19

Тема3. Методика вивчення особистості та колективу учнів з важкими розладами мовлення

3.1. Завдання педагогічної діагностики особистості та колективу.

3.2. Вихованість учнів, її характеристика .

3.3. Система самовиховання особистості.

Література: 23; 24; 25; 26; 27

3.1. Завдання педагогічної діагностики особистості та колективу.

Психологія виховання – складний і малорозроблений розділ педагогічної психології, що вивчає внутрішні психологічні механізми становлення і розвитку особистості в цілому, а також окремих її якостей. Одним із напрямків взаємодії особистості і соціального середовища є виховання – це цілеспрямований та організований процес. Жан-Жак Руссо зазначає, що перед впровадженням виховного впливу необхідно добре вивчити своїх вихованців, що можливо за допомогою психодіагностичних методів.

С.Г. Карпенчук вважає, що активізація людського фактора, чіткий акцент у педагогічному процесі на особистості учня спонукає педагога, особливо класного керівника, проникати в духовний світ школяра, розуміти своїх вихованців. Як для матері на першому місці діти, їхнє життя, здоров’я, особисте щастя, так і для педагога основним має бути дитина з усіма її потребами, запитами, інтересами. Всі напрямки виховного впливу обов’язково повинні відштовхуватись від особистості школяра і концентруватись на кожній із них, тобто має здійснюватись шлях згідно з формулою «від дитини – до дитини».

Формування особистості – це школа розвитку індивідуальності, виявлення здібних і талановитих дітей, збагачення інтелектуального і творчого потенціалу, корекція особистості розвитку. К.Д. Ушинський відзначив на тому, що психолого-педагогічне вивчення особистості дозволяє пізнати людину в усіх процесах.

Кожна особистість – це закрита книга, яка має свій зміст, свій стиль вираження, свою цінність та гідність. Не вивчати її рівносильно непрочитаній книжці, яка є лише для зовнішнього споглядання.

Особистість формується у діяльності та взаємодії з матеріальним і моральним середовищем.

Діяльність виконує розвивальну виховну функцію в тих випадках, коли забезпечена її мотиваційна сторона, тобто якщо у дитини склалося досить усвідомлене, стійке і сильне внутрішнє прагнення (мотивація).

Мотивація- це виникнення активності людини для задоволення відповідної потреби.

Мотиваційна сфера учня - це результат його життєдіяльності, в якому виховний процес займає суттєве місце. Вихователю слід звертати увагу на зміст, силу мотивів, ставлення до них самого школяра, допомагати їх втіленню у вчинки, справи. Вихователь повинен формувати у дітей систему суспільно значущих мотивів.

Для виховання відповідальності у дітей з порушеннями мовлення бажано розвивати ситуації відповідальної залежності для формування витривалості, а звідси, важливими є вчинки і життєві ситуації, в яких формується відповідна властивість.

Вивчаючи дане питання ми звертаємося до психологічних механізмів формування властивостей особистості, для яких притаманна загальна етапність. Шляхом засвоєння соціального досвіду виробляється нова властивість особистості, яка надалі закріплюється у процесі діяльності.

Відзначимо, що для конкретної властивості особистості існують специфічні стадії. Саморегулювання і самоуправління - один із елементів особистості, який включається в особисті властивості, але наявність їх в різних властивостях не однакова, а саме: в одних вони лише накреслюються, а в інших - переважають. Саморегуляція і самоуправління більш виражені у вольових властивостях. Вищим рівнем розвитку саморегулювання і самоуправління вважають самовиховання, самоудосконалення.

Психологами доведено, що властивість особистості не регулюються одночасно і з однаковою швидкістю. Окремі властивості особистості набирають швидкість в ранньому дитинстві, інші намічаються і зберігаються в сплячому стані, роблячи потім у відповідних умовах, швидкий стрибок. Отже, відповідні властивості характерні тому чи іншому віковому періоду.

Аналіз досліджень Н.П. Долгобородової показав, що у дітей насамперед формуються комунікативні властивості, вони пов'язані з життєдіяльністю – це спілкування дитини з дорослими. Далі ці властивості розширюються за своєю сутністю: так, у підлітків спостерігається нерівномірність розвитку властивостей особистості і рис характеру. Цей період називається періодом спалаху і протиріч. Наприклад: у одного і того ж підлітка можна спостерігати відчуженість, стриманість в спілкуванні з батьками, поступовий вихід з-під їхнього піклування та одночасно зближення з однолітками, закріплення з ними дружніх стосунків, настирливість у спорті та повна її відсутність у навчанні.

Логічно виникає запитання про те, чи існує в розвитку особистості період, коли риси характеру узгоджуються? Таке погодження може наступити в старшому, юнацькому віці, але суперечливість особистості може зберігатись на довгі роки і на все життя.

