9. Історія української культури. Київ, 2001.Том 1.

10.Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства. — К., 1994.

Тема 2. Україна в хіv – першій половині хvіі ст.

1. Утвердження феодальних відносин, посилення феодально-кріпосницького гніту на українських землях (ХІV – перша половина ХVІІ ст.).

2. Культура України ХІV – першої половини ХVІІ ст.

3. Покатоличення та ополячення місцевої знаті. Виникнення братств.

4. Криза православ’я. Берестейська церковна унія та посилення національно-релігійного гніту.

5. Відокремлення Кримського ханства від золотої Орди, його залежність від турецького султана.

6. Напади турецьких і татарських загарбників на Україну.

Методичні рекомендації до теми

При вивченні теми слід з’ясувати причини посилення феодальної експлуатації українського населення. Економічний розвиток України у польсько-литовський період визначався впливами кількох факторів: пагубні наслідки монголо-татарського панування, зміна економічної ситуації в Європі, де швидко зростає попит на сільськогосподарську і промислову продукцію. Феодальне господарство повільно набуває ознак товарного, втягується в ринкові відносини. Найкращі можливості брати в них участь мали магнати. Шляхта, як завжди, змагається з ними, а також з містами і досягає своїх інтересів. Шляхетсько-магнатська влада проявляла щодалі більшу зацікавленість у багатих українських землях. Використання праці залежного селянина, забезпеченого тягловою силою і сільськогосподарським реманентом, супроводжувалося піднесенням фільварків. Фільваркова система господарювання почала складатися у XIV ст. у Галичині. Фільварок – панський маєток, що виробляв товарну продукцію, але використовував працю залежних селян-кріпаків (панщина). Помірна панщина і фільварок перетворили Україну в другій половині XVI ст. на годувальницю Європи, джерело збагачення польських, литовських і українських феодалів.

Розглядаючи питання розвитку культури, варто з’ясувати історичні умови її розвитку та перейти до засвоєння матеріалу про різні галузі культури і виявити головні тенденції в їх розвитку. Розвиток культури у зазначений період проходив у вкрай суперечливих умовах. З одного боку, розвивалися продуктивні сили, зростали міста тощо, з іншого ж — посилювався іноземний тиск на православну віру, українську мову і культуру. Але український народ не втрачав своєї самобутності. Його культура, зберігаючи нерозривність із давньоруськими традиціями, разом із тим відчувала значний вплив європейського Відродження. Найважливішим чинником піднесення національної самосвідомості, потужним рушієм етнічного розвитку на новому історичному етапі виступала українська мова. З'являються перші книги рідною мовою, зокрема Пересопницьке Євангеліє (1556— 1561 рр.). Українська мова набула такої ваги, що за рішенням Люблінського сейму 1569 р. нею стали користатися навіть у польському діловодстві.

Розвиткові української мови і культури значною мірою сприяло книгодрукування. У 1561 р. в маєтку Г. Хоткевича І. Федоров і П. Мстиславець заснували першу друкарню, яка видала Псалтир та Часослов. У 1573 р., переїхавши до Львова, І. Федоров друкує «Апостола», а пізніше — повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. Згодом друкарні створюються в Києві, Чернігові, Луцьку, Новгороді-Сіверському, Рогатині. Найбільш потужною була друкарня Києво-Печерської лаври. У другій половині XVI ст. зароджується нова українська література, яка починалася з антикатолицької, антиуніатської полеміки. Важливу роль у формуванні національної культури грала усна народна творчість, яка відбивала найважливіші події у житті українського народу, передусім боротьбу проти турків і татар. Постає новий жанр — героїчний епос (думи, історичні пісні). Серед них — «Втеча трьох братів з Азова», «Плач невільника», «Самійло Кішка». Розвивається літописання, створюються Острозький, Густинський літописи. Велика увага в цей період приділялася освіті. В 70-х роках XVI ст. засновується Острозька академія, де вивчалися діалектика, астрономія, грецька й латинська мови. Першим ректором академії був Г. Смотрицький.

