Висновок

Тема поділу права па приватне й публічне, співвідношення цих двох правових сфер та їх методології залишається однією з найбільш популярних у вітчизняному правознавстві, ймовірно, як затяжна реакція на неприйняття радянською правовою доктриною ідеї дуалізму права. Втім наукові дискусії з цього питання поки що не принесли відчутних результатів, оскільки, як виявилося, вкрай складно визначитися з поняттями приватного і публічного права. Крайнім проявом «ефекту маятника» є абсолютизація чистоти поділу права на приватне й публічне як єдино можливого критерію систематизації чинного законодавства України.

Окрім того, за критерієм, який покладається в основу поділу права на приватне і публічне, відповідні наукові концепції можна поділити на:

«матеріальні», які використовують для розмежування приватного права і публічного права категорії користі, мети, інтересу, суспільних відносин, юридичних відносин;

«формальні», які вирізняють ці галузі права з позицій, зокрема, суб’єктного складу учасників відносин, становища суб'єктів, форм захисту, наслідків порушення права.

Слід пам'ятати, що відмінності між публічним і приватним правом не носять жорсткий, контрастний характер за типом «чорне-біле». Всі правові галузі використовують єдині прийоми, методи, засоби правового регулювання, але в різному співвідношенні. Мова може йти лише про переважання тих або інших юридичних елементів - наприклад, загального блага над приватними інтересами, імперативного методу над диспозитивним, заборон і обов'язків над дозволами, субординації над координацією і так далі. Так, диспозитивні начала присутні у сфері дії як цивільного, так і адміністративного права, різна тільки їх питома вага і значення.

Публічно-правові галузі регулюють сферу державного управління, міждержавні відносини, місцеве самоврядування, правосуддя, державно-правовий примус. Публічно-правовими є кримінальне, адміністративне, фінансове, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне право і ін.

До сфери приватного права відносять перш за все комерційні, майнові, сімейні, трудові, нематеріальні відносини. Приватно-правові норми направлені на захист інтересів окремих осіб - індивідів і організацій. Це, наприклад, цивільне, трудове, сімейне право.

Література

1. Банчук О. Погляди українських представників теорії соціального права на проблему розмежування публічного і приватного права // Право України, 2005. - №2.- С 118-120

2. Беляневич О. Декілька нотаток про дуалізм права // Юридичний журнал : Аналітичні матеріали, коментарі, судова практика . – 2004. - №12. - С24-26

3. Духневич А.В. Співвідношення публічного та приватного права в практиці України //Південноукраїнський правничий часопис, 2007. - № 3. - С 83-85

4. Загальна теорія держави і права / за ред. М.В. Цвіка. – Харків: Право, 2002. – 432 с.

5. Мережко О. Співвідношення міжнародного приватного з міжнародним публічним правом // Юридична газета. - 2004.- №.17. - С 6

6. Общая теория государства и права В 2т. Академический курс. Т.2: Теория права / За ред. Марченка М.Н. – М.: Зерцало, 1998. – 639 с.

7. Підопригора О. Розмежування і взаємодія публічного і приватного права як методологічна проблема вітчизняного правознавства // Вісник Академії правових наук України. - 2002.- №.4. - С 77-86

8. Рабінович П. Природне право: діалектика приватного й публічного // Юридичний вісник України. - 2004.- №.12. - С 61 – 63

9. Сивий P. Основні критерії поділу позитивного права на приватне та публічне: порівняльний аналіз // Юридична Україна. - 2004.- №.8. - С 46-54

10. Сивий Р. До питання про інтерес як критерій поділу права на приватне та публічне // Юридична Україна. - 2004,- №9. - С 50-61

11. Сивий Р. Метод правового регулювання як критерій поділу позитивного права на приватне та публічне // Юридична Україна , - 2005. - №3. - С 54-63

12. Сивий Р.Б. Приватне право і публічне право: до питання про критерії розмежування // БюлетеньМіністерства юстиції України. : К., 2005. - №8. - С 78-88

13. Терия государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – М., 2001. – 776 с.

14. Терия государства и права: Учебник для вузов / Под ред. проф. В.М. Корельского и проф. В.Д. Перевалова. – М., 2002. – 616 с.

