3. Теорія "чесності з собою" у творах вв. На прикладі "чесність із собою", "мементо","щаблі життя"

ЧЕСНІСТЬ ІЗ СОБОЮ

В.Винниченко відмежовується від поетики й типажу героїв реалістично-побутової школи й виводить на сторінках своїх романів тип нового героя, на думку багатьох тогочасних дослідників, антигероя, який відкидає існуючі моральні цінності й пропонує інший шлях до щастя й внутрішньої гармонії: власну мораль - “чесність з собою”. його творча еволюція позначена все зростаючою увагою до дисонансів людської душі, які виявляють себе, нерідко з

руйнуючою силою, передусім у сфері стосунків з найближчим оточенням. Це суперечності між обов’язком і потребами дійсного життя («Дисгармонія»),між «я» і «ми» («Великий Молох»), загалом між уявленнями та вчинками,неприйнятними з точки зору усталених моральних норм і цілком можливими в світлі теорії чесності з собою («Щаблі життя», «Чесність з собою»,

«Memento», «3аписки Кирпатого Мефістофеля» та ін.). Пояснюючи у відкритому листі до читачів і критиків суть своєї морально-етичної концепції, Винниченко твердить, що бути чесним із самим собою означає в нього не догоджати «скверні», а узгоджувати, поєднувати в одне ціле всі сили душі, домагаючись їх концентрації та раціонального застосування. «Я

умышленно употребил «честность», а не «гармония» с собой, — пояснює автор. — Этим я хочу одновременно сказать о разрыве с моралью старой («нечестность с другими», как говорят критики) и о сознательном гармонизировании своих чувств, опыта, мышления»

У центрі роману “Чесність з собою” ми бачимо сильну, цілеспрямовану, активну особистість, майже надлюдину - Мирона Купченка. Він з’являється перед читачем із уже сформованим характером. Як героєві вдалося досягти такого рівня свідомості, залишається таємницею, він зображується з точки зору суб’єктивної самореалізації і виступає суб’єктом естетичної дійсності твору.

Мирон Купченко стоїть по той бік добра й зла, ці категорії для нього відносні, він поділяє думку : що для одного добро, те для іншого зло. Персонаж керується власними “істинами”, але не виключно особистою користю. Керівництвом до дії для нього стає доцільність, необхідність даної акції в певній ситуації. Мирон Купченко переконаний, що ніколи не помиляється. Він сам є законодавцем моралі для себе, й це ставить його в опозицію до суспільства та влади, які, згідно з положеннями екзистенційної філософії, відчужують особистість, прагнуть перетворити її в знаряддя, засіб чи функцію.

В.Винниченко, так само як філософи-екзистенціалісти, вбачає в свободі людини вищу життєву цінність і тлумачить людське існування як драму свободи, бо на кожній фазі самоствердження особистості існування залежить від її конкретного вибору й рішення. Мирон Купченко є екзистенціальним героєм, який відчуває відповідальність за те, що відбувається з ним самим і з іншими людьми. Реалізація свободи інших людей і своєї передбачає для Мирона Купченка можливість переступити через закон і постулати суспільної моралі: 1) він прискорює смерть матері, щоб позбавити її страждань, 2) грабує поміщиків Кисельських з метою допомогти родині Щербин, 3) закликає громадськість переглянути своє ставлення до проституції й визнати цю “професію” потрібною й не гіршою за інші. Отже, в систему морально-психологічної характеристики героя письменник вводить мотив учинку, його соціального значення.

У романі “Чесність з собою” В.Винниченко “проголошує” гімн силі й цільності, малює на прикладі Мирона Купченка той ідеал, до якого у відповідності з логікою характеру персонажа слід прагнути. Інстинкти, розум, совість перебувають у гармонії, на шляху Мирона немає таких перешкод, які могли б зупинити його, він виходить переможцем з усіх “кризових” ситуацій. І хоча залишається осторонь колективу і стає об'єктом осуду й зневаги багатьох, це не виводить його зі стану рівноваги, він є самодостатньою особистістю. Очевидно, в реальному житті таких типів не існує. Купченко є носієм певної сконструйованої тези, яка стає рушієм у стилі його поведінки. В.Винниченко створив образ героя з власною моделлю особистісного буття, який своїм життям декларує основний етичний принцип, який на той час склався в письменника - “чесність з собою”.

