Основи психології Киричук О.В.

Підручник створений у відповідності з авторською навчальною програмою, базованою на вчинковому принципі, за яким виникнення та розвиток усіх психічних феноменів визначаються взаємодією ситуативного, мотиваційного, дійового й післядійового компонентів учинку. Здійснена спроба узагальнити традиційний та сучасний досвід світової психологічної науки, поєднати філософський, власне психологічний та культурологічний підходи до визначення сутності психологічних явищ людського буття.

ЗМІСТ

Передмова

Частина перша. ПРИРОДА ПСИХІЧНОГО ТА ПРИНЦИПИ ПОБУДОВИ СИСТЕМИ ПСИХОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ

Розділ 1. ПОНЯТТЯ ПРО ПСИХІКУ. ПРЕДМЕТ ПСИХОЛОПЇ ЯК НАУКИ

ПСИХІКА ЛЮДИНИ ЯК ПРЕДМЕТ ІНТЕРЕСУ І НАУКОВОГО ВИВЧЕННЯ. ІСТОРІЯ ПИТАННЯ

Душа в реаліях та міфах.

З історії науки про психічне.

ПРОБЛЕМА ПРИРОДИ ПСИХІКИ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ПСИХОЛОГІЇ

Умовний рефлекс, що примирив психологію з фізіологією.

Вивчення мозку і психіки у вітчизняній психології.

Внутрішнє і зовнішнє як психологічна проблема.

Суб'єктивний та об'єктивний аспекти психічного.

ПРЕДМЕТ ПСИХОЛОГІЇ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ її РОЗВИТКУ

Предмет сучасної психології як об'єкт наукової саморефлексії.

Психічне як мета, засіб і самоцінне для суб'єкта

Від психіки суб'єкта до суб'єкта психіки: предметна парадигма.

Розділ 2. МЕТОДИ ПСИХОЛОГІЇ

Науковий метод: сутність, структура, застосування.

Загальна методика психологічного дослідження.

Принципи побудови психологічного дослідження.

Методи психологічного дослідження: функціональна диференціація.

Моделювання та реконструювання.

Типологічний метод.

Спостереження.

Лабораторний і природний експеримент.

Бесіда, інтерв'ю, анкетування.

Соціометрія, референтометрія.

Біографічний метод, вчування.

Проективні та клінічні методи тестування.

Лонгітюдний, зрізів, генетико-моделюючий методи.

Констатуючий та формуючий експеримент.

Вивчення продуктів діяльності.

Вивчення літературно-історичних джерел.

Математичні методи в психології та продуктивність їх застосування.

Методи психологічного дослідження

Розділ 3. ІСТОРИЧНЕ СТАНОВЛЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ

Культурологічний підхід у тлумаченні історії психології.

Ситуативний рівень у становленні психологічних знань.

Конфліктна ситуація як принцип тлумачення психологічних знань у Стародавньому світі.

Колізійна ситуація і формування психологічних знань.

Мотиваційний рівень періодизації.

Учинкова дія та післядія як історико-психологічний принцип.

Культурно-історична функція післядії у психології.

Розділ 4. ГАЛУЗІ ПСИХОЛОГІЧНОЇ НАУКИ

Загальна психологія.

Психологія особистості.

Вікова психологія.

Акмеологія.

Геронтопсихологія

Психологія творчості.

Диференціальна психологія.

Психофізіологія.

Історія психології.

Історична психологія.

Етнопсихологія.

Психологія культури.

Соціальна психологія.

Психологія праці

Економічна психологія.

Політична психологія.

Психологія релігії.

Юридична психологія.

Психологія управління.

Психологія наукової творчості.

Педагогічна психологія.

Психологія обдарованості.

Медична психологія.

Психологія аномального розвитку.

Радіоекологічна психологія.

Психологія діяльності в особливих умовах.

Психологія спорту.

Психологія соціальної роботи.

Консультативна психологія.

Психодіагностика і прогнозування.

Психологічна реабілітація.

Психофармакологія.

Розділ 5. МЕТАПСИХОЛОГІЯ ТА її ПАРАЛОПЗМИ

Сутність метапсихології.

Психіка та зовнішній світ.

Психіка і тілесний субстрат.

Внутрішня та зовнішня детермінованість психічного.

Психологічна проблема свободи волі.

Свідоме та неусвідомлене в людській психіці.

Психічне як частина й ціле, "стан і процес".

Сенс людського життя як психологічна проблема.

Частина друга. СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ПСИХОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ: ВЧИНКОВИЙ ПІДХІД

Розділ 6. ВЧИНОК ЯК ПРИНЦИП ПОБУДОВИ ТЕОРІЇ ТА ІСТОРІЇ ПСИХОЛОГІЇ

Психологія у пошуках власного осередку.

Вчинок як осередок психічного.

Логіка визначень вчинку як осередку психічного.

Вчинковий принцип в історії психології.

Феномени психічного та їхні можливі зв'язки.

Вчинки — локомотиви поведінки.

Вчення СЛ.Рубінштейна про основний осередок психічного.

Вчення М.О.Бернштейна про рефлекторне кільце і проблема логічного осередку в психології.

Теорія функціональної системи П.К.Анохіна.

Аферентний синтез.

Прийняття рішення.

Формування акцептора результату дії.

Вчинкова природа психічного і предмет психології.

Вчинковий осередок і психологічні закономірності.

Визначення і завдання наукової психології.

Розділ 7. ВЧИНКОВИЙ СМИСЛ ПСИХОЛОГІЧНИХ ФЕНОМЕНІВ: ФЕНОМЕНИ СИТУАТИВНІ

Розрізнення вражень.

Потяг.

Активація.

Емоції. Природа емоцій.

Переживання.

Психічне і тілесне.

Характеристика емоцій.

Зовнішнє вираження емоцій.

Рух.

Увага.

Людина в предметному світі.

Темперамент.

Людина, що грає.

Гра значень і мовна діяльність, інтуїція, фантазія, мислення.

Малюнки — зображувальна форма дитячої гри.

Людина у світі пригодництва: ситуативіїість, вольове випробування, досягнення.

Пам'ять і ситуативні феномени.

Розділ 8. ВЧИНКОВИЙ СМИСЛ ПСИХОЛОГІЧНИХ ФЕНОМЕНІВ-ФЕНОМЕНИ МОТИВАЦІЙНІ

Витоки волі.

Боротьба мотивів та вольовий акт.

Формування та розвиток вольових процесів.

Природа потреб людини.

Потреби та мотиви діяльності.

Теорії мотивації.

Мотивація у структурі вчинку.

Подвижництво: феноменологічна оцінка світових станів, ідеал, подвиг.

Спеціалізоване уміння: допитливість, знаттєлюбність, інтерес.

Теоретичне відтворення світу в знанні: ідеал ученого і популярна форма науки.

Дослідницька діяльність: розумове і предметне експериментування, практичний інтелект.

Мистецьке відтворення світу: художній ідеал митця та рівні втілення ідеалу.

Формування здібностей до наукової, технічної, художньої та інших видів творчості.

Структура творчого процесу та можливості його оігтимізації.

Вчитель і учень.

Особистість та її характер.

Маска, гідність особи, її цілісність і роздвоєність.

Стратегія вчинку і ствердження "Я".

Розділ 9. ВЧИНКОВИЙ СМИСЛ ПСИХОЛОГІЧНИХ ФЕНОМЕНІВ ФЕНОМЕНИ ДІЇ ТА ПІСЛЯДІЇ

Психологічна структура трудової діяльності.

Процес, ціль і продукт праці.

Праця рутинна і творча.

Реальне освоєння світу.

Психічні процеси, стани та властивості особистості в їхньому генезисі.

Вчинок як рушійна сила розвитку психічних процесів, станів та властивостей особистості.

Життєвий шлях.

Теорії життєвого шляху людини.

Онтогенез. Час життя. Життєвий цикл. Життєвий шлях.

Життєвий і творчий шлях.

Життя як переживання.

Життя, зосереджене в миттєвості.

Миттєвість, розширена до меж людського життя.

Життя як учинок, що здійснюється перманентно.

Завершеність життя ї природна смерть.

Рушійні сили життєвого шляху.

Усвідомлювані й неусвідомлювані способи тлумачення світу.

Життєвий шлях як зміна ціннісних орієнтацій.

Етапи життєвого шляху людини.

Світ первинного досвіду та допитливості.

Світ "пекучих таємниць", гострих випробувань.

Світове зло та подвижницькі ідеали.

Шлях до професіоналізму. Жалоба життя.

Дійова включеність у світ.

Психологія вмирання та подолання страху смерті

Універсальна обдарованість і конкретні здібності людини.

Життєвий поклик, акме, вичерпаність.

Творчість як засіб довершеності життя.

Творчі здібності людини.

Етапи творчого процесу у зв'язку з життєвим шляхом людини.

Релігійна та філософська творчість.

Наукова, художня, практична творчість.

Творчість та героїчний ентузіазм.

Співвідношення індивідуального, народного і вселюдського в життєвому та творчому шляху людини.

Самопізнання.

Смисл життя як психологічний феномен.

Частина третя. ПСИХОЛОГІЯ ВЧИНКУ

Розділ 10. ВЧИНКОВИЙ НАПРЯМ У ПСИХОЛОГІЇ-ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ

ВЧИНОК І СВІТ ЛЮДИНИ

ВЧИНОК В ОНТОЛОГІЧНОМУ ВИМІРІ

Вчинок як універсальний механізм самовідтворення буття.

Вчинок як єдність індивідуально-психологічного, суспільно-історичного та логічного.

Головні суперечності вчинку.

Вчинок як діалог і монолог.

Психологічні відмінності людей у проявах вчинкової активності.

Різновиди та рівні вчинкової активності.

онтогенетичні визначення вчинку

Вчинок зачаття і вчинок народження.

Вчинок самоствердження.

Вчинок самовизначення.

Вчинок самоздійснення.

Вчинок самозвітування.

Через вчинок до безсмертя.

Вчинковий потенціал сучасної людини: проблеми і перспективи.

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВЧИНКУ

Аналіз головних суперечностей учинкових структур.

Аналіз історичного та онтогенетичного зміщення акцентів у структурі вчинку.

Аналіз духовних рівнів учинку: індивідуальне — народне — вселюдське.

Аналіз можливого та дійсного, необхідного та достатнього у вчин-ковому діянні.

Аналіз трансцендентної сутності вчинку.

Наукові стратегії психологічного дослідження вчинку.

Розділ 11. МЕТОДИ ПСИХОЛОГІЇ У ДОСЛІДЖЕННІ ВЧИНКУ

Вчинкова природа психічного та характер її вивчення.

Принципові основи психологічного дослідження вчинку.

Структурні особливості методів психологічного дослідження вчинку.

Діалектичний зв'язок психологічних методів у психології вчинку.

Природа вчинку та вчинковий характер методів психології.

Методичні особливості психологічного дослідження вчинку.

Феноменологічна та реально-практична структура вчинку: побудова методичної моделі.

Особливості ідентифікації та кваліфікації компонентів учинку.

Анамнез: реконструкція здійсненого вчинку та можливість його децентрації з боку суб'єкта.

Подолання конфліктної ситуації в процесі прийняття рішення.

Вибір у критичній ситуації.

Розв'язання ситуації у колі вчинкових моральних дій.

Післядія та усвідомлення вчинку.

Дослідження характерологічних рис учинку.

Тлумачення дослідних (експериментальних) даних.

Методичні принципи організації психологічного дослідження вчинку.

Розділ 12. ФЕНОМЕНОЛОГІЯ ВЧИНКУ

ВЧИНОК У ФЕНОМЕНОЛОГІЧНІЙ ТРАДИЦІЇ

Людина — це та, що обирає себе.

Людина у феноменологічній традиції самопізнання і самотворення.

Феноменологічна рефлексія вчинку.

ВЧИНОК БУДЕННОСТІ

У межах безпосереднього.

Інтермеццо повсякденного життя.

Маргінальність: поразка чи перемога?

Втеча від абсурду.

вчинок істини

Пошук істини — шлях пізнання непізнаваного.

Пізнавальні почуття.

Психічний стан як вияв мінливості й сталості пізнання світу.

Від емоційних переживань до глибоких переконань.

ВЧИНОК КРАСИ

Ідея, Ідеал, еталон.

Пережити — не лише відчути.

Суперечність стражденносгі й дії.

Пошук гармонії: комічне, трагічне, любов.

ВЧИНОК ДОБРА

Марна втеча від страждання.

Незацікавленість у вдячності.

Аморальність моральної дії.

Поневолення добром.

Трагізм добра.

ВЧИНОК ЕКЗИСТЕНЦІЇ

Буття у злитті зі світом.

Час людського буття.

Минуще й вічне.

Існувати — значить бути відповідальним.

Трагізм абсолютного розставання та ідея вічного повернення.

ВЧИНОК САМОПІЗНАННЯ

Читання у собі самому.

Віддзеркалення від світу речей.

Людина з людиною.

Вихід за межі себе.

Самопізнання як самостворення.

ВЧИНОК ПОВЕРНЕННЯ ДО БУДЕННОСТІ

Людина — дитя свободи.

Повернення до себе як вихід до нового творення.

Післямова: ПОСТАННЯ КАНОНІЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

Частина перша. ПРИРОДА ПСИХІЧНОГО ТА ПРИНЦИПИ ПОБУДОВИ СИСТЕМИ ПСИХОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ

Розділ 1. ПОНЯТТЯ ПРО ПСИХІКУ. ПРЕДМЕТ ПСИХОЛОПЇ ЯК НАУКИ

ПСИХІКА ЛЮДИНИ ЯК ПРЕДМЕТ ІНТЕРЕСУ І НАУКОВОГО ВИВЧЕННЯ. ІСТОРІЯ ПИТАННЯ

Душа в реаліях та міфах.

Одним з найпоширеніших є визначення психології як науки про душу. Проте сам термін і поняття "душа" виникли й пройшли певний історичний шлях задовго до того, як філософія, теологія, психологія зробили його предметом свого дослідження.

Людина завжди прагнула відшукати причину всіх явищ, що привертали до себе її увагу. Головним серед них була смерть. У тих випадках, коли причина смерті не була очевидною, її пов'язували з впливом якої-небудь потаємної сили. Так виникло первісне уявлення про душу. На цій стадії розвитку людина не могла уявити собі душу як психічне, нематеріальне, а уявляла її як особливу повітряну субстанцію, що залишає людину з останнім подихом.

Уявлення про душу як про щось потаємне не могло не дістати міфологічного тлумачення. І справді, в грецькій міфології виникає образ чарівної дівчини Психеї, яка уособлює душевне життя.