15. Шабуніна В.В. Поділ права на публічне і приватне в римському праві // Проблеми законності - 2006. - №77. - С. 14-21

16. Шкварок Л.В. Приватне й публічне право: філософсько-правовий аспект // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ України - 2008. - № 5. - С 16-22

2. Витоки поділу норм права на галузі, основні критерії. Співвідношення предмету і методу цив-правового регулювання Питання про систему права має на меті розкриття структури першого елементу правової системи, її нормативного складу, який відіграє функцію системоутворюючого фактора щодо правової системи у цілому. Йдеться про власне право, про одне із значень права як спеціально-юридичної категорії, а саме: про об'єктивне право. Право у цьому розумінні становить надзвичайно складну сукупність різноманітних правових норм. І саме це обумовлює необхідність з'ясування питання про систематизацію, про систему правових норм як впорядковану цілісність. Система права як нормативне утворення асоціюється з національною та міжнаціональною системою об'єктивного права. Вона характеризується внутрішньою єдністю норм, яка є певною системною властивістю та виступає однією із двох закономірностей розвитку та^функціонування об'єктивного права. Ця внутрішня єдність норм набуває виразу як; органічна єдність основних правових ідей, понять та принципів регулювання, юридичної техніки і термінології; конкретизація найбільш загальних норм (наприклад, конституційних) в нормах менш загального характеру, сувора ієрархія юридичних норм відповідно до актів, в яких вони містяться (наприклад, закон та підзаконні акти). Додержання, застосування або порушення одних норм права тягне за собою вступ у дію інших норм (наприклад, зв'язок матеріального та процесуального права)1. Другою закономірністю, притаманною системі права, є поділ усього нормативного фонду, що становить систему, на конкретні сукупності різного обсягу і характеристик, зокрема, на галузі та інші підсистеми. Взагалі процес побудови системи права здійснюється двома способами щодо норм: інтеграції та диференціації. Критерії систематизації, як і підходи до неї достатньо різноманітні й різнопланові. Кожний з них збагачує уявлення про складність та багатогранність права як соціального явища, дає його розгорнуту панорамну картину. Перший підхід основою має просторове охоплення норм, він дає можливість розрізняти сиетему внутрішнього (національного) права та систему міжнаціонального (міжнародного) права. Підставою для такої макроструктуризації є: 1) спосіб створення норм права — вони є або продуктом правотворчості однієї держави (внутрішньодержавне, національне право), або продуктом вільного волевиявлення суб'єктів міжнародного права, тобто різних держав; 2) призначення права, відповідних його норм — вони служать врегулюванню відносин в рамках однієї держави (національне право), або на міждержавному рівні (міжнародне право). Але такий глобальний підхід не тільки не вичерпує можливостей побудови системи права, але й не задовольняє усіх потреб, пов'язаних із систематизацією. Другий підхід в основі своїй має врахування особливостей різних типів норм права, що випливають із характеру регульованих відносин, специфіки та ролі в них суб'єктів правовідносин. Цей підхід дає підстави розрізняти дві якісно відмінні групи, які охоплюються поняттями "приватне право" та "публічне право". Основою для цього є: 1) характер регульованих відносин, інтересів, що з них випливають (відповідно — приватні або публічні), способи їх задоволення; 2) положення суб'єктів регульованих відносин (автономне чи підпорядковане). Для приватного права характерні так звані горизонтальні відносини, регулювання яких здійснюється погодженням між сторонами; для публічного права — так звані вертикальні відносини, регулювання яких відбувається шляхом імперативної субординації. Галуззю приватного права є, наприклад, цивільне право; галуззю публічного — адміністративне право. Крім названих груп норм права, можна виділити специфічні сукупності норм, які в силу особливостей регульованих відносин можна визначити як приватно-публічне право (таким є, наприклад, трудове право, що включає норми і приватного, і публічного права). Однак правова наука на цьому поділі не зупиняється. Поділ на приватне й публічне право, хоча й має підстави, проте не заперечує подальшої, більш диференційованої систематизації норм. ; Річ у тім, що право регулює надзвичайно різні за змістом суспільні відносини, які мають свою специфіку, свої характерні риси, відзначаються якісною своєрідністю. Це створює реальну можливість та необхідність поділу норм права на окремі однорідні сукупності, групи норм, обумовлені однорідністю певного кола відносин, породжує потребу розташування норм^у певному порядку. Іншими словами — право як система правових норм поділяється на підсистеми норм різного рівня, або інакше — складається із підсистем