Класифікація злочинів передбачає поділ їх на гр..

Класифікація злочинів передбачає поділ їх на групи (категорії) залежно від того чи іншого критерію.

Ст. 12 КК (класифікація злочинів) таким критерієм катетеризації злочинів називає ступінь їх тяжкості. Роль формального класифікатора за цим критерієм виконують санкції статей Особливої частини КК, а точніше - розмір покарання у виді позбавлення волі.

Залежно від ступеня тяжкості закон поділяє злочини на чотири категорії:

1) злочини невеликої тяжкості. За ці злочини передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання;

2) злочини середньої тяжкості. За них передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років;

3) тяжкі злочини. Санкція відповідних статей передбачає за ці злочини покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років;

4) особливо тяжкі злочини, до яких належать суспільно небезпечні діяння, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічне позбавлення волі.

Класифікація злочинів залежно від ступеня тяжкості має важливе значення для правильного застосування КК. її роль полягає, зокрема, у визначенні: чинності закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених за межами України іноземцями та особами без громадянства, які не проживають постійно в Україні (ст. 8); підстав кримінальної відповідальності за готування до злочину (ч. 2 ст. 14); поняття злочинної організації (ч. 4 ст. 28); обставин, що виключають злочинність діяння (ч. 2 ст. 43); підстав і умов звільнення від кримінальної відповідальності (статті 45—49); підстав і умов звільнення від покарання та його відбування (ч. 4 ст. 74, статті 79-83, 97, 105-107); застосування окремих видів покарань (ст. 54, ч. 2 ст. 59, статті 64, 102); призначення покарання (статті 69-71); встановлення строків погашення судимості (статті 89 і 108); визначення підстав кримінальної відповідальності за деякі злочини (зокрема, передбачені статтями 255, 372, 383, 384, 396 КК) тощо.

Крім того, вказана класифікація злочинів має значення для вирішення низки інших правових питань, а саме про: визначення виду кримінально-виконавчої установи, у якій особа має відбувати покарання; здійснення оперативно-розшукової діяльності; провадження у кримінальних справах; застосування амністії; визначення підстав застосування вогнепальної зброї працівниками міліції та інших правоохоронних органів; порядок розміщення осіб, взятих під варту; наявність підстав для встановлення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі; дозвіл чи відмову у наданні допуску до державної таємниці; прийняття до громадянства України, поновлення у громадянстві України і надання статусу біженця; виключення з військового обліку; особисту недоторканність і можливість затримання та арешту консульських посадових осіб у разі вчинення злочину тощо.

Зазначена класифікація злочинів може бути врахована у кримінальному судочинстві при визначенні переліку злочинів, розслідування у справах про які проводиться за протокольною формою досудової підготовки матеріалів, при визначенні підслідності, підсудності кримінальних справ тощо. У кримінальній політиці держави вона може мати значення для розробки програм боротьби із злочинністю, кримінальної статистики, організації профілактики злочинів тощо.

В основу інших класифікацій злочинів можуть бути покладені: 1) родовий об'єкт посягання, який є основою для визначення характеру суспільної небезпеки злочинів; 2) характер суспільно небезпечних наслідків; 3) форма вини; 4) суб'єкт злочину; 5) наявність предмета злочину; 6) наявність потерпілого; 7) територіальна поширеність і країна, на території якої вони вчинені; 8) їх міжнародне визнання саме як злочинів; 9) їх кримінологічна характеристика; 10) їх політико-економічна характеристика тощо. Низка цих класифікацій має значення для практики застосування кримінального та виправно-трудового законодавства, інші - переважно для теоретичних розробок проблем з кримінального, кримінально-виконавчого права, кримінології, кримінальної статистики тощо.

За родовим об'єктом посягання можна виділити двадцять видів злочинів - відповідно до назв розділів Особливої частини КК.

За характером суспільно небезпечних наслідків можна виділити злочини з наслідками: а) матеріального характеру (злочини, наслідком яких є майнова чи фізична шкода); б) нематеріального характеру (злочини, наслідки яких полягають у психологічній шкоді, що заподіюється особі, або створюють дисфункції у певних суспільних відносинах - політичних, економічних, соціальних, правових тощо — і мають, таким чином, дезорганізаційний характер).

Форма вини є критерієм поділу усіх злочинів на: а) умисні злочини; б) необережні злочини; в) злочини, які можуть бути вчинені як умисно, так і через необережність; г) злочини з так званою складною виною.

