Етичні засади діяльності журналістів у нормативно-правових документах України

Литвин В. Є.

Журналістика належить до професій, в яких етичний бік відіграє засадничу роль. Одна з особливостей професії — висока соціальна відповідальність журналіста — виносить питання етики та регламентації норм її на перший план. Враховуючи тенденції сучасної журналістики до замовних статей, темників, джинси, бульварнос-ті та інших порушень етичних засад, актуальним вважаємо наголосити на тому, що етичні норми мають юридичну силу: основні положення етичних кодексів журналістів фіксовані в нормативно-правових документах України.

Журналістська етика — популярна тема серед науковців через свою актуальність та важливість. У більшості підручників для студентів-журналістів як вітчизняних, так і зарубіжних авторів можна знайти інформацію про етичні основи професії. Серед українських авторів, що досліджували питання етики журналіста, відомі О. Кузнецова ("Журналістська етика та етикет") та В. Іванова ("Журналістська етика"), інші автори. Але правовий аспект етики у цих підручниках розглянуто побіжно.

Книга В. Іванова "3аконодавство про засоби масової інформації. Український та зарубіжний досвід" присвячена вивченню питання правового регулювання діяльності ЗМІ. Т. Приступенко у посібнику "Теорія журналістики: етичні та правові засади діяльності засобів масової інформації" звернула увагу саме на правові основи діяльності та принципи етики журналістів, поєднала їх як два найважливіші регулятори журналістської діяльності.

Дослідження будувалося на тому, що автор обрала два етичні документи, а саме: Декларацію принципів поведінки журналістів (прийнята 1954 р., зі змінами 1986 р.) та Етичний кодекс українського журналіста (ухвалений 2004 р.). Проаналізувавши їх, виділила спільні для обох норми. Після цього, опрацювавши законодавство у сфері мас-медіа, дібрала статті-відповідники в нормативно-правових документах нормам з етичних кодексів. Таким чином підкреслила юридичну вагу етичних засад.

Існують професії, морально-етичний аспект у яких відіграє особливо важливу роль (лікарі, вчителі, юристи, журналісти), оскільки в процесі професійної діяльності такі фахівці вторгаються у внутрішній світ інших людей. Відповідно до осіб, які займаються такою діяльністю, суспільство висуває не лише вимоги загальної моралі, а й особливі вимоги, пов'язані зі специфікою їхньої роботи.

Професійна етика має на увазі специфічну моральну атмосферу, оцінює притаманні даному фахові "спокуси", "доблесті", "втрати". Журналістські етичні норми мають на меті захищати суспільство від зловживань ЗМІ, а також розв'язувати конфлікти в середовищі журналістів. Отже, щодо журналістської етики, то вона передбачає насамперед відповідальність перед аудиторією за достовірність, повноту й об'єктивність оприлюдненої інформації.

Журналістська етика — це насамперед внутрішні переконання тих, хто обрав собі це ремесло, їхнє розуміння того, що можна і чого не можна робити. Журналістська етика формується на засадах узвичаєних норм роботи працівника мас-медіа, а також власного життєвого та професійного досвіду журналіста [1, 26]. В ідеалі вона прагне сформувати високу моральну самосвідомість, відповідальність журналіста, норми і правила поводження як орієнтир професіоналізму, усвідомлення суспільної ваги своєї праці та самоконтроль.

Етичні норми мають характер узвичаєних дій. Проте основні з них закріплені у вигляді кодексів, редакційних статутів, настанов і стандартів. Але щодо юридичної відповідальності журналістів, то її визначають закони, а не кодекси етики. І хоча етика і право мають чимало спільного, багато в чому й різняться між собою. Й етика, й право регулюють поведінку як окремої людини, так і великих спільнот. Однак роблять це по-різному. У чому полягає різниця, видно з табл. 1.