Згідно з первісними уявленнями у циклі перетворень народження — посвячення — смерть — народження і т.д. саме народження пов'язувалося з участю жінки, яка повертає особово-соціальне начало із світу тіней у світ живих. Волога, туман, повітря у ролі Ерота визнаються умовою існування (і походження) Психеї. Орфіки розглядають її як те, що "вдувається вітром".

Рання філософія, відштовхуючись від різних джерел, приписує Психеї переважно життєве, а не пізнавальне начало, розглядаючи її у сукупності різнорідних визначень. Психея поєднує в собі різні сторони вихідних суперечностей і являє собою особливий тип причинних зв'язків, управляюче особисте начало, що скеровує поведінку людини, і животворне сім'я. Те, що було для первісної людини предметом вірування, міфу, пізніше стало предметом науки. При цьому, що цікаво, основні суперечності уявлення про душу, психіку, які намагалися розв'язати наші давні предки, ще довго були предметом інтересу для нащадків.

"І що таке душа? — ставить запитання К.А.Гельвецій. — Чи вважають її, як то робили давні та перші отці церкви, за надзвичайно тонку й звільнену матерію та електричний вогонь, що оживлює нас? Чи нагадувати мені тут усе те, що думали про неї різні народи й різні філософські секти? Вони складали про неї лише невиразні, плутані й дрібні поняття. Єдині, хто з цього приводу висловлювалися велично, були перси. Виголошуючи похоронну промову над домовиною великої людини, вони казали:

"О, земле! О, спільна мати людей! Візьми з тіла цього героя те, що належить тобі. Хай водяні частини, що в його жилах, випаруються в повітря, хай упадуть вони дощем на гори, наллють струмки, здобрять рівнини і стечуть у безодні морів, звідки вийшли! Хай зосереджений у цьому тілі вогонь прилучиться до світила, джерела світла й вогню! Хай повітря, стиснуте в його членах, розіб'є в'язницю свою! Хай розвіють його вітри в просторі! І, нарешті, подиху життя, якщо неможливим чином ти є окрема істота, з'єднайся з невидимою речовиною, що тебе породила! А якщо ти тільки суміш видимих елементів, то, розвіявшись по всесвіту, збери знову свої розпорошені частки й знову витвори з них такого доброчесного громадянина!"

В.Вундт (1832— 1920), звертаючись до проблеми первісного анімізму, розрізняв, по-перше, Психею, чи душу, що відокремлюється від тіла людини, наприклад, під час сну чи після смерті і, по-друге, тілесну душу, що міститься в живому тілі, наприклад, у крові, нирках, чи в трупі. З цих двох уявлень про душу перше Вундт вважає більш пізнім. Воно виникло з двох джерел: 1) спостереження за фактами зупинки дихання після смерті і 2) сновидінь, в яких являється покійник, спостереження за проявами непритомності, екстазу тощо. Відповідно до свого подвійного походження вільна душа (Психея) являється, звичайно, у двох формах: тіні, чи привиду, й дихання.

Історія різних форм вірування в душу зводиться, за Вундтом, до трьох основних стадій: 1) примітивний анімізм, час панування чародійства й фетишизму; 2) тотемізм і манізм (культ предків) і 3) віра у світ демонів (рослинних, насилаючих хвороби, захищаючих та ін).

Від чистого анімізму як необхідного способу мислення первісної людини відрізняється спіритизм, тобто віра в те, що духи не зв'язані з певним тілом і можуть довільно залишати свою оболонку і вільно носитися по землі й у повітрі.

Протилежністю спіритизму є фетишизм: оскільки духи можуть перебувати в будь-якому об'єкті, остільки ці об'єкти починають викликати шанування і поклоніння.

Як же насправді розвивалися уявлення про "душу" в історії наукової думки? Наскільки оптимістичними тут можуть бути висновки щодо з'ясування істинної природи психічного? Спробуємо з розумінням і повагою до мудрості мислителів минулого дістати відповіді на ці запитання.

З історії науки про психічне.

У стародавньому світі психологія виникла й набула розвитку як вчення про душу. Так, античний філософ Геракліт Ефеський (близько 544 — близько 480 до н.е.) вчив, що душа являє собою один із мінливих станів вогню, що перебуває у вічному русі і є першоосновою матеріального буття.

Демокріт (близько 460— 370 до н.е.) вважав, що "душа є началом рушійним", "є особливого роду вогонь і тепло" і складається з кулястих, вогняних рухливих атомів — найдрібніших, далі неподільних часток матерії, благородніших, ніж атоми тіла. Він заперечував безсмертя душі, вважаючи, що вона гине разом з тілом. В основі процесу сприйняття, за Демокрітом, лежить фізичний вплив зовнішніх речей на органи чуття.

Традиційно вважається, що перші давньогрецькі філософи дотримувалися матеріалістичних поглядів на природу душі. Проте відомо, що майже одночасно з Демокрітом розробляв свою систему поглядів видатний філософ Платон Афінський (428 або 427 —. 348 або 347 до н.е.). Він вчив, що душа людини нематеріальна і за своєю природою є нічим іншим, як "ідеєю" — безсмертною духовною сутністю, що тільки на час земного життя вона з'єднується з тілом, існуючи до цього в над небесному "світі ідей". За Платоном, істинне знання є лише результатом "пригадування душі" про світ ідей, який вона споглядала до свого земного втілення. Саме у Платона первісне несуперечливе поєднання душі й тіла перетворюється в проблему їх дуалізму, що спричинило розвиток етико-релігійних поглядів, заклало основу вчення про вчинок і відповідальність за діяння.

Отже, якщо зосереджувати увагу лише на "метафоричних образах", якими древні мислителі оздоблювали свої міркування, на тих примітивних уявленнях, що були зумовлені історично, і лише за ними оцінювати внесок кожного, можна досить просто знецінити будь-яке з них. Якщо ж порівняння, зіставлення поглядів здійснювати на рівні суттєвого, віддати перевагу чи Геракліту, чи Демократу, чи Платону неможливо.

Справді, якщо Демокріт висловив геніальну здогадку про причинний зв'язок тілесного й духовного, то Платон здійснив таку ж геніальну спробу розототожнити їх, відстояти свободу духу людського. І саме спільними зусиллями цих гігантів думки, уособлюючих своєю спільністю "єдність протилежностей", ставав можливим подальший розвиток вчення про душу як предмет науки психології.

Так, Епікур (341—270 до н.е.), а за ним римський філософ Лукрецій Кар (99— 55 до н.е.) певним чином продовжили розвиток філософських поглядів Демокріта. Згідно з ученням Лукреція, душу не можна розглядати як щось безтілесне, адже безтілесною може бути тільки порожнеча, однак і вона складається з матеріальних атомів. Процес пізнання відбувається через сприйняття душею тих матеріальних за своєю природою образів, які відокремлюються від предметів зовнішнього світу.

Психологічні погляди Арістотеля також традиційно вважаються суперечливими, бо, мовляв, він був недостатньо послідовним — ні матеріалістом, ні ідеалістом. Так, але причиною цього була послідовність Арістотеля як діалектика, який вважав активним началом у людині її душу як форму форм, або ентелехію, а тілу відводив підпорядковану роль, підкреслюючи, що без душі тіло не могло б існувати і в ньому не могли б виникнути ніякі процеси. Джерелом пізнання Арістотель вважав відчуття, які викликаються впливом зовнішніх предметів на органи чуття, а процес мислення розглядав як властивість незалежної від тіла "розумної душі".

Саме Арістотель уособлює той історичний момент, коли протилежні тенденції у розвитку поглядів на душу і психіку утворюють тотожність, унаслідок чого породжуються протилежності якісно нового рівня. Тому не дивно, що вчення Арістотеля панувало в психології протягом всього Середньовіччя і шанується донині.

Так, А. Августин (354—430), стверджуючи безплотність душі, її незалежність від тіла, висловив думку про те, що істинне пізнання будується не на основі відчуття зовнішніх речей, а на внутрішньому спогляданні, шляхом самозанурення, і на розумі.

У складній природі свідомості, всі процеси якої містить в собі душа (пам'ять, інтелектуальні процеси, вольові спонукання), саме воля відіграє найголовнішу роль, яку Августин називав "інтенцією душі" і без якої ні відчуття, ні розмірковування не можуть відбуватися. Тим самим закладаються одночасно основи волюнтаристичного та інтроспективного напрямів у психології.

Інший відомий середньовічний філософ Ф. Аквінський (1225— 1274) продовжив учення Арістотеля про форму й матерію. На його думку, душа є безсмертною нематеріальною сутністю і має свої, тільки їй притаманні здатності розуму й волі. Але як форма тіла вона має ще й здатність чуттєвого сприйняття властивостей зовнішніх речей. Проте розуміння сутності речей може бути досягнуте лише зусиллями розуму — шляхом абстрагування від видового й осягнення родового. Погляди Ф. Аквінського з часом будуть покладені в основу раціоналістичного напряму в психології.

Бурхливий розквіт природничих наук у XVI ст. створив передумови для послідовного наукового вивчення природи людської душі, природи психіки на підставі спостережень і дослідів. Так, зокрема, вважав видатний англійський філософ Ф. Бекон (1561 — 1626) щодо чуттєвої душі, віддаючи розумну душу на відкуп теології як науці про віру. На його думку, чуттєва душа є тілесна субстанція, що міститься в мозку. Вона настільки розріджена, що її не видно. Рухається вона по нервах і артеріях. Відчуття, за Беконом, — матеріальний процес, що породжується зовнішніми предметами. Можна припустити, що ідеї Бекона дали поштовх розвитку наукових уявлень про вищу нервову діяльність як матеріальний субстрат психіки.

В цьому ж напрямі формувалося уявлення англійського філософа XVII ст. Т. Гоббса (1588— 1679), який вважав, що носієм мислення є певним чином організована матерія. Уявлення і поняття є лише відображенням матеріальних тіл у свідомості людини.

Слід зазначити, що поняття душа рідше зустрічається в текстах відомих філософів і природознавців цього періоду. Його місце займають поняття психічного, свідомості, мислення, розуму — того, що не несе на собі явного релігійного "навантаження".

Сучасник Гоббса — французький філософ Р. Декарт (1596— 1650) стверджував, що існування душі й тіла — дві різні й незалежні субстанції. Декарт, на відміну від Арістотеля, "оживлює" тіло, проголошуючи ідею рефлекторної дуги. "Оживлення" тіла, як і одночасні пошуки натуральних механізмів дії душі, створювали певний фунт для вивчення природи людини на основі принципу антропологічної цілісності.

Спробу подолання декартівського дуалізму в питанні про зв'язок психічного й фізичного здійснив видатний голландський філософ XVII ст. Б. Спіноза (1632— 1677). Свідомість людини, на його думку, не існує окремо від тіла, а утворює з ним певну єдність. Якщо тіло не зазнає впливу зовнішніх предметів, душа ніяким чином їх не сприймає. Принцип детермінізму, розроблений у психології Спі-нози, з одного боку, заперечує свободу волі, з іншого — включає душу в систему причинного пояснення природних явищ.

Одного року із Спінозою народився відомий англійський філософ-сенсуаліст Дж. Локк (1632— 1704), який вважав, що всі істинні знання можна одержати лише в досвіді. Знання про психічне дає внутрішній досвід і відповідні методи — самоспостереження, інтроспекції, суб'єктивного експерименту тощо. Оскільки ж внутрішній досвід дає лише знання про окремі психічні стани чи процеси, остільки саме вони, а не абстрактна душа мають бути предметом психології.

У XVIII ст. фундаментальні розробки у з'ясуванні природи психіки були здійснені французькими філософами Ж.Ламетрі, Д.Дідро, К.-А.Гельвецісм, П.-А.Гольбахом. Душа, на їхній погляд, є нічим іншим, як тим же самим тілом, але розглянутим стосовно його певних функцій і властивостей. Так, Ламетрі (1709— 1751) вважав, що під душею треба розуміти лише здатність тіла відчувати й мислити. Вона є тільки принципом руху або чуттєвою матеріальною частиною мозку, який можна розглядати як головну пружину всієї машини, стверджував він, порівнюючи діяльність людського тіла з годинниковим механізмом.

Протилежної думки щодо природи душі дотримувався Дж. Берклі (1685—1753), грунтовно розробляючи ідею про те, що поза душею не існує видимого світу. Вихідний пункт його концепції — "esse регсірі" (бути у сприйманні). Чуттєве тіло є тільки комплексом таких якостей або ідей, які не існують окремо від сприймання їх розумом.

Д.Юм (1711—1776), продовжуючи розробку ідей свого попередника, доходить висновку, що не тільки матерія не виступає субстанцією, а й сам дух є лише сукупністю станів, що сприймаються.

У цей же період свої погляди на природу душевних явищ викладає відомий український філософ і психолог, професор Києво-Могилянської академії Г.Кониський (1717— 1795). Від розвитку анатомії та функціонування живого тіла через визначення душі рослинної, він переходить до опису тілесності, оживленої чуттєвою нерозумною душею, який завершує аналізом тіла, оживленого раціональною душею. Відповідаючи на запитання, що передусім відрізняє одушевлене тіло від неживого, він вдається до кількісного критерію (численні дії душі) й до якісного (тіло саме не може бути причиною дій, такою причиною виступає душа).

Кониський відомий тим, що подає історичний огляд вивчення душі, завершуючи його аналізом тогочасної психологічної традиції поділу душі на вегетативну, чуттєву й раціональну. Крім того, він виділяє та описує й інші різновиди душі, зокрема, "бажальну" й "рухову", зауважуючи, однак, що цей поділ є штучним і що треба мати на увазі єдину душу, що має певні властивості, потенції.

Прогресивною виявилася позиція Кониського щодо визнання активного характеру відображення органами чуття предметного світу. Визнаючи необхідність "згоди" між душею і тілом, він вважає, що головними властивостями раціональної душі є її нематеріальність і безсмертя.

У цей же період входить в історію України і в світову історію своєю феноменологією самопізнання як пізнання найглибшого в бутті, як вихідної позиції для пізнання світу Г. Сковорода (1722— 1794). Значення творчості Сковороди полягає в тому, що вона привертає увагу людини до пізнання себе як мікрокосмосу, який є образом і подобою макрокосмосу: через самопізнання своєї суті пізнати суть світу. Самопізнання як пошук самого себе у творах Сковороди ще не переходить у самопізнання через і заради самот-ворення, хоч ідея спорідненої діяльності, діяльнісного самовизначення виводить до ідеї самоздійснення як смислового мотиву існування людини у світі. Підтвердженням тому є життєвий шлях філософа, його власний емпіричний досвід мислителя-мандрівника.

