Тема 1. Україна під час Другої світової війни (1939-1945)

Урок 8.

Тема уроку: Наш край в роки війни

Мета уроку:

• Ознайомити учнів з перебігом подій Другої світової війни на Канівській землі; розкрити суть німецького окупаційного режиму та його особливості; охарактеризувати життя місцевого населення за німецької окупації; показати роль та значення Канівщини в контексті загальної історії України;

• Розвивати критичне, аналітичне та логічне мислення учнів, вміння встановлювати причинно-наслідкові зв'язки;

• Виховувати в учнів патріотичні почуття, любов до малої Батьківщини, співпереживання за український народ та розуміння приналежності до його долі.

Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу

Вид уроку: урок-екскурсія

План і хід уроку

І. Оргмомент

ІІ. Актуалізація опорних знань

Вступна бесіда

1. Пригадайте: коли та за яких обставин розпочалась Друга світова та Велика Вітчизняна війна?

2. Як війна відбилася на житті українського народу?

3. Як поводилась окупаційна влада з місцевим населенням?

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності

На попередніх уроках ми розглянули життя та побут українського народу в роки німецької окупації, визначили переломні битви, проаналізували розвиток культури українських земель. А сьогодні ми здійснимо віртуальну подорож у минуле століття: пройдемо вулицями свого рідного міста та почуємо далекі відголоски тих страшних подій 1941-1945 років, що називаються ВІЙНА… Ця тематична заочна екскурсія дозволить вам краще збагнути всі ті біди та тяготи, що пережили твої діди та прадіди на цій священній, оспіваній Тарасом землі.

ІV. Подача нового матеріалу

План

1. Канівщина на початковому етапі війни

2. Канів в період німецької окупації

3. Визволення Канева

Розповідь вчителя:

Стенд 1. Канівщина на початковому етапі війни

Війна... Це страшне слово міцно увійшло в життя кожної української людини в червні 1941 року, покалічивши і перекресливши долі мільйонів.

З висоти пташиного польоту нашому погляду відкривається панорама міста: затишні будиночки, що причаїлись в розкішній зелені, величні багатоповерхівки і могутній Дніпро, що несе свої води в Чорне море.

А в далекому 1941 році, на третій день війни, ці Канівські простори були обстріляні німецькою авіацією, проте основні війська ще були далеко. Ні дня, ні ночі з тих пір не минало, щоб ворожі „юнкерси” не бомбардували Канів та міст через Дніпро.

11 липня 1941 року Дніпровський загін флотилії, до складу якого ввійшли монітори «Левачёв», «Флягин», 6 канонерських човнів, 7 бронекатерів, 2 зенітні плавбатареї та дивізіон тральщиків, очолений капітаном 1-го рангу І.Кравцем, отримав завдання забезпечувати переправи в районі Київ – Канів.

Безперервна кривава битва за Канівський плацдарм тривала з 13 до 16 серпня. Ворог ніс величезні втрати в живій силі і техніці, але ніщо не могло зупинити його на шляху до переправи. Тож частини Червоної армії спішно переправлялися на Лівий берег. Залізничний міст через Дніпро підірвали спеціалісти НКВС, чим на певний час зупинили фашистів.

На Канівському плацдармі закипіли жорстокі бої. На штурм міста гітлерівське командування кинуло 94-ту мотопіхотну дивізію під командуванням генерала Грейфера, яка тріумфальним маршем пройшла по Західній Європі і тепер на її шляху було невеличке мальовниче місто...

Вже в серпні 1941 року ворог наблизився до Канева. Розпочались бої за місто. Канів для німецьких загарбників був важливим стратегічним пунктом: саме тут перехрещувалися залізничний та водний шляхи, а через Дніпро, як перевесло, було перекинуто залізобетонний міст.

Підступи до Канева та стратегічну переправу через Дніпро мужньо захищав бронепоїзд -56, який мав забезпечувати вихід з бою і відрив від супротивника своїх військ „навіть ціною власної гибелі”. Його екіпаж очолював 38-річний старший лейтенант Петро Іщенко.

Раптово з`явившись БП-56 відкрив вогонь прямою наводкою, знищивши 6 танків та примусивши противника відступити.

Проте цей успіх був короткочасний…

 Вранці 7 серпня біля 2-х полків противника атакували позиції 97-ї стрілецької дивізії, недалеко від с.Трощин. БП-56 вийшов на відкриту позицію і з боєм прорвався на станцію Канів. Бронепоїзд отримав нове завдання – прикривати відхід на лівий берег військ 26-ї армії, обозів та машин з пораненими.

