Хід лекції

1. Соціально-економічна сутність та зміст податків

Податки є однією з найважливіших фінансових категорій. Історично це найдавніша форма фінансових відносин між державою і членами суспільства.

Вперше науково-обгрунтовану характеристику податків дали представники англійської класичної політекономії А. Сміт та Д. Рікардо. Адама Сміта називають фундатором наукової теорії податків. Він одним з перших вивів чотири загальних принципи оподаткування. Суть цих принципів полягає в наступному:

1. Піддані держави повинні приймати участь у її підтримці у відповідності до своєї платіжної спроможності, тобто пропорційно доходу, яким вони користуються під заступництвом держави (пропорційність).

2. Податок, який кожний платник платить, повинен бути чітко визначеним, а не довільним. Повинні бути визначені час, місце і розмір платежу (визначеність).

3. Податки повинні стягуватись у найбільш вигідний час і найбільш вигідним способом для особи, що його сплачує (зручність).

4. Кожен податок повинен бути так побудований, щоб він брав із кишень населення якомога менше понад те, що він приносить скарбниці держави (дешевизна податків).

Податки – це обов’язкові платежі, що сплачуються юридичними і фізичними особами в процесі розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту і акумулюються в централізованих грошових фондах держави – бюджетах.

Передумови виникнення податків:

2. Становлення і розвиток держави.

3. Поділ праці і перехід від натурального до товарного виробництва.

4. Становлення товарно-грошових відносин.

Сьогодні податки виступають основним інструментом формування централізованих фінансових ресурсів держави. Так, питома вага податкових надходжень в загальній сумі доходів Державного бюджету України становить близько 60-70 %.

Проте, не всі обов'язкові платежі, які надходять до централізованих грошових фондів держави, носять назву податки. Крім податків є ще податкові платежі.

Характерними ознаками податків, які дозволяють відрізнити їх від податкових платежів, є:

1. Відсутність конкретного цільового призначення.

2. Відсутність елементів еквівалентного обміну для конкретного платника.

3. Податки виступають тільки атрибутом держави.

В цьому полягає істотна відмінність податків від таких платежів, як плата, відрахування, збори та внески.

Внески і відрахування (відповідають на питання “на що?”, “від чого?”) – це обов’язкові платежі, які сплачуються державі і мають конкретне цільове призначення (напр.: відрахування в Пенсійний фонд, на соціальне страхування). Відрахування відносяться здебільшого на витрати виробництва і включаються у собівартість. Розміри відрахувань установлюються на нормативній основі до джерела сплати чи відповідно до певного показника (напр.: в процентах до фонду ЗП).

Плата (відповідає на запитання “за що?”) – обов’язковий платіж, який містить елемент конкретного еквівалентного обміну (напр.: плата за воду, що забирається із водогосподарських систем; плата за лісові ресурси). Розмір плати залежить від розміру ресурсів, що використовуються, а надходження плати державі визначається державною власністю на ці ресурси. Якщо держава втратить право власності на ці ресурси, то вона втратить і ці доходи. Плата вноситься як за рахунок включення у собівартість, так і з прибутку, що визначається механізмом її стягнення.

Збори – обов’язкові платежі, які носять разовий характер (напр.: за парковку авто).

Податки крім фінансового змісту носять ознаки суспільно-соціального характеру. Громадяни держави отримують від самої держави суспільні блага, які на перший погляд є безплатними, але вони оплачені опосередковано – через сплату податків. З іншого боку, сплата податків пов’язана з соціальним добробутом платників, тобто суспільна ціна податків вимірюється втратою частини особистого добробуту конкретними платниками із переміщенням цієї частини через бюджет до всього населення держави.

Отже, податки надходять до держави для фінансового забезпечення виконання державою своїх функцій (це – оборона, медицина, освіта, наука тощо). Тобто, держава надає своїм громадянам суспільні блага, джерелом забезпечення яких є кошти органів державної влади. Такі суспільні блага не виробляються приватною економікою, а забезпечуються тільки державою. Ціною суспільних благ є податки, і оплата державних благ – єдине можливе використання податкових надходжень. В результаті між державою-виробником суспільних благ і суспільством досягається еквівалентна мінова угода “блага – податки”.

260 – П = 210+Х+У Х+У = П

Економісти минулого і їх теперішні послідовники здебільшого орієнтувалися на вигоди податкоплатників, а державно-фіскальний інтерес виводили з розвитку бази оподаткування – економічного потенціалу та добробуту платників. При цьому значна увага приділялася визначенню оптимальної норми оподаткування. Широкого розповсюдження одержала теорія відомого американського економіста Артура Лаффера, в якій обгрунтовується, що величина податкових надходжень залежить водночас від бази і норм оподаткування.

Крива Лаффера, що є наріжним каменем даної теорії, базується на спостереженні, що коли висота податкових ставок досягає певного критичного рівня (Т₀), подальше підвищення норми оподаткування спричинює не збільшення, а навпаки, зменшення податкових надходжень. Зв’язок між висотою оподаткування і податковими надходженнями залежить від податкової бази, тобто об’єкта оподаткування. При чому підвищення податкових ставок супроводиться зменшенням бази оподаткування. Як наслідок, бюджетні доходи не зростають, а скорочуються, оскільки порушуються індивідуальні стимули господарської і трудової активності. Крім того, чим вищі граничні ставки, тим сильніше діють спокуси до ухилення від оподаткування.

Надмірне підвищення норми оподаткування веде до збільшення доходів тіньової економіки і згортання легального бізнесу, а заодно і скорочення податкової бази. (Для прикладу: у Швеції досить високий рівень оподаткування – 57% ВВП, але ефективність використання податкових надходжень 86%, а в Україні –26% Ке)