Емпіричні підходи до наукового розгляду проблем, намагання вивести психологію за межі метафізики, щоб не вирішувати питань, які принципово вирішити не можна, залишаючись у межах емпірико-чуттєвих засад (К.К. фон Крейц, Й.Г.Крюгер), все ж відступали під тиском вічно актуальної для філософії і психології проблеми про природу душі. До цієї проблеми звертається І.Кант (1724— 1804). На його думку, у випадку, коли душа й тіло визнаються двома специфічними відмінними субстанціями, взаємодія яких становить людину, жодна філософія не може вирішити, чи не втратила б душа всілякі уявлення (споглядання, відчуття та мислення), якби одну з цих субстанцій було відокремлено від іншої. За Кантом, люди не можуть пізнати окремо природу душі поза тілом, адже для цього слід було б спробувати відокремити душу від тіла ще за життя, а така спроба була б схожа на те, якби хтось став перед дзеркалом із заплющеними очима й на запитання, чого він хоче цим досягти, відповідав: "Я хочу дізнатись, який у мене вигляд, коли я сплю".

Шлях проходження душею своїх формоутворень, що наближає її до абсолюту, до злиття з ним, ствердження принципу історизму в інтерпретації свідомості, стає одним з основних предметів філософсько-психологічних пошуків у творчості Г.В.Ф.Гегеля (1770— 1831). Геніальним було відкриття Гегелем того, що свідомість формується в діяльності. Психології він відводив місце одного з розділів учення про суб'єктивний дух (індивідуальну свідомість).

У середині XIX ст. широку популярність здобули погляди українського філософа П.Д.ІОркевича, який починав свою діяльність викладачем у Київській Духовній академії. Ствердження індивідуальності людської істоти, визнання пріоритету переживань, почуттів, що йдуть від серця, над розумом, вичленення особистісного "сущого", яке переводить те, що може бути (ідею), в те, що є (дійсність), спроба поєднати сутність та існування, гносеологічний та аксіо-логічний аспекти у вивченні людини відрізняють наукову позицію Юркевича від поглядів Гегеля і набагато випереджають ідеї представників таких філософсько-психологічних напрямів початку XX ст., як філософія життя, екзистенціалізм, персоналізм та ін.

Новим кроком у поясненні психологією природи людської душі, свідомості, життєдіяльності загалом стало вчення К.Маркса про історичний розвиток суспільства як основу розвитку людського духу в різних формах його існування.

Ось як сьогодні пояснює саму історичну необхідність виникнення марксової концепції людської свідомості відомий російський психолог М.Г.Ярошевський. На той час, пише він, гострим став конфлікт між механістичним детермінізмом і принципом активності суб'єкта у філософії Канта (критичного періоду). За Кантом, речі впливають іззовні на пасивно сприймаючий субстрат, але все знання про речі, починаючи від їх просторово-часових параметрів, конструюється самим суб'єктом. Німецькі ідеалісти — Й.Фіхте, Ф.Шеллінг, Гегель — спробували повністю звільнитися від механістичного детермінізму, від усякої подібності влади зовнішніх предметів над свідомістю. У Фіхте "Не-Я" (зовнішній світ) породжується активністю суб'єкта. Шеллінг проголосив тотожність суб'єкта й об'єкта. Гегель засвоїв шеллінгівський принцип тотожності, але осмислив його як діалектичний саморух абсолютної ідеї, що породжує із себе всю багатоманітність об'єктивного й суб'єктивного буття і досягає в людському дусі повної самосвідомості. Активність свідомості набула тим самим не тільки предметну змістовність (викривлено зображену), а й історичну спрямованість. Маркс взяв за вихідний пункт реальний, а не ідеальний світ і реального індивіда, а не чисту свідомість, але взаємодія між ними була розкрита принципово інакше, а саме як предметна діяльність, що перетворює і зовнішню природу, і саму людину.

У XIX ст. емпірична психологія набуває вже виразної самостійності й залишає в історії чимало оригінальних теорій, в яких продовжується дискусія щодо природи душі, психіки, свідомості, насамперед у напрямі розв'язання психофізичної проблеми.

Так, згідно з теорією психофізичного паралелізму фізіологічні й психічні процеси протікають незалежно один від одного: матеріальні явища в організмі й психічні явища у свідомості збігаються у часі. Пояснювалося це "установленою гармонією" з боку божественного начала.

Теорія психофізичної взаємодії, навпаки, виходила з того, що між психічними явищами й матеріальними процесами існує певна взаємодія: психічні процеси впливають на фізіологічні, і навпаки. Проте з позицій дуалізму, що стверджував лише протилежність душевного й тілесного, ця теорія, як і попередня, не мала перспективи.

У процесі розв'язання психофізичної проблеми, широких емпіричних досліджень виникають різні наукові напрями, школи, розробляються "авторські" концепції психічного та його окремих механізмів.

Історично першою виникає асоціативна психологія. Згідно з ученням асоціаністів, складні психічні процеси включають простіші психічні елементи, на які вони можуть бути розкладені. Утворення асоціативних зв'язків підпорядковується певним законам (наприклад, закон суміжності). Г.Спенсер (1820— 1903), якого традиційно вважають яскравим представником асоціанізму, зазначав, що коли два психічних стани йдуть один безпосередньо за одним, то у процесі відтворення першого виявляється тенденція до того, що другий також обов'язково має відтворюватися. Проте вже сам Спенсер починає згодом ставити асоціацію в залежність від причин і факторів, закладаючи основи еволюційної психології.

Волюнтаристична психологія виникає як певна реакція дослідників на приниження ролі активності душі, вольового начала. Психологи цього напряму розглядають волю як специфічну енергію свідомості, в основі якої лежать імпульсивні чуття, об'єднані в комплекси емоційних переживань. Вундт, відштовхуючись від асоціанізму, відстоює ідею "психічної причинності". Воля, за Вундтом, має причину в собі самій. Не детермінована ніякими зовнішніми впливами, вона набуває значення суб'єкта.

Психологія як вчення про інтенціональні акти свідомості була започаткована Ф.Брентано (1838— 1917). Психічні явища, на його думку, відрізняються своєю іманентною "об'єктивністю", в кожному психічному акті присутній і його об'єкт, тобто психічний акт завжди інтенціональний, включає суб'єктивну віднесеність до чогось, що не є суб'єктом. Тому психологія визначається як наука про психічні акти.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. формуються різні за своєю науковою ідеологією психологічні школи.

Школу структуральної (інтроспективної) психології започаткував у США Е.Тітченер (1867— 1927), який вважав, що предметом психології мають бути елементи й структури свідомості. Свідомість як така не розкривається простому самоспостереженню, а має свою власну структурну організацію, свій прихований зміст. Самоспостереження дає відомості лише про об'єкти. Інтроспекція відкриває можливість вивчати самі психічні явища: відчуття, образи й почуття, що викликаються цим об'єктом.

Вюрбурзька школа психології започаткувала перехід до експериментального дослідження психічних явищ шляхом інтроспекції.

Альтернативною до тих підходів, які орієнтувалися на суб'єктивне, на свідомість як предмет психології, стала школа біхевіоризму — науки про поведінку. Дж.Уотсон (1878— 1958), наприклад, вважав, що предметом психології мають бути не психічні процеси, а поведінкові реакції, дії та вчинки, які можна спостерігати й об'єктивно досліджувати. Психічні процеси при цьому визначалися лише як епіфеномени, тобто явища, причинно не пов'язані з реальними, дійсними феноменами, що мають матеріальну природу.

Фрейдизм як психологічний напрям, що дістав свою назву від імені його засновника З.Фрейда (1856—1939), навпаки, стверджував необхідність включення в предмет психології не тільки й не стільки свідомості (у власному розумінні цього слова), а й того, що в психічній природі людини лежить за її межами, тобто несвідомого, підсвідомого, надсвідомого як детермінант, що по суті визначають і загальний зміст свідомості людини, і прояви її поведінки.

У межах цієї ж традиції будував свою школу глибинної психології і К.Юнг (1875— 1961), який розглядав психічне буття як складну єдність різних систем: "Я", "Маска", "Тінь"* "Аніма" — образ душі, а також "особистісне-несвідоме" з різноманітними комплексами й "колективне несвідоме" з архетипами. Всіх їх об'єднує "самість", інтеграція якої з "Я" є актом "індивідуації" — кінцевої мети розвитку особистості.

Тенденціям диференціації світу психіки на структурні елементи, компоненти, рівні, спробам "анатоміювання" психічного протиставила себе гештальтпсихологія. Термін "гештальт" означає форму, структуру і вводиться для позначення принципової залежності елементів від цілого, неможливості виведення цілого з суми елементів. При цьому цілісність визнається іманентною для психіки, є "чистою" психічною сутністю. Вихідною для гештальтпсихології стала феноменологія Е. Гуссерля (1859—1938).

На початку XX ст., у зв'язку з процесами інтеграції у суспільстві особливий науковий інтерес почали викликати проблеми, пов'язані із впливом соціального оточення на розвиток і поведінку окремої людини, проблеми групової динаміки (У.Мшс-Даугалл, Г.Тард, ССи-геле, ГЛебон, Ф.Олпорт та ін.).

Поділяючи спочатку ідеї гештальтистів, новий оригінальний для психології напрям і нову школу започатковує К.Левін (1890— 1947). Центральним моментом його наукової концепції було поняття про динаміку поведінки людини в її "життєвому просторі", введення категорії поля у вчення про особистість і мотиви її поведінки в умовах соціального оточення.

В аспекті психології дії розроблялася операціональна теорія інтелекту Ж.Піаже (1896— 1980), його структура, функції та розвиток через механізм інтеріоризації. В цій же парадигмі здійснював свої дослідження А. Валлон (1879—1962), з'ясовуючи перехід від дії до думки.

Онтологічний і аксіологічний аспекти психологічного дослідження більшою мірою представлені у феноменологічній психології Гуссерля та його послідовників (проблема психічного буття, існування трансцендентної сфери значень, інтенціональних станів свідомості, проблема "чистої" психіки та ін.) та в екзистенціальній психології (А.Камю, Ж. Сартр у К.Ясперс), головною проблемою, в якій виступає проблема цінності й смислу людського існування.

З моменту виникнення і до нинішнього часу кожна із зазначених психологічних шкіл зазнала істотних трансформацій, зробила чимало поступок одна одній, орієнтуючись на критерій істинності як основний. Проте й інноваційні форми всесвітньо відомих психологічних теорій (неофрейдизм, необіхевіоризм та ін.) зберігають певною мірою свою прихильність до ортодоксального варіанту на рівні найбільш загальних принципів.

Отже, підведемо деякі підсумки здійсненому екскурсу в історію поглядів про природу душі, психіки й предмет психології.

Узагальнення емпіричних фактів життєдіяльності дало змогу людині провести дуже умовну з точки зору "кордонів", але безумовну з погляду реальності межу між собою і навколишнім світом взагалі і між своєю душею та іншими душами чи неодухотворен и ми предметами як між внутрішнім і зовнішнім зокрема. Тому в історії психології більш чи менш послідовно саме "внутрішнє" (душа, психіка, свідомість, безсвідоме, підсвідоме, надсвідоме тощо) називалося предметом дослідження.

Занурюючись у глибини психіки, відчувши подих безмежних її світів, людський розум нерідко втрачав надію на можливість осягнути неосяжне. Відступав, залишаючи душу відпочити від ролі "піддослідного". Погоджувався приписувати їй божественне походження, як і всьому тому, що не міг пояснити, що лякало й причаровувало. Втім, зневірившись, він уважно спостерігав і прискіпливо вивчав її зовнішні прояви, переконуючи себе, що це і є єдино можливий предмет психології.

Проте неможливо довго не помічати реальну активність психічного, реальність ідеального внутрішнього світу. І він знову вабить до себе, вимагаючи переглянути предмет науки. Коли в процесі людського пізнання робиться акцент на виділенні суттєвого, предмет психології підноситься до категорії свідомості, душі, духу, відокремлюючись від усіх визначень, які йшли від біології чи фізіології. Внаслідок такого підходу навіть мозок і вся нервова система починають розглядатися як паралельно існуючі і генетично ніяк не пов'язані з розвитком і функціонуванням свідомості.

Проте з часом виявляється неспроможність психології пояснити всю складність психічного життя, виходячи лише з категорії свідомості. Навіть практика, особливо клінічна, переконливо доводить, що суттєву роль у становленні, розвитку й функціонуванні свідомості відіграє саме несвідоме, безсвідоме, підсвідоме і навіть надсвідоме, які і підміняють на певний час собою свідомість на місці предмета психологічної науки.

У дискусіях про те, чим же відрізняється психічне від інших явищ, визріває уявлення, а надалі й твердження, що предметом психології має бути суб'єктивне, що протистоїть об'єктивному як таке, що не тільки вирізняється своєю природою, а й здатне відтворювати й творити об'єктивний світ і себе самого за своїми власними законами. У намаганні відстояти цю позицію дехто, правда, доходить висновку, що навколишній світ є нічим іншим, як продуктом функціонування душі, або духу, комплексом специфічних енергій органів чуття, нічим не детермінованої волі, або грою асоціацій, законами гештальту, чи проявом глибинного інстинктивного потягу, колективного безсвідомого тощо. Зовнішній світ, таким чином, або "анігілюється", або знецінюється, або ж характеризується як із самого початку чужий і ворожий.

Комплекс свободи, реакцію вивільнення від зовнішньої залежності не завжди вдавалося утримати в межах, що задовольняли хоча б "відносну істину". Будь-яке "роздування" однієї залежності відразу ж породжувало протилежні, не менш крайні підходи.

Зрозумілою реакцією на перебільшення ролі внутрішнього було виникнення наукових напрямів, що визнавали предметом психології поведінкові реакції, які можна спостерігати, досліджувати об'єктивними методами на противагу інтроспекції тощо. Тим самим робилася спроба протиставити ідеї незалежності, автономності людської психіки від зовнішнього світу твердження про існування такої залежності.

Щоправда, і тут не обходиться без перебільшень, адже за такого підходу психіка як така з усіма її формами існування може взагалі бути вилучена з числа "претендентів" на завжди історично "вакантну роль" предмета психології.

У спробах розвести до антагонізму, а потім ототожнити внутрішнє і зовнішнє інтроспективна і біхевіористська психологія, психологія свідомості й поведінкова психологія, суб'єктивна й об'єктивна психологія пройшли своє становлення, розквіт і дійшли закономірного фіналу, залишаючи у спадок нові емпіричні факти, оригінальні теорії, психотерапевтичні техніки і висновок про необхідність пошуку альтернативних підходів до пояснення природи психічного.

Такий калейдоскоп дефініцій відбиває певною мірою логіку становлення предмета психології залежно від того, як змінювалось уявлення про природу психічного.

ПРОБЛЕМА ПРИРОДИ ПСИХІКИ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ПСИХОЛОГІЇ

Умовний рефлекс, що примирив психологію з фізіологією.

