4

■ . . *

Семінарське заняття 2

Тема 4. Історичні Дспекти появи чисельних етносів в Україні, найбільш характерні риси їх спілкування між собою, в рамках держави ,

Тема 6, Основні закономірності розвитку державності, етносів в Україні

План

1. Формування української національної держави у середині XVII століття:

2. Зовнішня політика гетьманської держави Б.Хмельницького. Березневі статті 1654 року

3. Гетьман Іван Мазепа, його внутрішня і зовнішня політика

4. Гетьман Пилип Орлик. Конституція 1710 року - видатна пам'ятка суспільно-політичної думки України XVIII століття і

5. Обмеження російським самодержавством автономії України в XVIII столітті

1. Формування Української національної держави у середині XVII століття:

Гетьманщина — прийнята в історичній літературі назва української держави, що виникла виході Національно-визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Б. Хмельницького, яка проіснувала до другої половини XVIII ст. Офіційна назва держави — Військо Запорізьке. Царський уряд уникав застосування терміна «Гетьманщина» і в офіційних документах називав її Малоросією. Столицями ГеТьманіДйни в різні часи були Чигирин; Гадяч, Батурин і Глухів.

На початковому етапі свого існування Гетьманщина номінально була автономною частиною Речі Посполитої, а її територія обмежувалася Київським, Чернігівським і Брацпавським воєводствами. Однак фактично вона була незалежною, а влада її голови — гетьмана поширювалася на значно більшу територію (частина ІЗолиЙІ й білоруських земель): Державний лад Гетьманщини на початковому етапі характеризувався наявністю власного військово-адміністративного управління, виборною посадою гетьмана, генеральної, полковбї і сотенної старшини, єдиною податковою, судовою, фінансовою, військовою системою, наявністю дипломатичних відносин з іноземними державами тощо. л

За часів Хмельниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км² і охоплювала Лівобережжя, час¥йну Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад З млн.осіб. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх ,« налічувалося 16, то 1650 р. — вже 20. На Правобережжі козацький полково-сотенний уклад проіснував до \ 1714 р. (із перервами). На Лівобережжі він зберігався до 1782 р. Кількість полків і сотень: часто мінялася — виникали-одй полки, зникали інші. У Гетьманщині найбільш тривалим був розподіл на -10 полків: Київський, Чернігівський, Ніжинський, Стародубський, Переяславський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, МиргорВдський, Полтавський. Вони складалися з 7—20 сотень. м, ї- ^н» ь і

ЦійськовО-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система органів публічної, , , влади. 'ЬряГ система фактично дублювала модель управління Запорозької Січі. Формально основндо _ь органом віпадй була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові,, політичні, , _{у :} господарські, Правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмельнйцькйй з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав старшинську раду, до якої_?,_{О І}; з незабаром Перейшла Вся повнота влади в державі.

У руках гетьмана зосереджувалися виконавча й судова влада. Він, зокрема*скликав, ,,, ^ Генеральйу й Старшинську ради, видавав універсали, брав участь у судочинетвМсамеї при гетьманові діяв Генеральний військовий суд), опікувався фінансовою системою, за рішеннш >

розпочинав йійну, провадив мирні переговори, керував дипломатичними зносинами з , іншими .у,_ЙМ. державами та розвідувальною службою, бувтоловнокомандувачем збройних сил. Він очолював уряд і _ІГ№ державну адміністрацію, був головно командуючим, керував зовнішньою політикою, мав право видавати_: . загальнообов'язкові для всіх нормативні акти — універсали. Система органів публічної влади^доазод^.з'.' рівні — генера/іь'йий, полкоВийЧ сотенний. Реальна вища'влада в державі належала генеральному^ урядові, до якого входили гетьман та генеральна старшина. Повноваження цього органу публічної дяадии ^ ,с) поширювалися на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний -- з сотника .. та його помічників (писар,‘осавул, хорунжий). У великих містах існувало самоврядування: управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейованих отаманами. Центром лолку було одн$ зі значних міст полкової території. На чолі кожного полку стояв полковник, який або обирався на полковій раді, або призначався гетьманом. Полковник зосереджував у своїх руках військову, судову й адміністративну владу на території полку — тобто був не тільки військовим керівником, а й мав владу над усіма жителями полку.

Він відповідав за впровадження гетьманських універсалів, розпоряджався всім земельним фондом полку, визначав обов'язки селян і міщан щодо полкової старшини та Війська, стежив за дотриманням порядку в земельних справах, керував збором орендної плати, податків, мита тощо.