Суб'єкт злочину може бути критерієм поділу злочинів на: а) злочини із загальним суб'єктом; б) злочини із спеціальним суб'єктом.

За критерієм наявності предмета злочину можна виділити: а) злочини, обов'язковою ознакою складу яких є предмет; б) безпредметні злочини. За наявністю потерпілого виділяються злочини, обов'язковою ознакою складу яких: а) є потерпілий; б) потерпілий не є. При цьому першу із цих категорій злочинів за характеристикою потерпілого можна поділити на злочини: із загальним потерпілим і злочини із спеціальним потерпілим, а за роллю потерпілого в обвинуваченні - на злочини: приватного обвинувачення (передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126 і, у певній частині, ст. 356 КК); приватно-публічного обвинувачення (передбачені ч. 1 ст. 152 КК); публічного обвинувачення (усі інші).

Територіальна поширеність злочинів є критерієм їх поділу на: а) злочини екстериторіального характеру; б) інші злочини, а країна, на території якої вони вчинені на: а) злочини, вчинені на території України; б) злочини, вчинені за межами України. Перша з цих класифікацій має значення для правильного застосування положень частин 1 і 5 ст. З, ч. 1 ст. 7, статей 8 і 10, а друга — положень статей 6-10 КК.

За критерієм міжнародного визнання їх як злочинів виділяються: а) міжнародні злочини; б) інші злочини.

При цьому міжнародні злочини, у свою чергу, поділяються на: а) злочини за міжнародним правом (це передбачені, зокрема, статтями 433-442 КК України злочини проти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності); б) конвенційні злочини, тобто ті, склади яких встановлені на підставі положень міжнародних конвенцій (зокрема, це злочини, передбачені статтями 147, 149, 209, 215, 258, 266, 278, 284, 285, 307, 323, 333, 443-447 КК України).

Кримінологічна характеристика злочинів створює підстави для їх поділу за критерієм мотивації на насильницькі, корисливі тощо. Але виділення в окрему групу корисливих злочинів (злочинів, що вчинюються за корисливим мотивом) має також і певне кримінально-правове значення. Так, згідно з ч. 2 ст. 59 КК конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини; в Особливій частині КК міститься понад тридцять складів злочинів, для яких корисливий мотив є обов'язковою ознакою і підлягає встановленню при кваліфікації злочину.

Кримінально-правове значення при застосуванні інституту видачі особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину (ст. 10 КК), має політико-економічна характеристика злочинів, за якою серед них виділяються, зокрема, політичні, фінансові та військові злочини.

У КК виділяються і такі види злочинів, як: а) особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України і проти інтересів України (згідно зі ст. 8 КК вчинення цих злочинів за межами України іноземцями або особами без громадянства, що не проживають постійно в Україні, тягне відповідальність за КК України); б) злочини проти миру та безпеки людства (статті 437-439, ч. 1 ст. 442), у разі засудження за які, відповідно до ч. 5 ст. 49 і ч. 6 ст. 80 КК, не застосовується давність; в) продовжувані злочини (ч. 2 ст. 32 КК) та деякі інші.

§ 4. Класифікація злочинів

1. Під класифікацією злочинів розуміють розподіл їх на гру­пи залежно від того чи іншого критерію. Наприклад, залежно від форми вини злочини можна поділити на умисні та необе­режні; залежно від ступеня завершеності злочинної діяльності – на закінчені та незакінчені й ін. Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні завдання, а тому має і теоретичне і практичне значення (див., наприклад, ст. 13, що визначає за­ кінчений і незакінчений злочини).

Однак розвиток кримінального права останніми роками не­розривно пов’язаний із завданням поглиблення індивідуалі­зації кримінальної відповідальності та покарання залежно від тяжкості злочину. КК багатьох держав, які прийнято останнім часом, тією чи іншою мірою передбачають спеціальні норми про класифікацію злочинів залежно від їх тяжкості (ступеня суспільної небезпечності). Це, наприклад, КК Росії, Латвії, Іспанії.

2. Саме така класифікація і міститься в ст. 12 КК України, яка встановлює, що залежно від ступеня тяжкості злочини под­іляються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Із змісту цієї норми можна зробити однозначний висновок, що законодавець в основу такої класи­фікації кладе матеріальний критерій, що відбиває внутрішню соціальну сутність злочинів – ступінь небезпечності для сусп­ільних відносин, які охороняються кримінальним законом.

