Навчальний елемент 2.1. Структурні компоненти поліетнічного соціуму

План:

1. Поліетнічний склад українського суспільства

2. Росіяни в Україні

3. Національний склад населення Чернівецької області

4. Взаємозв’язок етнічних та соціальних чинників суспільства

1. Поліетнічний склад українського суспільства

Сутність етнічної структури суспільства.

Етнічна структура суспільства – це сталі та упорядковані зв’язки між етнічними спільнотами та іншими структурними елементами суспільства або із суспільством в цілому, а також всередині етнічних груп.

Вона є складовою структури суспільства, досить стала, але разом із тим, може змінюватися під впливом соціальних, економічних і політичних чинників. Етнічна структура не лише задана, вона зумовлює форми суспільного життя, підтримує їх, оформлює, сполучає і погоджує. Вона є пояснювальним принципом соціальної інтеграції багатоетнічних суспільств, де дії соціальних акторів пояснюються їх підпорядкованістю діючим правилам нерівного (чи рівного) розподілу обмежених ресурсів серед етнічних груп.

Етнічні кордони сучасного світу у переважній більшості не співпадають із державними. Лише 12 держав (9%) умовно можна віднести до гомогенних – основна етнічна спільнота складає близько 100% населення. У 25 державах (19%) основна етнічна спільнота складає близько 90% населення. Ще у 25 державах (19%) вона становить 75-85%, у 31 країні (23,5%) – від 50 до 70%, а у 39 країнах (29,5%) – менше 50% населення.

Така ситуація є наслідком дій багатьох чинників. Головними з них є переважно насильницький перерозподіл територій між сусідніми державами, а також міграційні процеси, які у другій половині ХХ ст. набули грандіозних масштабів. Вони стали одним із проявів глобалізації. І якщо раніше найбільш поліетнічний склад населення був характерним для іммігрантських країн (США, Канада, Австралія), то сьогодні це стає притаманним більшості розвинутих країн.

Кількість і чисельність етнічних груп в Україні.

Україна довгий час не мала своєї державності і її територія входила до складу різних держав: Польщі, Росії, Угорщини, Молдавії, Румунії, Австрії, Кримського ханства та ін. Це зумовило багатоетнічний склад її населення. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р., на території країни проживали представники 134 етносів (загальна кількість населення – 48 млн. 241 тис. осіб).

У Конституції України щодо позначення етнічних спільнот вживаються такі терміни, як «українська нація», «корінні народи» та «національні меншини». В такій послідовності розглянемо національний склад України. При цьому зауважимо, що терміном «Український народ» позначаються «громадяни України всіх національностей» (преамбула Конституції України).

Таблиця 1. Етнічний склад України (2001)

№ з/п	Етнос	Кількість, тис. осіб	У % до підсумку	Процентне відношення чисельності в 2001 р. до 1989 р.
1	Українці	37541,7	77,8	100,3
2	Росіяни	8334,1	17,3	73,4
3	Білоруси	275,8	0,6	62,7
4	Молдавани	258,6	0,5	79,7
5	Кримські татари	248,2	0,5	530
6	Болгари	204,6	0,4	87,5
7	Угорці	156,6	0,3	96
8	Румуни	151,0	0,3	112
9	Поляки	144,1	0,3	65,8
10	Євреї	103,6	0,2	21,3
11	Вірмени	99,9	0,2	180
12	Греки	91,5	0,2	92,9
13	Татари	73,3	0,2	84,4
14	Цигани	47,6	0,1	99,3
15	Азербайджанці	45,2	0,1	122,2
16	Грузини	34,2	0,1	145.3
17	Німці	33,3	0,1	88
18	Гагаузи	31,9	0,1	99,9
19	Інші	177,1	0,4

Титульний етнос України в регіональному вимірі.

Майже в усіх регіонах України, за винятком Криму, де українців лише чверть населення, домінує український етнос (понад 50%), який в Україні є титульним (77,8% або 37,54 млн. осіб). До титульних належать етноси, що компактно проживають на певних територіях і дають назву існуючому державному утворенню („титул” – назва, заголовок). Згідно українського законодавства титульний український етнос називається «українською нацією».