Територія полку, в свою чергу, поділялася на 10—20, а часом більше сотень. Сотні так само, як і полки, були неоднаковими за розмірами. Військово-адміністративну владу на території сотень здійснювали сотники. Адміністративними центрами сотень були міста, містечка й великі села.

У козацькій державі діяла своя система судочинства. Вона складалася з Генерального, полкових та сотенних судів. Найвищою судовою установою був Генеральний військовий суд при гетьмані. Він розглядав апеляційні справи полкових і сотенних судів, а також деякі справи, з якими прохачі зверталися безпосередньо до гетьмана. До складу Генерального суду входили два генеральних судді та судовий писар. На місцях суди очолювали особисто полковники чи сотники. Козацьким судам підлягали не тільки козаки, а й міщани та селяни. У містах з магдебурзьким правом діяли міські суди. Окрім того, в Україні існували й церковні суди, які поширювалися тільки на внутрішні справи духівництва. Соціальна структура Гетьманщини включала козацтво, шляхту, духівництво, міщан і селянство. Провідна роль у державному житті належала козацькій старшині й українській шляхті, і яких формувалася старшинська рада, що була дорадчим органом при гетьмані. Вони ж відігравали вирішальну роль на генеральних військових радах. Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а з 1654 р. було введено посаду підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової скарбниці. Поповнення державної скарбниці здійснювали із чотирьох основних джерел: із земельного фонду, з прикордонного торгового мита, з доходів від промислів, торгівлі та з податків.

Своєрідним ґарантом успішної розбудови Української держави стала національна армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі. її ядро становило,.,, реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об'єдналося повстале («покозачене») селянство та міське населення. Під час боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти національно-визвольних змагань її чисельність сягала 100— 150 тис. осіб. Богдан Хмельницький запровадивчряд новацій в організації війська, тактиці ведення бою, домігся створення допоміжних служб тощо. Вміле використання традиційних методів ведення війни (зокрема запорозького козацтва) та нових форм, характерних для військового мистецтва 17 ст., дозволило гетьману провести військові операції, що збагатили скарбницю світового мистецтва (зокрема, це стосується битви під Батогом у травні 1652 р.). Не випадково події війни та окремі деталі військових операцій жваво обговорювалися у Західній Європі — на рівні урядів, на сторінках преси. _} і , , ^

За гетьманування Хмельницького на території Української держави були ліквідовані магнатське та шляхетське землеволодіння, фільварково-панщинна система господарювання, кріпосницькі відносини. Цілковита більшість селян отримала особисту волю, право спадкоємного володіння ,д* землею та сільськогосподарськими угіддями, а також можливі^, вступ³™ >ЛР козацького стану. ,_8Т Зросла чисельність козацтва, яке стало привілейованим станом. Умови Зборівського (1649) та Білоцерківського (1651) договорів тимчасово загальмували розгортання прогресивних змін. Знову відновлюються феодальне землеволодіння і колишні форми експлуатації, що-викликало нове загострення соціальних протиріч та черговий виток Селянської війни. Лише після перемоги в битві під Батогом (1652) на території Української держави були остаточно ліквідовані фільварково-панщинна система господарювання, велика земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти. На аграрну політику Б. Хмельницького, крім зовнішніх чинників,! активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати великим землевласником Дроте гетьман, розуміючи, що основною рушійною силою національно-визвольних змагань є селянство, як міг гальмував зростання великого землеволодіння новітньої еліти. а о*' - : >с?иоо

2. Зовнішня політика гетьманської держави Б.Хмельницького. Березневі статті 1654 року , _не Розподіл сил у тогочасній Європі визначали реформаційні та контрреформаційні рухи. У зв'язку з цим усі країни поділялися на три табори: католицький, протестантський та православний.

Католицькі держави — Австрія, Іспанія та князівства південної Німеччини — підтримали свою союзницю Річ Посполиту й вороже поставилися до визвольної боротьби українського народу. Франція також підтримувала Польщу й погодилася надати польському урядові допомогу в придушенні козацького повстання. ,

У німецьких князівствах ставлення до боротьби українського народу проти Речі Посполитої було неоднозначним: католицькі князівства займали ворожу позицію, протестантські — помірковану.

,ї

і

З

Одначе в німецьких землях не Підтримували й Польщу, сподіваючись використати її послаблення для ¹ піднесення Пруссії.

