4. Трагедія укр народу під час поразки нац.Револ. В 1918 на прикладі твору між двох сил

Вислів Володимира Винниченка про те, що українську історію не можна читати без брому, стосується й історії розвитку літератури 20-х-30-х років XX ст. Талановиті письменники змушені були зробити вибір в умовах тоталітарної системи: час служити їй, чи відстоювати свої погляди, переконання і бути приреченим на тавро «ворога народу». В. Винниченко залишався вірним своїм ідеалам, намагався знайти відповіді на поставлені добою революції питання. Чому члени однієї родини в складних перипетіях історії стояли часто по різних боках барикад? Де коріння національного розбрату? Осмислення витоків народної трагедії втрати української державності в 1918 році - Винниченко зробив у п’єсі «Між двох сил». Події в драмі відбуваються в Києві в період його окупації більшовиками на чолі з Муравйовим. Письменник відтворив протистояння між носіями української національно-визвольної ідеї та апологетами класової боротьби, що здійснювалося під гаслами великодержавного російського шовінізму. Українськими патріотами у п’єсі виступають залізничник Микита Іванович Сліпченко, його сини Марко й Арсен, зять Панас Антонович. Прихильниками класової боротьби є Софія та Тихін. Трагічними змальовані образи поета Панаса та Софії. Панас не дозволяє зробити з себе іграшку в руках будь-яких політиків. Він захищає власне «я» скептичним ставленням до оточуючого, дотримується нейтральної позиції, бо усвідомлює небезпеку національного розбрату, який завжди допомагав ворогам української державності. Софія, пов’язавши свою долю з більшовизмом, залишилася по суті українкою. Чотири роки, проведені в столиці Росії, вона страждала за рідним краєм, мовою. «І яке щастя говорити по-своєму, наче плаваєш»,- вигукує героїня. Червоною ниткою проходить у драмі історія кохання Панаса та Софії. Воно не принесло їм щастя. Поетична душа Панаса поступово перетворювалась у рішучу позицію, а Софію огортав розпач. Панас дуже швидко зрозумів, що «вже не соціаліст». Але пояснити, переконати кохану жінку в оманливості її віри в національне та соціальне визволення не хотів. Це була своєрідна помста за окрадену любов. Пропонуючи Софії віддатися більшовику Грінбергу, щоб урятувати батька й брата, він малює картину приходу соціалізму: «Ведь вы только взгляните туда за окно: горы трупов отих подлых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы ато? Мальчики, дети, старики. К стенке - и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы - и к стенке. И как же не благоговеть перед вами, как не… не божеволеть? А? Ведь ато же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевистский, российский, самый настоящий». Отже, поступово Панас приходить до висновку, що необхідно стати на шлях послідовної боротьби з більшовизмом, який проводить цілеспрямовану політику знищення української нації. В образі героя драми В. Винниченко мав на меті показати людину, якій не байдужа доля рідного народу. Таким чином продовжена тема ролі митця в суспільстві. Головною є думка, що справжній патріот-письменник не може стояти осторонь національно-визвольної боротьби своїх співвітчизників. А життя Софії зупиняє свій стрімкий та хаотичний рух. Розчарувавшись у теоріях «щастя всієї людськості», жінка стріляє собі в скроню з револьвера, переданого рідним братом. Отже, опинившись між двох сил, Софія гине духовно й фізично. Це не випадково. Звернімося до творів Ю. Яновського («Вершники»), М. Хвильового («Мати», «Я (Романтика)»), де тема трагедії роду, роздвоєння особистості є наскрізною. Володимир Винниченко повернувся до нас, щоб послугувати своїми творами витравленню рабського духу. Актуальність драми «Між двох сил» безсумнівна, бо утвердження державної незалежності сьогодні потребує чітких орієнтирів на основі історичного досвіду.