В Острозькій і Львівській братських школах у другій половині XVI ст. виникає шкільний театр. Вистави відбувалися у вигляді декламацій та діалогів. Популярним був і театр ляльок — вертеп. Новий етап у розвитку української музики позначений поширенням хорового співу, народних історичних дум. Виникають перші музичні товариства. В архітектурі та живописі самобутній український стиль зазнає впливу Відродження. Будується багато фортець і замків, церков і монастирів, які прикрашаються іконами, скульптурою, різьбленням по каменю й дереву. Розвиваються ремесла — ювелірне, ковальське, гончарне. Після тривалого занепаду Київ знову стає культурним центром українських земель, і їхній розвиток набуває характеру національного відродження.

Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Моральна деградація церковних ієрархів, дезорганізація православної церкви не давали можливості їй бути гарантом збереження національних традицій. Тому перед православ'ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність. На захист православ'я виступили братства — міщанські організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське братство, яке мало функції контролю над духовенством. Спираючись на підтримку константинопольського патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій. Братства виступали проти покатоличення українського народу, проти засилля духовенства у суспільному та культурному житті. Братські школи існували в Галичині, на Волині, Поліссі. Провідною була Київська братська школа, опікувана самим гетьманом П. Сагайдачним. У 1632 р. вона об'єдналася з Лаврською школою і стала називатися Києво-Могилянською колегією, яка за рівнем викладання наближалася до західноєвропейських університетів.

Г. Смотрицький написав у 1587 р. перший полемічний твір — «Ключ до царства небесного». У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подають заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповідає згодою. У 1595 р. У Кракові папський нунцій схвалює умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини — уніатську та православну. Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов'янською, а обряди православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади. Таким чином, ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано, означала приєднання української національної церкви до католицької. Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося. Після Берестейського собору починається наступ на інтереси православ'я. Церковні землі передавались уніатам, православні фактично втратили вищу церковну ієрархію. Не набагато кращим було становище й греко-католицької церкви. Католицька верхівка розглядала її радше не як самостійну церковну організацію, а як засіб посилення власного впливу. Опинившись зрадниками для православних, уніати не стали й повноцінними, з погляду Риму, католиками. Отож Берестейська унія не сприяла об'єднанню православних і католиків, але в історії України ці дві церкви міцно пов'язані між собою.

Захоплення монголами Криму й Північного Причорномор'я не призвело до економічного занепаду краю, а започаткувало процес формування кримськотатарського народу. У другій половині XIV ст. Кримське намісництво стає основним володінням темника Мамая, а наприкінці століття - опорним пунктом хана Золотої Орди Тохтамиша. Впливова татарська знать схиляється до думки про його перетворення на окрему державу. Виразником інтересів знаті став Гаджі Гірей - нащадок Чингісхана. Він народився в сім'ї вигнаного з Криму представника місцевої верхівки, що знайшов притулок у Литві. Не без допомоги останньої домігся влади в намісництві й протягом 1428—1430 рр. заснував на Кримському півострові нову державу -Кримський улус, що займав південно-східну частину півострова. У 1449 р. за підтримки найвпливовіших родів Ширінів і Баринів Гаджі Гірей проголошує себе правителем Криму. В 1455 р. держава виборює самостійність і набуває статусу «великого улусу». До нього переселяються роди Аргинів і Кипчаків, розширюється територія шляхом приєднання причорноморських степів та підпорядкування прибережних міст. З розпадом Золотої Орди її спадкоємниця - Велика (Заволзька) Орда - не полишала намірів повернути до своїх володінь Кримський улус. Після смерті в 1466 р. Гаджі Гірея розпочалася боротьба за владу між його синами. Скориставшись цим, хан Великої Орди Ахмат у 1474 р. захоплює Крим. Один із провідників роду Ширінів, Емінек, звернувся по допомогу до турецького султана Мегмеда II, котрий сам хотів утвердитися в Криму. В 1475 р. турецьке військо захоплює Кафу та інші міста Південного узбережжя, включаючи Мангуп - столицю Феодоро. Утворюється турецька провінція - Кафський санджак, до якої приєднуються захоплені пізніше міста Північного Причорномор'я (Копа, Кілія та ін.). Намісником Османів у Криму призначається Емінек, котрий, враховуючи нову загрозу з боку Ахмата, в 1478 р. звернувся до султана з проханням відрядити для управління улусом сина Гаджі Гірея - Менглі Гірея. Визнавши васальну залежність від Османів, останній призначається володарем Кримського улусу. Титул хана він отримує в 1502 р. після розгрому Великої Орди й захоплення «тронного улусу». Відтоді Кримський улус стає ханатом. Кримський ханат не зумів вибороти самостійність і вимушений був визнати васальну залежність від Османської імперії.   