Вітчизняна психологія формувалася, спираючись як на досягнення світової науки, передової української філософсько-психологічної думки (Ф.Прокопович, К.Калиновський, Г.Кониський, Г, Сковорода та ін.), так і на здобутки в галузі розробки проблем психічної причинності, зв'язку мозку й психіки, проблем рефлексології, психотехніки та ін.

Істотно вплинула на розвиток уявлень про природу психічного, що склалися в українській психології, діяльність таких видатних психологів, як Т.М.Сеченов, К.Д.Ушинський, В.В .Зепьківський, MM,Лате у О.О.Ухтомсышй, В.М.Бехтерев, Г.І.Челпанов, К.М.Корнілов, П.П.Блонський, Л.С.Виготський, І.П.Павлов та ін.

Психологія стала самостійною наукою наприкінці минулого століття. Біля її колиски стояли фізіологи-дослідники. Експериментальна фізіологія, що швидко розвивалася в той час, вимушена була визнати, що існують певні явища, які хоча й пов'язані з функціонуванням тілесних органів, проте мають бути віднесені до розряду "душевних". Було з'ясовано, що той чи інший вплив на органи чуття викликає зміну не лише в нервовій системі, а й у сфері відчуттів — слухових, зорових, тактильних та ін., тобто у психічній сфері. Проте будь-які спроби "об'єктивно" вивчити психічне тими ж способами і за тими ж принципами, що й фізіологічне, виявилися марними.

Вихід з методологічного "глухого кута" був намічений працями І.М.Сеченова в його вченні про умовний рефлекс і про психічне як про його середню ланку. "Всі психічні акти, що здійснюються за типом рефлексів, — писав він, — повинні цілком підлягати фізіологічному дослідженню, тому що до царини цієї науки належать безпосередньо початок їх, чуттєве збудження зовні і кінець — рух; але їй же має підлягати і середина — психічний елемент у вузькому розумінні слова, оскільки останній виявляється дуже часто, а можливо, й завжди, не самостійним явищем, як вважали раніше, а інтегральною частиною процесу".

Навіть коли свідомі психічні акти залишаються без будь-якого зовнішнього виразу, вони зберігають природу рефлексів.

Вивчення фізіологічних механізмів психіки, її матеріального субстрату, як відомо, було пов'язане з ім'ям і школою І.П.Павлова. У постійних намаганнях її представників установити контакт фізіології з психологією виникла ідея: відшукати і визначити таке елементарне психічне явище, яке водночас можна було б вважати і чистим фізіологічним явищем, що дало б можливість дослідним шляхом одержати об'єктивну картину роботи головного мозку.

Це явище, на думку Павлова, і було тим, що тепер означає термін "умовний рефлекс" — тимчасовий нервовий зв'язок, який є найуніверсальнішим фізіологічним явищем у тварин і в нас самих. А водночас воно є і психічним явищем, тим, що психологи називають асоціацією.

Великий внесок у розробку ідеї об'єктивної психології зробив В.М.Бехтерев, намагаючись довести можливість поширення на психічні і соціально-психологічні явища законів природи, фізичних законів. Як послідовний рефлексолог В.М.Бехтерев запропонував замінити психологію рефлексологією. З часом замість поняття "рефлекторної дуги" (що існувало ще за часів Декарта), яке не розкривало всієї сутності сигнального управління пристосовницькою діяльністю організму, була введена модель "рефлекторного кільця".

Так, П.К.Анохін, М.О.Бернштейн установили, що будь-який рух організму знаходить своє відображення в мозку у вигляді афферентного імпульсу, який сповіщає про ефект цього руху. У мозку немовби представлена модель бажаного результату, з яким порівнюється те, що фактично досягнуто. Якщо ж одержаний результат не відповідає заданій програмі, то корекція рухового акту й тренування ефекторної системи продовжується до досягнення автоматизму. Апарат "випереджаючого відображення" — "акцептор дії" — контролює результати дій і зіставляє їх з поставленою метою.

Ці ідеї ознаменували суттєве зрушення у всій системі психофізіологічних уявлень. Вони переводили думку на нові рейки. Замість простого причинно-наслідкового ланцюжка, що здавався з часів Галілея і Декарта ідеалом детерміністичного пояснення, вводилося поняття колового управління рухом. Незвичним було й уявлення про те, що причинною інстанцією є, поряд із зовнішніми подразниками, вже закладені в організмі схеми та моделі того, що має бути досягнуто. Цікаво, що ця думка діставала вагоміше підтвердження, якщо предметом аналізу обиралися складніші форми активності, насичені високим потенціалом суб'єктивності і суб'єктності, наприклад, вчинки.

Вивчення мозку і психіки у вітчизняній психології.

Історія вивчення мозку людини пройшла довгий і драматичний шлях, повний сміливих спроб і гірких розчарувань. Відтворюючи зовнішній світ, людський індивід виявляє "здатність сприймання", виділяючи у сприйнятому суттєве, він виявляє "здатність інтелекту", утримуючи уявлення та ідеї у своєму внутрішньому світі, — "здатність пам'яті". Які ж органи тіла є носіями цих здатностей?

В античності відповіді на це запитання були різні, і носіями "здібностей" вважалися серце й нутрощі, в середні віки вибір був уже зроблений, і філософія твердо прийшла до переконання, що органи "здібностей" не слід шукати за межами мозку.

Тісний зв'язок мозку й психіки підтверджують дослідження, виконані з допомогою методу вживлення електродів у кору головного мозку. Введенням через спеціальні трубочки певних речовин в головний мозок тварин можна було викликати різкі зміни їхньої поведінки. Ці результати надихнули дослідників продовжувати спостереження, використовуючи для подразнення електричний струм. Подальші дослідження дали змогу експериментально встановити локалізацію в мозку ряду психічних функцій. Відомий дослідник механізмів мозку Д.Вулдрідж з подивом констатував, що навіть задоволення таких основних потреб, як голод і статевий інстинкт, залежить просто від наявності електричного струму у відповідних зонах головного мозку.

Подальше вивчення мозку привело до висновку про необхідність докорінного перегляду основних уявлень про природу й будову психічних функцій, а також уявлень про функціонування людського мозку. Складні форми психічної активності почали розглядатися не як успадковані разом з фізіологічними функціями організму, а як набуті в процесі життєдіяльності людини, її активної взаємодії з соціальним оточенням.

У вітчизняній психології переважає загальний погляд на психіку як функцію мозку, як відображення об'єктивної реальності; визнається самодетермінація психічної діяльності і водночас суспільна зумовленість людської свідомості, єдність свідомості та діяльності. Так, на думку О. М.Леонтьева, психіка людини є функцією тих вищих мозкових структур, які формуються у людини онтогенетично в процесі оволодіння нею формами діяльності, що склалися історично, у відношенні до навколишнього людського світу.

З точки зору С.Л.Рубіпштейна, оскільки психічна діяльність — це діяльність мозку, що взаємодіє із зовнішнім світом, остільки правильно зрозумілий зв'язок психічного з мозком — це водночас правильно зрозумілий зв'язок його із зовнішнім світом.

Справедливим є й протилежне: тільки правильно зрозумівши зв'язок психічного із зовнішнім світом, можна правильно зрозуміти і його зв'язок з мозком. Мозок — тільки орган психічної діяльності, а не її джерело. Джерелом психічної діяльності є світ, що впливає на мозок. Сама діяльність мозку залежить від взаємодії людини із зовнішнім світом, від співвідношення її діяльності з умовами її життя, з її потребами. Почуття, як і думки людини, виникають у діяльності мозку, але любить і ненавидить, пізнає і змінює світ, за словами Рубін штейна, не мозок, а людина.

Суперечність, на якій наголошує Рубінштейн, однак не зникає. Залишається запитання про те, що розуміти під "людиною" і що під "мозком", якщо протиставляти їх одне одному.

Найбільш чітке розуміння зв'язку психіки й мозку знаходимо у Г.С.Костюка — видатного українського психолога. На його думку, психічне й фізіологічне не є процесами, розмежованими в часі й просторі; нейродинамічна характеристика є необхідною і важливою для розкриття закономірностей психіки. Проте слід бачити й відмінності. Розкриття руху нейродинамічних процесів "не дає ще даних про те, що саме людина відчуває, сприймає, уявляє, про що і як вона думає, до чого прагне, які цілі ставить перед собою, якими інтересами, поглядами, переконаннями керується у своїй поведінці. А саме в цьому і виявляється специфіка психічного, його своєрідність".

Своєрідність психічного полягає в тому, що це — особливий вид діяльності. Це діяльність не мозку, як зазначалося, а людини як її суб'єкта, що більш чи менш усвідомлено творить власну психіку за допомогою мозку і відповідає за результати свого творення. Ігнорувати суб'єкт, суб'єктивне в психічній діяльності — значить відривати цю діяльність від її носія.

Отже, більш прийнятною в науковому розумінні є позиція, згідно з якою мозок розглядається як фізіологічний орган психічного. Психічне у свою чергу слід диференціювати на те, що К.О.Абульханова-Славська називає "суб'єктом психічної діяльності", а В.Е.Чудновський — "ядром суб'єктивності" і "периферією" (підсвідоме, без-свідоме, надсвідоме й свідоме).

Мозок є матеріальною основою для виникнення і функціонування психіки, матеріальним містком, що поєднує її з об'єктивним світом, але "психічна діяльність" не може визначатись як "діяльність мозку". Це — типовий варіант редукціонізму, зведення вищих форм до нижчих. Психічна діяльність має свою власну природу і свої закономірності і є вищим проявом психічної активності, яка у своєму генезисі як форма відображення і саморегуляції "знімає", діалектично "заперечує" біологічну форму, приходить їй на зміну. Мозок не є причиною чи суб'єктом психічного. Причини психічного і його суб'єкт містяться в ньому самому. Мозок — лише умова виникнення і функціонування психіки, її розвитку, а також, як це не прикро, — її деградації, патології та інволюції на фінальних стадіях онтогенезу.

Внутрішнє і зовнішнє як психологічна проблема.

Ще Декарт, а за ним й інші мислителі тлумачили зовнішні впливи як причину чуттєвого образу. З цього положення робилися висновки, що людина пізнає не об'єктивний світ, а лише ефект, що виникає в результаті впливу зовнішніх речей на її органи чуття. Отже, зовнішнє визнавалось як причина і як "ініціатор" процесу, що породжує психічне.

З'ясовуючи питання про "зовнішнє", зовнішній світ, варто розглянути деякі поняття, що так чи інакше розкривають його сутність. Так, нерідко для позначення того, що оточує людину, вживається термін "середовище". Середовище — це сукупність усіх умов, які оточують предмет (річ, рослину, тварину, людину), і безпосередньо чи опосередковано впливають на нього. Ті умови, які не впливають на предмет, не входять в його середовище.

Для позначення того, що існує, існувало й існуватиме у просторі— часі незалежно відлюдний, що може тлумачитися як дійсне, можливе і неможливе її середовище, використовується поняття про об'єктивну реальність, дійсність.

Поняття, що дає змогу відокремити об'єктивно існуюче від об'єктивно не існуючого і яке найповніше узагальнює все суще в його матеріальних і духовних визначеннях, є поняття "буття". Наприклад, людина може розглядатися в позиції "усередині-буття" і як така, що протистоїть небуттю своєю споглядальною активністю і пізнавально-перетворюючою діяльністю.

Буття, з яким людина активно взаємодіє, позначається поняттям "світ". Те у світі, що створене людиною і стає реальністю (суб'єктивною чи об'єктивною), в якій вона об'єктивується і до якої може поставитись як суб'єкт, визначається поняттям "життєвий світ". У реальності життєвого світу внутрішнє і зовнішнє можуть начебто розчинятися, зникати. Це — ті щасливі й водночас трагічні моменти, коли на зміну суб'єктно-об'єктному протистоянню в пізнанні, перетворенні, приходить відчуття існування як такого, екзистенції, присутності в бутті, єдності зі світом, загострене переживання реальності небуття, своєї скінченності.

Саме остання суперечність актуалізує внутрішню активність людини у її двобої з небуттям як "зовнішнім" і водночас таким, що вимагає замислитися, відшуковувати смисл свого існування у світі.

Якщо "внутрішнє" ототожнюється з душевним, духовним, то "зовнішнім" для нього може бути тілесне. Якщо "внутрішнє" розглядається у структурному аспекті, або з точки зору рівнів детермінації психічної активності, то й тут можна дійти до поділу на глибинну (іманентну) й поверхову (реактивну) причинність, розглядаючи їх, знову ж таки, як внутрішнє і зовнішнє.

Типовим для психології є також трактування психічної активності як внутрішньої, а того, що можна спостерігати й об'єктивно зафіксувати у формі поведінки, вчинку, продуктивності діяльності, — як зовнішнього.

Проте головною причиною для включення у систему психології цих понять є необхідність пояснення природи психічного, рушійних сил його розвитку.

Чи існує така психічна причинність? Чи поширюється на психіку філософська теза про "спонтанійність" розвитку? Що чи хто виступає справжнім регулятором психічної активності? Ці та інші важливі питання вимагають визначитися щодо проблеми "внутрішнього й зовнішнього". І не дивно, що най гостріші дискусії у вітчизняній психології точилися саме навколо цієї проблеми.

Фундаментально взаємозв'язок внутрішнього й зовнішнього дослідив С.Л.Рубінштейн. Будь-який вплив одного явища на інше, зазначав він, переломлюється через внутрішні властивості того явища, на яке цей вплив здійснюється. Результат будь-якого впливу на явище чи предмет залежить не тільки від явища чи тіла, що на нього впливає, а й від природи, від власних внутрішніх властивостей того предмета або явища, на який цей вплив справляється. Усе в світі взаємозв'язане і взаємозумовлене. У цьому розумінні все детерміноване, але це не означає, що все може бути однозначно виведене з причин, які діють як зовнішній поштовх відокремлено від внутрішніх властивостей і взаємозв'язку явищ.

Закономірності становлення і розвитку внутрішнього процесу переходу зовнішнього у внутрішнє, об'єктивного в суб'єктивне як процес "інтеріоризації"у "поетапного формування розумових дій" стали предметом дослідження Л.С.Виготськогоу О.М.Леонтьева, П.Я .Галь-періна та ін.

Внутрішнє (суб'єкт), за Леонтьєвим, діє через зовнішнє і цим саме себе змінює. Положення це має реальний смисл. Адже з самого початку суб'єкт життя взагалі виступає лише як такий, що володіє "самостійною силою реакції", але ця сила може діяти лише через зовнішнє. У цьому зовнішньому і здійснюється перехід з можливості у дійсність: її конкретизація, розвиток і збагачення, тобто її перетворення, які суть перетворення і самого суб'єкта, її носія. Тепер у вигляді перетвореного суб'єкта він і виступає як такий, що змінює, переломлює у своїх поточних справах зовнішні впливи.