норм. Цими нормативними утвореннями різного масштабу, первісною ланкою яких є окремо взяті норми, виступають: галузь права, підгалузь права, правовий інститут, субінститут, комплексна Галузь права, міжгалузевий правовий інститут. Ь-. Отже, система права — це внутрішня організація, структура права, яка дістає вияв в заснованих на об'єктивних критеріях зв'язках норм права та їх сукупностей — правових інститутів, підгалу-зей і галузей права, що забезпечують соціальне призначення (функціонування) права як регулятора суспільних відносин. Базовою категорією в системі права є галузь права. Галузь права— це самостійна відокремлена сукупність норм права, що визначається, головним чином, специфікою суспільних відносин, які підлягають їх регулюванню, а також особливим методом та юридичним режимом їх регулювання. Поділ на галузі — це один із найважливіших видів класифікації норм права (принаймні у вітчизняній правовій системі), що має винятково важливе наукове, навчальне та практичне значення — причому практичне значення у найширшому розумінні: як право-творче, так і правореалізаційне. Розрізняння галузей створює реальну основу для: 1) глибокого і повного засвоєння права, опанування ним як інструментом врегулювання суспільних відносин; 2) формування найбільш сприятли вих умов для налагодження сучасних цивілізованих людських взаємовідносин; 3) подальшого вдосконалення законодавства; 4) ефективного їх використання у суспільній практиці. В основі класифікації правового матеріалу, його поділу на галузі, як було зазначено, лежить насамперед те, що є предметом правового регулювання, під яким розуміють певного роду суспільні відносини. Ці відносини відзначаються високим рівнем однорідності, скажімо: майнові, трудові, сімейні, управлінські тощо. Інколи, крім основних відносин, предметом правового регулювання галузі можуть стати так звані суміжні суспільні відносини, які хоча fyне наділені в чистому вигляді властивостями однорідності з основними відносинами, але органічно та невід'ємно з ними пов'язані. Така ситуація складається, наприклад, у трудовому праві, де основними є трудові правовідносини, що не виключає й деяких інших — нетрудових, але з ними нерозривно пов'язаних, з управлінською специфікою. Додатковою підставою і критерієм для розрізняння галузей є юридичний спосіб, або, як здебільшого його називають, метод правового регулювання. Необхідність додаткового критерію обумовлена тим, що не завжди можна провести розмежування між галузями права, орієнтуючись лише на предмет правового регулювання. Оскільки кожна галузь права має свій специфічний метод правового регулювання, то й з'ясування методу, за допомогою якого ті чи інші відносини регулюються, дозволяє в такому разі чітко визначити правову природу відповідних норм. Візьмемо, приміром, майнові відносини. Майнові відносини регулюються нормами не однієї, а багатьох галузей права, отже, відповідно й методи регулювання в кожному разі будуть різними. А саме: метод договору — при укладенні майнових угод між фізичними особами (громадянами), при здійсненні господарської діяльності підприємств, які вступають в цивільні майнові правовідносини одне з одним як рівноправні сторони (цивільне право); метод паритетності, взаємодопомоги і підтримки— сімейні майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір'ю та батьком дитини щодо її утримання, між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком, між іншими членами сім'ї (сімейне право); метод владних розпоряджень — зокрема, щодо майнових відносин на казенному підприємстві, управління яким здійснюють органи, уповноважені управляти відповідним державним майном (міністерства та інші центральні органи виконавчої влади); казенне підприємство має право розпоряджатися закріпленим за ним на праві оперативного управління майном, що є у державній власності і належить до основних фондів підприємства, лише з дозволу цього органу; цей метод був домінуючим при плановому розподілі матеріалів і коштів, що переважав при адміністративно-командному управлінні державним сектором (адміністративне право); метод заборони під загрозою покарання — при злочинних посяганнях на власність (кримінальне право) або під загрозою адміністративного стягнення — при вчиненні адміністративних правопорушень, що посягають на власність (адміністративне право). > Значним набором методів відрізняється й правове регулювання відносин, пов'язаних із додержанням дисципліни. Вони можуть регулюватися нормами трудового, адміністративного, цивільного, фі-йансового, кримінального та інших галузей права, залежно від конкретного характеру дисциплінарних відносин. г Нарешті, ще однією, третьою підставою (критерієм) поділу норм на галузі є особливий юридичний режим регулювання, або галузевий юридичний режим регулювання, оскільки кожна галузь за №м параметром має свою специфіку. Не всі автори називають цей Критерій виокремлення