V. Закріплення.

1. Слово вчителя

Те, що ми маємо справді цінного у сфері чистої поезії,— нале­жить тільки Шевченкові, у сфері музики — Лисенкові, а у сфері драми — Старицькому і Карпенкові-Карому. Звертаючись до драматичної творчості померлого драматурга, взятої в цілому, ми мусимо покваліфікувати її як високотала­новиту. Драми Карпенка-Карого — справді дії, з логічним роз­витком їх, з умілою колізією дійових осіб і життєвою правдою тих мотивів, якими керувався автор при написанні своїх творів.

Вони сценічні, живі, актуальні. Вони народні, бо темами для них Є життя народне з його радощами і злиднями, що мають місце в житті нашого народу і переважно селянських мас його.

Межі й об’єкти драматичної творчості Карпенка-Карого,— то наше село, бідне, обшарпане село з тисячами злиднів, що визира­ють із кожної хати, з темною хмарою темноти, що заставляє со­бою і душу, і мозок селянина. Перечитуючи драми нашого пись­менника, бачимо, які чорні духи звили собі кубло в селянському житті і зробили з нього пекло. Панорама селянського життя, намальована Карпенком-Карим, тяжка, повна чорних фарб.

Ми не помилилось, коли скажемо, що творчість Карпенка-Карого у сфері нашої драми — то резонатор нашого села, то талановитий і здебільшого правдивий малюнок його, а п’єси автора «Бурлака», «Розумний і дурень», «Чумаки», «Сто тисяч», «Мартин Боруля», «Суєта», «Хазяїн» — артистичні, історичні пам’ятники з життя нашого села. Не менш помітною заслугою реаліста-драматурга є також і те, що він не пішов у своїй творчості утертою дорогою стопцьованих шаблонів у змалюванні кохання. Образи кохання, а особливо жіночого, різноманітність емоцій­них переживань залюблених істот змальовано автором в деяких п’єсах (напр. «Безталанна») так гарно, чітко і з таким чуттям художньої міри, що образи ці стають симолами, типовими фі­гурами, яких годі знайти в інших творах нашої драматичної лі­тератури.

До таких творів треба зарахувати Софію, з її ніжною, вірною любов’ю подружнього життя, і її антипод Варку — живе втілення гарячого, як полум’я, і бурхливого кохання, яке, щоб дійти до свого логічного кінця, не зупиниться ні перед якими жертвами, зв’язаними зі стражданням і горем інших. Чудово змалював Карпенко-Крий образ «Наймички». Пластич­ністю оброблення, виразністю деяких рис з переживань любовного почуття до Панаса і тих життєвих умов, в які кинула її доля не­щаслива, Харитина залишиться одним із кращих жіночих типів не тільки з галереї Карпенка-Карого, а й цілої української дра­матичної літератури. Беручи матеріалом для своєї творчості факти з життя селя­нина, з психічних його переживань, зв’язаних з матеріальними об­ставинами цього життя, Карпенко-Карий звертався також і до на­шого минулого, де так багато великих драматичних моментів, де ці моменти, звиваючись один до одного, створюють одну велику трагедію — історію нашого краю. «Що було — те мохом поросло», «Сербин» і «Сава Чалий» — ось п’єси нашого драматурга, матеріалом для котрих були події «былого» нашої історії. Найбільш вартою з боку літературного є остання п’єса, мабуть, чи не найкраща з усіх історичних п’єс на­шого театрального репертуару.

Головного героя трагедії Карпенка-Карого змальовано в ній трохи несуцільно. Фігура його вражає суперечностями. Конфлікти, що виринають в душі героя, кін­чаючись катастрофою його планів і мрій, не викликають у душі читача й публіки театральної глибоких психологічних процесів, звернутих симпатичним своїм боком до Сави. Центральну фігуру трагедії змальовано, таким чином, незахоплююче. Зате інші пер­сонажі трагедії, як Гната Чалого, змальовано в цілий могутній зріст, пластично, колоритно і відповідно до історичної правди. Та як би там не було, проби драматичної творчості нашого драма­турга в сфері історичних художницьких композицій можуть по­сісти визначне місце серед нашої історичної драматургії.