Формули Рубінштейна "зовнішнє через внутрішнє" і Леонтьева "внутрішнє через зовнішнє" з різних позицій, в чомусь доповнюючи, а в чомусь заперечуючи одна одну, спрямовані на розкриття складного механізму функціонування і розвитку психіки людини.

Розуміючи можливість звуженого чи тенденційного тлумачення своєї формули, Рубінштейн, зокрема, зазначає, що психічні явища виникають не в результаті пасивної рецепції зовнішніх впливів, які діють механічно, а в результаті зумовленої цими впливами відо-бражувальної діяльності мозку, яка слугує для здійснення взаємодії людини як суб'єкта зі світом.

Український психолог О.М.Ткаченко здійснює спробу відшукати спосіб інтеграції, синтезу підходів Рубінштейна і Леонтьева до вирішення психологічної проблеми зовнішнього й внутрішнього. Замість двох антитетичних формул він пропонує робоче формулювання принципу детермінізму: психіка суб'єкта детермінується продуктами актуальної і постактуальної взаємодії з об'єктом і сама виступає важливою детермінантою поведінки й діяльності людини.

Проблема зовнішнього й внутрішнього може дістати позитивне вирішення, коли від цих досить абстрактних понять здійснити рух у напрямі з'ясування специфічних особливостей кожного з "світів" — "макрокосмосу" й "мікрокосмосу", що приховуються за ними.

Зовнішнє може розглядатися відносно внутрішнього як відображене в ньому буття. Психіка, свідомість з точки зору онтологічного підходу при цьому набувають значення "всередині-буття" (Рубін-штейн), своєрідного живого "внутрішнього дзеркала", за допомогою якого буття усвідомлює себе як таке. Онтологізація психічного, на думку В.А.Роменця, робить його дійсним феноменом буття, активною силою, що формує образ світу.

Зовнішнє, з іншого погляду, є те, що породжене внутрішнім, є його проявом або продуктом, зафіксованим у знаках чи матеріальних предметах.

Зовнішнє і внутрішнє можна також диференціювати не як статичні "світи", а як форми активності, що мають різні джерела. Так, Д.М.Узнадзе пропонує розрізняти "інтрогенну" поведінку, яка визначається інтересами, мотивами, та "екстрагенну", що визначається зовнішньою необхідністю.

С.Л.Рубінштейн з цього приводу підкреслював, що психічне не є тільки внутрішнім, суб'єктивним, маючи на увазі, що психіка виступає детермінантою поведінки, причиною тілесних змін: не визнання, а заперечення, ігнорування ролі психічних явищ у детермінації поведінки людей веде до індетермінізму.

Суттєве доповнення наведеному визначенню дає К.О.Абульханова-Славська. Під внутрішнім вона розуміє не "фізіологічне" чи "психічне", а специфічну природу, власні властивості, власну логіку розвитку, специфіку руху даного тіла чи явища, на яке чиниться зовнішній вплив. Це внутрішнє забезпечує специфічний для даного явища спосіб "заломлення" зовнішніх впливів, який стає дедалі складнішим у явищах вищого рівня розвитку.

Під зовнішнім розуміють не частковий, випадковий вплив, а всі ті зовнішні умови, які співвідносяться у своїй якісній визначеності з внутрішнім, оскільки дія зовнішнього впливу небайдужа для його розвитку.

Таким чином, необхідність введення в обіг психологічної науки парадигми "зовнішнє-внутрішнє" визначається суттєвими чинниками. Саме в межах цієї парадигми розв'язуються проблеми детермінації та самодетермінації психічного, його автономії від біологічних та соціальних факторів, проблеми психічної причинності, психічного не лише як відображення, а й як активно діючої, ініціативної перетворюючої сили.

"Межа" між внутрішнім і зовнішнім досить умовна, і водночас безумовними є існуючі нетотожність, незбіг, суперечливість суб'єктивного й об'єктивного.

Суб'єктивний та об'єктивний аспекти психічного.

В історії психології неодноразово здійснювалися спроби зробити психологію "об'єктивною" наукою через ототожнення психічного з рефлекторною відповіддю, з поведінкою, тобто в тому, що можна спостерігати, вивчати об'єктивними методами. Отже, суб'єктивний аспект просто ігнорувався як такий, що не може бути об'єктивно вивчений. Довіра ж до свідчень "інтроспекції" ніколи довго не втримувалася.

Спроби звести все до суб'єктивного аспекту або ж представити об'єктивний світ як творений духом порушували діалектику суб'єктивного й об'єктивного при поясненні природи психічного. Не випадково, що такі інтерпретації викликали відповідну реакцію: психіці як суб'єктивному і всьому, що від неї йде, приписувався суб'єктивізм, волюнтаризм або ж епіфеноменалізм, ірраціоналізм.

Приписування суб'єктивному ірраціонального відтінку (нерозумного, нелогічного, абсурдного тощо) й ототожнення раціонального з об'єктивним призводить до їх протиставлення як таких, що взаємно виключають одне одного. Проте більш логічним є напрям, котрий передбачає "реабілітацію" ірраціонального як безсвідомого, підсвідомого, надсвідомого, що є суб'єктивним, хоч і не завжди усвідомлюваним і навіть таким, що нерідко суперечить свідомому, заважає йому, інколи перемагаючи у двобої, що, як не дивно, може виявитися більш виправданим у конкретній ситуації. Певною мірою слід погодитися з В.В.Налімовим, який вважає, що ірраціональне завжди присутнє — явно чи приховано — в усіх наших ментальних побудовах, що раціональне та ірраціональне органічно доповнюють одне одного.

Об'єктивне — це те, що не залежить від суб'єкта і притаманне самому об'єкту. У філософському розумінні мова може йти про онтологічний аспект використання цього терміна, що означає існування такої реальності, яка не залежить від людини й існує поза нею. У гносеологічному аспекті об'єктивне може розглядатися як система знань, що набуває певної незалежності від людини.

Виділення у визначенні як головного моменту "незалежності" об'єктивного від суб'єктивного підкреслює лише один момент їхнього діалектичного зв'язку. Поняття об'єкта не тотожне поняттю об'єктивної реальності чи матерії взагалі. Лише ті існуючі незалежно від людини речі стають об'єктами, які починають практично й теоретично освоюватися суб'єктом.

Між емпіричним об'єктом і його ідеальним образом існує відмінність. Суб'єкт не може вичерпати всю глибину реальності, яку несе в собі об'єкт, а лише "висвітлює" окремі його сторони, які мають для нього теоретичне або предметно-практичне значення. Такого роду ідеалізації визначаються поняттям "предмет" — об'єкт введений у розгляд суб'єктом з метою споглядання, теоретичного чи практичного перетворення.

Психічне, взяте в його онтологічних визначеннях, теж може мислитись як об'єкт, як емпіричне явище (психіка конкретної людини) і як предмет, якщо фокус аналізу переміститься на те, що вивчає суб'єкт (свою чи чужу психіку), заглиблюється в неї з метою діагностики чи втручається в процес її функціонування і розвитку з метою їх оптимізації. Нагадаємо, що для Дж.Берклі, Е.Маха, для яких речі набували реальності лише у вигляді сукупності відчуттів, існував лише один предмет — свідомість окремої людини.

Продовжуючи розмірковувати в даному напрямі, можна припустити й те, що сам суб'єкт до самого себе може відноситись як до об'єкта, взяти саму свою сутність з її проявами предметом вивчення або перетворення.

Суб'єктивне визначається як таке, що належить суб'єкту і протистоїть об'єктивному. Суб'єктивне має свою природу, в основі якої лежить здатність до відтворення і перетворення об'єктів як матеріального, так і ідеального світу. "Багатство суб'єктивного світу людини, — зазначав Г.С.Костюк, її суб'єктивних властивостей та якостей визначається багатством її дійсних відношень до об'єктивного світу — природного та суспільного. Формуючись у процесі діяльності людей, психічні процеси та психічні властивості людини в ній і виявляються, об'єктивуються... У цій діяльності суб'єктивне стає об'єктивним, через неї воно і впливає на об'єктивну дійсність".

Важливо підкреслити думку Костюка про об'єктивний характер психологічних законів, що визначають становлення, виникнення і розвиток суб'єктивного.

Проблема суб'єктивного й об'єктивного в психології утримує свою актуальність не лише на теоретичному рівні. На рівні прикладних психологічних досліджень серед найважливіших сьогодні висувається проблема діагностики, корекції та розвитку високої суб'єктивної включеності людини в діяльність, а також вивчення крайніх форм суб'єктної включеності, що виникають під впливом стресогенних факторів, в умовах небезпеки (загострення відчуттів, інтуїції, уважності, пильності, кмітливості тощо).

ПРЕДМЕТ ПСИХОЛОГІЇ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ її РОЗВИТКУ

Предмет сучасної психології як об'єкт наукової саморефлексії.

Розглянуті аспекти природи психічного дають можливість грунтовніше підійти до визначення предмета сучасної психології. Як можна було пересвідчитися, предмет психології як вчення про душу і як науки змінювався протягом історії. Ці зміни відбувалися залежно від того й у зв'язку з тим, які нові горизонти суб'єктивного, ідеального, психічного вдавалося розгледіти і якими новими знаннями про внутрішній світ людини оволодіти.

Предмет психології не статичний, він змінюється не тільки шляхом розширення своїх меж, а й діалектично, переходячи у свою протилежність, через заперечення заперечення, актуалізуючись у новій якості форм І ЗМІСТІВ.

Які ж критерії визначення предмета психології існують сьогодні? Щоб відповісти на це запитання, насамперед варто розглянути і врахувати ті суперечності, які нині є найактуальнішими для психологічної науки, визначають її розвиток, віддзеркалюючи певним чином реалії життєдіяльності людини в умовах сучасного суспільства

Границі будь-якої науки час від часу переглядаються, уточнюються. Психологія у своєму історичному русі також неодноразове була вимушена самовизначатися, відстоювати свою самостійність і чистоту свого предмета у двобої з філософією, соціологією, біологією, генетикою і навіть мистецтвом. Границі психології постійне порушуються і в результаті активності самих психологів, які прагнуть утвердитися в нових сферах соціальної практики, і внаслідок "привласнення" психології іншими дисциплінами, які рано чи пізно доходять до розуміння того, що їх подальший прогрес залежить від урахування "людського фактора", суб'єктивних аспектів діяльності, значення законів психічної активності тощо.

Тому, щоб зберегти статус самостійної науки і не "розчинитися" в інших напрямах наукової діяльності, психологія мусить постійне повертатися до рефлексії власного об'єкта і предмета, перевизначати їх відповідно до нової історичної ситуації і логіки власного розвитку. Слід враховувати й те, що у світовій психологічній науці існують різні, нерідко кардинально протилежні погляди на предмет психології, залежно від світоглядних переконань, методологічних підходів наукових традицій. Тому по-різному розв'язується проблема предмета психологічної науки.}

Ось, наприклад, як відстоює чистоту свого предмета феноме нологічна психологія. За твердженням самих феноменологів, предметом їхньої науки є "чиста психіка". Не бажаючи нав'язувать іншим свою позицію, Е.Гуссерль, втім, зазначає, що "чисто психологічне дослідження" певною мірою все ж повинне бути МОЖЛИВІМ і повинне відігравати деяку роль у будь-якій емпіричній психології, яка прагне до строгої науковості. При цьому під "чистотою" він як феноменолог розуміє: а) чистоту від усього психофізичного і б) орієнтацію на чистий досвід, що передбачає свободу від забобонів, тобто зведення методу вивчення психічного до методів природничих наук. Для забезпечення "чистоти" предмета Гуссерль уводить поняття про "феноменологічну редукцію", в основі якої лежить гносеологічний прийом "феноменологічного епохе" — утримання від поза-психічного світу. У феноменологічному дослідженні, на його думку, найближчим і першим (причому передусім як досвід, що розгортається й експлікується) виступає саме "чисте життя Я", різноманітне життя свідомості, що протікає і виявляє себе в таких актах-процесах, як "я сприймаю", "я пригадую", тобто "я осягаю досвідом", "я відтворюю в модусі неспоглядання", або "я живу у вільному фантазуванні", "я є присутнім при цьому" та ін., що, до того ж, може бути здійснене в таких модусах свідомості, як оцінювання, прагнення, діяльність.

Погоджуючись з можливістю саме такого трактування предмета психології і такого способу відстоювання його "чистоти", слід зазначити певну обмеженість і умовність використаних для цього критеріїв і підходів. Не можна вважати конструктивним для будь-якої науки абстрагування від того, що начебто не повинно входити в її предмет. Не-менш важливо встановити те, що лежить на межі й безпосередньо за межами предметного поля психології, наприклад те ж саме "психофізичне" або біопсихічне, відокремившись від якого, зокрема, не можна навіть поставити проблему генезису психічного. І справді, феноменологічна психологія практично не включає у свій перелік проблем генетичний аспект дослідження психіки й свідомості.

Предмет психології визначається залежно від загальнонаукової світоглядної традиції, логіки розвитку науки і від конкретно-історичної ситуації, що складається. Проте далеко не завжди ці детермінанти вдається узгодити між собою, особливо, якщо ситуація набуває ідеологічного загострення.

Коли наука проходить через певні "кризові" етапи свого розвитку, видозміни її предмета можуть бути несподіваними й радикальними. Як вважає Ф.В.Басі/t, при цьому важливо враховувати принципову вимогу, яку повинно задовольняти це визначення, а саме: воно має бути не "універсальним", що годиться "на всі часи", а таким, яке враховує своєрідність історичного періоду, своєрідність проблемної ситуації, в межах якої переважно розгортаються психологічні дослідження, своєрідність кардинальних завдань, що висуваються цією ситуацією, її можливостей і перспектив подальшого розвитку.

У вітчизняній психології багато в чому й донині визначення предмета узгоджується з марксистською методологічною парадигмою. Проте кожна парадигма має свої історичні пріоритети і свої

Ще на початку століття Ш.Челпанов, роз'яснюючи свою позицію щодо марксизму, зазначав, що у філософії він є прихильником метафізичних побудов, у гносеології — прихильником критичного реалізму і противником усіх видів гносеологічного ідеалізму (іманентних шкіл, Авенаріуса, трансцендентального ідеалізму й т.п.), у психології ж проводить різку розмежувальну лінію між філософією та емпіричною психологією.

Емпірична психологія, яка, на його думку, визнає внутрішній досвід вихідним пунктом свого вчення і яка такою ж мірою застосовує об'єктивні вивчення душевних явищ, перебуває у "погодженні з марксизмом".

