Стилістична фігура
Стилісти́чні фігу́ри (від лат. stilus — грифель для писання та figura — образ, зовнішній вигляд) — незвичні синтаксичні звороти, що порушують мовні норми, вживаються задля оздоби мовлення.
Стилістичні фігури досить поширені в поезії, покликані не лише індивідуалізувати мовлення автора, а й збагатити його емоційними нюансами, увиразнити художнє зображення. Стилістичну фігуру, яка ще називається фігурою поетичного мовлення, слід відрізняти від тропів, які будуються не за синтаксичним принципом.
Приклади стилістичних фігур
Анаколу́ф (грец. anakóluthos — непослідовний, неузгоджений) — синтаксична конструкція, що не відповідає загальноприйнятим нормам, полягає в граматичній неузгодженості членів речення.
Як стилістична фігура вживається для характеристики мови персонажів, зокрема — задля комічного ефекту, як у комедії М. Куліша «Мина Мазайло», в якій розкривається однойменний персонаж: "Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А він знову: «Вам чого? — питаю».
Приклади вживання
Анаколуф почасти вживається у ліриці задля посилення експресії поетичного мовлення, надання їй особливого колориту, постаючи різновидом вільності поетичної:
На рожево сміються таксі,
На чорняво ридають каштани.
Ще не всі, ще не всі, ще не всі
Відпекли недоспівані рани (Р. Скиба).
Ще один приклад: Опухла дитина — голоднеє мре… (Т. Шевченко)
Аби надати своєму твору експресивності, поети та письменник різних епох і течій застосовують анаколуф навіть в авторському мовленні.
Назва кінострічки «Як я провів цього літа» Олексій Попогребського.
Ана́фора (грец. αναφορα — виділення) — єдинопочаток; одна із стилістичних фігур; вживаний на початку віршових рядків звуковий, лексичний повтор чи повторення протягом цілого твору або його частини синтаксичних, строфічних структур. Як стилістичний прийом градації анафора подеколи близька до анаколуфа. Почасти анафора виконує важливу композиційну функцію у ліричному сюжеті:
Ти мусиш танцювати аркан.
Хоч раз.
Хоч раз ти повинен відчути,
Як тяжко рветься на цій землі
Древнє чоловіче коло,
Як тяжко зчеплені чоловічі руки,
Як тяжко почати і зупинити
Цей танець.
Хоч раз
Ти стань у це найтісніше коло,
Обхопивши руками плечі двох побратимів,
Мертво стиснувши долоні інших,
І тоді в заповітному колі
Ти протанцюєш під безоднею неба
Із криком по-звіриному протяжним.
Щоб не випасти із цього грішного світу,
Хоч раз
Змішай із ближніми
Піт і кров.
Сину людський,
Ти стаєш у чоловіче коло,
Ти готовий до цього древнього танцю
Тільки тепер.
З хрестом за плечима.
З двома розбійниками.
Тільки раз (В. Герасим'юк).
«Чому я так страждаю?..
Чому любов до тебе відчуваю?..
Чому тебе забути я не в силах?..
Скажи мені, о милий!(Маша Ришитюк)».
Протилежна за своєю роллю в поетичному тексті — епіфора.
Града́ція (лат. gradatio — поступове підвищення, посилення) — стилістична фігура, котра полягає у поступовому нагнітанні засобів художньої виразності задля підвищення (клімакс) чи пониження (антиклімакс) їхньої емоційно-смислової значимості. Градація розрізняється за просторово-часовими (переважно у прозі), інтонаційно-емоційними (поезія) та психологічними (драма) ознаками. Виразність градації посилюється поєднанням її з анафорою (Юлій Цезар: «Прийшов, побачив, переміг»). Класичним прикладом градації як прийому строфічної композиції можна вважати вірш В. Мисика «Сучасність»:
Так, мабуть, і в часи Бояна
Квітчалася пора весняна,
І накрапали молоді дощі,
І хмари насувалися з Таращі,
І яструби за обрій углибали,
І дзвінко озивалися цимбали,
І в пралісах озера голубі
Вглядалися в небесну дивну ясність.