Протестантський табір, до якого належали Англія, Голландія, Швеція й князівства північної Німеччини; спостерігав за подіями- в Україні з неприхованим інтересом і певним співчуттям, бдР^- Національно-визвольна війна знесилювала Річ Посполиту, а відтак і весь католицькйй бііок; Керівник <^0>' англійські держави К^бмвелЬ вбачав у НаціОйально-визвбНьній війні українського народу прояв і загальноєвропейської боротьби з Контрреформацією. Кромвель своїми діями відволікав католицькі ^к’^п держави від реальної доПомбґи Речі Посполитій, а отже, ніби творив другий фронт.,,вагомішої ' підтримки, одначе, не було. ^

Швеція, обстоюючи свої інтереси, була готова розпочати війну з Річчю Посполитою. Добре поінформований про хитрощі європейської політики, Богдан Хмельницький прагнув встановити * дипломатичні відносини зі шведським королем та отримати від нього допомогу.

Православні країни загалом підтримали боротьбу українського народу. Гетьманський уряд встановив і постійно підгримував контакти з болгарами, греками, сербами. Складнішим було ставлення до Національно-визвольної війни Московії, Валахії та Молдавії. Кожна з цих країн хоч на словах і підтримувала Хмельницького, проте з безпосередньою військовою допомогокі не квапилася, прагнучи використати українсько-польську війну задля власних інтересів.

До активних дипломатичних заходів Хмельницького спонукала потреба пошуку союзників. З ^іЄ цією метою наприкінці лютого — на початку березня 1648 р. було укладено військово- політичний союз із Кримським ХйнствоМ. Уряд зумів уникнути загострення відносин із Московією Г домовився з протестантською Трансільванією про погодження спільних військових дій проти Польщі.'⁰ * Вдалося також примусити молдавського господаря відмовитися від здійснення ворожої щодо України’ політики. Були встановлені дружні взаємини з Валахією, католицькою Венецією, розпочато пошук шляхів порозуміння зі Швецією. Особливе місце займали відносини з Туреччиною. Було укладено українсько-турецьку угоду (1649), що надавала українським купцям право вільного плавання Чорним морем і право безмитної торгівлі в портах Османської імперії. У червні 1657 р. до Чигирина прибуло Шведське посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполитої. Проте трагічне закінчення об'єднаного українсько-семигорСдського (трансильванського) походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про поразку призвела ;^н до смерТі Б. Хмельницького у вересні 1657 р. Таким чином, спочатку пошуки союзників здійснювалися в ⁴¹ трикутнику: Польща — Туреччина — Росія, проте незабаром після укладення Вільненського перемир'я в зовнішньополітичній медалі Б, Хмельницького з'явився новий вектор— шведський. '^сі ‘ ; ^{1 1} °

Найбільшим дискусійним в історичній літературі є питання укладання українсько-московського договору 1654 року, відомого як Переяславська рада та Березневі статті. Щоб підштовхнути царський уряд до союзу з Військом Запорізьким, Хмельницький у червні 1653 р. дав зрозуміти ‘ ^м цареві: коли Той і надалі зволікатиме з розв’язанням українського питання, То Україні укладе союз з Туреччиною. 8 січня 1654 р. на міському майдані Переяслава відбулася військова рада.¹¹’ Переяславська рада Лйше поклала початок оформленню московсько-українських віднсісйн, бо ^п’ ніякий письмових угод у Переяславі укладено не було. Особливістю українсько-московського договору було те, що він являв собою групу документів від кожного зі станів — ніби окремі угоди від духівництва, міщанства, козаків. Козацька угода складалася з 23-х статей від імені г£ть#ана^г№ Війська Запорізького.'Основна ідея цих статей — встановлення таких міждержавних відносин, за яких для України залишатиметься як внутрішня, так і зовнішня самостійність. У березні 1654 р. козацька делегація, відправлена до Москви гетьманом Б. Хмельницьким на чолі з генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником Павлом Тетерею, передала на розгляд російській стороні проект договору з 23 пунктів: 1) підтвердити права та вольності Війська Запорізького; 2) устанСвитй реєстр у 60 тис. чоловік; 3) зберегти права православної шляхти; 4) зберегти існуючі органи міського ⁵⁰ самоврядування; 5) зберегти у володінні гетьмана староство Чигиринське; 6) дозволити самим обирати собі ’⁰ гетьмана з наступним затвердженням його царем; 7) гарантувати всі давні права українського козацтва; 8) ' ^й генеральному писареві платити 1000 Золотих і дати йому млин «для прожитку»; 9) кожному полковникові теж дати по млину; 10) суддям військовим платити по 300 золотих плюс млин., а писарям суддівським — по 100 золотих; 11) осавулам військовим і полковим- по млину; 12) на військове спорядження, пушкарів і обозного Дати 400 золотих; 13) не порушувати споконвічні «права духовні й світські»; 14) дозволити гетьманові й Війську ¹‘- Запорізькому приймати іноземних послів; 15) збір податків передати місцевим українським чиновникам; 16) воєводи царські не повинні порушувати місцеві звичаї та закони; 17) окремо видати грамоти, що закріплюють права козаків і Шляхти; 20) на границі з Польщею виставити тритисячне військо «або як його царська величність зволить»; 21) за звиваєм платити гроші полковникам, осавулам і сотникам; 22) донським козакам бути

