2.3 Постмодернізм в творі «Солодка Даруся»
даруся матіос поетика постмодернізм
Образ головної героїні Дарусі подано в еволюції, в динаміці. Так, у розділі «Даруся» (Драма щоденна) маємо екскурси в минуле, де подано кілька ситуацій з життя головної героїні. Вони є важливими у розкритті загадки «солодкості» Дарусі. Засвоєні перші уроки життя: «Слабі на голову-то Божі люди», мама «не є слаба на голову», бо у неї (як і у Дарусі) «часом болить голова, бо вона падала з дамби»; «не встидно., якщо ти не злодій і не брехун». В останньому розділі подано «анамнез життя» героїні від народження і до ключового моменту. Характерною особливістю розділу є й те, що тут особисте переплітається з суспільно-історичним. А якщо точніше, то показано дисгармонію між особистим та суспільним. Рівень суспільної свідомості ниций та дріб'язковий: люд сліпий до горя, а язикатий до щастя й добробуту інших («Ніби запалася жива людина в землю безслідно – аж страшно думати, що таке могло трафитися в людному місці, і ніхто того й не помітив. Іншим разом курка розгребе грядку в сусідським городі – а на другому краю села вже вадяться про цю дурничку. А тут таке…» чи «Те, чого не треба, ці люди-юди видять і знають…Але така погана людська природа, добрий чоловіче…»).
Щастя – категорія загального, а не особистого, як це має бути. «А людині…щасливій, треба видіти всіх. І всі тебе мусять видіти. Тоді всі рівні». І це «є істинна житейська правда»! Людська зависть – головна зброя людини проти людини, така собі суспільна хвороба, надзвичайно інфекційна, всепроникна і всепоглинаюча. Вона, як лавина, змітає, знищує все на своєму шляху. Тому тих, хто не сповідує таких суспільних заповідей, називають дурними, слабкими на голову, ненормальними, причмеленими, тобто це так звані «соціумні викидні»: солодка Даруся, Іван Цвичок, Михайло і його чудо (Матронка), Анна.
Причину внутрішнього неприйняття суспільства Дарусею, її повстанської німоти у зрілому віці (у першому розділі подається лише одна вагома деталь «заплітає-розплітає давно поріділу сиву косу») слід шукати у дитинстві. Невипадково Марія Матіос подає величезний розділ про передумови, умови народження, виховання і перші повчальні, хоча й трагічні за наслідками, кроки солодкої Дарусі. Навіть назвою – «Михайлове чудо» (Драма найголовніша) – підтверджується ця думка: будь неладен отой червоний півник-льодяник, який офіцер смакував з такою насолодою!!!
Михайло з Матронкою, батьки Дарусі, дивували людей своєю поведінкою, способом життя. Хай навіть як не ховалися від них. Дивували, бо жили не так, як усі. Але «чи хто й справді наврочив, чи позаздрив, чи просто прийшов час гризоти і до цієї хати, хтозна», та негаразди й біди почали активно вриватися у їх сімейне життя. Як змінюється в селі влада, так життя молодого подружжя міниться горем-бідою: несподівано зникає Матронка (подано опис історичних подій червня 1940 року); знаходить Михайло дружину («А тут ще таке – нова влада селом спацірує та лиш кров холодить у жилах»); нові випробування подружжя – процес одужання, з'ясування причин зникнення дружини («А в Черемошнім колотилося, як під циганською спідницею»: нова влада порядкувала у селі, закриваючи Капетутерову корчму, Гершковий млин, школу перетворили в читальню, було вивезено десять сімей і т.д.); жорстокі підозри у зраді («коли б не війна, не швидкозмінне життя»: «в село повернулися німці, тепер уже з мадярськими жовнірами» на чолі з Дідушенком).І знову біда! Та ще й не одна! Дідушенком зі своєю командою «зліквідовано останню банду і її главаря»: було по-звірячому вбито Івана (він же Яструб), зовсім юну дівчину та батька Івана Юрка Огронника. Кров, що запеклася на скронях у хлопця й дівчини, нагадувала маленькі засохлі ружі (ружа як символ дівочої краси, цноти й чистоти, з одного боку, та символ крові, смерті – з іншого). А соснова шишка, що прикривала «руде волоссячко її срамоти» (чи Даруся «ніби висохла соснова шишечка»), символізує родючість та плодючість, з одного боку, й розцінюється як надгробне дерево. [2, 178]