Все — як тоді. А де ж вона сучастність?
Вона в найголовнішому: в тобі.
Е́ліпс або е́ліпсис (грец. ἔλλειψις — пропуск, випадіння, нестача) — пропуск у висловлюванні деяких структурних елементів, які мають домислюватись за контекстом. Наприклад, у реченнях можуть обминатися дієслова-зв'язки («я вже додому, а ти ще на роботу?»), у іменниково-прикметникових словосполученнях — іменники, на які вказують специфічні сполучення прикметників («Перша Кінна» (армія)). Еліпсис як властивість тексту є протилежністю плеоназму.
Еліпс(ис) як лінгвістичний термін не слід плутати з геометричним терміном «еліпс», що походить від того ж самого грецького слова (яке у такому випадку позначає неповноту або «дефектність» еліпсу порівняно з «повним» колом)
Еліпсис може бути механізмом утворення нових лексичних одиниць, наприклад, «пропозиція» у значенні «пропозиція одружитися».
Еліпс(ис) як стилістична фігура у літературі полягає в опущенні певного члена речення чи словосполучення, які легко відновлюються за змістом поетичного мовлення. Вживається задля досягнення динамічності і стислості вираження думки та напруженості дії, відрізняючись цим від обірваної фрази (апосіопези), власне, вмовчування. Відомий приклад еліпсу — рядки з поеми Т. Шевченка «Перебендя», де пропущено додаток: «Орлом сизокрилим літає, ширяє, / Аж небо блакитне широкими (крилами) б'є». Та найчастіше в еліптичних конструкціях випадає присудок:
(…) Одна нога в стременах…
Сніги. Вітри. Зима.
Розрубані ремена,
І голови нема…
Ще вчора був веселий:
Не думав, що — кінець…
Сьогодні ж — леле!
Мрець…
У наведеному уривку з вірша Д. Фальківського «Одна нога в стременах», де розкривається неприхована правда про антилюдську громадянську війну, еліпс посилює переживання зображеної тут трагедії.
Еліпсисом або еліпсом також називають прийом побудови оповіді у літературі, драматургії, киномистецтві тощо, коли у сюжетній послідовності певні події та проміжки часу оминаються, і читач або глядач має здогадуватись про те, що залишилося «за кадром».
Епі́фора (грец. epiphorá — перенесення, повторення) — стилістична фігура, протилежна анафорі, повторення однакових слів, звукосполучень, словосполучень наприкінці віршових рядків, строф у великих поетичних творах (в романі у віршах), фраз — у прозі чи драмі. Вживається задля увиразнення художнього мовлення. Особливого значення епіфора набуває у поєднанні з анафорою (див. симплока):
— У тебе задовгі руки, — сказав Прокруст, —
Відрубаємо — і ти будеш щасливий.
— У тебе задовгі ноги, — сказав Прокруст, —
Відрубаємо — і ти будеш щасливий.
— У тебе задовгі вуха, — сказав Прокруст, —
Відрубаємо — і ти будеш щасливий.
— У тебе задовгий язик, — сказав Прокруст, —
Відрубаємо — і ти будеш щасливий.
— У тебе завелика голова, — сказав Прокруст, —
Відрубаємо — і ти будеш щасливий. (…) (Надія Кир'ян).
У поетичному творі епіфора часто зливається з римою, зокрема в ліриці народів Сходу (газель).
Інве́рсія (лат. inversio — перевертання, переставляння) — одна із стилістичних фігур поетичного мовлення, яка полягає в незвичному розташуванні слів у реченні з очевидним порушенням синтаксичної конструкції задля емоційно-смислового увиразнення певного вислову: «Умовляють серця перебої» (В. Еллан) — тут додаток і підмет вжиті не на своїх місцях задля акцентного підкреслення слова «серця». Інверсія вживається переважно в ліриці. Деякі поети виявляють посилену схильність до інверсованих сполучень, що певною мірою визначають їхній мовний стиль:
Наче весни усміх перший є вірш і дівчина перша;
спомин — роса весняна, щастя забутого сон (Б.-І. Антонич).
