2. Ознаки права.

Ознаки права можна поділити на дві групи: соціальні і юридичні. Соціальні ознаки сучасного права — це ті ознаки, що забезпечують втілення у праві ідеалів справедливості, демократії і гуманізму. Ці ідеали мають як загальнолюдський, так і конкретно-історичний характер, визначають обов’язкову спрямованість права в бік соціального прогресу і знаходять свій вияв у специфічних властивостях права як засобу забезпечення свободи і рівності людей і суспільстві.

Юридичні ознаки:

1. нормативний характер.Право є засобом нормування поведінки людей, встановлення справедливої міри свободи цієї поведінки.

2. загальнообов'язковий характер— правові норми є загальними та обов'язковими для всіх суб’єктів, що знаходяться на території конкретної держави.

3. формальна визначеність. Більшість фактичних проявів права набувають формального визначення (зовнішнього виразу) через закріплення їх в законодавстві. Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність, стислість формальних правових приписів, виражених у законах, указах, постановах тощо.

4. владнодержавний характер. Держава надає форми (зовнішнього виразу) правовому змісту, тобто визнає певні правила поведінки обов’язковими шляхом прийняття нормативно-правових актів, адміністративних чи судових прецедентів, укладення нормативних договорів чи санкціонування звичаїв. Проте значення держави при прийнятті правових норм не слід переоцінювати і вважати право — продуктом державної діяльності. По-перше тому, що зв’язок суспільства, права і держави найкраще характеризується формулою: „суспільство творить зміст права, а держава — форму права”. А по-друге, реалізація правової норми не можлива без вольової та інтелектуальної участі кожного суб’єкта права.

5. гарантоване та забезпечене державою. До порушників вимог норм права компетентні державні органи можуть застосовувати заходи юридичної відповідальності — дисциплінарної, адміністративної, кримінальної. Тим самим держава забезпечує загальнообов'язковість норм права. Проте і тут не слід переоцінювати значення держави і робити акцент на монопольному праві держави застосовувати державний примус. Державний примус повинен виступати як гарантія, передбачена правовими нормами на випадок можливого порушення права, а виконання права повинне гарантуватися впевненістю виконавців у тому, що воно справедливе і його вимогам слід підкорятися, правовою освітою і вихованням громадян.

6. системністьправа полягає в тому, що право — це не просто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов'язані та узгоджені.

3. Право як соціальне явище. Співвідношення права і форм його зовнішнього прояву.

Соціальна природа права полягає як у тому, що воно існує і діє тільки у суспільстві. Право, яке не реалізується, не діє, не є правом.

Верховенство і пріоритет права по відношенню до законодавства знаходить свій вияв в тому, що держава не створює змісту права, а лише юридично оформляє потреби соціального розвитку і відносини, що склались у суспільстві. Отже, необхідно мати на увазі, що чинне право не тотожне з законодавством. Реальні суспільні відносини є набагато складніші і різноманітніші, ніж передбачені законодавством. Закон лише закріплює те, що вже існує у суспільстві, або те, у чому виникла потреба, яка вимагає свого оформлення в законі.

Факт нетотожності діючого права із законодавством збільшується в силу наявності частини формально існуючого законодавства, яке не застосовується в житті чи то тому, що певна правова норма вже пережила себе і стала непотрібною, або через зміну суспільної ситуації, і чинність деяких нормативних актів або їхньої частини призупиняється. У принципі, неможливо досягнути такого стану, за якого реальне право і чинне законодавство будуть на 100 відсотків збігатися.

Існування законів та інших форм права не є абсолютним свідченням існування права, оскільки сам закон може бути як правовим, так і неправовим.

Правовий закон— це такий закон, зміст якого відповідає інтересам і волі населення, а також вимогам справедливості, служить суспільному прогресу.

Неправовимиє закони, які суттєво відхились від принципу справедливості, не відображають інтересів суспільства, є шкідливими для суспільного прогресу або є вкрай неефективними.

Щодо неправового закону, то в ньому право не втілюється, це — акт узаконеного свавілля.

Причини прийняття неправових законів можуть бути різними, починаючи від некомпетентності осіб, що беруть участь у правотворчому процесі, недостатності юридичних знань, закінчуючи втіленням волі і інтересів тільки домінуючої частини населення без врахування інтересів інших соціальних груп і всього суспільства.

Неправовий закон не є правом, проте забезпечується силою державного примусу і є загальнообов’язковим, відповідно підлягає неухильному виконанню. У країнах із демократичним режимом (а такою є Україна) ця вимога не поширюється на явно злочинні розпорядження і накази (ст. 60 Конституції України).

Оцінка закону як правового та ставлення до нього значною мірою залежать від загальної і правової культури суспільства. Яке суспільство, такі і його уявлення про право та справедливість. Відмінності правових і неправових законів мають практичний результат — створення механізму контролю за змістом законів, їх відповідністю вихідним людським цінностям. За допомогою такого механізму скасовується закон, визнаний неправовим. У більшості розвинутих демократичних країн такий механізм існує. Він іменується конституційним контролем.