Як уже було зазначено в § 1 цього розділу, характер і ступінь суспільної небезпечності, що відображає ступінь тяжкості зло­чину, дістають вираження в сукупності його об’єктивних і суб’єктивних ознак: важливості об’єкта, характері діяння, способах його вчинення, тяжкості наслідків, формі та видах вини, мотивах і меті тощо. Саме тому класифікація злочинів за ступенем тяжкості є суттєвою, універсальною, такою, що визначає зміст і структуру більшості інститутів криміналь­ного права.

Поряд із матеріальним критерієм класифікації, законода­вець у ст. 12 передбачає і її формальний критерій — певний вид і розмір покарання, типовий, такий, що найбільш повно відоб­ражає тяжкість конкретної групи (категорії) злочинів. Напри­клад, для злочинів невеликої тяжкості закон передбачає як гра­ничний критерій покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років чи інше, більш м’яке покарання; для злочинів середньої тяжкості – покарання у вигляді позбавлен­ня волі на строк не більше п’яти років; для тяжких злочинів – покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше де­сяти років, а для особливо тяжких – покарання у вигляді по­збавлення волі понад десять років або довічне позбавлення волі.

Наявність у законі не тільки матеріального, а і формально­го критеріїв пояснюється тим, що саме покарання, передбаче­не у санкції конкретної статті КК, є тією мірою, що найбільш повно виражає ступінь суспільної небезпечності злочинів, доз­воляє розмежувати їх за тяжкістю і визначити їх різні правові наслідки. Це ж дає законодавцеві можливість об’єднати в одну категорію близькі за ступенем суспільної небезпечності зло­чини і визначити типову санкцію – вид і розмір покарання, що є показником для певної групи злочинів, які належать до однієї категорії. При цьому злочини однієї категорії повинні мати санкції, мінімальні та максимальні розміри яких обмежено ме­жами типової санкції, зазначеної в ст. 12. Наприклад, виходячи з ч. 3 ст. 12, типовою санкцією для злочинів середньої тяжкості є покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше п’я­ти років. Це означає, що до цієї категорії належатимуть різні види злочинів, у санкціях яких позбавлення волі не переви­щує п’яти років. Це і умисне вбивство, вчинене в стані силь­ного душевного хвилювання (ст. 116), і грабіж (ч. 1 ст. 186), одержання хабара (ч. 1 ст. 368).

3. Встановлена в ст. 12 класифікація на чотири категорії злочинів дістає своє конкретне відбиття в інститутах Загаль­ної й Особливої частин КК. При цьому чітко виявляється позиція законодавця щодо застосування пільгових інститутів до осіб, що вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості. Наприклад, готування до злочину невеликої тяжкості взагалі не тягне кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 14); мож­ливість звільнення від кримінальної відповідальності пов’я­зується зі вчиненням злочинів невеликої або середньої тяж­кості (статті 45—48). Звільнення від покарання також мож­ливо лише при вчиненні злочинів невеликої та середньої тяжкості (ч. 4 ст. 74 та ін.).

Щодо злочинів тяжких або особливо тяжких, то з ними за­кон пов’язує найбільш суворі наслідки, такі, наприклад, як: можливість призначення за особливо тяжкий злочин довічно­го позбавлення волі (ст. 64); або призначення такого додатко­вого покарання, як позбавлення спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54). Конфіскацію майна може бути застосовано лише за тяжкі й особливо тяжкі корис­ливі злочини (ст. 59); найбільш тривалі строки давності, пога­шення судимості встановлюється саме для тяжких і особливо тяжких злочинів (статті 49, 80, 89) тощо.

Передбачена ст. 12 класифікація злочинів відбита й у нор­мах Особливої частини КК: у багатьох статтях вчинення тяж­кого чи особливо тяжкого злочину виступає як основна або кваліфікуюча ознака. Наприклад, заздалегідь не обіцяне при­ховування злочинів карається як самостійний злочин, якщо воно пов’язано з приховуванням тяжкого чи особливо тяжко­го злочину (ст. 396); створення злочинної організації передба­чає таку обов’язкову ознаку, як мета вчинення тяжкого чи особ­ливо тяжкого злочину (ч. 1 ст. 255). У частині 2 ст. 383 і ч. 2 ст. 384 кваліфікуючою ознакою визнається вчинення цих зло­чинів, якщо вони поєднані з обвинуваченням особи в тяжкому або особливо тяжкому злочині.