А ось як вже сьогодні розглядає історію радянської психології у ракурсі "міфологем та реалій" відомий російський психолог М.Г.Ярошевський. Заборона на свободу мислення, зазначає він, породила викривлені форми наукового спілкування. У самому апараті мислення людей науки відбулося розщеплення між методологічним і конкретно-науковим рівнями його функціонування. Методологічні установки й регулятори процесу дослідження ставали зовнішніми стосовно руху думки в предметному проблемному полі. І тоді Марксові формули переставали нести реальне робоче навантаження. Неможливість звернутися до будь-якої іншої методологічної орієнтації (за втрати реального впливу марксистської) створювала вакуум, в я кому/ втрачався творчий потенціал науки. На думку Ярошевського, необхідна адекватна історична реконструкція впливу марксистських положень на долю вітчизняної психології, тим більше, що ряд ключових положень марксизму послугували основою для продуктивних розробок у радянській психології.

Для науки "втрата методологічної орієнтації" може означати втрату специфічного розуміння і трактування предмета цієї науки. Можливі кілька варіантів такої "втрати". По-перше, є небезпека редукції предмета до тих його визначень, які слугували науці в минулому і які, за умови їх реанімації, можуть спричинити регрес наукової думки. По-друге, ситуація методологічної невизначеності може спричинити некритичне запозичення уявлень про предмет психології з тих джерел, яким вітчизняна психологія вже дала свою оцінку і тим самим утвердилася у своїй власній позиції. Отже, небезпека полягає в можливості втрати власної лінії розвитку, яка таким чином може перерватися, і

Історичну ситуацію розвитку вітчизняної науки, що склалася, можна розглядати і в позитивному контексті. Адже існує можливість рефлексії підходу до предмета психології із загальнонаукових позицій, передбачаючи в майбутньому вихід на нове його визначення, в якому у "знятому" вигляді органічно поєдналися б і історична традиція, і здобутки світової психології.

Вітчизняна наукова психологічна думка в особі провідних сучасних методологів не припиняє свого руху, намагаючись незалежно від ситуації і керуючись логікою розвитку науки, розробляти завжди актуальну проблему предмета психології.

Так, принципової оцінки нині вимагає гіпотеза про те, що "загальна теорія систем" дає можливість зберегти в єдиному предметі психологію наукову з її експериментуванням і моделюванням та "інтересну" психологію, що вивчає глибинні психічні явища, невловимі традиційними методами (А.Раппопорт).

Слід визначитися і щодо тих суперечностей, які виникають у гносеологічному -й отологічному трактуванні об'єкта й предмета психології, з'ясувати механізм їх взаємопереходу, а також спробувати по-новому розглянути і розв'язати проблему "змістів" і "актів" психічного, правомірність включення в предмет психології того, що визначається як "зовнішній вплив (сигнал) і рушійний м'язевий компонент" (/. М. Сеченов).

Серед сучасних зарубіжних досліджень, в яких виявлялися спроби реконструкції предмета психології і які за своєю методологією співзвучні вітчизняній психології, слід звернути увагу на досвід "критичної психології" — нового напряму в науці, що має за головну мету побудову загальної психологічної теорії.

У полеміці з різними психологічними школами "критична психологія" передусім сформулювала своє уявлення про психічне як загальну абстракцію, що становить вихідне визначення предмета психології. На думку К.Хольцкампа, одного із засновників цього напряму, сучасна психологія у визначенні свого предмета не долає дихотомії "переживання" як суто суб'єктивного, внутрішнього і "поведінки" як об'єктивного. Внаслідок цього предмет психології невиправдано обмежується: з розгляду випадають історично більш ранні форми суб'єктивних процесів. Тому у визначення предмета психології необхідно ввести "історичний вимір", тобто врахувати всі конкретні зміни психічного на всіх стадіях його розвитку, а також вийти за межі того, що являється, і дослідити суттєві зв'язки психічного як реально існуючого.

Важливо зазначити, що, з'ясовуючи суть "психічного" як предмета психології, "критична психологія" пропонує таке визначення: психологія є наука про суб'єктивність. При цьому під суб'єктивністю розуміють те, що належить суб'єкту, що є "суб'єктним" за своєю сутністю.

Розмірковуючи над питанням про смисл і необхідність визначення предмета науки взагалі і психології зокрема, слід зазначити такі його важливі функції, як інтеграційна і диференціююча. Справді, щоб з'ясувати відмінність психології від фізіології, соціології, філософії тощо, достатньо порівняти їхні предмети. Якщо виникає питання, чи можна вважати ту чи іншу науку психологічною, необхідно переконатися в тому, наскільки її предмет може бути інтегрований у предмет психології взагалі. І

З'ясовуючи^ онтологічні підстави й передумови процесу конструювання предмета психології, необхідно розуміти, що в ньому мусить знайти своє відбиття рух за ієрархією сутнього, рух, спрямований у глибини буття психічного як цілісної "ідеальної реальності", аж до суб'єктного ядра.

Оскільки цей "рух" у глибини психічного космосу може здійснюватися в різних напрямах і різними шляхами, зокрема шляхом його структурного моделювання, для гармонійного розвитку науки важливо постійно відновлювати й оновлювати причинно-генетичний зв'язок між узагальненим предметом психології, його історичними модифікаціями та конкретними предметами окремих напрямів психологічної науки.

На думку Л.С.Виготського, тенденція до узагальнення та об'єднання знань переростає у тенденцію до пояснення знань. Єдність узагальнюючого поняття перетворюється на єдність пояснювального принципу. При цьому головне його застереження полягало в тому, щоб у визначенні предмета психології не відриватися від реальності, не замикати науку в собі і не ставити її над цією реальністю, особливо тоді, коли вона переживає методологічну кризу.

Психічне як мета, засіб і самоцінне для суб'єкта

Незаперечний пріоритет соціального над індивідуальним, зведення індивідуального до "особистісного фактора" і водночас нівелювання особистості визначили останнім часом загальну орієнтацію вітчизняної психологічної науки на з'ясування та обгрунтування соціальної природи психіки, розробку теоретичних та експериментальних моделей відтворення соціальної сутності людського індивіда як "сукупності суспільних відносин".

Зазначена науково-предметна парадигма, можна вважати, певним чином виконала свою історичну місію і сьогодні вже гальмує подальший розвиток психологічної науки. Головним моментом при цьому виступає традиційне ставлення до психіки лише як до засобу, носія соціальних якостей людини. Проблеми самосвідомості, рефлексії психічного в кінцевому підсумку за такого підходу спрямовуються на з'ясування того, що заважає людині якісно виконувати свої чи доручені їй соціальні ролі, бути суб'єктом навчальної, трудової, пізнавальної та інших видів суспільно-корисної діяльності. Самоцінність психічного життя для людини при цьому традиційно не посідає провідного місця в предметі психології.

У результаті виникає певним чином парадоксальна ситуація. З одного боку, визнається велике значення рівня розвитку психіки, її кондицій для людини як суспільної істоти, а з іншого — психіка береться лише в статусі засобу. Психічне як таке у своїх вищих проявах актуалізується у формах свідомості й самосвідомості, душевності й духовності, а.також особистості, індивідуальності, суб'єктності й водночас не розглядається з позицій аксіологічного підходу.

Аксіологічний аспект передбачає, на відміну від гносеологічного та праксичного (які вже значною мірою виконали свою історичну роль у статусі предмета психології), відповідь на питання про смисл психічного для людини, його самоцінність на противагу і на доповнення тим цінностям і смислам, які йдуть від ситуації, визначаються суб'єктом як зовнішні.

Отже, подолання зазначеного вище парадоксу можливе за умови здійснення мотиваційного вибору предмета психології в межах ціннісної парадигми психічного.

Твердження про те, що самоцінність психічного життя має бути предметом психологічної науки, означає, що саме в цьому напрямі найбільш реально також знайти шлях розв'язання суперечностей, які визначають нинішню ситуацію психічного життя людини.

Проблема самоцінного як такого —- це насамперед проблема мотивації буття, що конкретизується в глибинних потягах до єднання зі світом і розототожнення з ним, індивідуалізації.

Ці діалектично пов'язані між собою мотиваційні тенденції залежно від умов, що складаються, поступаються місцем одна одній і тим самим визначають те, що є самоцінним "тут і тепер". Тенденція, яка домінує сьогодні, визначає самоцінним психічне, внутрішнє, суб'єктивне. А отже, першим мотивом, який логічно має бути обраний психологією і цілепокладений її предметом, є мотив само-розрізнення психічного як буття.

Ось як розглядає цей аспект Е.Гуссерль: жити як "Я —- суб'єкт" означає проживати багатоманітне психічне. Однак життя, яке ми проживаємо, так би мовити, анонімне, минає, але ми не спрямовуємо на нього свою увагу. В стані неспання ми завжди зайняті то тим, то іншим, причому на низькому рівні — непсихічним. Наприклад, сприймаючи, ми зайняті сприйнятим вітряним млином, спрямовані на нього і тільки на нього, у згадуванні ми зайняті тим, що пригадуєм, у мисленні — думками, у вольовому прагненні

— цілями чи засобами. Діючи таким чином, ми нічого не знаємо про життя, яке розігрується при цьому, про його різноманітні властивості, які є дуже суттєвими для нас. "Тільки рефлексія, звернення погляду від безпосередньо тематичного, — підкреслює Гуссерль, — вводить у поле зору саме психічне життя".

Мотивація саморозрізнення психічного входить у предмет психології онтологічним аспектом, що передбачає переосмислення природи психічного як форми буття і як "всередині-буття", обгрунтування необхідності психічного як "мислячої матерії", феноменологічне відтворення особливостей історичного й онтогенетичного існування психіки людини в її гармонії з навколишнім світом, суспільством, іншими носіями психічного життя і в автономії від не-психічного як самоцінної ідеальної реальності.

"Розрізняючи" в собі психічне як буття, як внутрішній світ, індивід "привласнює" і протиставляє себе йому у формі суб'єктності, а саме: як суб 'єкт самоспоглядання і самопізнання, як носій інтенції до проникнення в глибини власного'психічного, його індивідуалізовану сутність.

Отже, спрямованість індивіда як суб'єкта на пізнання власного психічного життя становить гносеологічний аспект предмета психології, але з аксіологічним (ціннісно-мотиваційним) акцентом. Самопізнання тут вирізняється суб'єктивною пристрасністю, гострою заінтересованістю в істинності й відповідальністю перед собою за об'єктивність його результатів: мене цікавить не абстрактне знання про психіку взагалі, а знання про особливості і сутність саме моєї психіки, мого психічного життя, неповторного, індивідуального, тотожного мені самому.

Самоспоглядання, саморефлексія, самопізнання свого внутрішнього світу має самостійну цінність для людини. Проте психологія сьогодні не може обмежитися лише пізнавальним аспектом. Значущість психологічного фактора, самоцінність психічного життя щодалі зростають у практиці людського життя. Тому в предмет сучасної психології не може не увійти праксичний аспект, який розкривається проблемою індивіда як бережливого носія, старанного хранителя і натхненного творця власної психіки.

Суб'єктивне — це те, що належить суб'єктові, суб'єкт — носій суб'єктивного. В цьому зв'язку основним є питання про мотиви ідентифікації індивіда з власною психікою, про міру "привласнення" тих її сфер, які тяжіють до автономії (приховані потяги, інстинкти, комплекси, захисні механізми тощо). Водночас це й проблема мотивації збереження нетотожності суб'єктного ядра і психіки в цілому (яка включає в себе і саме це "ядро"), збереження необхідної дистанції між "носієм" і тим, що він "несе".

Як носій психічного індивід виявляє суб'єктну спрямованість на збереження наявного, досягнутого рівня розвитку психіки, вироблених стереотипів функціонування її механізмів у їхній цілісності. У предметі психології — це проблема забезпечення цілісності психіки, підтримання людиною на належному рівні свого психічного потенціалу, психічного здоров'я тощо. Проте діалектика психічного життя вимагає органічного поєднання процесів збереження і змінювання. Одне не є можливим без іншого.

Коли йдеться про зміни, що відбуваються в психічному житті, то тут виділяється кілька критеріїв диференціації. Так, одні зміни відбуваються мимовільно, інші — на довільній основі, усвідомлено або ж на неусвідомлюваних рівнях, як раціональні чи ірраціональні процеси. Проте вищим рівнем, що діалектично знімає в собі усі згадані, є рівень свідомого творення суб'єктом власного психічного світу, внесення в нього нових змістів, викриття прихованих резервів, індивідуалізації внутрішнього, суб'єктивного, включення у розвиток новоутворень, підтримання цілісності психіки в різних умовах її функціонування і розвитку.

Проблема суб'єктивних джерел, детермінант, рушійних сил са-мотворення психіки, які самі розвиваються, логічно вичерпує, підводить певний підсумок тому, чим мотиваційна парадигма входить у предмет психології.

Подальше визначення предмета психології віддзеркалює проблему трансформації мотивації в конкретні цілі процесу самопізнання та самотворення людиною як суб'єктом власної психіки, визначення та використання відповідних їм засобів і способів, а також урахування умов і різних факторів, що сприяють чи перешкоджають цьому процесу.

Сучасна вітчизняна психологія загалом визнає методологічне положення про те, що психічні явища слід брати у їх "саморусі", "спонтанійному розвитку", в "їх живому житті". Щоправда, й нині декого страшить небезпека опинитися в таборі "ідеалістичної" психології. Однак, як відомо, саме ідеалістичною філософією та психологією зроблено чимало в розкритті діалектики психічного життя.

Тут доречно навести думку Гегеля щодо механізму самотворення. "Внутрішньою, — пише він, — є така доцільність, яка має свої засоби в собі самій. Так, життя є самоціль, воно робить саме себе метою, й те, що є метою, є також і засобом... Оскільки суб'єкт творить себе в собі, у нього є мета: в самому собі мати свій засіб... Але самоціль водночас вступає у відношення зовнішньої доцільності... Таким чином, внутрішня доцільність має відношення до зовнішньої".

Визнання психічної причинності, спонтанності психічного аж ніяк не означає відрив його від матеріального світу в його природних та соціальних визначеннях, якщо в самій структурі психічного життя конституюється суб'єктно-діяльнісна основа як його джерело й регулятивно-скеровуюче начало, що є психічним за своєю природою і водночас наповнене соціальним змістом, саме детермінує і здійснює свій розвиток безпосередньо й опосередковано — через ініціативну взаємодію з оточенням. Саме суб'єкт, на думку К.О.Абульханової-Славської, виступає потенціальною можливістю знаходження нових способів співвідношення з об'єктом у пізнанні, діяльності, спілкуванні і потенціальною можливістю зміни самого себе.

