Філософія Античності.

1) Натурфілософи як представники Античності

Початки становлення естетичної теорії Давньої Греції пов'язані з архаїчним періодом (VI ст. до н. е.). Це час формування античного логосу, що постає єдністю чуттєвого та розумного начал людської природи. Ф. Кессіді характеризує філософське пізнання як "засноване одночасно на почутті й розумі, на інтуїції та логіці — на просвітленому почутті й "чуттєвому" розумі" [8, с. 110]. Цілісне бачення світу як досконалого й одушевленого космосу — естетичне бачення — визначило також потребу пізнати закони його будови. Формуюча здатність свідомості розвивалася від чуттєво-образних до понятійних форм відображення явищ. Прагнення пізнання й опису цих законів знаменує початок розвитку натурфілософії. О. Лосєв, визначаючи філософію античності в своєрідності її рис, зауважує: "Вся антична філософія є в кінцевому підсумку ніщо інше, як естетика" [10, с. 184]. Найвидатніші представники античної натурфілософії — Піфагор (582 — початок V ст. до н. е.), Геракліт Ефеський (бл. 530—470 до н. е.), Емпедокл (бл. 490—430 до н. е.), Демокріт (бл. 460— 370 до н. е.) були засновниками античної естетики.

2) Питання про першооснови (трансформація міфологічного питання «хто є творцем усього?» в філософське «що лежить в основі усього?»)

Це творець нового для української літератури типу роману – роману філософського насичення, який органічно синтезує філософські віяння (зокрема сковородинські) і глибинні пласти українського фольклору та міфології. Щодо останнього, то особливо важливим нам видається питання трансформації письменником у своїх творах традиційних міфологічних образів та мотивів у русло сучасних ідейно-естетичних та морально-філософських проблем.Специфічною рисою античної філософії є відповідність філософського способу мислення філософському способові життя. Тим більше, що своєрідність тієї чи іншої системи пов'язується з особистістю творця. У жодній іншій науці цей персоналістський момент не грає такої ролі: філософія у цьому відношенні схожа на мистецтво.

3) Дві лінії поглядів:

• від Макрокосмосу до Мікрокосмосу — досократики і Демокріт

• від Мікрокосмосу до Макрокосмосу — Сократ, Платон, Аристотель

Мікрокосмосу і макрокосмосу- інакше - людина і Всесвіт; вчення про паралелізм М. і М. - одна з найдавніших натурфілос.вигляді аналогія М. і М. - в натурфілософії досократиків, Аналогия между М. и М. амбивалентна: при аргументации от макрокосмоса к микрокосмосу (в человеке нет ничего, кроме космич. элементов) она может вести к натуралистич. антропологии и растворению человека в космосе (таков, очевидно, вариант Демокрита); при аргументации

от микрокосмоса к макрокосмосу нередко постулируется космич. «душа» или «ум» (Гераклит, Анаксагор, Платон, стоицизм), часто отождествляемые с имманентным панкосмич. богом («какое место в мире занимает бог, такое в человеке — дух, какое в мире — материя, такое в нас — тело», Сенека, Письма 65, 24); при этом познание мира или божества нередко выступает как самопознание (уже у Гераклита —см. «Познай самого себя»); в неоплатонизме космос растворяется в «душе», а «душа» — в «уме».

4) Мілетська школа — Мілет, Анаксімен, Анаксімандр

Мілетська школа (іонійська школа натурфілософії) — (давньогрецька) філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, одному з міст Іонії, у першій половині VI ст. до н.е. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом.

Натурфілософія стала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика. Вона вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе суще, а з чого це суще вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр — VI ст. до н. е.), Геракліт, елеати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокрит.