51. Італія після завершення наполеонівських війн. Політична роздробленість країни.

Вторгнення французьких військ в Італію супроводились повстаннями проти абсолютизму та олігархічних урядів, що полегшувало створення в Італії залежних від Франції республік. У 1797 р. Генуя була перетворена на Лігурійську республіку. З Ломбардії і сусідніх областей було створено Цізальпійську республіку. Похід фран. військ на південь Італії закінчився створенням у 1798 р. Римської і Неаполітанської республіки. У захоплених фран. військами областях було проведено реформи, скасовано право мертвої руки, ліквідовано майорати, секуляризовано частину церковних земель. Повалення колишніх урядів, встановлення республіканського ладу й деякі буржуазні перетворення були прогресивним явищем , але позитивне значення іх применшувалося підкоренням Італії французькому пануванн., пограбуваннями, насильством. Французьки окупанти забирали продовольство, фураж, гроші, картини, статуї ти інші витвори мистецтва. Ломбардію і Парму Наполеон обклав контрибуціями по 25млн. франків з кожної, Модени було стягнуто 10 млн., з Неаполя 80млн,. Села, в яких знаходили мертвих французів спалювали, влаштовували масові ростріли жителів.Після захоплення Рима почалися грабунки, пожежі. Уряди створених в Італії республік були маріонетками в руках французьких генералів. У 1802 П'ємонт приєднано до Франції . Наполеон у 1803 перетворив Італійську республіку на маріонеткове королівство й перейняв на себе титул італійського короля, а віце-королем призначив свого пасинка. До складу італ. Королівства ввійшло і Венеція, Генуя і Парма. У 1806 році фран. війська вторглися в Неаполь. Згодом до Франції була приєднана Тоскана, а в 1809р. Папська область. Неаполінівське панування в Італії супроводилося запровадженням французького цвільного кодексу, ліквідацією залишків особистої кріпосницької залежності селян, і скасування кріпосницької юрисдикції . Розвиток капіталізму в промисловості полегшила ліквідація цехів. Але пограбування фран. завойовниками гальмувала економічний розвиток. Народні маси потерпалм від податків і рекрутських наборів. Уряд Наполеона прагнув перетворити Італію на постачальницю сировини й на ринок збуту для фран. промисловості. Італія мала стати фран. колонією. Ввозити бавовняні тканини та шкіру та інші вироби дозволяло ввозитися тільки з Франції. Мито на довіз фран. виробів був зменшений у 1808р. в 2 р. Вивозили з Франції в 2 рази більше, ніж привозили у Францію італ. Товарів.. Наприкінці наполеонівського панування шовківництво й виробництво шовкових виробів в Італії переживало глибоку кризу. Цізальпійськам республіка з 1800р. сплачувала Франції по 2 млн. ліврів на місяць. Італійське королівство з 1807р. вносило до фран. держ. скарбниці по 30 млн. ліврів на рік, не враховуючи витрат на утримання фран. військ. Щороку з Італії у Францію текли величезні суми грошей, з яких лише незначна частини поверталася. Італійський народ платив наполеонівській імперії данину кров'ю. рекрутські набори з року в рік збільшувався. 1812 р.у військах Італійського королівства налічувало понад 31 тис.солдатів та офіцерів. Близько 30 тис. італійців брало участь у війні з Росією,і більшість з них загинула.

52. Революція 1848-1849 року в Італії та її політичні наслідки.