§ 3. Малозначність діяння

Published by Jurist on Чт, 10/23/2008 - 18:25

 Відповідно до ч. 2 ст. 11 КК не є злочином вчинене суб'єктом злочину винне діяння, передбачене КК, якщо воно через малозначність не становить суспільної небезпеки. Це положення конкретизує зміст суспільної небезпеки як загальної ознаки злочину. Мета його введення до КК обумовлена необхідністю підкреслити, що правосуддя в Україні має здійснюватися на засадах принципів справедливості та індивідуалізації кримінальної відповідальності, за яких формальний момент - кримінальна протиправність типового діяння - не може превалювати над фактичним - відсутністю суспільної небезпеки конкретного діяння.

Від злочинів малозначні діяння відрізняються відсутністю суспільної небезпеки. Тому не можуть визнаватись малозначними діяння, спрямовані на заподіяння шкоди найбільш важливим об'єктам кримінально-правової охорони (життю людини, безпеці людства тощо), а так само діяння, які спричинили тяжкі наслідки.

Визнання того чи іншого діяння малозначним не залежить від наявності обставин, що пом'якшують покарання або є правовими підставами для звільнення від кримінальної відповідальності, від позитивних характеристик винного, його посткримінальної поведінки тощо. Так, вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин, добровільне відшкодування завданого злочином збитку або усунення заподіяної ним шкоди, факт примирення потерпілого з обвинуваченим (підсудним) у справах приватного обвинувачення, втрата суспільної небезпечності особою на час розслідування злочину не перетворюють його (злочин) у малозначне діяння.

Не можуть визнаватися малозначними і діяння, які не містять складу злочину. Так, якщо істотність матеріальної (майнової чи фізичної) шкоди визначена безпосередньо в законі через певну кількість неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тяжкість тілесних ушкоджень тощо, то недосягнення певного рівня шкоди є свідченням відсутності складу злочину. Щодо нематеріальної шкоди, то визначення її істотності здійснюється в межах судової дискреції, а тому визнання конкретного діяння таким, що становить суспільну небезпеку або не становить її через малозначність, залежить від конкретних обставин справи та їх оцінки судом. Наприклад, відсутність умислу в діях особи може бути такою обставиною лише у разі, якщо відповідне діяння може бути вчинене як умисно, так і через необережність (якщо воно може бути вчинене лише умисно, то відсутність умислу означає відсутність складу злочину).

В силу прямої вказівки закону (статті 37-43 КК) не визнається малозначним діяння, вчинене у стані необхідної оборони, крайньої необхідності, під впливом фізичного примусу та в силу інших обставин, що виключають злочинність діяння, а також готування до злочину невеликої тяжкості (ч. 2 ст. 14 КК).

Не можуть визнаватись малозначними діяннями і вчинки, які взагалі не містять ознак злочину, передбачених у ст. 11 КК: не являють собою дію або бездіяльність, не є винними тощо. Кримінальна справа про вчинок, який не містить ознак злочину, не може бути порушена через відсутність події злочину.

Таким чином, малозначне діяння - це така формально передбачена КК умисна дія або бездіяльність суб'єкта злочину, яка через малозначність заподіяної чи потенційної шкоди не є суспільно небезпечною. При цьому відсутність суспільної небезпеки у даному випадку означає, що така дія або бездіяльність хоча і заподіяла охоронюваному КК об'єкту посягання шкоду (створила загрозу заподіяння шкоди), але ця шкода не є істотною.

У цьому зв'язку слід підкреслити, що не може бути визнано малозначним діяння, яке посягає на об'єкт, який взагалі не охороняється КК (скажімо, справа про скотолозтво не може бути порушена за відсутністю події злочину), або хоча й посягає на об'єкт, який перебуває під кримінально-правовою охороною, але не заподіяло йому і не могло заподіяти не тільки істотної, а й будь-якої шкоди.

Кримінальні справи про малозначні діяння не можуть бути порушені, а порушені підлягають закриттю на підставі ч. 2 ст. 11 КК.

 

Коментар до статті 11. Поняття злочину

1. Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

2. Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально 1 містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

1. Наведене у ч. 1 ст. 11 поняття злочину містить вказівку на такі обов'язкові ознаки злочину: 1) злочином е лише діяння (дія або бездіяльність); 2) це діяння має бути вчинене суб'єктом злочину; 3) воно має бути винним; 4) вказане діяння має бути суспільне небезпечним; 5) відповідне діяння повинно бути передбачене чинним КК. Останнє, крім того, має на увазі, що обов'язковою ознакою злочину є також 6) кримінальна караність. Відсутність хоча б однієї із цих ознак вказує на відсутність злочину.