готовими допомогти в боротьбі з татарами, 23) у прикордонному укріпленні Кодак розмістиш постійний гарнізон з 400 чоловік, а також зробити царську протекцію запорожцям. З цих пропозицій цар Олексій Михайлович і Боярська дума 21 березня того ж року затвердили 11 пунктів. Україно-російський договір за­кріплював автономний статус України в складі Росії. При цьому гетьман і Військо Запорізьке користувалися не тільки правом самоврядування на козацькій території, але й могли вступати в дипломатичні відносини з іноземними державами, правда, за винятком Польщі й Туреччини (з польським королем і «(турецьким султаном», тільки через Москву). Згідно з “березневими статтями" гетьмана й старшину козаки Мали обирати на раді УкраїнЬькгі ^адміністрація та суд лишалися самостійними й не підпорядковувалися Москві. Збирання податків покладалося на український скарб. ‘ Чисельність козацького військІ йстановлюбалася в бО +й^ЯЧ ос^б¹.' ^а

У результаті перОґоегорів укрйТнське міщанство мало збе!рЄгти всї^!Свої права і ВОльності, які їм були дані ще литовськими князями та польськими кброЛямій, насамперед Міське самоврядування. Тривалі переговори православного духівництва¹'не мали результатів. Українська православна церква не погоджувалася на залежність від патріарха'Московського, якої прагнули московський уряд і російська православна церква. і? - и; м ч м

Отже, лише міщани заг&лЬм порозумілися з¹ московським урядом, козацтво разом з українською православною шляхтою — тільки частково, а православне духівництво відмовилося від незаконних вимог Москви. ^'^/!:/^г" -‘.'^ч ' ' ¹

Умови українсько-московського договору 1654 р. свідчат£ про об'єднання України й Московії у своєрідну конфедерацію. Адже договір між двома державами загалом був рівноправний і (за умови дотримання) взаємовигідний.'Водночас він був незавершений, недосконагійй, діяв нетривалий час (кілька років) і тому дуже швидко втратив силу. У радянські часи зміст Переяславської ради трактувався як об’єднання України з Росією, сьогодні ще існують такі думки: 1)це був конфедеративний союз двох незалежних Держав; 2) Україна входила до складу Росії на правах автономії. ' ^й ■ ^/ ;.ч у . . ... ;. \ ч *■'

3. Гетьман Іван Мазепа, його внутрішня і зовнішня політика ^и >

Мазепа Іван Степанович (Мазепа-Калединський; рік народження невідомий — 21 вересня (2 жовтня) 1709) — гетьман України. Народився в с. Мазепинцях на Київщині в українській шляхетській родині. Точна Дата¹ народження невідома.-Учився в Києво-Могилянській колегії, а також в єзуїтській колеги у Варшаві (за іншими даними, у Полоцьку). Протягом 1656—1659 рр. жив за кордоном, де в Німеччині, Італії, Франції й Нідерландах вивчав військову справу, дипломатію, іноземні мови. Після повернення в 1659—1663 рр. Мазепа перебував на службі при дворі польськогб короля Яна II Казимира, виконував ряд дипломатичних доручень, зокрема, був послом до правобережного гетьмана П. Тетері. У 1663 р. повернувся в Україну. Під час боротьби між претендентами на гетьманську булаву підтримав П .Дорошенка, у 1669 р. очолив його особисту охорону, ставши ротмістром надвірної корогви козаків. Завдяки своїм особистим здібностям незабаром став генеральним писарем: У 1674 р. брав участь у переговорах між гетьманами П. Дорошенком та І. Самойловичем. Згодом, прямуючи з дипломатичною місією до Криму й Туреччини, був захоплений у степу кошовим отаманом Запорізької Січі І.Сірком і переданий лівобережному гетьманові І. СаМойловичу. У1682 р. Мазепа обійняв посаду генерального осавула в уряді лівобережного гетьмана. Як представник Гетьманщини часто був учасником переговорів між Московією, Кримським ханством, Османською імперією та Річчю Посполитою..