В.Винниченко, зав’язуючи нитки стосунків головного персонажа з іншими, апробує теорію “чесності з собою” в різних ситуаціях, “приміряє” її до різних людей. До чого це призводить, бачимо в кінці роману. Згідно з художньою логікою автора, люди, хворі душевно, які страждають від неврозів і психопатологій, не можуть бути “чесними з собою” і саме тому  помирають, визнавши свою непристосованість до життя й внутрішній розлад (Віра Кисельська, Тарас Щербина). Але ж не Мирон Купченко штовхає їх в обійми смерті! Навпаки, він намагається вселити в Тараса  віру в життя, допомогти йому позбутися мук сумління й досягти внутрішньої гармонії. Однак Тарас прагне розділити неподільне єство людини на тіло й душу, яку відкидає. І саме факт переконаності у відсутності в людей духовних цінностей, у їх незмінному лицемірстві наближає його до смерті.

На прикладі Дари ми бачимо поступове моральне відродження людини під впливом ідеї ”чесності з собою”. Її характер подається в розвитку, вимальовується ступенево. Але, оскільки героїня робить тільки перші кроки до “чесності з собою”, вона не може “коригувати” долі інших людей,  як Мирон Купченко. Щоб прийти до “нової моралі”, Дара вдається до експерименту.

Мирон Купченко і Дара протиставляються всім іншим персонажам. Вони приречені на самотність і відірваність від загалу, вивищуються над соціумом, який не здатний зрозуміти їх. Це, на думку В.Винниченка, люди майбутнього, адже тільки сильні, цілеспрямовані особистості можуть творити революції й будувати новий лад. Щоб змінити віджилий соціальний устрій, необхідно самому змінитися. Через самовдосконалення людини можливе вдосконалення суспільства загалом.

“Оскільки світ неостаточно такий, який він є, - зазначає К.Ясперс, - людина сподівається знайти спокій уже не в трансцендентності, а в світі, який вона може змінити, вірячи в можливість досягнення довершеності на землі”1. У дусі екзистенціалізму ”нові люди” В.Винниченка відмежовуються від стереотипів закостенілої моралі, прагнуть  самовдосконалення й живуть згідно з теорією “чесності з собою”. Можна сказати, що вони керуються такою екзистенційною тезою: ”те, що жоден бог за тисячоліття не зробив для людини, людина робить сама”2.

Дисертант зіставляє образи героїв В.Винниченка з персонажами інших письменників: Мирон Купченко - Родіон Раскольников (роман “Злочин і кара” Ф.Достоєвського), Дара - Анеля Ангарович (повість “Для домашнього огнища” І.Франка).

ЩАБЛІ ЖИТТЯ

До жанру інтелектуальної драми належить п'єса  “Щаблі життя” (1907), яка певною мірою розвиває філософічні мотиви“Дисгармонії”. Основним засобом піднесення драматичної дії до філософічної символіки є публіцистичні монологи центрального персонажа – Мирона. Це він в розмові з господарем дому, де служить репетитором, вдається до образної тиради, квінтесенцією якої стає винесена в заголовок метафора, що образно узагальнює дійовий плин. Втім у своїх зовнішніх вимірах ця п'єса наближається до добротної побутової драми. Колоритність постатей, невіддільна від виразного розкриття не лише їх соціальної типажності, а й найтонших нюансів психології та фізіологічних відчуттів (емоційно загострені або й хворобливі стани, еротичні прагнення тощо), свідчить про явне переростання реалістичної фактури твору  в натуралістичну. На відміну від “Дисгармонії” дійовий плин в “Щаблях життя” не так явно розпадається на окремі епізоди. Тут сюжет родинної драми досить міцно злютований із переплетених ліній життєвих доль окремих персонажів.  Але не лише пов'язаний з постаттю Мирона, так би мовити, вищий сюжет, а й перегук окремих сцен родинно-побутового сюжету надає драматичній дії особливої глибини та об'ємності. Чи не кожен з персонажів твору, чітко окреслений з допомогою пластично виразних психологічних штрихів, разом з тим тяжіє до особливої підпорядкованості провідній своїй характерній рисі, а відтак до узагальненої маски, до засобів, близьких для театру маріонеток. Миронова ідея “чесності з собою” за всієї своєї  нестандартності виявляється суголосною ідеї прибуткового господарювання (Сидір Маркович), ідеї відмови від власного коріння задля примарного аристократизму (Акулина Автономовна), ідеї свободи від будь-яких ідей (Жорж)… Автор не переходить  грані, за якою персонаж-маска, персонаж-маріонетка втрачає  життєву плоть, у драматурга, так само як і на рівні взаємодії “нижчого” й“вищого” сюжетів, на рівні окреслення персонажів здебільшого превалює тонка гра згаданих натуралістичних та узагальнюючих аспектів.

Мирон від захоплення ідеями революції соціальної переходить до проповіді революції індивідуально-духовної, шлях до якої відкриває “чесність з собою”, прагнення вивищитись над певною облудністю суспільних стереотипів, звільнити від них власну істоту. Образ цей амбівалентний – прагнення Мирона до нових обріїв криє й захоплення, і осторогу. Постать Мирона  експериментальна, причому ця експериментальність є не просто способом досягнення художньої образності, а невід'ємною рисою цієї образності. Про це пише Данило Гусар Струк  .