Наступна ключова подія, що сталася, – самогубство Матронки. Коса, що, на думку сусідок, мала бути обрізаною по шлюбі («Жінка, що має чоловіка, – то не дівка, що вона розплітала косу, а Михайло…чесав її, як дитину»), є гріх як «спор із Богом». Тому відрізати косу – означало позбутися гріха та, втративши людські сили, звільнитися зашморгу суспільного (як символ дівочої цноти та незайманості стає довга сива коса у солодкої Дарусі). Розчарування жінки у бездіяльності Бога (»… як на таке дивиться Бог і чому він не карає недобрих людей…», «Чого він не відвертається від того, хто робить другому зле, а сам гараздує? Що я завинила Богові, що він прислав сьогодні мені в хату мого ката?..а він мені сьогодні з моєї дитини ворога зробив?»), несправедливостях життя остаточно зламали її скалічену душу. Епізод самогубства можна розцінювати як зав'язку («Відтоді Даруся втратила голос») або ж як кульмінаційний момент у межах третього розділу: сім'я в силу тих же об'єктивних суспільно-історичних причин зазнає краху, руйнації – біологічний зв'язок дитина-мати розривається.
Епізод з півником-льодяником мав негативно-формуючий вплив на головну героїню твору. Виділяємо два моменти, які мають причинно-наслідковий зв'язок: 1.» Ми дитину брехати не вчили»; 2. самогубство матері.
Суспільство не приймає тих людей, які займаються, на їх думку, не тим, чим слід – не п'ють горілку і не дуріють від того, не пліткують та не плетуть інтриги, не заздрять й не продають одне одного, не брешуть. Даруся тільки того, що не розмовляє з людьми та розмовляє з квітами чи на цвинтарі з батьком – дурна (солодка) («Бо понад усе їй хочеться жити на цьому світі, такому веселому, такому кольоровому і запашному» / «Вони думають, що вона німа. А вона не німа. Даруся просто не хоче говорити».); Іван Цвичок – звичайний собі чоловік, тільки й того, що «прирослий до піднебіння язик», «а що посмішкувалися над Іваном – так то не дивно: у цім краї посміювалися над усіма». Іван виготовляв гарно, як і Гершко, за принципом: «Ніж говорити, що думаєш, краще у дримбу грати». Великим потрясінням як для Михайла, так і для Івана стали обвинувачення у злодійстві. Та вже коли Іван пристав до солодкої Дарусі – ото завдали вони роботи сусідкам надовго: «Хіба нормальна людина буде отак сидіти посеред білого дня і слухати, як дурний у дримбу грає?. Господар не для того, щоби у дримбу жінці грати» (Варварка). Господар для того, щоб нерви мотати чи попід хатою ганяти – ось свята реальність!
Розуміння, щире бажання допомогти (обгородити могилку, вилікувати Дарусю), внутрішнє споріднення душ, спільна мова – єдині та результативно-дієві психоаналітичні засоби впливу на солодку Дарусю і їй подібних. Проте, як ми бачимо, і Даруся, й Іван Цвичок, поміщені у таке середовище, приречені на самотність і вигнання.
Отже, історія, як виявляється, справді їде колесами по людських душах і тілах. Якщо людина постає в одній іпостасі, то історія, як і життя, мінлива, як трояка-ружа: «то чорне тобі покажеться, то жовте, а там, дивися, загориться червоним; ніколи не знаєш, яку барву завтра уздриш; чекаєш одної, а воно тобі показує другу». Історичний процес обмежує людину, бо диктує або ж нав'язує власні ідеали й принципи життя. Хочеш суспільного визнання – приймай і живи за ними, а хочеш суспільного вигнання – живи за своїми ідеалами. [6, 22]
«Але це таки правда, що нікому так не є погано, як нашим ворогам, коли нам добре.» Такий суспільно-історичний устрій має руйнівний вплив на людину, яка відстоює право на власне життя. Коли це виявляється неможливим, людина замикається у власному світі, вона відмежовується від зовнішнього (закриваються щільно вікна і двері), створюючи таким чином «світок у Всесвіті». Але, як не парадоксально, відмежуватися, розірвати отой біологічний зв'язок з історичною колісницею неможливо; ти зв'язаний з нею намертво. Така людина приречена.