Ввечері 10 серпня під час чергового нальоту німецькі бомби сильно пошкодили міст і бронепоїзд пройти вже не міг. І не дивлячись на те, що всі розуміли, що БП-56 був приречений, доки екіпаж міг стріляти - оборона тривала.

Тільки 14 серпня в 23:00 за наказом командуючого 26-ї армії екіпаж Іщенко почав залишати бронепоїзд.

В ході запеклих боїв Канів не встояв, радянські бійці були змушені відступати…

В ході запеклих боїв Канів не встояв, радянські бійці були змушені відступати.

Про ці події Віктор Кондратенко писав так: „До останнього дня й години двері музею були відкриті для відвідувачів. Але це були незвичайні відвідувачі. Через Чернечу гору відступали наші підрозділи... Місто палало. Центральна арка мосту через Дніпро валилася... На солдатах пошарпаний одяг.., скривавлені повязки, але всі вони зупиняються перед дорогою могилою... і... з їхніх грудей вириваються слова: „Прощай, Тарасе! Ми вернемось! Ми прийдемо!”

Стенд 2. Канів в період німецької окупації

Ворог наступав швидко. 15 серпня 1941 року в місто ввійшли фашистські війська. Чернеча гора і музей, як і все навколо, були захоплені. Вперше по сход ах на священну гору йшли ті, хто прагнув знищити Україну, перетворивши її на сировинну базу Німеччини. Захопивши Канів і Чернечу гору фашисти запровадили свій окупаційний режим.

Канівщина не була готова до такого форсованого наступу. Щоб врятувати експонати музею Т.Г.Шевченка частину їх було закопано у землю. На більше часу не було.

Тодішня працівниця музею Катерина Кулик згадує: „... Відвідувачів було мало. Наші люди не ходили. А ходили німці і то не групами, а в одиночку. Тихо було на горі і малолюдно...”

Під час таких відвідин німці нерідко забирали з собою цінні експонати, кому що сподобалось. Так розграбовувались національні культурні цінності. А кожного хто міг би стати на перешкоді - чекала смерть.

Директор музею Дмитро Лебедко вирішив врятувати хоча б частину тих цінностей і замурував їх у своєрідний склеп на верхньому поверсі. Та цей склеп було знайдено фашистами, а на самого Лебедка чекала смерть. Розуміючи це, він втік в ліс, де й переховувався. Однак фашисти чекали його повернення додому – вони оточили хату Лебедка і розпочали допит його родини.

Про це розповідає дочка Д. Лебедка Олександра: „... гестапівці оточили нашу хату. Як вони мучили нас із покійною матірю! А брата Володю били так, що йшла кров із носа та рота...”

900 днiв i ночей тривала окупацiя Канева.

Щоб схилити на свій бік місцеве населення фашисти відродили діяльність Канівського Успенського собору (який був закритий радянською владою), початкову школу біля спаленого готелю держзаповідника та дозволили відслужити панахиду по Т.Г.Шевченку на його могилі. Було відкрито і музей Кобзаря, постійними відвідувачами якого стали відтепер німецькі окупанти.

Але на цьому прихильне ставлення німецьких окупантів закінчилося… Тепер місцеве населення розглядалось виключно як робоча сила, що мала забезпечувати повсякденне життя та побут «вищої арійської раси». Більшість населення встигло евакуюватися, ті хто не встиг, поспішно залишали місто та переселялись до сіл.

На територіях окупованих нацистами знищувались мільйони мирних жителів. Не став виключенням і Канів. Тут місцем масових розстрілів став Берестовецький Яр.

Пiд час окупацiї у Берестовецькому яру фашисти закатували i розстрiляли 1.356 мирних жителiв: дiте й, жiнок, старих тiльки за те, що вони підозрювались у контактах з партизанами, дії яких на той час активізувались. Окупанти розправлялись без суду і слідства будь з ким, на кого впала підозра. Тіла вбитих було скинуто на дно яру. Потім німці підірвали схили вибухівкою, засипавши землею своїх жертв. Багатьох закопали живими. На цьому мiсцi зараз встановлено пам`ятний знак - тендiтна фiгура жiнки бiля високої гранiтної стели.

Не обминула війна і дітей. Фашистський режим був безжальним до всіх. За планом "Ост" передбачалось звільнення території для представників арійської раси, а відтак нацистським чоботом було роздавлено безліч дитячих душ, дитячих мрій та дитячих сподівань, яким ніколи не судилося здійснитися…

На початку 1943 року до Німеччини почали вивозити молодь 15-17 років, а також осіб 55-річного віку. Для кожного міста району, села встановлювалися розверстки по поставці робочої сили.

Лише з Черкаської області до Німеччини було вивезено 83293 остарбайтери, зокрема, з Канівського району – 2059 осіб

і з Канева – 242 особи.

