замість добре). Порівняння — троп, який полягає у поясненні одного предмета через інший, подібний до нього, за допомогою компаративної зв'язки, тобто єднальних сполучників (дівчина, як зоря). Синестезія (одночасне відчуття) — художній прийом, поєднання в одній тропі різних, іноді далеких асоціацій. Випливає із природної властивості людини переживати водночас враження, одержані від кількох органів чуття, що приводить до синтезу кількох відчуттів.

ы83. Віршування в укр.. лит.Віршування, або Версифікація — 1) мистецтво виражати свої думки у віршованій формі; 2) система організації поетичного мовлення, в основі якої міститься закономірне повторення певних мовних елементів, що складаються на підставі культурно-історичної традиції певної національної мови. Система віршування — це сукупність норм та принципів версифікаційної майстерності, розбудовується на підставі певного ритмічного критерію. розмежовується на 2 групи: квантативну, що хар=ся нормативним чергуванням довг та коротких складів і квалітативну, спрямовану на врахування не тривалості складів, а їхньої акцентної виразності. Друга група, що нині витіснила першу, поділяється на такі версифікаціні підгрупи: силабічну, де за первісну ритмічну організацію править склад як такий, властиву мовам з постійним наголосом (французька, польська); тонічну, що спирається на повтор слів та словосполучень із своїм наголосом як основою ритму; силабо-тонічну, базовану на чергуванні наголошених та ненаголошених складів, яка поєднує в собі силабічні й тонічні тенденції. Система віршування визначає відповідний розмір і в квантативній, і в квалітативній групах, послуговується відповідними знаками: — довгий склад, ∪ короткий склад, а також ненаголошений, — наголошений склад, // цезура, V лейма. Рядок у вірші — основна ритмічна одиниця в усіх системах віршування. Він відділяється від інших рядків графічно. Тому віршована мова, розбита на віршові рядки, й своїм виглядом не подібна до прози. Строфа — фонічно викінчена віршова сполука, яка повторюється у поетичному творі, об'єднана здебільшого спільним римуванням, представлена інтонаційною та ритміко-синтаксичною цілісністю, відмежована від аналогічних сполук помітною паузою та іншими чинниками (закінчення римованого ряду, відносна змістовна завершеність тощо). Двовірш,— найпростіша строфа, написана будь-яким розміром, що складається з двох рядків, об'єднаних спільною римою (трапляється і неримована) та викінченою думкою з виразними ознаками лаконізму й афористичності. Терцет — тривірш, самостійна за умови, коли схема рим викінчена в її межах (ааа ббб і т.п.) або під час римування один віршовий рядок лишається без рими (ритурнель). Терцина— строфа з трьох рядків п'ятистопного ямба, в якій середній рядок римується з крайніми — першим і третім — у наступній строфі (аба бвб вгв гдг і т.д.), завершуючись окремим рядком, римованим з другим рядком попередньої строфи. Вперше застосована у "Божественній комедії" Дайте Аліг'єрі. Катрен — чотиривірш, строфа з чотирьох рядків із суміжним, перехресним чи кільцевим римуванням при розмаїтому чергуванні будь-яких клаузул (заключна частина віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу). Секстина — строфа із шести рядків подовженого (п'ятистопного) ямба, що складається із чотиривірша з перехресним римуванням та двовірша (диптиха) із суміжним римуванням за схемою: абабвв, досить поширена в українській поезії. Бíлий ві́рш — неримовані вірші; Рима — суголосся закінчень у суміжних та близько розташованих словах, які можуть бути на місці клаузул або перебувати в середині віршового рядка. Римування — особливість розташування рим у вірші, інтервал між ними. У межах чоти вірша буває: парне – перший рядок римується з другим, третій з четвертим; перехресне – перший з третім, другий з четвертим; кільцеве – перший з четвертим, другий з третім. Сонет) — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів з перехресним римуванням та двох тривіршів з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед або перехресною абаб, абаб, вде, вде чи абаб, абаб, ввд, еед і т.п.