Паралельно з нерівномірністю формування особистості розглядається стійкість особистості. Вирізняють два аспекти стійкості (за В.А. Чудловським):

1) оборонний аспект – це стійкість як здатність людини реалізовувати свої власні позиції і протистояти впливам, які суперечать її особистим установкам.

2) наступальний аспект - стійкість особистості, як здатність людини реалізувати свої власні позиції, перетворивши обставини і свою загальну поведінку.

У становленні і формуванні особистості значну роль відіграє спілкування. За допомогою спілкування формується і самооцінка. Особливо педагог звертає увагу на формування світогляду і моральної вихованості учнів допоміжної школи

При цьому слід зазначити, що світогляд має три компоненти:

1) інтелектуальний - це запас знань і вміння їх застосувати;

2) особистісний – ставлення, мотивація, моральна спрямованість;

3) практичний - реалізація знань в практичній діяльності та особистій поведінці.

Психологічні механізми морального виховання ставлення особистості певною мірою співпадають з механізмами становлення свідомості.

В становленні моральної сторони особистості школяра, як і при формуванні світогляду, спочатку оптимізується виступає:

1) знання моральних норм, правил, традицій, звичаїв, у свідомості школяра вони існують в поняттях та уявленнях як інтелектуальний компонент;

2) особистісний компонент моральної сторони школяра включає рівень сформованості емоційності переживання у дитини;

3) практичний компонент- це поведінка, яка у кінцевому рахунку визначає моральне обличчя особистості.

Моральність особистості сповна проявляється у вчинках. Вчинок - це дія або бездіяльність людини, яка підлягає оцінці з позиції норм моралі. Серія вчинків в різних ситуаціях формує моральне обличчя особистості. Вихованість школярів передбачає вироблення у них потреби у поведінці та вчинках, реалізованих у всіх аспектах (від мотиву до виконання) і опосередкованих моральним змістом та переживаннями .

Вихователю в своїй роботі потрібно використовувати такі перераховані дії, як переконання, привчання, заохочення, покарання.

Але, перед тим як ми проведемо корекційно-виховний вплив вихователю, слід звернути увагу на діагностику учнів. Зокрема, як зазначає С.Г. Карпенчук, як неможливо складний механізм вивчити без інструкції, так і неможливо проникнути у внутрішній, таємний світ дитини без спеціального інструментарію, яким озброює психологічна наука. Тому досвідчених педагогів цікавить весь арсенал засобів та прийомів психолого-педагогічного вивчення особистості.

Процес психолого-педагогічного вивчення особистості супроводжується системою виховної діяльності педагога (вихователя, класного керівника), яка формується на основі загальної системи виховання.

Вимоги до вивчення учнів:

1) Цілеспрямованість (Н-д, розвиток у дітей інтелектуальних здібностей тощо). Завдання, які дають змогу виявити цілеспрямованість: виявлення «ізольованих» учнів і виведення їх із стану «ізоляції»; індивідуальна бесіда, соціометрія.

2. Систематичність. Особистість, колектив не є чимось сталим, нерухомим, вони перебувають у постійному розвитку, зміні, динаміці). Процес суб’єкт-суб’єктивної взаємодії здійснюється на основі різнопланової діяльності школярів, використання педагогом різних форм і методів. Вивчення систематичності можливо за допомогою бесід з дітьми, анкетування.

3) Вивчення дітей (вивчення у процесі різних видів діяльності. Н-д.: у молодших школярів провідна діяльність – учіння гра, праця; підлітковий вік – спілкування у системі різнопланової діяльності; юнацький вік - навчально-професійна діяльність.

4) Об’єктивність. Встановлення позитивного і негативного ставлення до учнів. Педагог повинен піднятись над емоціями, оцінювати об’єктивно вчинки дітей, знаходити в учнів позитивні якості. Об’єктивність вивчається за допомогою бесід з дітьми, анкетування тощо

5. Комплексність. Особистість, колектив – складні багатогранні системи, які потребують всебічного, комплексного підходу. Комплексність вивчається за допомогою методів:

• спостереження (встановлення особливостей особистісної поведінки дитини);

• експерименту (з’ясування рівня самооцінки дитини);

• анкетування (вивчення інтересів учнів);

• поєднання експерименту та бесіди (вивчення структури міжособистісних взаємин у колективі).

5. Дотримуватись принципу особистісного підходу. Вивчати компоненти діяльності учня слід не окремо, а в системі (цілісно).

Дослідження особистості не може вивчатись поза контекстом її цілісності, а саме: рівня вихованості, знання норм моралі, ставлення до дійсності, переконання тощо.

Колектив має своє індивідуальне обличчя (норми поведінки, орієнтації, громадська думка), він вивчається за допомогою соціометрії, а також спостереження, експерименту, анкетування.

Психолого-педагогічне вивчення проходить за наступними напрямками: організація навчально-виховного процесу, формування морального досвіду, координація діяльності вчителя, робота з батьками.