Революція в Італії стала яскравим прикладом боротьби за вирішення тих завдань, які стояли перед демократичною громадськістю всієї Європи в 1848-1849рр.; тут органічно поєдналися проблеми національного визволення й об'єднання країни, розв'язання соціальних проблем і демократизації суспільства шляхом створення представницьких органів, введення широких демократичних свобод. У революції брали участь усі верстви населення - прогресивне дворянство, поміщики, буржуазія, публіцисти, адвокати, професори університетів, викладачі шкіл, студенти, ремісники і робітники, селяни. Нижчі верстви італійського суспільства, поділяючи ідеї національно-визвольної боротьби, виступали також проти злиднів і зловживань влади та багатіїв. Особливістю революції в Італії стала участь у боротьбі за національне визволення монархів італійських держав. Такий широкий склад учасників революційних рухів, часто з протилежними політичними цілями, неминуче породжував гострі суперечності, які послаблювали революційний рух. Становище в Італії ускладнювалося втручанням європейських держав і відкритою інтервенцією. Політична роздробленість країни перешкоджала координації розрізнених революційних та антиавстрійських виступів. Це спрощувало окупантам придушення локальних збройних виступів.Початком революції стало народне повстання 12 січня 1848 р. в адміністративному центрі Сицилії м. Палермо. Селяни виступили проти поміщиків-латифундистів. Слабо озброєні загони повстанців вступали у кровопролитні сутички з королівськими військами, блокували шляхи, руйнували систему телеграфного зв'язку. Повстання перекинулося на всі населені пункти острова. Армійські підрозділи відступили і на Сицилії був створений Тимчасовий уряд. Події на Сицилії дали поштовх для активізації революційного руху в різних державах Апеннінського півострова. На боротьбу проти монархічних режимів піднявся народ Неаполітанського королівства, П'ємонт, Папська область, герцогства у Центральній Італії. Народні виступи супроводжувалися закликами до боротьби з австрійцями, за об'єднання країни та проведення демократичних перетворень. 29 січня 1848 р. неаполітанський король Фердінанд II змушений був видати указ про введення в країні демократичної конституції та надання широкої автономії Сицилії. 17 лютого демократичну конституцію було проголошено в Тоскані. У березні таку поступку громадськості зробили король П'ємонту Карл Альберт і Пій IX для Папської області. Тут було створено ліберальні уряди та обрано парламенти. Після довгих коливань 23 березня король П'ємонту Карл Альберт оголосив Австрії війну. Наступного дня він закликав жителів Ломбардії та Венеції приєднатися до його армії. Допомога мала надійти також від Парми і Мадени, де революціонери витіснили австрійців та змусили тікати власних правителів.Рішення Карла Альберта було дуже небезпечним, але відкривало перед ним перспективу очолити об'єднавчий рух та втілити в життя заповітну мрію Савойської династії - об'єднати під своєю владою всю Північну Італію. Водночас важливо було перехопити ініціативу в республіканських та демократичних сил. Однак погано приховані плани Карла Альберта натрапили на опозицію Фердінанда II та Карла II, які терміново відкликали свої армійські частини, послані на допомогу п'ємонтцям. Пій IX під тиском демократичних сил не міг відмовити Карлу Альберту в допомозі, але своїм посланням до кардиналів 29 квітня дав зрозуміти, що він не підтримує антиавстрійської війни, і намагався дискредитувати п'ємонтського короля перед жителями Ломбардії та Венеції, куди вступили п'ємонтські війська. У такій несприятливій обстановці об'єднані сили П'ємонту, Ломбардії, Венеції, загони Дж. Гарібальді почали бойові дії проти регулярної австрійської армії. Незабаром виявилися непідготовленість п'ємонтської армії до війни, брак у її генералів необхідного бойового досвіду та сміливого стратегічного мислення. Фельдмаршал Раденький отримав підкріплення і перейшов до активних бойових дій. Італійці зазнали низки поразок і відійшли до Мілана. Карл Альберт відмовився від оборони міста. П'ємонтські війська 6 серпня залишили місто і переправилися через річку Тічіно. Мілан залишили на розправу окупантам. Становище в Італії ускладнювалося. Італійські монархи та можновладці розчарувалися в революції й робили кроки для реставрації монархічних режимів. Неаполітанський король вчинив контреволюційний переворот і успішно воював за повернення Сицилії. Венеціанська республіка, де фактично була встановлена диктатура Д. Маніна, відмовилася визнати перемир'я з Австрією і продовжувала боротися з австрійськими окупантами. Демократичне крило революції було готове очолити революцію. Відмова Пія IX від активної боротьби з австрійцями підірвали його авторитет серед демократичної громадськості, лідери яких Дж. Мадзіні та Дж. Гарібальді закликали до встановлення республіки та політичного об'єднання Італії. В Римі відбулися вибори до Установчих зборів, які на своєму першому засіданні 5 лютого 1849 р. проголосили Римську республіку. 20 березня 1849 р. король П'ємонту Карл Альберт під тиском демократів заявив про припинення перемир'я з Австрією і початок бойових дій. Проте вже через три дні п'ємонтська армія була розбита австрійцями у битві поблизу Новарі. Карл Альберт зрікся престолу на користь свого сина Віктора Еммануїла П. Австрійці запропонували новому королю почесне перемир'я, оскільки в їхні плани не входила ліквідація Савойської династії, яка мала протидіяти демократам. Поразка П'ємонту ускладнила антиавстрійську боротьбу в інших регіонах Італії. Під час контрреволюційного перевороту в Тоскані влада перейшла до австрійського союзника Леопольда ІІ. Австрійці завдали поразки революціонерам у Ломбардії й оточили Венецію, яка оборонялася до серпня.Римська республіка опинилася в оточенні. Майже диктаторські повноваження отримав тріумвірат, де головну роль відігравав Дж. Мадзіні. Крім австрійців, на республіку наступали французькі війська, послані Луї Наполеоном Бонапартом. Тримісячна боротьба римських громадян проти регулярних військ завершилася на початку липня 1849 р. вступом у Рим французьких військ. Республіку було повалено і відновлено владу Пія IX.