Українська нація (Концепція державної етнонаціональної політики України) – сукупність громадян України, які відносять себе до українського етносу (титульної української етнічної нації), який історично проживає на території України, складає абсолютну більшість її населення і дав офіційну назву державі. Українська нація включає в себе традиційний етнічний масив українців, та його субетнічні (етнографічні) групи, які відрізняються деякими рисами культурної і діалектної самобутності. Субетнічними (етнографічними) групами української нації є бойки, гуцули, лемки, поліщуки, пінчуки, русини.

У регіональному розрізі найбільш „українськими” областями можна назвати Івано-Франківську та Тернопільську, де, відповідно, 97,5% і 97,8% українців. А ось у Донецькій і Луганській областях українцями вважають себе відповідно лише 57% і 58% населення.

Таблиця 2. Українці в регіональному розрізі (2001)

Область	у % до підсумку	Миколаївська	82
АР Крим	24,3	Одеська	63
Вінницька	95	Полтавська	91
Волинська	97	Рівненська	96
Дніпропетровська	80	Сумська	89
Донецька	57	Тернопільська	98
Житомирська	90	Харківська	71
Закарпатська	81	Херсонська	82
Запорізька	71	Хмельницька	94
Івано-Франківська	97,5	Черкаська	93
Київська	93	Чернівецька	75
Кіровоградська	90	Чернігівська	93,5
Луганська	58	м. Київ	82
Львівська	95	м. Севастополь	22,4

Корінні народи і національні меншини України.

Крім титульного етносу, на території України проживають корінні народи і національні меншини, хоча у термінологічному плані українське законодавство не дає чіткого визначення цим поняттям.

Корінний народ (Концепція державної етнонаціональної політики України) – спільнота громадян, етногенез якої відбувся на території і в межах сучасних кордонів Української держави, об’єднана ознаками етнічної ідентичності, спільного походження, мови, культури, звичаїв, не має власного державного утворення за межами Української держави. Внаслідок недостатнього потенціалу для збереження й розвитку своєї етнічної самобутності такі спільноти потребують спеціального правового режиму захисту й підтримки.

Термін «меншина» був запроваджений Франческо Капоторті (1971 р.) і означав «спільність людей, яка менша за кількістю, порівняно з іншою частиною населення, члени якої, громадяни цієї держави, перебувають у невигідному становищі і мають певне відчуття групової солідарності, спільності своєї долі».

Наразі такі характеристики, як «розмір» та «невигідний стан» перестали бути обов’язковими для визначення національних меншин. Існують багатонаціональні держави, в яких питома вага національних меншин не менша порівняно з титульним етносом. До того ж у більшості сучасних демократичних держав декларуються та законодавчо забезпечуються рівні права усіх громадян, у тому числі незалежно від їх етнічного походження. Сьогодні становище етнічних меншин декларується як національним (в Україні це Закон „Про національні меншини” 1992 р.), так і міжнародними документами („Декларація ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин” 1992 р. та ін.).

Національна меншина (Концепція державної етнонаціональної політики України) – спільнота громадян України, які не є українцями за етнічним походженням, виявляють почуття етнічного самоусвідомлення та спільності між собою, є частиною етносу, який має національну державу за межами України, але проживають на території України, підтримують давні, міцні й сталі зв’язки з нею, є досить значними, хоча й меншими за чисельністю, ніж інше населення України.

У багатьох випадках етнічні меншини є наслідками процесів міграції. Розвинуті країни шукають дешевої робочої сили, інтелектуальні ресурси або тих, хто виконуватиме працю, якою нехтує корінне населення. Мешканці бідних країн, зокрема колишніх колоній, шукають пристойного заробітку, а інколи просто втікають від загрози голодної смерті чи злиденного існування. У таких випадках національні меншини називають діаспорами.

Отже, другим за чисельністю в Україні є російський етнос (17,3% або 8,33 млн. осіб). А 4,9% жителів України (2,37 млн. осіб) складають представники інших етносів. Із них 4,2% складають представники 16 етносів (табл. 1), кожен з яких кількісно складає понад 30 тис. осіб. Ще 13 етнічних груп: албанці, ассирійці, башкири, казахи, корейці, латиші, литовці, осетини, словаки, таджики, туркмени, узбеки, чехи, налічують від 3 до 13 тис. осіб; 5 етногруп: естонці, караїми, киргизи, комі-перм’яки, курди, – від 1 до 3 тис. осіб; 3 етногрупи: буряти, кримчаки, турки-месхетинці – від 300 до 500 осіб. Отже, усіх етногруп, які налічують у своєму складі понад 300 осіб – лишень 39 (2+16+13+5+3). Решта – майже 100 національностей – представлені щонайбільше кількома десятками осіб, які живуть у розсіяному (дисперсному) стані. Загалом, населення України порівняно стабільно протягом ХХ ст. утримує пропорцію один етнічний неукраїнець до трьох етнічних українців, хоча пропорції в середовищі самих неукраїнців із часом змінювалися.