Терени держави розширювалися і в середині XVI ст. уже становили 200 тис. кв. км. Крім власне території Криму (майже 27 тис. кв. км), до неї входили землі від гирла Дніпра до гирла Дону й р. Кубані аж до Грузії. Столицею ханату був Кирим, а згодом став Бахчисарай. Політичний устрій держави копіював золотоординський. За формою правління ханат був монархією, яку очолював хан. Формувалися адміністративні й судові органи влади. Знать складали князі (беї), котрі очолювали роди, темники (воєначальники), керівники військових підрозділів, що налічували по 1 тис. вояків, та ін. Хан мав заступників: калгу (правитель східної частини держави) й нуреддіна (правитель західної частини держави). Його влада суттєво обмежувалася князями чотирьох, а пізніше шести родів, котрі мали право збирати з'їзд родів - курултай, що розв'язував найголовніші питання, і входили до державної ради дивану. Вони ж командували значними військовими силами, могли здійснювати без відома хана військові виправи і вступати в самостійні відносини з іноземними володарями. Привілейовані члени інших родів (усіх близько 60) називалися мурзами.

Перший напад у 1474 р. кримські татари вчинили па Поділля й Галичину. Особливо великих утрат зазнало населення в околицях Кам'янця-Подільського. Галича й Збаража. Через кілька років загони кримських татар спустошили поселення Східного Поділля. Менглі Гірей 1 вересня 1482 р. напав на Київ і розгромив місто. У 1487 р. у Східне Поділля вторгнулися татари Великої Орди, які були розбиті військом руських князів і польського королевича біля Копистирина. Наступного року відбувся новий напад татар; у 1489 р. вони дограбували Київ і дуже спустошили Київщину, а взимку наступного року - Волинь. Під час повернення неподалік Заслава татари зазнали нищівної поразки від руських і польських вояків.

Особливо страхітливих масштабів набуло руйнування України наприкінці XV ст. Окрім татар, у 1498 р. вперше на Галичину напали турки, які дощенту її спустошили, забравши до полону десятки тисяч людей. У 1500 р. чамбули (загони) синів Менглі Гірея пройшли «вогнем і мечем» Брацлавщиною, Волинню, Берестейщиною, Галичиною, Люблінщиною й Сандомирщиною, спаливши багато міст і захопивши 50 тис. українських і польських бранців. Походи татар тривали і в наступні десятиліття. В цілому з 1450 по 1556 р. вони вторглися в Україну не менше 86 разів. Татари руйнували й обезлюднювали поселення, грабували майно, захоплювали ясир, гальмуючи розвиток економіки й культури. Напади татар були величезним лихом для населення українських земель, яке стало заручником неспроможності урядів Литви й Польщі організувати захист кордонів своїх держав.

Література

1. Александров В. Українське мистецтво XVI століття. // Історія в школах України. — 2004. — № 1.

2. Антонович В. Що принесла Українi унiя. – Чернiвцi, 1992.

3. Беляева С.А. Южнорусские земли во второй половине ХІІІ – ХVІ вв. – К., 1982.

4. Грабовський С., Ставроянi С., Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотворення. – К., 1995.

5. Митрополит Iларiон. Князь Констянтин Острозький i його культурна праця. – Б.м., 1992.

6. Стрижак В. Кримське ханство і Україна в XV—XVIII ст. // Історія та правознавство. — 2005. — №9.

7. Стрийковський М. Хронiка польська, литовська, жмудська i всiєї Русi // Дзвiн. – 1990. – № 1-4.

8. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 69-96.

9. Україна i Польща в перiод феодалiзму: Зб. наукових праць. – К., 1991.

10. Яковенко Н. Здобутки i втрати Люблiнської унiї // Київська старовина. – 1993. – № 3.