галузі права, об'єднуючи його специфічний Шіст зі змістом методу правового регулювання. £Ц Особливий (галузевий) юридичний режим регулювання до сво-;fq змісту включає сукупність різного роду засобів: 1) набір спеціальних юридичних засобів і форм, які відіграють роль механізму Здійснення методів правового регулювання; це своєрідна юридична інфраструктура, яка забезпечує функціонування відповідної га-4їузі; 2) форми захисту прав і спонукання до виконання обов'язків; ^існування особливого галузевого законодавства, що здебільшого Завершується галузевим кодифікованим актом (кодексом або іншим актом), в якому нормативно закріплено принципи, загальні Положення, основні правові засоби та міститься розгорнута правова регламентація відповідного роду суспільних відносин. ' Набір зазначених засобів буде різним в різних галузях права. ^Наприклад, майнові відносини (цивільне право) та трудові відносини (трудове право) регулюються методом договору. Проте зміст, Іумови, порядок реалізації методу договору, способи захисту правових інтересів будуть різними при укладенні цивільно-правової угоди та угоди про трудові відносини. Так, інтереси, що випливають із договору купівлі-продажу, можуть бути захищені цивільно-правовою (майновою) відповідальністю; інтереси, що випливають із трудового договору, — шляхом притягнення до дисциплінарної відповідальності, до адміністративної відповідальності або навіть до кримінальної відповідальності. Згідно зі ст. 21 КЗпП трудовий договір є угодою, яка серед іншого передбачає, що "власник підприємства... або уповноважений ним орган... зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату...". Стаття 265 КЗпП встановлює: "Особи, винні в порушенні законодавства про працю, не-сщь відповідальність згідно з чинним законодавством". А ст. 175 J&K передбачає: "Безпідставна невиплата заробітної плати... більше ніж за один місяць, вчинена умисно керівником підприємства*., незалежно від форми власності, — карається..." відповідним покаранням. а Сукупності (системи) норм, що будуються на послідовному врахуванні розглянутих критеріїв — предмет правового регулювання, метод та особливий юридичний режим регулювання, в правовій науці прийнято називати основними галузями права (на відміну від інших нормативно-правових утворень, зокрема комплексних галузей права). Конструкція "основні галузі права" дозволяє правовій науці враховувати складний характер та практично невичерпний обсяг нормативного змісту сучасної правової системи, характер взаємозв'язків норм відповідної галузевої приналежності та відносин, що ними регулюються, а також ті класифікаційні нюанси і труднощі, які при цьому виникають. Звичайно, як і будь-яке узагальнююче абстрактне поняття категорія "основні галузі права" не може відобразити усі особливості конкретних галузей права на кожному даному етапі розвитку правової системи. Скажімо, система основних галузей права виходить із розрізняння матеріальних та процесуальних галузей права. Проте серед них є галузі, що охоплюють як матеріальні, так і процесуальні норми (адміністративне право). Систему основних галузей внутрішньодержавного права становлять такі галузі (разом 12): конституційне, цивільне, сімейне, трудове, земельне, адміністративне, фінансове, кримінальне, цивільне процесуальне, господарське процесуальне, кримінально-процесуальне, кримінально-виконавче право. Якщо поєднати поділ на основні галузі права із розрізнянням публічного та приватного права, то система матиме такий вигляд: 1. Конституційне право — як юридична база усієї нормативно-правової системи — галузь публічного права. 2. Приватне право: цивільне право; сімейне право. 3. Галузі, що поєднують елементи приватного та публічного права: трудове право; земельне право. 4. Публічне право: адміністративне право; фінансове право; кримінальне право; цивільне процесуальне право; господарське процесуальне право; кримінально-процесуальне право; кримінально-виконавче право. Система основних галузей права — більш-менш стабільна категорія. Проте це не означає абсолютної відсутності її розвитку, а отже рухливості та змін, що значною мірою обумовлюється історичними умовами життя конкретного суспільства, а також поглибленням та чіткішою викристалізацією науково-правових уявлень, а значить, і безпосередньо законодавства. Скажімо, свого часу до системи основних галузей включали колгоспне право. Зараз воно в цій системі не представлено. Проте система основних галузей поповнилась господарським процесуальним правом у зв'язку з утворенням господарських (спочатку арбітражних) судів та необхідністю правового врегулювання їх діяльності. Окремі галузі набули адекватної назви, наприклад, кримінально-виконавче право (раніше — виправно-трудове). Мабуть на цьому процес не закінчиться. Умови побудови правової держави вимагатимуть більш диференційованого підходу й до деяких інших сукупностей норм права.