Софію Сліпченко, цей контроверсійний образ у кращих традиціях Винниченкової драми, вважали і alter ego самого автора, роздвоєного між національним і соціальним ідеалами, і втіленням «людини революції», подібно до героїв Хвильового, Косинки, Яновського, Куліша, і «символом української інтеліґенції, що повірила більшовикам», і черговою жертвою фатуму, що переслідує українську історію - «свідомого і несвідомого зрадництва» (саме так визначає Ю.Бойко-Блохин основну проблему твору).Трагедія героїні полягає в тому, що за наявного стану речей узгодження розуму (який на боці «тих, що нищать старий лад») і почуттів (які за «рідну, любу і свою тепер землю») принципово неможливе. Тобто саме здійснення вибору на користь чогось одного неминуче зробить її людиною ущербною, а її ідеал - повік недосяжним. Тому вона відмовляється від кроку, який зробила решта героїв, розділившись на два табори. Ця опозиція розполовинила, зокрема, і її родину. I Тихон, і батько прагнуть порятунку України, проте син бачить його в площині класовій, у тому, щоб не «віддавати на поталу панам і буржуям», а батько вважає, що «буржуї - то якраз його приятелі-кацапи, жиди, ляхи», виводячи проблему в площину національну. Вибір між цими двома полюсами зробив для себе і Грінберг. Україна - його батьківщина, він «сам українець, родився й виріс на Україні», «влюблен в этот прекрасный, богатый язык», проте, вважаючи класову боротьбу вищою за будь-як особисті почуття, він віддає численні накази про розстріл своїх земляків. Руйнуючи традиційну моральну систему координат, стверджуючи відносність Добра і Зла, п'єса підкреслює дискретність, внутрішню суперечність понять про свободу, вірність, зраду тощо. Наприкінці драми до Софії, вже більшовицької начальниці, приходить делегація українських селян. Вони вихваляються, що «всі більшовики і тих українців (серед них) аж ні однісінького нема», але просять «прекратить свободу» і ще цікавляться, «чи вже скоро прийдуть ті гайдамаки... і повиганяють красногвардійонців у їхню Расєю», бо ті «чисто грабують народ». Надія на них ще й тому, що «ті гайдамаки нібито з наших таки людей, не кацапня».коли вона стала революціонеркою, сам обрав нейтральну позицію. Руйнуючи традиційну моральну систему координат, стверджуючи відносність Добра і Зла, п'єса підкреслює дискретність, внутрішню суперечність понять про свободу, вірність, зраду тощо. Наприкінці драми до Софії, вже більшовицької начальниці, приходить делегація українських селян. Вони вихваляються, що «всі більшовики і тих українців (серед них) аж ні однісінького нема», але просять «прекратить свободу» і ще цікавляться, «чи вже скоро прийдуть ті гайдамаки... і повиганяють красногвардійонців у їхню Расєю», бо ті «чисто грабують народ». Надія на них ще й тому, що «ті гайдамаки нібито з наших таки людей, не кацапня». Певно, для героїні це один із найтяжчих «моментів істини», бо прагнучи здійснити дві мети, вона навіч побачила руйнацію обох. Мріючи про нових «здорових і гарних людей», вона хотіла звільнити свою «двічі упосліджену націю». Але новий лад не розбудив у її земяках національної свідомості, лише розбурхав банальну архаїчну ксенофобію; він не приніс їм і матеріального добробуту, лише поміняв особу визискувача. У п'єсі є жахлива сцена, коли червоно-гвардійці розстрілюють на очах матері сина-гімназиста за вірність «самостійній Україні». Авторський підтекст очевидний: більшовицька ідея - той Молох, що потребує жертв, í його служителі не зупиняться перед тим, щоб забрати у матері її дитину. Але справа в тім, що ця сцена повторюється у п'єсі ще раз: старий Сліпченко наставляє на доньку револьвер, мати, Гликерія Хведорівна, кидається закрити її своїм тілом з криком «Не дам! He дам! Убивай мене!» Чи зупинило це служителів іншої ідеї?.. Унікальна особливість Винниченка-драма-турга в тому, що він не зупинявся, доки не доводив велику і загальновизнану істину до абсурду, а безглуздість розвивав доти, доки з її темряви на мить не проблисне істина. П'єса Винниченка швидше належить до жанру трагедії, ніж до драми, як це означив сам автор, бо головна героїня перебуває в класичній «ситуації фатального вибору», коли людина змушена вибирати не між добром і злом, а між злом і злом - обирати з двох по-рушень моралі одне. Цей трагізм людського існування здається неминучим, бо в дисгармонійному світі люди повік сповідуватимуть суперечливі ідеали і приноситимуть на їх вівтар одне одного. Цим вони лише посилюватимуть дисгармонійність, оскільки «трагедія полягає в тому, що суворе дотримання ідеалу призводить до суперечності з ним самим».