Експериментальність, властива п'єсі, зумовлює таку її стильову особливість як наголос на ігровій стихії драматичної дії. Причому це інтелектуальна гра, покликана висвітлити складну взаємодію абстрактних понять і життєвих реалій. Ігрова стихія невимушено  поєднує різноманітні аспекти образного ладу. Автор досягає високого рівня ілюзії психологічно-побутової достовірності й здебільшого тонко та ненав'язливо (з допомогою таких засобів як публіцистичні монологи, біблійні ремінісценції, смислові перегуки окремих сцен)  деформує її. Побутова фактура п'єси сягає ширших обріїв завдяки включенню її в нетрадиційну художню систему. Стихія інтелектуальної гри невіддільна в творі від  закоріненої в мітологічні традиції часо-просторової символіки, символіки взаємодії минущого й вічного, профанного й сакрального, горизонтального й вертикального тощо. Винниченкові “Щаблі…” мають виразний стосунок до архетипу сходження, присутнього в багатьох мітологічних системах (біблійні ремінісценції п'єси з цього погляду цілком промовисті). 

Реалізм п'єси, про який пишуть деякі дослідники, оманливий. Сприйняття “Щаблів життя” як реалістичної драми, в якій Миронові відводиться роль резонера, призвело до непорозумінь. Найбільш одіозними з цього погляду є статті С.Єфремова“Літературний намул”, а згодом “Гнучка чесність” . Художня незглибимість твору відкриває можливість широкої шкали його трактувань. Але ці трактування будуть більш плідними, якщо враховуватимуть, що “Щаблі життя” – це модерна інтелектуальна драма, в якій художній інтелектуалізм пов'язаний з наголосом на ігровій стихії драматичної дії й постає з вишуканого перегуку натуралістичних та символіко-філософічних аспектів образного ладу.

МЕМЕНТО

Досліджуючи нову мораль, яка передбачає боротьбу проти тієї шкаралупи, в яку затиснуто людську душу, В.Винниченко іноді доводить своїх героїв до абсурдних, з точки зору здорового глузду, вчинків. Так, у п'єсі "Memento"- це запорука гармонійного існування особистості. Цій проблемі й підпорядкована конфліктна схема драми. Сюжети роману засвідчуэ що ціннісні орієнтири одних героїв не збігаються з ціннісними

орієнтирами інших. Ці опозиції відбивають різні типи морального самоутвердження: у чоловіків – це тривога провини, в жінок – опір тому засобові, яким чоловіки намагаються подолати свою тривогу. Ним є «чесність з собою».

Стрижневе місце займає творче переосмислення усталених поглядів, їх деструктивного впливу на гармонійність існування людини в соціумі. Погоджуємося з твердженням В. Вишинського про те, що прагнення «по-новому осмислити зужилі моральні категорії спонукає В. Винниченка до всебічного соціально- психологічного дослідження життя тогочасного українського суспільства».

«Memento» є оригінальним втіленням характеру антигероя. Позбавлена героїчних, виняткових якостей постать Василя Кривенка у драмі В. Винниченка Центральний персонаж драми наділений самобутнім характером, втілює нові духовні устремління та тенденції зображуваного історичного періоду. Василь Кривенко розвиває свою теорію виховання здорових нащадків. Він намагається залишитися вірним своєму принципові “чесності з собою”. Зусиллям волі, суто раціональними аргументами (мовляв, новонароджений, вирісши, буде все одно нещасним) він сподівається перемогти “темний, сліпий, животний інстинкт” - материнський і батьківський. Не визнаючи нічого над власними принципами, він усвідомлює, що ані духовно, ані матеріально вони з Антониною не можуть забезпечити майбутню дитину. Тому її народження спричинило б його особистісну трагедію, призвело б до втрати сенсу життя. Утверджуючи самоцінність кожної особистості, Василь мріє про досконалого нащадка, який зростатиме в атмосфері, побудованій на взаємній любові батьків, на самопожертві один до одного, де кожний несе відповідальність за благо інших. У цьому він бачить шлях до формування нової ґенерації, яка утворила б ядро сильної, здорової нації. Добропорядний лицемір і цинік, дізнавшись про вагітність своєї невінчаної з ним дружини Антонини, без найменшого докору сумління, без крихти сумніву й будь-якої морально-духовної провини та спокути за здійснене спочатку пропонує їй позбутися народження небажаної для нього дитини, а згодом із садистською насолодою спостерігає біль і звідчаєність матері, коли та страждає коло застудженого ним же хлопчика-його сина. Саме в цій драмі чи не вперше є сутнісним конфлікт, який ґрунтується на біологічних чинниках, де материнський інстинкт, материнське начало героїні беруть гору над її коханням у найбільш критичний момент її життя. 

