Особливості жанру повісті «Солодка Даруся»
Твір «Солодка Даруся» дуже сильний за своєю натурою. Починається легко з поволі наростаючою напругою, описуючи важке життя жінки Дарусі у гірському селі за радянської доби десь у 1970-х роках.
Це історія однієї невинно спаплюженої дівчини – Дарусі, яку всі називають солодкою. [28, 75]
Неймовірний біль збирався у її голові, коли бодай хтось нагадував їй про солодощі, і ніхто з односільчан не пригощав її конфетою, бо знали, що Дарусі буде дуже погано від солодкого… А ті страшні болі лише потік води міг спинити, люди дивувалися Даринці, не розуміли, що вона рятує себе, як може. Вони не вміли розуміти чуже горе.
В селі її вважають німою та несповна розуму через її часті головні болі, але кличуть чомусь Солодкою Дарусею. Даруся живе сама у хаті своїх батьків й дає собі раду лише завдяки сусідам та добрим людям. За багато років її вчинки знайшли розуміння серед односельчан, але час від часу люди лякаються, чи то її, чи то власних гріхів. [5, 42]
Твір, насичений мальовничими описами місцевого побуту та звичаїв, повертає в минуле на 30–40 років й розповідає вже про молоду пару (батьків Дарусі), які намагалися зберегти від злого людського ока своє кохання. Та зміни влади, війна й людська заздрість та забобони виривають їх з їхнього маленького щасливого світу й кидають на жорна історичних подій. Незважаючи на всі негаразди сім'я виживає, але вкінець знівечують їхнє життя агенти радянської влади, для яких немає нічого святого.
Вражають методи до яких вдавалося НКВД, щоб залякати мирне населення:
«І знову зганяли село до сільради. Було холодно і дуже вітряно. Сіявся сніг із дощем-то люди вбиралися по-зимовому: у куфайки і старі сардаки.
Чоловіків, яким наказано бути в обов'язковому порядку, відокремили від жінок – і тепер два чорні гурти горбилися з тильної сторони сільради. Під чорною стіною, якраз під великим вікном сиділо… двоє мерців: молоденький хлопець і зовсім юна дівчина, можна сказати, майже дівчинка.
Вітер ворушив їм волосся на голові – і здавалося, що вони живі, тільки бояться відкрити від сорому очі. Геть зовсім голі, як мама на світ родила, вони підпирали сільраду, одночасно підпираючи головами одне одного. У хлопця з правого, а в дівчини з лівого боку були прострелені скроні. І коли б не знати, що то запекла кров, можна було подумати, що вони собі припасували під волосся по маленькій засохлій ружі. Замість грудей чорніли дві глибокі діри із запеклою кров'ю. [1, 83]
Одне око у дівчини було вибите і також зяяло моторошно виколупаною дірою. На ґанку стояв Дідушенко у довгому шкіряному пальті, курив і мовчки міряв людей очима. Жінки плакали, ховаючи лиця в рукави куфайок. Чоловіки стояли з опущеними долі головами. Було тихо – аж здавалося, чути, як падає сніг і стікає слізьми на вбитих.» [21, 31]
Подібних злочинів не чинили навіть німці в період окупації цих земель.
Ця повість є яскравим свідченням того, що історія і кожна окрема людина за всіх часів і всіх режимів взаємопов’язані. [18, 29]