Почасти інверсія, зумовлена вимогами віршового розміру, впливає на ритмомелодику поетичного твору, витворює своєрідні ритмічні нюанси, неможливі за нормативного синтаксичного ладу.
Кільце́ — композиційна фігура у віршованому творі, що полягає у повторенні звуків, лексем, строф тощо, коли немовби змикаються анафора та епіфора (див. симплока). Надзвичайно багата на цей прийом лірика П. Тичини, в якій спостерігається звукове кільце («Здаля сміялась струнка тополя»), лексичне («Ой не крийся, природо, не крийся»), строфічне («Закучерявилися хмари»). Подеколи стилістичну фігуру, в якій наявне повторення початку і кінця вірша, називають епістрофою (грец. epistrophe — крутіння), що надає композиційної стрункості не лише класичній строфі, а й астрофічній віршовій формі:
Останні троянди,
Білі троянди.
Вересневі троянди.
Вони одяглися
В ризи невинності,
В шати дівочої чистоти,
Вони крізь осінній туман
Ледве пригадують літо,
Сонце і грози,
Краплисті дощі і веселі веселки,
Ночі душні і поранки рожеві,
Вони, як вві сні,
Бачать весни колихання зелене,
Чують безсмертні слова солов'їні,
Дотики вітру щасливого ловлять…
А все це живе у них:
Весна запахуща
І пристрасне літо,
Вітер, веселки і грози —
Все це живе в них
І житиме доти,
Доки бичем смертоносним
Їх мороз не ударить,
Доки на землю не зронять
Останніх своїх пелюстків
Білі троянди,
Вересневі троянди,
Останні троянди (М. Рильський).
Кільце називається ще обрамленням (часто у прозових творах).
Паралелі́зм (грец. parallelos — той, що рухається поряд) — аналогія, уподібнення, спільність характерних рис або чину(паралельне зображення двох явищ із різних сфер життя). Найчастіше трапляється у синтаксичних ситуаціях, відомих із фольклорної традиції, принаймні за піснями легендарної Марусі Чурай, в яких витворюється психологічний паралелізм:
Як ми кохалися, як зерно в горісі,
Тепер розійшлися, як туман по лісі!
Як ми кохалися, як голубів пара,
Тепер розійшлися, як чорная хмара!
На відміну від порівняння паралелізм виконує композиційну функцію, пов'язує певні мотиви чи елементи стилю у художньому творі, особливого значення йому надається в ліричному сюжеті, зокрема від доби романтизму, коли пейзаж втратив риси описовості, набувши лірично-емоційної специфіки. Досить поширеним цей прийом був в українській поезії. Так, вірш І. Франка «Червона калино, чого в лузі гнешся…» побудований на основі прямого тематично-синтаксичного двочленного паралелізму, притаманного народним пісням. Водночас розрізняються строфічний паралелізм, як у ряді сатиричних поезій В. Самійленка («Ельдорадо»), ритмічний («Замість сонетів і октав» П. Тичини, де враховується принцип чергування строфи та антистрофи), звуковий, часто у вигляді панторими. Подеколи поряд із прямим паралелізмом вживається і зворотний, де, попри частку «не», підкреслюється не відмінність, а збіг основних рис зіставлюваних явищ:
Не милуй мене шовково,
Ясносоколово (П. Тичина).
Граматичний паралелізм
Граматичний паралелізм — термін традиційної стилістики, який означає рівномірне, симетричне повернення словоформ або структур речення.
«
Наприклад: Зараз це було знову як уві сні, залишилось декілька місць, декілька зовсім змінились - (нім.) Jetzt war es auch wieder wie im Traum, in paar Stllen warn geblieben, ein paar waren ganz verändert (A. Seghers "Das siebte Kreuz").
»
Інтерпретація визначення граматичного паралелізму трішки різниться, але суть залишається тією ж самою — це з'єднання двох і більш з'єднувальних речень (або їх частин) шляхом суворої схожості їх структури — граматичної і симантичної.