Автор головну увагу звертає на внутрішньопсихологічний конфлікт Василя Кривенка, який змушений вибирати між сповідуваним принципом "чесності і усвідомленням факту народження дитини, якої він не бажає" .Чоловічий дискурс любові у драмах В.Винниченка переважно перебуває по той бік соціальних норм і базується на свободі вибору і акті доброї волі. Але водночас заводить у ситуацію етичного парадоксу, оскільки сенс любові полягала в тому, щоб заполонити серце іншої вільної людини, а як тільки цього досягнуто, вільний перетворюється на раба, хоч первісний намір був любити вільну людину. Відтак починаються утопічні пошуки "вічної гармонії". Саме в такій ситуації опинився Кривенко, герой "Memento", 

Добропорядний лицемір і цинік, дізнавшись про вагітність своєї невінчаної з ним дружини Антонини, без найменшого докору сумління, без крихти сумніву й будь-якої морально-духовної провини та спокути за здійснене спочатку пропонує їй позбутися народження небажаної для нього дитини, а згодом із садистською насолодою спостерігає біль і звідчаєність матері, коли та страждає коло застудженого ним же хлопчика-його сина. Саме в цій драмі чи не вперше є сутнісним конфлікт, який ґрунтується на біологічних чинниках, де материнський інстинкт, материнське начало героїні беруть гору над її коханням у найбільш критичний момент її життя. 

Висновок

Моделі характерів В.Винниченка тяжіють до неореалізму: в них значно потужніше, ніж у традиційно реалістичних, виявлене авторське суб’єктивне начало, вони є носіями ідеї, а тому більш узагальнені. Такі моделі характеротворення письменника постали на ґрунті модернізму, його естетичних засад і художніх принципів.

Для всіх романів В.Винниченка 1910-х рр. характерна певна модель образу героя: це інтелігент, який здійснює переоцінку моральних цінностей, прагне перебудови світогляду людини й суспільного устрою, намагається бути законодавцем власного буття. Письменник вдається до творчого експерименту: створивши “нову мораль” - теорію “чесності з собою”, прагне з’ясувати, чи здатна людина досягти щастя, внутрішньої гармонії, коли керуватиметься власним моральним законом. У центрі кожного роману стоїть інтелігент - проповідник концепції “чесності з собою”, яка, однак, варіюється, розглядається в тому чи іншому ракурсі, реалізується по-різному. Центральний персонаж роману з’єднаний ниточками інтересів з усіма іншими дійовими особами, яких так чи інакше стосується теорія “чесності з собою”, що є провідною ідеєю й засобом конструювання характеру “нової” людини в  романах  В.Винниченка 1910-х рр. Письменник перевіряє істинність думок і уявлень своїх персонажів, вибудовуючи такі сюжети, в яких його герої дістають можливість “на практиці” перевірити свої припущення. Таким чином, В.Винниченко визначає межі свободи особистості в кожному конкретному випадку і прагне в епіцентрі художнього дослідження дійсності поставити питання про співвідношення особи й суспільства.

У кожному персонажі романів зримо проступає його людська індивідуальність - вроджена й набута, тобто органічно закладена від природи й зумовлена всіма пережитими перипетіями. Ідейно-емоційна спрямованість характерів у романах В.Винниченка особливо відчутна й відображає переконання самого письменника. Освоєння характеру інтелігента з точки зору його спроможності до самоорганізації й самовдосконалення приводить В.Винниченка до думки розкрити психологічну складність цього характеру, в якому закладені можливості вияву й реалізації різних психічних типів і моделей поведінки.

Герої романів, які сповідують “чесність з собою”, у ставленні до інших персонажів керуються критерієм корисності: чим більше “егоїзмів” вони здатні задовольнити, тим більше їх будуть любити й поважати. “Нові люди” В.Винниченка, попри те, що наполегливо займаються самоаналізом і самоорганізацією, також беруть участь у житті тих індивідів, що поряд з ними, прагнуть допомогти їм уникнути “нечесності з собою”, досягти гармонії думки, почуття й вчинку, переступаючи при цьому через стереотипи закостенілої моралі. Мирон Купченко виступає благодійником родини Щербин (“Чесність з собою”), Яків Михайлюк втручається в життя Панаса Павловича Кривулі й Олександри Михайлівни, Нечипоренка й Клавдії Петрівни (“Записки Кирпатого Мефістофеля”). Але “допомога” кожному персонажеві має своє підґрунтя й відтінки, дає різні результати. У такий спосіб В.Винниченко виявляє доцільність “чесності з собою” в тій чи іншій ситуації.