Отже, психологія має не тільки пояснювати внутрішній світ, а й

з'ясовувати закономірності й механізми взаємодії індивіда як суб'єкта зі своєю психікою, враховуючи як діяльнісні (ефективність, оптималь-ність, продуктивність та ін.), так і етико-естетичні критерії, керуючись правилом "Не зашкодь собі!". Тобто йдеться про включення в предмет психології питання розробки технологій взаємодії індивіда з власною психікою з метою її збереження і захисту, відновлення втраченого психоенергетичного потенціалу, саморозвитку й подальшого самовдосконалення (починаючи від психофізіологічних функцій і закінчуючи високими сферами духовної вчинковості).

Основний напрям психологічних досліджень тут має формуватися на ідеї спонтанності як внутрішньо вмотивованої активності творення суб'єктом свого психічного світу і себе як його "ядра", "осередку" за природними загальнолюдськими законами істини, краси й добра.

Творення свого внутрішнього світу, світу психіки, світу свідомості, особистості, індивідуальності, суб'єктності, одухотвореної тілесності не може здійснюватися як процес, орієнтований на кінечність. Внутрішній світ, як і зовнішній, не обмежений просторовими границями, проте передвизначений у часі. Психічне життя безмежне, але не вічне в собі. Ця суперечність породжує проблему смислу як своєрідний для людини "ефект післядії", а отже, вимагає введення цього аспекту як відносно самостійного в предмет психології.

Процес самотворення породжує необхідність самопізнання як рефлексію і реакцію на зміни, викликані порушенням внутрішньої рівноваги (нерідко й навмисним з боку самого суб'єкта), що у свою чергу висвітлює нові горизонти незвіданого в собі, породжує психологічні гіпотези, надихає на нові акти самотворення.

Не відразу і не завжди, але самі ці діалектично пов'язані між собою види самоактивності набувають для людини великого значення, стають смислом її життя. Все підпорядковується мотивації самопізнання і самотворення, набуває значення умови, середовища чи засобу, але не причини. "Я — творець" опиняється в осередку смислового кола, стає смислом смислів.

Гранична смислова "Я — центрація" є вихідним і кінцевим пунктом життєвого шляху людської душі, що підноситься до рівня Духу. Між ними — нескінченна спіраль дій, подій і вчинків, самозвинувачень і само виправдовувань, зневіри в собі й переконаності у своїй неперевершеності, гріхопадінь і катареистичних очищень.

Тільки людина-суб'єкт, що мислить себе метою, здатна ставитися до іншого як до мети, поширюючи на нього своє ціннісно-цільове ставлення самопізнання і самотворення.

Таким чином, предмет сучасної психології окреслює в психіці (об'єкті) як найсуттєвіше ціннісно-цільове і діяльніснотворче ставлення індивіда до власної психіки і до себе як до її суб'єкта.

Проте орієнтація на власну психіку як на цінність має бути органічним додатком до орієнтації на все інше, що є цінним для людини і міститься у навколишньому світі. Адже саме дисгармонія у ставленні до себе та інших є нерідко причиною регресій і психічних патологій.

Отже, зростаючий інтерес людини до особливостей свого психічного життя, що спостерігається в сучасному суспільстві, не є ознакою його хворобливості, а, безумовно, є результатом поступового духовного розкріпачення, звільнення від диктату середовища і водночас більш чи менш добровільного перенесення на себе відповідальності за власне життя, в тому числі й психічне, за свій життєвий успіх, за можливість реалізувати визначений для себе смисл життєдіяльності.

Від психіки суб'єкта до суб'єкта психіки: предметна парадигма.

До визначення предмета психології можна поставитися рефлексивно-споглядально як до історії питання, а можна конструктивно й перспективно, відтворюючи предметне ядро сучасної науки психології, винайшовши для нього відповідне, за словами Л.С.Виготського, узагальнене поняття і пояснювальний принцип.

Співзвучність історії та сучасності дає змогу більш упевнено визначатися науці у її предметі. Адже суттєве — невмируще. Для психології таким суттєвим є психічне як суб'єктивне. Серед великих в історії саме Гегель здійснив спробу вичленити специфіку предмета психології.

"Суб'єктивний дух", — зазначав він, — є:

A. Дух в собі, або безпосередній; у цьому розумінні він є душа, або природний дух, — предмет антропології.

B. Дух для себе, або опосередкований, мислимий як тотожна рефлексія в собі і відносно до іншого; дух у відношенні, або відокремленні; свідомість — предмет феноменології духу.

C. Дух, що визначає себе в собі, як суб'єкт для себе, — предмет психологи.

Останнє визначення духу як предмета психології вимагає деякого доповнення, оскільки тут не з'ясовується аспект, що відбиває його становлення і розвиток. І таке доповнення робить сам Гегель, вказуючи на те, що розгляд духу тільки тоді може вважатися істинно філософським, коли його поняття пізнається в його живому розвитку і здійсненні.

Слід підкреслити, що ця вимога стосується не тільки філософського, а й психологічного рівня наукового дослідження.

Отже, за Гегелем, предметом психології є дух, що себе в собі визначає (розвиває і здійснює) як суб'єкт для себе.

Згідно з традицією, що склалася, тут можна звинуватити Гегеля в ідеалізмі і тим самим значною мірою віддалитися від істини. Адже по суті категорія "дух" відтворює субстанційне, суб'єктне начало, що поєднує в собі те, що породжує, і те, що ним породжене. Тому, за логікою, людський індивід лише у статусі суб'єкта психічної активності може специфічно по-людськи, креативно протистояти власній психіці як об'єкту і ставитися до неї не тільки як до наявного або як до засобу, а й як до мети й цінності, яку треба зберігати й примножувати, захищати й підтримувати, як до об'єкта пізнання і онтологічної рефлексії, вдосконалення і творення.

Таке твердження грунтується передусім на визнанні існування внутрішнього суб'єктивного індивідуального психічного світу людини як "само-буття" і на визнанні її суб'єктної здатності відкривати для себе цей світ шляхом самотворення.

Людина, на думку СЛ.Франка, у своїй безпосередній самосвідомості — поза всякою філософською рефлексією — володіє все ж почуттям або досвідом "внутрішнього" буття, який вона безпосередньо переживає як щось таке, що належить до якоїсь зовсім іншої сфери, ніж уся сукупна "об'єктивна" реальність, предметна дійсність. Це є сфера внутрішнього душевного життя, тобто не така, якою вона являється і ззовні холодному спостереженню і поясненню, а якою вона безпосередньо із середини відкривається в самому її переживанні.

Проте таке "одкровення" свого внутрішнього буття не дається людині без відповідних суб'єктних зусиль: "...необхідне особливе духовне напруження, особлива увага, щоб у цьому, подібному до сновидіння, зникаючому туманному бутті розгледіти все ж те, чим воно є насправді, саме якесь буття, якусь реальність, що закривається і тому не підлягає запереченню й сумніву".

Саме так, на перетині гносеологічної та онтологічної парадигм, поєднаних аксіологічним знаменником, може й повинен формуватися предмет сучасної наукової психології, орієнтуючи дослідника на роль не стороннього спостерігача, заклопотаного стерилізацією суб'єктивного моменту в пізнанні, а здатного узгодити суб'єктивне й об'єктивне в предметі й методі дослідження.

С.Л.Рубінштейн одним із перших у сучасній психології спробував з позицій онтології підійти до предмета психологічної науки. Завдання психології, на його думку, полягає в тому, щоб настрої та переживання душі, все життя її, яке звичайно для свідомості "випаровується" і зникає як суб'єктивне і тому начебто ілюзорне, зафіксувати в чітких певних визначеннях, що відкривають реальний онтологічний зміст образів, які при цьому використовуються (глибина душі, піднесеність, зосередженість, незібраність тощо).

Таким чином, Рубінштейн підходить до предмета психології з боку того специфічного способу (і здатності) відтворення дійсності, що притаманний системі психіки. При цьому свідомість — вищий рівень психічного буття — визначається ним як єдність її двох характеристик — предметної та суб'єктної. Остання передбачає вираження відношення людини до світу, що представлене в її переживанні.

Якщо до того ж прислухатися до думки відомого українського філософа і психолога В.В.Зеньківського, який не протиставляв суб'єктне й предметне в психіці, а відстоював ідею суб'єктного центру, який об'єднує, інтегрує психічне в систему, то важко утриматися від припущення, що саме людина як суб'єкт власної психіки з її душевним і "за-душевним", свідомим і безсвідомим, предметним і динамічним, центральним і периферійним має зайняти гідне місце в предметі психології.

З цього приводу в сучасній науці вже висловлені слушні пропозиції. У XX ст., зазначає А.В.Брушлінський, психологічна наука інтенсивно розвивається у формі досить строкатого переліку різних наукових шкіл і напрямів, теорій, парадигм та ін. Тому нині актуальним є дуже складне в методологічному розумінні питання про те, як знайти загальну основу для таких різних, нерідко навіть протилежних напрямів і течій у розвитку однієї науки. На його думку, перспективною теоретичною основою, здатною зблизити ряд таких напрямів і течій у пошуку спільного для них концептуального ядра, може слугувати суб'єктно-діяльнісний підхід, розроблений СЛ. Рубін штейном та його послідовниками. Людина об'єктивно виступає (а отже, вивчається) у нескінченно різноманітних системах суперечливих якостей. Найважливіше з них — бути суб'єктом, тобто творцем свого життєвого шляху: ініціювати і здійснювати насамперед практичну діяльність, спілкування, пізнання, споглядання та інші види специфічно людської активності — творчої, вільної, моральної.

Проте чи існує можливість подальшого уточнення предмета психологічної науки в цьому напрямі? На це запитання Абульханова-Славська відповідає так: "Введенням поняття "суб'єкта психічної діяльності" було здійснене "приземлення" предмета психології, яка до того розглядалася безсуб'єктно гносеологічно, до реальної онтологічної основи — індивіда, особистості, яка розв'язує суперечності життєдіяльності".

Саме в такому напрямі вважається можливим, з одного боку, конкретизувати, а з іншого — якісно модифікувати предмет психології, здійснюючи сходження від визначення "психологія — це наука про душу, психіку, психічне" до визначення "психологія — це наука про людину як суб'єкт психіки, психічної діяльності, що включає і психічну діяльність самого суб'єкта. В останньому визначенні основний акцент робиться не на простому визнанні існування психіки як об'єктивної ідеальної реальності, а саме як об'єктивно існуючої суб'єктивної ідеальної реальності, яка до того ж суб'єктивно переживається людиною як значуще, як цінність, як "Я" і "Моє", що має бути збереженим і захищеним, повинно розвиватися і вдосконалюватися.

Безумовно, людина в її відношенні і ставленні до власної психіки не може нагадувати "факіра, заглибленого у споглядання власного пупа" чи чогось іншого. Гегель, зокрема, не вважав самопізнання власних недоліків, слабкостей чи самопізнання "своєрідності окремих духів" головним завданням. Проте, він визнавав, що для життя таке знання безумовно корисне й потрібне, особливо за "дурних політичних обставин", коли володарюють не право й моральність, а впертість і свавілля. Але для філософії все це не має значення. її цікавить дослідження "великих людських характерів, в яких справжня природа людини розкривається у нічим не викривленій чистоті".

Для сучасної вітчизняної психології актуальними є обидва аспекти, про які згадує Гегель. Адже соціально-політична ситуація розвитку сучасного суспільства є вкрай незадовільною, і одним із реальних способів її подолання можна вважати нарощування людиною свого суб'єктивного потенціалу, який має актуалізуватися у продуктивних формах надійного психічного захисту, з одного боку, й інтенсивного психічного самовдосконалення, саморозвитку, з іншого. Тому цей аспект є історично зумовленим і саме тому має бути включений у предмет сучасної психології.

Проте і знання "чистої" логіки психічного, душевного, духовного розвитку людини, його ідеальних зразків також надзвичайно важливе в умовах соціальної і психологічної напруженості, коли психічна чи соціальна патологія може підпорядковувати собі норму, продукуючи і стверджуючи антиідеали людського в індивідуальній і суспільній свідомості.

Важливість для науки й практики ідеальних зразків людини як суб'єкта власної психіки може оцінюватися з позицій адаптації, пристосування, що насамкінець передбачає досягнення певної рівно-' ваги людини зі своїм внутрішнім і зовнішнім світом. Протилежний тип — індивіда як суб'єкта власної психіки — характеризується інтенцією до самопізнання і самоактуалізації, орієнтацією на самое кспери менту вання, заперечення стану врівноваженості, спокою з метою самовдосконалення і саморозвитку свого внутрішнього психічного світу й себе ж його суб'єкта.

Предмет психології не можна вважати визначеним без з'ясування загального пояснювального принципу науки. В чому полягає сутність і чим зумовлена необхідність формулювання для науки такого принципу?

Загальне поняття, яке претендує на місце ядра, основи предмета науки, має бути всебічно обгрунтованим і випробуваним у зіставленні з поняттями, що створюють йому конкуренцію. При цьому найменші шанси в боротьбі за місце в "предметі" має те поняття, яке лише відображає — позначає — констатує наявність якоїсь реальності, але не розкриває її походження, становлення і розвиток, а отже, "змертвлює" її як таку з самого початку.

Найбільші ж шанси має таке загальне поняття, яке здатне "породити" з себе відповідний загальний пояснювальний принцип, за допомогою якого відтворюється логіка саморозвитку цього поняття в системі понять і категорій конкретної науки, а також стає можливим відтворювати логіку породження, становлення і розвитку суттєвого в реальному об'єкті, а саме того, що "схоплює", "вичленовує" в цьому об'єкті предмет науки. Не менш важливим завданням пояснювального принципу є співвіднесення цих двох "логік" — гносеологічної та онтологічної, забезпечення взаємопереходу об'єкта в предмет, і навпаки, що в свою чергу забезпечує збагачення і розвиток загального поняття, а отже, всієї системи науки.

Таким чином, визнаючи загальним поняттям, що репрезентує предмет сучасної психології, людину як суб'єкта психіки, логічно дійти висновку, що загальним пояснювальним принципом психології при цьому має бути суб'єктивно-генетичний принцип, згідно з яким породження, становлення і розвиток психіки пояснюються з позицій самопричинності й спонтанності саморозгортання сущого, суто людського завдяки власній активності людини як суб'єкта — автора, ініціатора й виконавця індивідуалізованої програми творення свого світу психіки й себе в ньому. Біологічне й соціальне, весь культурно-предметний світ за цим принципом мають розглядатися лише як більш чи менш необхідні умови такого самотворення, але не причини, не детермінанти.