«
Наприклад: "Твій розум глубокий, наче море, Твій дух високий, наче гори" (Брюсов В., "Досліди", М., 1918).
»
Граматичні паралелізми широко розповсюджені в усних і древньописемних літературах, у багатьох системах віршоскладання, виступаючи як принцип побудови строфи. Також розповсюджений у алітеруючих і навіть римованому германському вірші Середньовіччя.
Хіа́зм (грец. chiásmos — хрестоподібне розташування у вигляді грецької літери Х) — вживаний у поезії мовностилістичний прийом, котрий полягає у переставленні головних членів речення (різновид інверсії) задля увиразнення віршованого мовлення:
Кіптява свічка й ніж щербатий,
червінна королева з карт (Б.-І. Антонич).
Хитнувся ґвалт розбуджених церков,
І, кинувшись од ватри стрімголов,
Упав на степ бунтарськиих тіней кетяг (М. Бажан).
Подеколи трапляються і звукові хіазми як різновид анаграми, але в сув'язі з іншими засобами віршованої фоніки: «Зілляло лави і вали» (О. Стефанович).
Плеоназм
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Плеона́зм (від грец. πλεονασμός — надлишок, надмірність) — надлишковість засобів, що використовуються для передачі лексичного чи граматичного змісту висловлювання. Плеоназм як властивість тексту є протилежністю еліпсису і виявляє себе у повторенні чи синонімічному дублюванні лексем (лексичний плеоназм) або граматичних форм (граматичний плеоназм), а також у надто багатослівній передачі змісту, який може бути висловлено коротше. Плеоназм може реалізовуватись і в межах речення, і у більш широкому контексті: цілі речення можуть практично дублювати той самий зміст.
Плеоназм може бути обов'язковим (зумовленим мовною системою чи нормою) або факультативним, стилистичним (зумовленим експресивною метою висловлювання). Обов'язковий плеоназм є часто присутнім у граматиці різних мов — наприклад, у системах узгодження (дублювання граматичного значення іменника у формах залежних від нього слів), у деяких конструкціях дієслівного керування — дублювання просторових значень дієслівних префіксів у прийменниках («злізти з дерева») або подвійного заперечення («ніколи не був») та ін. Стилістичний (експресивний) плеоназм є типовим для розмовної, публіцистичної і художньої мови, особливо для фольклору, де плеонастичні епітети й порівняння можуть перетворюватись на стійкі поетичні формули.
Близьким до поняття плеоназму є поняття тавтології, яку іноді називають «хибним плеоназмом».
[Ред.] Література
В. А. Виноградов. Плеоназм. Лингвистический энциклопедический словарь. -- Москва: Сов. энциклопедия, 1990.
Апосіопеза
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Апосіопе́за (грец. aposiopesis — умовчання) — стилістична фігура, незавершене обірване речення, в якому думка висловлена не повністю. Апосіопеза підкреслює неможливість сформувати всю глибину думки, почуття або небажання про все говорити, оскільки співбесідник спроможний зрозуміти й без слів. Наприклад: «— Ха-ха-ха!… всіх… викоренити… ха-ха-ха!… щоб і на насіння… всіх!… а-ха-ха… — вона аж хлипала» (М. Коцюбинський); «Ми йшли туди… Та яке там йшли… Летіли, рвалися… Тож ми вірили, що там… Зрештою, ти сам знаєш…» (У. Самчук); «Тато, бувало, й за цілий день так багато не вибалакували слів. А тут…» (Р. Федорів).
Апосіопеза на графічно позначається трьома крапками. Вона також позначає розрив речення після натяку на розвиток подальших подій.
Там, під горою, в посмутнілій хаті,
стоїть труна… а там, на тій горі…
І пізнє літо… снопики на нивці…
гукає мати… бігає хлоп'я…
А там, у гробі… (Ліна Костенко).
[Ред.] Література
Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — с. 58
Іваненко С. М., Карпусь А. К. Лінгвостилістична інтерпретація тексту: Підр. — Київ: КДЛУ, 1998. — 12 с.