Т. П. МІНКА, ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЯК КРИТЕРІЙ ПОДІЛУ ПРАВА НА ГАЛУЗІ

Масштабні перетворення в Україні наприкінці 80-х - початку 90-х рр. XX в. відродили у вітчизняній юриспруденції інтерес до проблеми дуалізму права. Більшість провідних представників сучасної правової науки визнають, що такий розподіл існує. Однак, при вирізненні окремих структурних елементів права (норма, галузь і підгалузь, інститут і субінститут) концепція поділу права на публічне та приватне не завжди враховується і виступає скоріше як побічна, допоміжна характеристика, хоча «макророль такого розподілу є безумовною»1. Пояснюється це в основному слабкою вивченістю проблеми, багато аспектів якої потребують ґрунтовної розробки. Наприклад - питання про критерії розподілу права. Метою статті є а підставі аналізу поглядів науковців щодо критеріїв поділу системи права на приватне та публічне, галузі, підгалузі та інститути, з'ясувати сутність правового режиму, як основи поділу права. Узагальнюючи наявні матеріали, можна виділити кілька теорій розподілу права з використанням різних критеріїв. 1. Теорія субординації (критерій методу права2, співпідлеглості, влади-підпорядкування, методу є домінуючою у правовій доктрині при розмежуванні публічного та приватного права, розкриває характер відносин між суб'єктами правовідносин. Крім того, при такому підході досить важко зрозуміти, якими нормами, приватними або публічними, є, наприклад, норми Конституції України, що закріплюють права власників і їх гарантії; який характер мають процесуальні норми; норми Цивільного кодексу України, що встановлюють обов'язки суб'єктів цивільно-правових відносин перед державою; норми Цивільного кодексу України, що встановлюють підстави і наслідки визнання угод недійсними тощо3. 2. Теорія інтересу виходить із спрямованості інтересів окремих правових положень. Звідси публічним правом є правові положення, які слугують суспільному інтересу, приватним правом - положення, спрямовані на задоволення індивідуальних інтересів. Якщо публічне право опосередковує ставлення держави до особи і виражає інтереси суспільства в цілому, приватне право відображає інтереси особи4. У рамках цієї теорії також виокремлюють критерій захисту інтересу. Суть його така, що якщо порушене право захищається виключно з ініціативи держави, у тому числі і тоді, коли воля потерпілої особи ігнорується, то перед нами область публічного права. Якщо захист здійснюється за вимогою особи, чиє право порушене, то це право встановлене нормами приватного права5. Використання лише інтересу як критерію диференціації права на публічне та приватне є недостатнім, оскільки «не дозволяє здійснити чітке розмежування численних правових положень, які враховують як суспільні, так і приватні інтереси, або такі, які діють в одному напрямку, або спрямовані один проти одного6. Теорія інтересів зачіпає лише найбільш загальні аспекти розмежування публічного та приватного права. Окрім того, держава може використовувати також приватне право для забезпечення публічних інтересів. Публічне право, насамперед, пов'язане з реалізацією публічної влади, воно є її продовженням з позитивним і негативним потенціалом7. 3. Теорія віднесення, її ще називають теорією допустимості правових норм8 (модифікована теорія суб'єкта, теорія особливих прав) базується на специфіці правового статусу окремих суб'єктів права. До публічного права належать ті правові положення, які тільки до держави або інших носіїв державної влади ставляться як до своїх суб'єктів, тобто які зорієнтовані виключно на державу або інших носіїв державної влади, і, навпаки, до приватного права належать правові положення, які діють щодо всіх громадян. Таким чином, публічне право є особливим правом держави, а приватне право - правом будь-якої особи, де, на відміну від старої теорії суб'єкта, «будь-якою особою» може бути також і держава, звідси й один із варіантів її назви - модифікована теорія суб'єкта9. 