1943 рік став переломним в ході Другої світової війни. Радянські війська розпочали наступ по всій лінії фронту. Готуючись до оборони влітку 1943 року, фашисти виселили з міста майже всіх жителів, заборонивши під страхом смерті, повертатися до своїх домівок.

В районі Канева планувалося побудувати неприступні укріплення, що мали увійти до так званого Східного Валу. З усього району «зганялось» населення копати траншеї і земляні укріплення. В приміщенні музею Т.Г.Шевченка був організований концтабір, де утримували молодь з Канева і сіл району, яка працювала на будівництві.

Потрапляли люди до концтабору за різних обставин. Зокрема, Катерина Загорулько згадує: „...ми пішли в Канів.., щоб взяти якусь одежину та солі. Одкопали сіль, набрали. А потім ми пішли з Анютою до Слинько. Аж там два німці. До нас і забрали нас в музей... І ярком ведуть до кринички. Загадують брати воду з криниці. Приходимо на музей. Я плачу. Вводять в бібліотеку, а там наші жінки - душ шістдесят. А серед них бачу раптом своїх старших сестер - Марусю та Ївгу з Настею, а з ними і Марія Слинько... З Канева нікого більше не було, а то всі сільські – з Попівки, Гамарні, Бабичів, Мартинівки...”.

Робота в’язнів була виснажливою, а харчували їх погано, варили їжу з чого попало. Якщо спочатку окремі в’язні пригадують ще й шматочок хліба з маслом чи маргарином: „... Годували нас там – вранці давали шматочок хліба і грам 5 масла, та якусь похльобку, а вечером шматочок хліба і таку ж похльобку...”, - згадує Марія Ядловська, то дедалі годувати ставали гірше, що ту їжу навряд чи їжею назвати можна. „ ... Харчувалися один тільки Бог знає чим. Хто міг вижити, а хто і не міг. І луска із насіння, із проса луска, і шовковиці... Їли, що могли... А їсти хочеться заглядаєш, питаєш один одного, чи немає чого. А коли хто піде картоплинку принесе, десь утіче - б’ють. В одне ухо вдарять, кров вилітає. Кулаками бились. Знущались страшно. І ми більш голодні були... А скільки розстрілювали, як бува людина десь на низ побіжить, бо музей на горі, а униз бігли ті, що просять шматочок або картоплинку... ”. Саламантіна Параска згадує своє перебування в концтаборі так: "Годували нас раз в сутки гнилою капустою, похльобкою з дохлими крисами і мишами... і ми їли ті помиї, тому що вони були теплі, а ми томлені, замерзлі".

Але саме страшне було попереду… Тяжка непосильна праця, холод, голод, побої, розстріли, знущання – все це пережили вязні канівського концтабору. Особливих знущань зазнавали молоді дівчата 13-15 років. „Вночі (їх) забирали... забирали дівчат...”, - згадує Віра Хижняк. Надія Білокінь розповідає: „Хапали дівчат і знущались як хотіли...”. Ці страшні ночі відбилися в памяті і Галини Донець: „Щоночі... чути було крики дівчат”. Одна із дівчат навіть втратила розум після фашистських знущань. Все це спостерігали старші жінки, бабусі, вагітні, які перебували в концтаборі, але зарадити і допомогти нічим не могли.

Великих знущань зазнавали і юнаки-підлітки. Іван Шляма згадує: «одного хлопця... узяв німець за ноги і розкрутив його і пустив з Тарасової гори. Я його вже не бачив. За що – не знаю. А їх гурт стоїть і регочеться, за животи беруться… В таборі…начались страшні мої муки. Першу ніч я норми не виконав. Получив десять раз нагайки з проволоки… Потом нас построїли уночі. Підходить до мене німець і переводчик: „О, кіндер який малий” – питає: ” Де твій батько?”. А один дурак з ряду каже: „Його батько комуніст!” Ну тут і пішло. Німець так ударив мене в голову, що я впав і був без сознанія. Він бив поки йому не надоїло. Скільки я лежав, не знаю…Раз повели нас униз копать. В мене сили немає. Думаю: цю ніч мене доб’ють. Я копав і заснув, мабуть, стоя. Впав у окоп там де копав. Бере німець здорового із таких як я (в’язнів) і він мене закидає землею. Я задихаюсь. Крик у горлі. Тягнуть мене вгору....»

Окрім знущань та розваг німців із „живими іграшками”, зазнавали вязні ще й фізичних тортур, тяжко працюючи на зведенні оборонних укріплень. Непосильна робота нерідко супроводжувалася пекельною стріляниною. Снаряди летіли над головами вязнів, на їхніх очах розліталися на шматки тіла їхніх друзів, односельців, рідних. Ідучи на окопи, ніхто не знав чи повернеться він живим хоча б до концтабору, не то що до домівки.