Йдеться, зрозуміло, не про те, щоб на зразок феноменологів здійснити акт "епохе" і тим самим звільнитися від "диктату" середовища, культури, суспільства. Неприйнятною є і пояснювальна модель глибинної психології, що протиставляє внутрішній світ зовнішньому як чужому й ворожому з самого початку, намагається звести суб'єктну активність до впливу безсвідомого або підпорядкувати її ірраціональній логіці. Отже, разом з реальністю об'єктивного світу, існуючого незалежно від свідомості, необхідно визнати реальність існування суб'єктного ядра психічного життя, що несе в собі "субстанційні інтуїції", вихідну сутнісну схильність до специфічно людського способу буття.

Розгортання "субстанційних інтуїцій" в онтогенезі стає можливим завдяки активності суб'єкта, який конструює і конституює свій внутрішній світ і себе в ньому за своїми власними законами, шляхом ініціативного впливу на світ зовнішній, а також шляхом вибіркової трансформації умов соціального та природного оточення у форми й змісти свого психічного життя.

В аспекті дослідження суб'єктних механізмів самопородження психічного можуть, наприклад, знайти свій конкретний "предметний" інтерес психогенетика, психофізіологія, глибинна психологія та ін., в аспекті проблеми його саморозгортання — вікова психологія, психологія розвитку, трансперсональна психологія та ін.

Специфічно людський змістовно-динамічний аспект психічної активності суб'єкта, взятий у контексті його ставлення до світу і до самого себе, а також з точки зору його неповторності й універсальності, може розглядатися як основний предмет психології особистості, психології індивідуальності, екзистенціальної, феноменологічної психології тощо.

Принципово інакше, наприклад, ніж це має місце сьогодні, доцільно розглядати предмет педагогічної психології. Це має бути наука не про психологію формування знань, навичок, і не про психологічні закономірності та механізми навчання і виховання або навчання і суспільно-корисної праці, а про принципи й методи створення оптимальних умов, які б дали змогу конкретній дитині, з її індивідуальним досвідом і неповторною траєкторією розвитку максимально використати свій суб'єктний потенціал для цілей самотворення.

Предмет соціальної психології також сьогодні потребує аналогічної корекції. Не закономірності та механізм взаємодії людини і суспільства, людини і групи, людини та іншої людини мають складати його основний зміст, а насамперед дослідження соціальних умов, суспільних впливів, які сприяють чи перешкоджають актуалізації суб'єктних потенцій психічної активності індивіда, суб'єктних потенцій групи, суспільства в їхньому саморозвитку.

Функціональні психологічні характеристики людини як суб'єкта психіки визначають "предметний простір" таких напрямів психологічного дослідження, як психологія діяльності, психологія творчості, психологія здібностей, психологія спілкування, психологія переживань, психологія вчинку та ін.

Відхилення, порушення у функціонуванні й розвитку індивіда як суб'єкта психіки, можливості й механізми психічного самозахисту, психічної самопрофілактики, самогігієни, самокорекції, психологічної самодопомоги можуть сьогодні утворити пріоритетне "предметне поле" для психології непатологічних відхилень у розвитку особистості, консультативної психології, психодіагностики, а також медичної психології, патопсихології, спеціальної психології та ін.

Наведені приклади дають змогу певною мірою уявити напрям, в якому має формуватися предмет сучасної психологічної науки.

За своєю сутністю наука являє собою квінтесенцію суб'єктних можливостей людини, і тому логіка її самовизначення і саморозвитку з самого початку спричинена ідеєю розкриття суб'єктних сил людини. Особливо це стосується психології як науки про специфічно людське в людині.

Не випадково з позицій суб'єктного підходу в різних його модифікаціях ставляться і розв'язуються питання теорії і методології психологічної науки, розробляються проблеми саморегуляції на сен-сомоторному й особистісному рівнях, створюються нові психолого-педагогічні моделі й технології. Суб'єктна парадигма дає можливість якісно перебудувати методологію інженерної психології у напрямі розкриття активної позиції людини в системах "людина-машина". На засадах суб'єктного підходу розробляються нові парадигми в психології вищих психічних функцій ("від пам'яті суб'єкта до суб'єкта пам'яті") і в диференціальній психофізиці тощо.

За яких же умов сучасна психологія може претендувати на суверенність і самодостатність? Критеріїв тут може бути чимало, проте зосередимо увагу на найсуттєвішому. Статус науки залежить від визначеності її предмета, його якісної відмінності від предметів інших наук. Самостійного статусу психологія набуває за умов, що та ідеальна реальність, той живий внутрішній світ, який вона досліджує, визнається також самодостатнім, самопричинним, тобто підпорядкованим у своєму існуванні, становленні та розвитку своїм власним законам, а не біологічним, соціальним чи "метафізичним" детермінаціям. Окрім того, ця ідеальна реальність, щоб відповідати визначенням внутрішнього "світу", має задовольняти вимоги цілісності, а отже, інтегруватися навколо певного центру як регулятивного осередку психіки.

Таким центром-осередком і є суб'єкт психічного життя, для якого його психіка виступає об'єктом пізнання, внутрішньої турботи і в цьому розумінні — метою й цінністю.

Психіка, психічне життя є похідним від суб'єктної активності людини. Отже, в предметі психології саме суб'єктне начало має займати пріоритетне місце.

На відміну від тих підходів, в яких суб'єкт психіки розглядається як щось усталене й незмінне, роль регулюючого, організуючого і розвиваючого центру він може виконувати тільки перебуваючи в процесі постійної зміни і розвитку, що здійснюється відповідно до власної логіки, відмінної від логіки розвитку психіки як об'єкта прикладання його зусиль, його специфічної активності. Тому — предмет психології у його загальному вигляді визначається поняттям "суб'єкт психічного життя в онтогенезі". Оскільки ж суб'єктне — це передусім те, що розвивається і розвиває, буде логічним від поняття "суб'єкт психічного життя", що конституює предмет сучасної психології, піднестися саме до "суб'єктно-генетичного" загального пояснювального принципу.

Тому предмет сучасної психології в загальному вигляді визначається поняттям "суб'єкт психічної активності, діяльності, психічного життя в онтогенезі". Оскільки ж "суб'єктне" — це таке, яке розвивається розвиваючи", логічним буде стверджувати, що саме "суб'єктно-генетичний" загальний пояснювальний принцип має становити основу системи психологічної науки.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Абульханова-Славская К.А. О субъекте психической деятельности. М., J973. Абульханова-Славская К.А., Брушлинский А.В. Философско-психологическая концепция С Л. Рубинштейна. К 100-летию со дня рождения. М., 1989. Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. М., 1991.

Асмолов А.Г. Психология индивидуальности. Методологические основы развития личности в историко-эволюционном процессе. М., 1986.

Басейн Ф.В. О развитии взглядов на предмет психологии // Вопр. психологии. 1971. № 4. С.101-113.

Бахтин М.М. К философии поступка // Философия и социология науки и техники: Ежегодник 1984- 1985. М., 1986.

Вопросы теории и психологии творчества / Под ред. БАЛезина. Харьков, 1914.

Выготский Л.С Исторический смысл психологического кризиса // Собр. соч.: В 6 т. М., 1982. Т.1.

Гегель Философия духа. Энциклопедия философских наук. М., 1977. Т.З.

Гельвещй К.А. Про людину, її розумові здібності та ЇЇ виховання / Пер. 1932.

Гуссерль Э. Амстердамские доклады // Логос. М., 1992. № 3.

Исторический путь психологии: прошлое, настоящее, будущее (Сб. тезисов Междунар.

конференции). М., 1992.

Кант И. Сочинения: В 6 т. М., 1964.

Кониський Г. Філософські твори: В 2 т. К., 1990.

Костнж Г.С. К вопросу о психологических закономерностях // Вопр. психологии. 1955. No 1.

Леви-Брюль Л. Первобытное мышление. М., 1930. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. М., і 975. Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. М, 1972. Павлов И.П. Полное собрание сочинений. 2-е изд. М., 1951. Роменець В.А. Історія психології. К., 1978.

Романець В.А. Історія психології епохи Просвітництва: Навч. посібник. К., 1993. Рубинштейн СЛ. Бытие и сознание. М., 1957. Рубинштейн СЛ. Проблемы общей психологии. М., 1973. Сеченов И.М. Избранные произведения. М., 1952. Т.1.

Татенко В.О. Об'єкт психічної активності як предмет дослідження // Актуальні проблеми психології: традиції і сучасність: В 3 т. К., 1993. Татенко В.А. Субъект психической активности: поиск новой парадигмы // Психолог, журн. 1995. №3.

Ткаченко О.М. Принципи і категорії психології. К., 1979.

Франк СЛ. Непостижимое. Онтологическое введение в философию религии // Соч. М., 1990.

Фромм Э. Душа человека / Пер. М, 1992.

Челпанов Г.И. Мое отношение к марксизму в психологии //ОР РГБ. Ф.326. П.37. ед.хр. 12.

Челпанов Г.И. Психология и марксизм. М., 1925.

Юнг К. К пониманию психологии архетипа младенца // Самопознание европейской

культуры XX века. М., 1991.

Ярошевасий MS. История психологии. М., 1966.

Holzkamp К. Kritische Psychologie und phanomenologische Psychologie: Oer Weg der Kritischen Psychologie zur Subjekfwissenschaft // Forum Kritische Psychologie. 1984. Bd.14.

ЗАПИТАННЯ

1. Чим пояснити факт виникнення уявлень про "душу"? В чому полягала необхідність вичленення цього феномена первісною людиною?

2. Які основні тенденції можна спостерігати в історії науки про "душу"?

3. Коли і на якій підставі психологія стала самостійною наукою?

4. Які суперечності у розумінні природи психіки стали причиною виділення окремих напрямів і шкіл у психології кінця XIX — початку XX ст.?

5. У чому полягала специфіка розвитку вітчизняної психологічної науки?

6. Як розв'язується у вітчизняній психології проблема зовнішнього й внутрішнього, суб'єктивного й об'єктивного, тілесного й психічного?

7. З яких теоретичних та методологічних засад слід виходити при визначенні предмета сучасної психологічної науки?

Розділ 2 методи психології Науковий метод: сутність, структура, застосування.

Науку як своє­рідний, цілісний та самостійний спосіб пізнання світу визначають два його компоненти: предмет і метод. Якщо предмет — це чітко визначений зміст, якість та закономірність, в яких реальність (дій­сність) постає перед дослідником, то метод — це шлях — спосіб або засіб осягнення сутності предмета пізнання. Виникнення нової галузі наукового знання завжди пов'язане зі змістовою диферен­ціацією наукових уявлень людини про світ (об'єктивним процесом розвитку науки), виділенням сутнісно нового змісту в існуванні досліджуваної реальності (визначенням предмета) та побудовою засобів пізнання цієї реальності (створенням методу). Психологія як само­стійна наука виникла, визначивши свій предмет і свій метод.

Індивідуальний світ «Я» людини, взятий у психологічних законо­мірностях його народження, становлення, розвитку, здійснення та згасання, являє собою предмет психології. Система засобів цілісного пізнання даного предмета у єдності його дійсних, реальних та сутнісних, глибинних проявів має постати як науковий метод психо­логії. Науковий метод як такий — це змістовий синтез методології, методики та власне прийомів дослідження, які у своїй єдності зу­мовлюють побудову об'єктивного, цілісного та завершеного знання про предмет науки.

Методологія —це вчення про загальні точки зору, з яких повинен виходити дослідник психічної природи «Я» людини, про правила, яких він повинен дотримуватися в дослідженні, та про засоби, якими він має користуватися. Оскільки ці точки зору, правила та засоби не довільні, а визначені однією кінцевою метою — пізнати предмет науки таким, яким він є в дійсності, остільки будь-яка методологія грунтується на своєрідності предмета даної науки та передбачає попереднє пізнання його загальних, формальних власти­востей —саме тих властивостей, від яких залежать правила, прийоми та підходи даної науки.

Методологія науки постає у двох своїх якісних формах.

По-перше, вона дає уявлення про прийоми або техніки дослід­ження. Тобто, вона вивчає зовнішні та спеціальні ознаки групи явищ, які потребують особливих зовнішніх прийомів (засобів) їх пізнання. Так, у суспільних науках “технічна” методологія є вчінням про критичне (наукове) спостереження явищ соціального життя людини та взаємодії з цими явищами. До технічної методології може бути віднесене, наприклад, узагальнене уявлення про збір та перевірку історичних джерел (у методології історії) або про вміння тлумачити закони, використовувати їх стосовно окремих випадків, обґрунтовувати правову норму того чи іншого положення у зако­нодавстві (в методології права) чи уявлення про послідовну кваліфі­кацію психологічного стану людини (в методології психологічної науки).

По-друге, методологія може пізнавати ті широкі загальні власти­вості та співвідношення явищ, які відрізняють взагалі одну науку чи групу наук від інших, кожна з них має свою характерну точку зору, свої найвищі поняття (категорії), свої завдання. Так, суспільні науки вивчають явища життя людини, зумовлені її волею та свідо­містю, прагненням до конкретних цілей та ідеалів. Це ті моменти, які не мають місця серед суто природних явищ, тому й закономір­ності існування суспільних явищ сутнісно відрізняються від законо­мірностей існування явищ природних. Ця методологія є логічна, або філософська.

Філософська методологія є загальною для широкої сукупності явищ (наприклад явищ суспільного життя людини) і потребує систе­матичного, послідовного та логічного викладу, оскільки обґрунто­вується через логічний аналіз загальних формальних властивостей даної предметної сфери. Ця форма методології розкриває загальну своєрідність цілей конкретної науки чи галузі наукового знання — своєрідність, зумовлену загальними властивостями та змістом пред­мета науки. Філософською методологією суспільних наук, які вивча­ють закономірності взаємодії людини та суспільства, є філософія суспільства, або соціальна філософія. Філософською методологією психології — синтезованої за змістом науки про взаємодію людини й світу — є філософія людини.

Технічна методологія узагальнює та подає найдоцільніші та най­ефективніші способи й засоби наукового пізнання предмета науки. Оскільки психологія поєднує в собі ознаки і теоретичної, і приклад­ної дисципліни, її методологія розгортає поряд із засобами наукового пізнання також засоби практичного перетворення дійсного стану предмета — індивідуального світу «Я» людини. В уніфікованому вигляді технічна методологія являє собою синтез методики психо­логічного дослідження та методики перетворюючого психологічного впливу.

Методикою в науковому дослідженні прийнято називати проце­дуру або послідовність здійснюваних пізнавальних і перетворюючих дій, операцій та впливів у цілому, які реалізуються в ході дослідження стосовно його предмета й спрямовані на розв'язання завдань дослід­ження. Як складова наукового методу психології методика може розглядатися на декількох рівнях: перший рівень — загальна м дика психологічного дослідження; другий — методика здійснення конкретного типу наукового дослідження (теоретичного, емпіричного, прикладного та ін.); третій —детально описана послідовність реалізації того чи іншого прийому, засобу, способу психологічного дослідження.