Норма моралі Норма права

за походженням

- складається в суспільстві на основі уявлень людей про добро та зло, справедливість; існувала до виникнення держави;

- усталюється (закріплюється) державою як офіційна міра волі та справедливості; при первісному ладі не існувала;

за сферою дії

- регулює внутрішнє усвідомлення людиною своєї поведінки в усіх сферах суспільних відносин; не є інституціональною; - не пов'язана з інститутами суспільства; створюється, поширюється та відмирає повільно впродовж тривалого часу

- регулює зовнішню форму поведінки людини в тих сферах суспільних відносин, що піддаються регулюванню; є інституціональною; - діє в рамках соціальних інститутів; вступає в дію, діє і скасовується офіційно, у суворо визначеному порядку та часі;

- виступає як узагальнене безособове правило поведінки у вигляді ідей та принципів (дотримуватися слова, бути чесним, справедливим тощо);

- виступає у формі нормативно -правових документів;

- не закріплюється в спеціальних актах, живе у свідомості людей; набуває майже обов'язкового значення в міру визнання більшістю членів суспільства;

в нормативно -правових документах, має обов'язковий характер;

за наслідками

- дотримання добровільне, забезпечується внутрішнім переконанням; - примус держави; забезпечується спеціальними державними інститутами (міліція, СБУ, прокуратура, суд, митниця, податкова, ДАІ)

- можливе покарання громадською думкою у вигляді осуду (максимум остракізму); можливе самопокарання у вигляді почуття сорому, каяття. можливе самопокарання у вигляді почуття сорому, каяття. - передбачене покарання від штрафу до найвищої міри покарання.

Таблиця 1. Порівняльна характеристика походження і сфери застосування норм моралі та права

Аналіз табл. 1 свідчить, що моральні та юридичні норми різняться і за походженням, і за сферою дії, і за характером відповідальності за їх порушення. Незважаючи на те, що недотримання етичних норм може призвести до серйозних негативних наслідків, етичні кодекси не мають юридичної сили, а тому єдине покарання, що вони можуть його забезпечити, — це суспільний осуд та несхвалення колег.

А проте в усіх європейських країнах існують кодекси або правила, що регулюють етичні проблеми, пов'язані з функціонуванням медіа. Як стверджує фінський дослідник Ларс Бруун, першим документально зафіксованим етичним документом був Шведський кодекс етики журналістів (1899), що не мав тоді широкого призначення [2].

Першим визнаним етичним національним документом журналістів уважають "Хартію професійних обов'язків французьких журналістів", прийняту французьким Національним синдикатом журналістів у 1918 р. Організація Об'єднаних Націй схвалила Кодекс журналістської етики в 1950 р.

Чинним документом є Міжнародні принципи журналістської етики, ухвалені на четвертій Консультативній зустрічі міжнародних і регіональних журналістських організацій, що відбулася в 1983 р. спочатку в Празі, а згодом — у федерації журналістів. До цієї федерації 1992 р. увійшла Спілка журналістів України, членам котрої тепер належить дотримуватися Міжнародних принципів журналістської етики, що їх називають ще "демократичним мінімумом сучасного журналіста".

Усі цивілізовані країни мають письмові документи, в яких закріплені правила етичного поводження журналістів. Серед них можна виділити більш загальні (прийняті переважно Міжнародними організаціями журналістів), які набули міжнародного визнання, зокрема це:

Декларація принципів поведінки журналістів — прийнята на ІІ всесвітньому Конгресі Міжнародної федерації журналістів, Бордо, 25—28 квітня 1954 р.;

Кодекс етичних норм, прийнятий Товариством професійних журналістів, 1996 р.;

Хартія свободи преси, підписана учасниками Всесвітньої конференції Голос Свободи, Лондон, 16 січня 1987 р.;

Далі за поширенням ідуть документи, ухвалені міждержавними інформаційними компаніями (Правила професійної етики для співробітників МТРО "МИР"). А також Європейські документи щодо ЗМІ (документи парламентської асамблеї та Комітету міністрів Ради Європи). Далі — документи державного масштабу, наприклад:

Кодекс етики Товариства професійних журналістів Америки;

Кодекс честі австралійської преси;

Кодекс професійної етики журналістів Азербайджану;

Греція — Принципи деонтології;

Данія — Національний кодекс поведінки журналістів;

Італія — Хартія обов'язків журналістів;

Франція — Хартія професійних обов'язків французьких журналістів;

Кодекс професійної етики російського журналіста;

Етичний кодекс українського журналіста.

Крім цього є документи, в яких закріплені норми, що поширюються на журналістів окремого міста (Декларація московської хартії журналістів), на журналістів окремих сфер діяльності (Етичний кодекс Національної асоціації фоторепортерів, Декларація принципів Американського товариства редакторів газет, Етичний кодекс журналістів електронних ЗМІ), на журналістів окремих редакцій (редакційні статути, настанови, стандарти — Політика газети "Нью-Йорк таймс", Пам'ятка журналіста телекомпанії НТВ, Етичні норми газети "Вашингтон пост" тощо). Фінський учений Ларс Бруун проаналізував 59 національних журналістських кодексів. Його огляд опублікований у збірнику "Професійний кодекс журналізму" 1979 р. Дослідник виявив найбільшу частоту моральних приписів, що трапляються в кодексах [2, 117]. Серед них: точність, вивіреність інформації, недопустимість використання журналістики

Усі ці документи існують, щоби регулювати та обмежувати діяльність журналістів. На сьогодні, в умовах дикого капіталізму, цинізму та виживання, багато хто вважає, що етика не на часі — заживемо краще, ситуація зміниться, тоді всі працюватимуть етично. Але порушення правил етики веде до падіння довіри аудиторії, а отже, в перспективі — до зникнення видання чи передачі взагалі.

На жаль, занадто просто порушувати те, за що немає покарання. Але безкарність не безмежна.

Звісно, в Україні, як і в інших державах світу, етичні кодекси не мають юридичної сили. Але якщо детально проаналізувати українське законодавство, то можна дійти висновку, що норми етики, внесені до етичних кодексів українських журналістів, закріплені і в нормативно-правових актах. Єдина незручність полягає в тому, що норми ці "розкидані" по різних законодавчих документах. Розглянемо міжнародну Декларацію принципів поведінки журналістів (прийняту в 1954 р., зі змінами 1986 р.) та Етичний кодекс українського журналіста (ухвалений 2004 р.) для того, щоб виділити найпоширеніші етичні вимоги до журналістів. А потім знайдемо відповідні статті в українських нормативно-правових актах.

Отже, серед норм, принципів, правил та обов'язків працівника мас-медіа, що наводилися в цих документах, однаковими виявилися позиції щодо таких вимог:

Свобода слова та висловлювань є невід'ємною складовою діяльності журналіста

Повага до права громадськості на повну та об'єктивну інформацію.

Журналіст не повинен використовувати незаконні методи отримання інформації.

Журналіст зобов'язаний зробити все можливе для виправлення будь-якої поширеної інформації, якщо з'ясувалося, що вона не відповідає дійсності.

Журналіст не розкриває своїх джерел інформації, крім випадків, передбачених законодавством.

Ніхто не може бути дискримінований через свою стать, мову, расу, релігію, національне, регіональне, чи соціальне походження або через політичні уподобання.

Плагіат несумісний із званням журналіста.

Журналіст не може називати людину злочинцем до відповідного рішення суду. Безпідставні звинувачення - серйозне порушення;

Журналіст має з повагою ставитись до приватного життя людини.

Інформаційні та аналітичні матеріали мають бути чітко відокремлені від реклами.

Факти мають бути чітко відокремлені від суджень та припущень.

Точки зору опонентів мають бути представлені збалансовано.

Журналіста не можна службовим порядком зобов'язати писати чи виконувати будь-що, коли це суперечить його власним переконанням чи принципам [3; 4].