4. Теорія примусу, запропонована Т. О. Коломоєць. Саме наявність обов'язкової ознаки - можливості легального застосування примусу уповноваженими державними органами (особами) на чітко визначеній правовій базі дає можливість розглядати публічне право як підґрунтя примусової діяльності, а розподіл права на публічне та приватне як новітній критерій для виділення різновидів державно-правового примусу10. З наведеного ми можемо зробити висновки, що запропоновані вище критерії, окремо не можуть вважа тися як основні, що впливають на поділ галузей права на публічне та приватне. Тепер слід з'ясувати питання, які ж критерії слід вважати визначальними для поділу права на галузі. Галузь права слід відносити до юридичних конструкцій, існування яких пов'язується із системою права, його структурою (внутрішньою будовою). Зазначена категорія об'єктивує певну якість права із чітко визначеними кількісними ознаками. Йдеться, перш за все, про однорідну сукупність норм права, які ідентифікуються як за рахунок власної юридичної природи, так і за рахунок зовнішніх чинників. Щодо критерії поділу права на галузі, то тут серед науковців загальновизнаними вважаються предмет та метод правового регулювання11. Із часом правники дійшли обґрунтованого висновку щодо недосконалості критеріїв виділення (визначення) галузей права. Поряд із концептом галузі права в юриспруденції застосовується поняття "галузь законодавства", в основі якого вбачають сукупність правових норм, зосереджених у нормативно-правових актах. Відтак, дискусії навколо цієї проблеми знаходили свого вирішення у площині співвідношення системи права і системи законодавства12. Із критикою наявних в літературі концептуальних підходів та поглядів до визначення галузі права виступає низка вчених. Так, О. І. Ющик, фактично запропонував відмовитися від ідеї поділу права на галузі, виходячи з предмета та метода правового регулювання. На думку цього вченого, основою утворення галузей права слід розглядати певне коло вихідних прав, під якими розуміються суб'єктивні права та юридичні обов'язки, що містяться у диспозиціях правових норм. За таких умов об'єднуючим для галузі права моментом вбачається узагальнена (родова) форма вихідного права - консолідоване вираження сукупності окремих вихідних прав13. П. П. Богуцький зазначає, «що бажання відійти у побудові системи права, визначення його компонентів, у тому числі - галузі права, від суспільних відносин, зосередившись виключно на нормативному матеріалі, тобто замкнувшись усередині норми права, необхідно визнати не лише науково необгрунтованим, а й безперспективним з точки зору функціональної характеристики права. Разом із тим, суспільні відносини, як предмет правового регулювання, позбавлені юридичного змісту, а тому не можуть бути домінантою у вирішенні внутрішньоправових проблем, до яких слід відносити проблему визначення галузей права»14. В. С. Нарсесянц для визначення галузі права використав наукову тріаду: об'єкт - предмет - метод правового регулювання. Об'єкт галузевої правової регуляції, на думку В. С. Нерсесянца, це, як правило, велика група однорідних суспільних відносин, яка становить окрему, відносно самостійну сферу суспільного життя. Предмет галузевого правового регулювання - це усталений у сфері правової регуляції особливий правопорядок (правовий режим), який визначається сукупністю однопорядкових (за їх регулятивно-правовими ознаками і характеристиками) норм права, що становлять право відповідної галузі. Предмет галузевого правового регулювання, галузевий правопорядок, галузеве право - складові предмета загального правового регулювання, загального правопорядку та усієї системи права в цілому. Метод галузевого правового регулювання (метод галузі права) - це сукупність прийомів, способів і форм вираження специфічних регулятивних якостей і функцій, притаманних нормам права даної галузі15. Таким чином, академік В. С. Нерсесянц, вживаючи поняття правового режиму, ототожнював його з предметом правового регулювання - сукупністю однорідних норм права. У свою чергу об'єкт правового регулювання виносився за межі права та визначався як сукупність суспільних відносин, що становлять окрему сферу суспільного життя. О.