Водночас, не є обов'язковою ознакою злочину аморальність: поряд з аморальними КК передбачає як злочини діяння, що не суперечать сучасній суспільній моралі (так звані квазізлочини), а також діяння, що є нейтральними щодо моралі.

2. Діяння у кримінально-правовому розумінні, застосованому у ст. 111 - це вольова усвідомлена поведінка (вчинок) особи, безпосередньо спрямована на спричинення певних негативних наслідків. Відтак, для будь-якого діяння характерною є наявність об'єктивних і суб'єктивних ознак. Перші відображають фізичні рухи, здійснювані тими чи іншими органами людського організму (або утримання від таких рухів). До суб'єктивних належать інтелектуальна та вольова ознаки, а також умотивованість та цілеспрямованість. У багатьох інших статтях КК термін "діяння" застосовується для характеристики об'єктивної сторони як однієї із ознак складу злочину.

Той факт, що злочином є лише діяння, означає, що злочином не можуть бути визнані самі по собі: а) будь-які почуття, думки, побажання або ідеологічні, політичні, релігійні чи інші переконання особи, навіть і виявлені (наприклад, викладені в особистому щоденнику); б) вимова, написання чи висловлення в інший спосіб думки, побажання або переконання, якщо таким висловленням не здійс-

нюється посягання на національну безпеку, територіальну цілісність, громадський порядок, здоров'я населення, репутацію або права інших людей, таємницю конфіденційної інформації, авторитет і неупередженість правосуддя (див. ст. 34 Конституції України);

в) належність особи до тієї чи іншої расової, етнічної, національної, релігійної, мовної, політичної, майнової чи іншої подібної групи, навіть і незареєстрованої органами влади в установленому порядку;

г) суб'єктивні якості особи (скажімо, погані риси характеру), наяв

ність у неї судимості у минулому, наявність родинних чи інших :

зв'язків з особою, яка вчинила злочин, тощо (загалом право України допускає визнання подібних якостей правопорушенням: вчинення неповнолітніми діянь, що містять ознаки злочину, відповідальність за які передбачена КК, якщо вони не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність, згідно з ч. 4 ст. 184 КАП тягне за собою накладення адміністративного стягнення на батьків або осіб,

що їх замінюють).

Зміст діяння має особливості при закінченому злочині і попередній злочинній діяльності, при вчиненні злочину однією особою і співучасті у -злочині, при посередньому виконанні, при вчиненні злочину і причетності до злочину, при вчиненні одиничного злочину і множинності злочинів. Усі ці особливості мають бути враховані при визначенні того чи іншого діяння як злочинного.

Під дією у КК розуміється активна поведінка (вчинок) особи, в якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків, Бездіяльність є пасивною поведінкою, в якій так само виражена зовні воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків; крім того, обов'язковою ознакою бездіяльності є наявність спеціального обов'язку і реальної можливості запобігти відповідним наслідкам (наприклад, неповідомлення відповідних державних органів особою, яка відповідно до чинного закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі з метою попередження чи розкриття її злочинної діяльності (ст. 43), про підготовку учасників групи до диверсії, за умови реальної можливості зробити таке повідомлення).

3. Поняття суб'єкта злочину розкривається у ст. 18. Його застосування у законодавчому визначенні поняття злочину означає, що злочином є діяння, вчинене фізичною осудною особою, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Відтак, не може бути визнане злочином прийняття (або неприйняття) певного рішення не фізичною, а юридичною особою, а так само діяння, вчинене: а) не особою, а іншою істотою (наприклад, твариною); б) фізичною особою, яка є неосудною;

в) фізичною осудною особою, яка на момент його вчинення не досягла віку, встановленого ст. 22.

Значна кількість злочинів може бути вчинена лише спеціальним суб'єктом, але це не є підставою для визнання спеціального суб'єкта загальною ознакою злочину. Вона є ознакою лише складу конкретного злочину.

4. Винність діяння означає, що воно вчинене умисно або з необережності. Застосування ознаки "винність" у законодавчому визначенні поняття злочину має за мету підкреслити той факт, що у

КК діє принцип суб'єктивного ставлення у вину, і що діяння, вчинене за відсутності вини, тобто за відсутності психічного ставлення особи до дії чи бездіяльності, не може визнаватися злочином. Так, не є злочином: а) рефлекторні, імпульсні, інстинктивні або інші рухи тіла, які не є результатом вольової поведінки особи; б) рухи тіла або відсутність таких рухів, що є результатом тільки чужої волі чи впливу непереборної сили; в) діяння, можливість настання суспільне небезпечних наслідків якого особа не передбачала і не могла передбачати (казус).