Роман Марії Матіос «Солодка Даруся» називають українською історією 30-х-70-х років XX століття в її буковинському й галицькому ареалах. Твір письменниці вводить нас у розуміння життя гуцулів як об'єкта дискримінаційної політики за різних окупаційних режимів, передає напружені стосунки, що існували в Буковині й Галичині між українською більшістю і румунською, німецькою, радянською адміністрацією, переломлення у філософії, психіці, світогляді, сприйнятті світу, які відбуваються в людей під час карколомних історичних подій. [23, 65]
Роман Марії Матіос «Солодка Даруся» – закодоване бачення світу – дає читачеві ключі до скарбниці людських почувань у межових ситуаціях, допомагає глибше пізнати свою землю, могутнє генетичне коріння народу. Враження від сприймання тексту дуже сильне: картинно все відчувається й уявляється, додається емоційний музичний ряд. Атмосфера твору дає можливість реципієнту зануритись у той історичний час і пересвідчитись у справедливості анотаційного слова до роману: «…історія і кожна окрема людина за всіх часів і режимів пов'язані одною пуповиною, а гріх і його спокута – явища майже осяжні, матеріальні. Це вражаюча, приголомшлива розповідь про безпощадні жорна історії, невитравлюване людське зло і незнищенне добро водночас, про природну толерантність людей різної крові і націй у часи історичних катаклізмів та про незбагненні пристрасті маленького людського серця».
Авторська дефініція роману «Солодка Даруся» – драма на три життя. Твір Марії Матіос складається з трьох частин, трьох мозаїчних картин: «Даруся» – драма щоденна, «Іван Цвичок» – драма попередня, «Михайлове чудо» – драма найголовніша. Вони створюють монолітний сплав двох часових площин. [29, 60]
Відзначаємо: роман Марії Матіос «Солодка Даруся» – оригінальне явище в нашому мистецькому житті. Він і за будовою, і за внутрішньою трагедійною напругою, і за структурою розкриття образів є неповторним. Письменниця виступила новаторкою, увівши новий жанр роману-драми в українській літературі. Читачів зачаровує майстерне поєднання двох шарів оповіді – літературної й діалектної, позначених елементами кінематографічності й драматургійності. Дмитро Павличко відзначав: «Такого стефанівського лаконізму, лексичного багатства, взятого з гуцульського діалекту села Розтоки, де виросла Марія Матіос, у нашій прозі ще не було. А як було, то хіба лиш під пером покутських класиків, але й там літературна мова й діалект не були так органічно поєднані, як це бачимо у «Солодкій Дарусі». [19, 59]
Марія Матіос уміло вплітає в епічну тканину роману сцени з різними думками черемошнянців про головних персонажів – Дарусю, Івана Цвичка, Матронку й Михайла, що надає твору соціального звучання, розширює його епічні й драматичні рамки. їхні колоритні, інтонаційно забарвлені голоси звучать у дискурсі оповідача як у фільмі Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» позакадрові розмови – оцінні судження про головного героя Івана Палійчука.
Перехід від драматичних діалогів до авторської розповіді і навпаки сприймається реципієнтами як перебазування в іншу художню структуру. За допомогою таких комбінацій моделюється художній універсум роману. Така епічно-драматична організація тексту дозволяє нам власне й зробити висновок, що «Солодка Даруся» – це роман-драма (романна драма).
Марія Матіос у романі «Солодка Даруся» обертає такі ключові поняття філософської системи екзистенціалізму, як абсурдність світу, відчуженість людини від суспільства, її «закиненість у ворожий світ», межові ситуації, страх, самотність, неспокій, жах, відчай, внутрішній біль, проблема вибору в особливості художнього стилю. [8, 78]
У «Дарусі» – драмі щоденній – події відбуваються в буковинському селі Черемошне десь у 70-х роках XX століття. Дарина, головний персонаж твору, німа, каліка. Про неї односельці думають, що вона несповна розуму, а тому роками сміються з нещасної й хворої, називаючи її «солодкою Дарусею». [7, 25]
У селі пам'ятають, що колись мала дівчинка підступному енкаведистові за льодяники-півники розповіла, як її батько – колгоспний заготівельник – добровільно віддав бійцям УПА молочні продукти (масло, сир, бринзу, сметану). Довірлива, щира дитяча оповідь про нічних вуйків, які не били її тата й вікна в хаті, послужила ворогові, призвела до втрати родини. Тепер Даруся щиро кається у своєму гріхові. Вона має напади дикого головного болю, який нищить її. [32, 41]
Даруся рятує себе, як може. Коли водою, коли землею, коли травами. Бо понад усе їй хочеться жити на цьому світі, такому веселому, такому кольоровому і запашному. Коли вона здорова – надолужує той час, як звивається від болю. Вона не хоче згадувати про нього, бо така вже зболена, що не знає, як іще ходить своїми ногами».