Вязнів звозили до табору з літа, легко одягнених. Холодна дощова осінь, яка змінила тепле літечко, цементна підлога та стіни музею не давали нагріти душі. Окопи люди копали в будь-яку погоду, і в дощ, і в холод, і вдень, і вночі. „Були такі, що дньом робили. Ті віддихають, а ті ноччю працюють. Смотря де вони окопи копали. Як на передову, то ноччю. А як так, то копали дньом. Нам більше якось випадало все ноччю.

Війна калічила тіла та душі людей, а разом з ними плюндрувала безжалісно і пам'ятники духовної культури.

Стенд 3. Визволення Канева

За роки окупацiї нiмцi створили на правому березi мiцну лiнiю оборони, яку з боями i великими втратами вимушена була долати наша армiя, яка восени 1943 року вийшла на останнiй водний рубiж.

Основні дії розгорнулися там, де ранiше був острiв Канiвський, затоплений нинi водами "канiвського моря". Пiд водою залишились окопи, острiв i луг, зрошенi кров`ю воїнiв 206-ї, 23-ї i 30-ї стрiлецьких дивiзiй, якi першими у вересневi днi 1943 року створювали тут Канiвський плацдарм. Наступ вiвся у напрямку Бучак - Селище - Канiв.

Правобережжя вiд Бучака до Селища мало крутi пiдйоми i обриви. Це давало можливiсть вороговi ретельно оглядати поверхню рiчки i всю навколишню територiю.

Знаючи, що фашисти покладають великi надiї на рубiж Днiпра, частини i з`єднання 47-ї армiї поспiшали з форсуванням рiки, щоб не дати вороговi опам`ятатися i пiдтягнути резерви. Форсування Днiпра почалося в нiч на 26 вересня 1943р.

З жорстокими боями нашi воїни закрiпилися на правому березi Днiпра (плацдарм становив лише 2 км по фронту і до 400м у глибину), але саме звідси розпочалось визволення Канева

Вогнем через Днiпро пiдтримувала бiйцiв зброя прямої наводки, яка була поставлена на островi Канiвському бiля самої води.

30 вересня 1943 року газета "Фронтовик" писала: "Смертельний бiй кипить на обох берегах Днiпра за свободу України, за землю Тараса". Будинок музею Т.Г.Шевченка вороги обснували, як павутинням, колючим дротом, перетворивши його у концтабiр, до якого зiгнали мешканцiв навколишнiх сiл для копання окопiв бiля Днiпра. Фашисти подбали про надiйне укрiплення берегової лiнiї i вибити їх з мiста i прибережних гiр було нелегко.

Лише 31 сiчня 1944 року воїни 206-ї стрiлецької дивiзiї звiльнили Канiв i Тарасову гору вiд окупантiв. Письменник Борис Полєвой (в роки вiйни- вiйськовий кореспондент) у нарисi "На могилi Шевченка" писав:

"I ось на зарослих сходах, що ведуть на могилу Тараса, знову з`явились слiди... Це бiйцi дивiзiї, що наступала iз-за Днiпра сходили на гору, щоб у коротку перерву мiж боями вклонитися великiй могилi. I вже чиясь дбайлива рука свiжим пiском посипала майданчик. I хтось бережно поправив огорожу, i три вiнки, простi солдатськi вiнки з хвої, обвитi кольоровою марлею, пофарбованою в якомусь польовому госпiталi, покладено на могилу. I над усiм цим, замислений i суворий, стоїть бронзовий Тарас. Вiн дiждався iз-за Днiпра повернення своїх синiв".

Так 31 січня 1944 року шляхом великих зусиль та людських жертв Канів знову повернувся до мирного співіснування. Сотні, тисячі матерів не дочекалися своїх синів з війни, сотні, тисячі дитячих душ виросте без батьківського та материнського тепла. І всьому виною це страшне і огидне слово ВІЙНА…

Щоб не забувався подвиг наших дідів, прадідів, славних земляків їхні імена та славні вчинки були увіковічнені в назвах вулиць, в камені та бронзі. На центральнiй площi мiста встановлено пам`ятний знак на честь воїнiв-визволителiв. Німу пам’ять про кровопролитні бої літа 1941 року приховують в своїй броні бронекатер та бронепоїзд. Пам'ять про ті роки бережуть і вулиці міста та бехкраї лани червоних, як кров маків на підступах до Канева. Немов кожна краплинка солдатської крові проросла крізь віки та нагадує нам про страшні уроки нашої історії…