25 липня 1687 р. на Коломацької раді Мазепа був обраний гетьманом України. Одержавши гетьманську булаву, Мазепа прагнув об'єднати в єдиній державі всі українські землі — Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя, Слобожанщину. Він передбачав побудову в Україні станової держави західноєвропейського зразка зі збереженням традиційного козацького укладу. Реалізуючи свої задуми, гетьман піклувався про формування аристократичної верхівки українського суспільства. З цією метою козацька старшина наділялася значними землеволодіннями, діставала нові права й привілеї. Це викликало невдоволення козацьких низів, селян І міщан. Ряд заходів Мазепи, спрямованих на захист козаків (універсал 1691 р.), міщанства (ряд охоронних універсалів містам), селян (універсал від 28 листопада 1701 р. про обмеження панщини двоміа ДНями на тиждень) і духівництва (універсали 1690-1694 рр. про підтвердження прав Київської митрополії, чернігівського й глухівського монастирів) не призвели до усунення соціальних протиріч і консолідації українського суспільства. *'

Одним з найважливіших напрямків загальної Державної політики Мазепи була культурно- просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, архітектури, літератури, книгодрукування гетьман вкЛаДаввеЛйчезнгїроші з державної військової скарбниці та власні кошти, справедливо вважаючи, що лйіііе в Такий спосіб Україна може зрівнятися з європейськими Державами. За гетьманування Мазепи спф^джейо' ’12 грамів/буЛв відновЛейо^сбагато старовинний Грамів йчяжої доби. Внесок Мазепи в розвйтЬк архШі^ури й 'будівництва ^йабТільки значний, Що йавіть тогочасний

архітектурний стиль дослідники називають "мазепинським бароко". Інша царина культурницької діяльності Мазепи — друкарська справа. Видання Мазепинської доби були одними з кращих українських книгодруків. Не менш, ніж церквами й монастирями, Піклувався Мазепа Києво-Могилянською академією (надання їй цього статусу у І 700 р.). Дбав Мазепа й про виникнення нових осередків культури, одним з них була Чернігівська колегія.

Гетьман намагався, використовувати свій вплив на Петра І і зв'язки з московськими вельможами для збереження прав і вольнбстей Гетьманщини. Українські полки активно брали участь у війнах Московії з Кримським ханством і Туреччиною. У 1700 р Мазепа став другим кавалером заснованого Петром І ордена Андрія Первозванного. У 1703 р. король Польщі Август II Фридерік нагородив його орденом Білого Орла, а в 1707 р. імператор Йосип І дарував гетьманові титул князя Священної Римської імперії. У перші роки Північної війни (1700— 1721 рр.) між Росією та Швецією посилилася експлуатація царським урядом ресурсів Гетьманщини. Уже в 1700 р. до Прибалтики для ведення воєнних дій проти шведів був висланий загін у 17 тис. козаків. Виросли й фінансові витрати Гетьманщини, особливо за рахунок збільшення податків. Усе це викликало невдоволення козацької старшини й гетьманського уряду. У 1704 р. за вказівкою Петра І Мазепа наказав козацькому війську взяти під контроль територію українських земель, що дотепер знаходилася під владою Речі Посполитої. Влада гетьмана поширилася на Правобережну Україну. Навесні 1705 р. Мазепа почав таємні переговори із союзником шведського короля Карла XII польським королем С. Лещийським. Навесні 1709 р. була укладена угода між Карпом XII і Мазепою, що передбачало перехід Гетьманщини під протекторат Швеції. Після початку наступу шведів на Москву через територію Уфаїни, гетьман 4 листопада 1709 р. відкрито перейшов на бік Карла XII. Разом з ним до шведів пішли й запорожці на чолі з кошовим отаманом К. Гордієнком. Це викликало репресії московських військ проти прихильників Мазепи й запорожців. Були знищені гетьманська столиця Батурин і Запорізька Січ.