Результати аналізу документів дає право засвідчити, що етичні норми, згадані вище, мають юридичну силу. Українське законодавство містить норми, які збігаються з етичними вимогами до журналістів як у світі, так і в Україні — для ілюстрації цього твердження нижче подані положення, взяті з кодексу етичної поведінки, та відповідні їм статті з тотожними вимогами українських нормативно-правових актів і міжнародних документів, ратифікованих в Україні. Професійна етика норми журналістів і нормативно-правові акти:

1. Свобода слова та висловлювань — невід'ємна складова діяльності журналіста:

Конституція України, стаття 34: Кожному гарантується право на свободу думки і Етичні засади діяльності журналістів у нормативно-правових документах України слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір [5].

Європейська Конвенція з прав людини, стаття 10: Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів [6].

Загальна Декларація прав людини, стаття 19: Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів [7].

Закон України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", стаття 2: Свобода слова і вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів і переконань гарантуються Конституцією України і відповідно до цього Закону означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації [8].

2. Повага до права громадськості на повну та об'єктивну інформацію:

Закон України "Про телебачення та радіомовлення":

— стаття 59: Телерадіоорганізація зобов'язана: <...> в) поширювати об'єктивну інформацію;

— стаття 60: Творчий працівник телерадіо-організації зобов'язаний: <... > б) перевіряти достовірність одержаної ним інформації;

— стаття 67: Звільнення від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності. Телерадіоорганізація та її працівники не несуть відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, у разі:

якщо ця інформація містилася в офіційних повідомленнях або одержана від органів державної влади, органів місцевого самоврядування у письмовій формі;

якщо ця інформація є дослівним цитуванням заяв і виступів (усних і друкованих) посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, народних депутатів України, кандидатів на пост Президента України, кандидатів у народні депутати України та у депутати рад усіх рівнів, кандидатів на посади сільських, селищних, міських голів;

якщо ця інформація розповсюджувалася без попереднього запису та містилася у виступах осіб, які не є працівниками телерадіо- організації;

якщо вона є дослівним відтворенням матеріалів, поширених іншим засобом масової інформації або інформаційним агентством, з посиланням на нього;

якщо звільнення від відповідальності передбачено іншим законом [9].

б)

Закон України "Про інформацію": —

стаття 9: Всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій; —

стаття 29: Доступ до інформації — Обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом; —

стаття 30: Інформація з обмеженим доступом — Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну. Конфіденційна інформація — це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі. Віднесення інформації до категорії таємних відомостей, які становлять державну таємницю, і доступ до неї громадян здійснюється відповідно до закону про цю інформацію; —

стаття 45: Охорона права на інформацію — Право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім учасникам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом; —

стаття 47: Відповідальність за порушення законодавства про інформацію — Порушення законодавства України про інформацію тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законодавством України. Відповідальність за порушення законодавства про інформацію несуть особи, винні у вчиненні таких порушень, як: надання інформації, що не відповідає дійсності; поширення відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи [10].

в) Закон України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", стаття 26: Права та обов'язки журналіста редакції. — Журналіст має право: <... > 2) відвідувати державні органи влади, органи місцевого і регіонального самоврядування, а також підприємства, установи й організації та бути прийнятим їх посадо- Литвин В. Є. вими особами [8].

г) Закон України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", стаття 17: Журналіст та/або засіб масової інформації звільняються від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, якщо суд встановить, що журналіст діяв добросовісно та здійснював її перевірку [11].

д) Закон України "Про вибори народних депутатів України", стаття 71: 9. Забороняється розповсюдження завідомо недостовірних або наклепницьких відомостей про партію (блок) — суб'єкта виборчого процесу або про кандидата у депутати [12].

е) Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова": У статті 17 Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів": <... > 2) доповнити частинами п'ятою та шостою такого змісту: "Умислом журналіста та/або службової особи засобу масової інформації є таке їх/її ставлення до поширення інформації, коли журналіст та/або службова особа засобу масової інформації усвідомлювали недостовір-ність інформації та передбачали її суспільно небезпечні наслідки" [13].

є) Цивільний Кодекс України, стаття 302: Право на інформацію. — 1. Фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. 2. Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її достовірності. Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел, зобов'язана робити посилання на таке джерело. Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел (інформація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо), не зобов'язана перевіряти її достовірність та не несе відповідальності в разі її спростування [14].