Крім того, ознака обов'язкової винності діяння означає, що в процесі кваліфікації злочинів і призначення покарання мають чітко визначатися межі вини кожного із співучасників одного злочину .(особливо у випадках ексцесу виконавця, добровільної відмови одного із співучасників від доведення злочину до кінця, невдалої співучасті), межі вини особи, яка звинувачується у вчиненні злочину з двома наслідками, або у вчиненні злочину, суспільне небезпечні наслідки якого виникли в результаті вини не тільки обвинуваченого, а й інших осіб, у т.ч. потерпілого (так званої обопільної вини, яка найчастіше у практиці трапляється при транспортних подіях), або коли має місце фактична помилка тощо.

Відповідно до ст. 68 Конституції України незнання законів не звільняє від юридичної, у т.ч. кримінальної відповідальності. Але аналогічної вимоги щодо незнання особою інших, крім законів, нормативно-правових актів, у Конституції України не існує. Тим часом, факт заборони певних дій не завжди прямо визначається в законі і є завідомо зрозумілим для кожного. Часто це питання є спірним і може бути вирішене лише на підставі висновку експерта або в інший спосіб. Тому незнання особою підзаконних нормативно-правових актів, до яких відсилає диспозиція статті КК, звільняє її від кримінальної відповідальності за відсутністю вини, за винятком тих випадків, коли знання цих актів конкретною особою передбачається як необхідний юридичний факт. Останнє стосується, зокрема, окремих спеціальних суб'єктів злочинів.

Детальніше про поняття вини див. коментар до ст. 23.

5. Оскільки винність у ч. 1 ст. 11 названа як окрема ознака злочину, то, на відміну від становища, яке існувало за чинності КК 1960 p., суспільна небезпека як ознака злочину не включає суб'єктивну шкідливість діяння й означає лише об'єктивну шкідливість його.

Шкідливість діяння, яке визнається злочином, розкривається у ч. 2 ст. 11 через узагальнене формулювання об'єктів кримінальноправової охорони, якими визнаються: 1) особа (фізична чи юридична); 2) суспільство; 3) держава, - і через два різновиди наслідків посягання: 1) реальне заподіяння істотної шкоди; 2) створення реальної загрози заподіяння істотної шкоди.

Фізична особа - це людина. Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть мати майнові та особисті немайнові права і нести обов'язки, бути позивачами та відповідачами у суді. Суспільство - це сукупність людей, об'єднаних історично обумовленими соціальними формами спільної життєдіяльності. Державою є основна політична організація суспільства,

яка уповноважена здійснювати управління загальними справами суспільства, охорону його економічних, політичних, соціальних, духовних та інших цінностей. До об'єктів кримінально-правової охорони слід відносити, як це випливає із ст. 1 КК, також і людство - населення земної кулі.

Не є злочином діяння, яке: а) посягає на об'єкти, що не охороняються КК, навіть якщо воно є небезпечним (але ж не суспідьно небезпечним). Так, об'єктами кримінально-правової охорони не є особисті відносини між подружжям, благочинність тощо; б) за необхідністю не заподіює істотної шкоди об'єктам кримінально-правової охорони або принаймні не створює реальної загрози її заподіяння; в) заподіює шкоду об'єктам кримінально-правової охорони або створює реальну загрозу заподіяння їм шкоди, але ця шкода не є істотною.

Порядок визнання істотною шкоди, яка заподіяна чи могла бути заподіяна тим чи іншим діянням, у різних випадках різний. Якщо істотність матеріальної (майнової чи фізичної) шкоди часто визначається безпосередньо в законі на підставі заздалегідь визначених критеріїв (кількість неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тяжкість тілесних ушкоджень тощо), то визнання чи невизнання істотною нематеріальної шкоди (політичної, моральної, організаційної, психологічної тощо) як правило здійснюється у межах судової дискреції без урахування вказаних критеріїв. Однак в останньому випадку при визначенні істотності шкоди, яка заподіяна чи могла бути заподіяна, враховуються такі додаткові об'єктивні ознаки, як спосіб, місце, час, засоби, обстановка вчинення злочину, які можуть бути, а можуть і не бути включені до складу конкретного злочину як його обов'язкові ознаки.