Ф. Скакун під правовим режимом галузі права розуміється особливий закріплений нормами права соціальний порядок, який визначається співвідношенням правових засобів, що його забезпечують16. В. Б. Ісаков зазначає, що для кожної галузі права є характерним свій режим регулювання, в якому концентруються не лише особливості галузевого методу, але й особливий соціальний статус відносин, що становлять предмет правового регулювання, Ю. М. Оборотов розглядає правовий режим більш широко, звертаючи увагу на можливість розмежування у рамках галузі загального та спеціального режимів17. Цілком слушною є позиція А. С. Спаського про те, що правовий режим повинен відображати специфіку (атмосферу) правового впливу, в якій існують інші елементи правової системи, бути правовою формою їх функціонування18. З наведених вище критеріїв поділу системи права на галузі правовий режим є тим феноменом, що формує систему права та визначає у її складі певні утворення із системними ознаками - галузі, підгалузі, інститути, субінститути. Можна стверджувати, що правовий режим являється й критерієм поділу права на приватне та публічне. Для галузей приватного права характерний свій приватно-правовий режим, для галузей публічного права - публічно-правовий. Правовий режим галузі права складається з великої групи однорідних суспільних відносин, які становлять окрему, відносно самостійну сферу суспільного життя (предмет галузі права). Для правового режиму галузі права характерна особлива цілісна система регулятивного впливу, яка характеризується специфічними прийомами регулювання, особливим порядком виникнення і формування змісту прав та обов'язків, їх реалізації, специфікою санкцій, способів їх реалізації, а також дією єдиних принципів, загальних положень, які поширюються на дану сукупність норм (метод правового режиму). Дослідження ознак галузей права, їх правового режиму засвідчує використання для виявлення сутності цих юридичних категорій концептів інституціонального та функціонального порядків. Сукупність суспільних відносин, однорідних за своїм змістом та приналежністю, що зазнають правового регулювання (предмет правового регулювання), є не чим іншим, як соціально-визначеним інститутом. Способи, засоби та механізми впливу на зазначені суспільні відносини характеризують реалізацію головної функції права, у якості якої в юриспруденції справедливо визначають регулятивну функцію19. Як юридична цілісність галузь права є відносно замкнутою, автономною підсистемою правового регулювання. Головне її призначення - забезпечити стосовно певної області суспільних відносин специфічний режим правового регулювання - сукупність характерних за природою і специфічних за юридичним змістом правових засобів. Наявність подібного режиму дає можливість не тільки поєднувати норми права в одне ціле, надавати їм упорядкованого системного характеру, але й відрізняти одну галузь права від іншої. Юридичний режим характеризує правовий стан суб'єктів права; законні засоби реалізації прав і виконання обов'язків та державно-правові заходи, які спрямовані на забезпечення неухильної реалізації правових норм у конкретних правових відносинах. Завдяки юридичному режиму забезпечується ефективна дія як галузі права в цілому, так і кожного її компонента на рівні правових інститутів, підгалузей права (при їх наявності), конкретних норм. При характеристиці галузей права слід враховувати, що для їх виділення недостатньо користуватись критерієм єдності предмета і методу правового регулювання. Цей критерій, який добре спрацьовує у сфері цивільного і кримінального права, не може штучно застосовуватись при характеристиці усіх галузей права. Особливо це стосується нових галузей права - космічного, екологічного, інформаційного, будівельного, військового, транспортного та інших, де врахування їх правових режимів має особливо велике значення. Слід погодитися з П. П. Богуцьким, що «будь-яка дія соціальних інститутів, у тому числі - дія права щодо регулювання суспільних відносин, передбачає певний соціально-значущий результат, який завжди є присутнім у свідомості. Результатом вищого порядку стосовно права є забезпечення стану урегульованості відносин, досягнення соціального компромісу, рівноваги. Водночас, суспільні відносини виникають та існують у різних сферах соціуму, а відтак право здійснює свій регулятивний вплив відповідно до результату, який очікують суб'єкти відносин у конкретній сфері їх соціальної активності. В одних випадках таким результатом є реалізація майнових прав, в інших - захист життя, безпечних умов існування тощо. Соціально- значущий результат дії права - це мета правового впливу на суспільні відносини, яка є різною в залежності від тієї чи іншої сфери соціального буття»20. Мета правового регулювання є складовою правового режиму галузі права, обов'язковим чинником, який дозволяє поряд з іншими ознаками ідентифікувати ту чи іншу сукупність правових норм, які здійснюють регулятивну функцію стосовно однорідних за своєю соціальною природою суспільних відносин. У багатьох випадках саме мета правової дії чинних норм визначає склад учасників суспільних відносин, встановлює їх співвідношення, кореляцію поведінки. Мета правового регулювання встановлює об'єктивні межі дис- позитивності поведінки учасників правовідносин шляхом використання обов'язкових для них імперативних приписів21. Можна стверджувати, що приватна і публічна діяльність - це різні за своїм характером види людської діяльності. Приватна діяльність заснована на захисті та досягненні власного інтересу особи, на свободі її волі, виборі мети, інтересу та засобів досягнення, отриманні результату і процесу його здійснення. Особливі якості притаманні управлінській діяльності, що спрямована на організацію, створення умов для вільної і безперешкодної діяльності приватних осіб при досягненні їх інтересів. Публічна діяльність заснована не на забезпеченні власного інтересу органу управління, не на волі вибору, а базується на функціональній заданості мети22. Для цього у законодавстві чітко визначаються задачі і функції публічних органів, їх компетенція і повноваження, процедури створення і діяльності та відповідальності за перевищення меж компетенції того чи іншого органу публічної влади. Отже, відносини, що опосередковують приватну і публічну діяльність, відрізняються одне від одного за природою, за методами їхнього регулювання. Однак головне, що їх відрізняє є мета задля якої здійснюється публічна чи приватна діяльність, інтерес, якого прагнуть досягти учасники відповідних відносин. Цілком слушно зазначає П. М. Рабінович, що застосування визначення «інтерес», як критерію поділу права сьогодні має достатньо аргументовані застереження23. Публічний та приватний інтереси можуть співпадати, а можуть різнитися, можуть протистояти один одному, а можуть гармонізувати та й, власне, уре- гульованість приватних інтересів у відносинах навіть двох індивідів є ознакою правопорядку, а неурегульо- ваність таких відносин, конфлікт інтересів індивідів, який з необхідністю утворює підстави для втручання органів, уповноважених на застосування правових норм, завжди має публічний характер та є справою суспільства. Розглядаючи співвідношення понять «інтерес» та «мета» В. І. Крусс цілком слушно зазначає, що інтереси визначають існування та стимулювання досягнення мети24. Таким чином можна зробити висновок, що зміст суспільних відносин і мета правового регулювання публічного та приватного права зумовлюють різний характер способів, прийомів правової регуляції (методів регулювання), а тому їхні правові режими є різними. Однак в умовах інтегративного характеру сучасного стану існування та розвитку цивілізації слід вважати поділ системи права на приватне та публічне умовним. Сьогодні існує низка галузей права, які мають ознаки як публічно-правові, так, одночасно і приватноправові, наприклад трудове, земельне, податкове право, право інтелектуальної власності та ін. Перелік цих галузей не є вичерпним. Сьогодні такі галузі права вважають комплексними. Обрання у якості критерію поділу системи права на галузі правовий режим, дозволило поділити правову систему на фундаментальні, профілюючи та комплексні галузі права. Фундаментальними (базовими) галузями права слід вважати конституційне право, цивільне право, кримінальне право, адміністративне право. Профілюючі галузі права поширюють свій регулятивний вплив на певні сфери соціального буття з використанням лише їм притаманного юридичного режиму. Перелік таких галузей права не є постійним, оскільки його визначити неможливо з об'єктивних причин - через розвиток права, його динамічний характер, зумовлений цивілізаційними процесами. Комплексні галузі права поєднують у собі як публічно-правові інститути, так і приватно-правові.