Динаміка етнонаціональних процесів в Україні.

Дуже цікаві відомості стосуються динаміки етнонаціональних процесів в Україні, які обґрунтовують соціокультурний характер етнічної ідентичності, а також її ситуативність. Усі повоєнні переписи фіксували постійне зменшення частки українців у населенні УРСР (1926 р. – 80%, 1959 р. – 76,8%, 1970 р. – 74,9%, 1989 р. – 72,7%) і постійне збільшення частки росіян (1897 р. – 9%, 1926 р. – 9,3%, 1959 р. – 16,9%, 1970 р. – 19,4%, 1989 р. – 22,1%). Перепис 1921 р. зовсім не зафіксував у Криму українців, зате, згідно з переписом 1926 р., їх уже було 77 тис. (10,8% усього населення), що переважно пояснюється процесами етнічної ідентифікації.

Тому фахівці ще до перепису 2001 р. припускали: кількість громадян України, які визнають себе росіянами, зменшиться – за рахунок тих, хто свого часу поспішив „переписатися” з українців. І дані перепису підтвердили ці припущення: кількість росіян порівняно з переписом 1989 р. зменшилася на 26,6%, а питома вага росіян у загальній кількості населення скоротилася на 4,8% й становить 17,3%. Отже, попри загальне скорочення населення України на 3 млн., кількість українців не лише не скоротилася, а й зросла на 0,3%, а їхня питома вага серед жителів України підвищилася на 5,1%.

Звичайно, цих зрушень досягнуто не міграцією. Масової міграції росіян на „історичну батьківщину” в нас (на відміну від окремих держав Середньої Азії), не було. А жертвами „трудової еміграції” в пошуках заробітку ставали рівною мірою й росіяни, і українці. Зміни в співвідношенні українського та російського етносів, більшість дослідників пояснюють особливостями самоідентифікаційних процесів, спричинених тим, що український етнос внаслідок здобуття державності набув статусу титульного. Це зупинило асиміляційні процеси, коли багато українців під час переписів ідентифікували себе як росіян.

Іншим чинником структурної зміни було те, що в новій етнополітичній ситуації етнічна самосвідомість росіян в Україні стала розмиватися. Подібна тенденція прослідковується й щодо молдован і румунів: частина молдован самоідентифікувала себе румунами. Отже, частка українців і румунів в Україні збільшилася переважно завдяки змінам самоідентифікації росіян і молдован.

Серед етносів, які також збільшили свою чисельність можна назвати кримських татар (на 430%), вірменів (на 80%), грузинів (на 45%), азербайджанців (на 22%). Перша позиція кримських татар засвідчує подію величезної ваги – повернення цілого народу, депортованого в 1944 р. за національною ознакою.

Наступні три позиції займають вихідці із закавказьких країн, де в кінці ХХ ст. розгорнулися криваві міжнаціональні конфлікти та була зруйнована економіка. Їх передусім приваблюють природні та економічні умови, що є в Україні, та етнічна толерантність. Деякі етноси: гагаузи, цигани, угорці, майже не зазнали змін своєї «ваги». Деякі зазнали «втрат»: поляки, білоруси, греки, німці, болгари, татари, насамперед внаслідок асиміляційних процесів.

Але „рекордсменами” зменшення є євреї – майже в 5 разів. Якщо в 1989 р. євреї за чисельністю були третім етносом України (489 тис., з яких у Києві – 107 тис. – 0,9% населення України), то в 2001 р. – десятим (103,6 тис. – 0,2% населення України). Зауважимо, що 1897 р. євреї становили трохи більше як 9% всього населення України (як і росіяни), на 1932 р. ця частка знизилася до 6,5% (головним чином, внаслідок великої еміграції до Америки), а на 1959 р – до 2% (через втрати внаслідок Голокосту й кампанії проти «космополітизму» у СРСР).