Ніяких особливих подій у герметичному Дарусиному житті, здається, і немає. Усе подається крізь плин свідомості героїні: вона думає, бо «не вміє не думати», вона згадує своїх тата й маму і дитячі пустощі з сусідським Славком, «стоїть у холодній купелі осені і бореться із цвяхами, забитими в голову чиїмось важким, безсердечним молотом», плаче, «поклавши непокриту голову в самотню червону айстру». [20, 107]
Для Дарусі особливою подією є збирання і її похід до тата на могилу – епізоди приголомшливої сили в щоденній драмі Марії Матіос. Письменниця розповідає, як сирота цілісінький день збирається на цвинтар. Вона готує великодній кошик із сиром, маслом, молоком, хлібом, продумує, що має сказати татові. «До тата Даруся йде тільки серединою вулиці, їдуть машини, йдуть фіри, тягнуться люди – Даруся знає своє: вона по дорозі до тата – княжна». Дівчина розкладає на могилі принесені гостинці, утішається татовим голосом, що проривається до доньки з підземелля. [30, 52]
Марія Матіос подає незвичайної вражаючої сили картину – епізод вилітання Дарусиної душі на татовий поклик. До речі, з наукових праць знаємо, що в окремих людей відбувається вихід і повернення душі до тіла. Письменниця про це пише так, начебто вона сама в житті спостерігала за цими відчуттями. Чесно. Холоне кров у жилах, коли читаємо: «Дарусі здається, що бідна душа на якийсь час залишила її і полетіла на татовий голос. [31, 48]
Лишилося одне тіло, нібито й не Дарусине, не зболене і не зчорніле, а чиєсь чуже, незнане холодне тіло, по якому весело снують мурашки. Вона сидить, завмерла, майже не дихаючи, із заплющеними очима, ніби боїться, що ось-ось душа вернеться назад в її тіло, але вже без татового голосу. А голос пливе звідусюди, як призахідне сонце, – лагідне, недокірливе, терпляче. І Даруся схиляє таку ясну тепер, покірну голову, сама не знаючи перед ким: чи перед сонечком, чи отим голосом, що пеленає з ніг до голови, ніби хоче зігріти, чи налюбити, чи нажаліти…».
Висновок
У результаті проведеного дослідження з’ясувалося: кожен митець слова має свою творчу манеру, художній світ, стиль. Щоб бути неповторним, оригінальним намагається використати широкий діапазон мовно-виражальних засобів.
Виявлені авторські інтенції в психологічних описах персонажів, явищ навколишньої дійсності, розроблена індивідуалізація мови, нове використання традиційного фольклорного елементу – вказує на величезне багатство мови та художню майстерність Марії Матіос.
Авторка багатьох творів є незрівнянним майстром метафоричного вираження почуття й думки, вона належить до тих митців слова, які у своїй творчості надають перевагу тропам, меншою мірою використовуючи прямі значення слів. Найбільш характерними та широковживаними в стильовому спектрі письменниці є персоніфіковані метафоричні образи, у яких світ природи взаємодіє з людиною, є частиною її життя. Завдяки цьому досягається розуміння спільності всього живого на землі, його взаємозалежність і взаємозумовленість.
Значне місце в художній мові письменниці займає епітет, виявляючи функціональну різноманітність і специфічний характер. Авторка нагромаджує цей троп у великій кількості, намагаючись якнайдокладніше передати відтінки та нюанси зображуваних предметів і явищ.
Як і кожен письменник Марія Матіос звертається інколи до символів, у своїй творчій практиці вона надавала виняткового значення символові як носієві думки і почуття, спонуки до інтелектуальної творчості, до освоєння художньої мови, напр.: хрест, свічка, символічні кольори чорне та червоне.
Виразність і дієвість мови творів письменниці багато в чому залежить від побудови фрази, її конструктивних особливостей, саме тому Марія Матіос використовує різноманітні стилістичні фігури, що викликають увагу до зображеного, надають йому яскравості й рельєфності.
Антитеза вживається письменницею задля посилення виразності шляхом протиставлення думок, почуттів, рис характеру головних героїв. За допомогою антитези Марія Матіос робить речення не тільки багатим за змістом, але й винятково милозвучним і принадним.
Засобами художнього слова письменниця намагається вплинути на сприйняття творів. Добираючи нові засоби виразності, письменниця віднайшла їх у новаторському поєднанні слів, побудові речень. Майстерність зображення портретів, почуттів, психологічних станів героїв та навколишнього світу досягається за допомогою образно-тропеїчних засобів
Список літератури
Антологія альтернативної української поезії зміни епох: Друга половина 80-х – початок 90-х років / Упоряд. Т. Доній, Ю. Лисенко. – Харків, 2001.
Белів Л.О. Нова українська літературно-художня антропонімія: проблеми теорії та історії – Ужгород: 2002.
Бондаренко Ю. Національна парадигма українського екзистенціалізму // Слово і час. – 2003.
Галич О. А Історія літературознавства: Підручник для філологічних спеціальностей. – Луганськ: ТОВ «Книжковий світ», 2009.
Гнатюк О. Прощання з імперією: Українські дискусії про ідентичність. – К.: Критика, 2005.
Голобородько Я. Буковинська орнаментика Марії Матіос // Вісник національної академії наук України. – 2008.
Гундорова Т. Український літературний постмодерн. – К., 2005.
Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека: Український літературний постмодерн. – К.: Критика, 2005.
Даниленко В. Лісоруб у пустелі: Письменник і літературний процес. – К.: Академвидав, 2008.
Дончик В.Г. З потоку літ і літпотоку. – К.: ВД «Стилос», 2003.
Енциклопедія постмодернізму / За ред. Чарльза Є. та Віктора Є. Тейлора. – К., 2003.
Жінка як текст. Емма Андієвська, Соломія Павличко, Оксана Забужко / Упоряд. Л. Таран. – К., 2002.
Жулинський М. Українська література на межі тисячоліть / Жулинський М. Слово і доля: Навчальний посібник. – К.: А.С.К., 2002.
Зборовська Н. Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури. Монографія. – К., 2006.
Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство. – К., 2003.
Колесник Н.С. Ономастика художнього твору, методичні вказівки до спецкурсу. – Чернівці: ЧНУ, 2001.
Колесник Н.С. Українська фольклорна ономастика у загальнослов’янському контексті – Чернівці: рута, 2000.
Ковбасюк А. Семантичні діалектизми української мови (на матеріалі марамороських та буковинських говірок) // Науковий вісник Чернівецького університету. – Вип. 83. – Слов’янська філологія. Збірник наукових праць. – Чернівці: Рута, 2000.
Українська мова: Енциклопедія. – К.: Українська енциклопедія, 2000.
Незнайома: Антологія української «жіночої» прози та есеїстки другої половини ХХ – початку ХХІ століть. – Львів, 2005.
Пахльовська О. Українські шістдесятники: філософія бунту // Сучасність. – 2000.
Плерома`98: Мала українська енциклопедія актуальної літератури. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000.
Постомодернизм: Энциклопедия / За ред. Грицанова А. – Минск, 2001.
Сулима М. Книжиця у семи розділах: Літературно-критичні статті й дослідження. – К.: Фенікс, 2006.
Словник прізвищ: практичний словозмінно-орфографічний (на матеріалі Чернівеччини). – Чернівці: «Буряк», 2002.
Червон Б. Символіка часу в творах Марії Матіос // Слово і час 2000.
Шевченко М. Дивацтва М. Матіос: [Про книги М. Матіос «Життя коротке» та «Нація»] Чернівці, 2000.
Шумило Н.М. Під знаком національної самобутності. – К.: Задруга, 2003.
Харчук Р. Сучасна українська проза: Постмодерний період: Навч. посіб. – К., 2008.
Размещено на Allbest.ru