1. Теоретичні основи конституції: поняття, сутність, функції, юридичні властивості

Конституція (від латинського слова сопзііиліо — встанов­лення, твердження) — це основний закон держави, який прий­мається в особливому порядку, має вишу юридичну силу і регулює найбільш важливі суспільні відносини, які визначають принципи організації публічної влади, закріплюючи при цьому основи конституційного ладу, гарантії прав і свобод людини і громадянина, систему, порядок організації і компетенцію орга­нів державної влади, територіальний устрій держави, державні символи.

У науці конституційного права поняття конституції має 2 значення. Зазвичай розрізняють формальну і матеріальну кон­ституцію. Різні автори вкладають неоднаковий зміст в ці по­няття.

У західноєвропейській науці під конституцією у формальному значенні, як правило, розуміється закон, що приймається і змі­нюється в особливому порядку і має вищу юридичну силу в порівнянні з іншими нормативними актами.

Під конституцією в матеріальному значенні розуміється су­купність норм, предметом регулювання яких є головним чином організація державної влади. При цьому не має значення по­ходження норм: чи містяться вони в одному особливому правовому акті, декількох актах або взагалі є нормами неписа­ного, судового і звичаєвого права. Головне — це їх зміст, предмет регулювання. За такого широкого розуміння можна говорити про наявність конституції в будь-якій державі, наприклад, в рабовласницькій чи феодальній.

Проте в сучасній зарубіжній конституційній доктрині існує, і інший підхід, при якому проблема переноситься в абсолютно іншу площину. Мова йде не про співвідношення форми і змісту, а про співвідношення формальної (юридичної) і реальної (фак­тичної) конституцій. Подібний підхід переважає в російській науці конституційного права.

За такого підходу під конституцією у формальному значенні розуміється юридична конституція, тобто основний закон держа-

ви (має вишу юридичну силу щодо всіх інших законів і інших нормативно-правових актів), що закріплює основи організації державної влади і правовий статус особи.

У матеріальному значенні це — фактична конституція, реаль­ний порядок організації і здійснення державної влади, фактичні відносини між державою і суспільством.

Юридична і фактична конституції не завжди збігаються. Ті положення юридичної конституції, які збігаються з існуючими суспільними відносинами, є реальними, а ті, які не узгоджу­ються, — фіктивними. Розбіжності між юридичною і фактичною конституцією, як правило, є результатом зміни співвідношення політичних сил порівняно з тим, шо існувало на момент її прийняття.

Фіктивність конституцій характерна також для країн з авто­ритарним і особливо з тоталітарним політичним режимами, де демократичні норми, закріплені в конституції, покликані при­ховати антидемократичну сутність режиму.

Наука конституційного права не обмежується наведеними вище значеннями терміна "конституція".

Серед інших визначень цього терміна найбільш цікавим уявляється визначення конституції як системи обмежень дер­жавної влади шляхом проголошення і забезпечення прав і свобод громадян. Це визначення має своєю основою загальну ідею конституціоналізму як форми державного правління, яке обмежене і базується на основному законі.

У сучасній науці конституцію розглядають як юридичний, політичний та ідеологічний документ.

Суть конституції як юридичного документа полягає в її особ­ливому змісті, вищій юридичній силі, ролі як юридичної основи законодавства, що має підвищену стабільність.

Як політичний документ конституція закріплює співвідно­шення соціальних сил в суспільстві, їх боротьбу і співпрацю, досягнутий компроміс, або панування певних верств населення, регулює політичний процес в суспільстві.

Як ідеологічний документ конституція в концентровано­му вигляді відображає пануючу в суспільстві або прийняту його керівними силами соціально-політичну доктрину, певний світогляд.

Зміст конституції визначається об'єктом регулювання. За загальним правилом конституціями регулюються суспільні відносини, які утворюють основу всього устрою суспільства і держави і безпосередньо пов'язані із здійсненням державної влади. Це відносини між людиною, суспільством і державою та основоположні засади, що визначають устрій держави і порядок його функціонування. Окрім цього в конституціях, як правило, містяться відмітні особливості, характерні для конкрет­ної країни.

Основний закон має соціальний і юридичний зміст.

Соціальний зміст конституції — це конкретизація її соціаль­ної суті, що відображає основи існуючого ладу (вони залежать від того, які конкретні соціальні сили визначають шляхи розвит­ку держави) і специфічні національні особливості конкретної країни.

Правовий, юридичний зміст конституції — це сукупність

норм, інститутів і принципів, що закріплюють основи суспіль­ного і державного устрою, основні права громадян.

Структура конституції — це спосіб її внутрішньої по­будови, тобто порядок об'єднання конституційних норм в певні комплекси — розділи і послідовність 'їх розміщення.

Функції конституції: юридична, політична, ідеологічна.

Юридична функція конституції полягає в тому, що це — основний закон, головне джерело права держави, що знаходиться в основі всієї системи правового регулювання суспільних від­носин.

Політична функція полягає в тому, що конституція визначає устрій держави, її відносини з окремими людьми і їх групами, слугує правовою основою політичної системи.

Ідеологічна функція полягає в тому, що конституція, як найбільш авторитетний закон, звертається до визнаних в суспіль­стві цінностей і спонукає людину цих цінностей дотримуватись і захищати.

Юридичні властивості конституцій — це ознаки, які від­різняють їх від інших актів законодавства, зокрема:

1. Верховенство в системі законодавчих актів держави.

2. На нормах і принципах конституцій базується поточне

законодавство.

3. Закони і інші нормативно-правові акти повинні прийма­тися на основі конституції і відповідати їй.

4. Норми конституції є нормами прямої дії.

5. Дія конституції поширюється на всю територію держави.

6. Особливий порядок змін і доповнень.

7. Особливий правовий захист.

Щодо класифікації конституцій за різними критеріями існують наступні основні підходи.

Згідно сучасним підходам за соціальними ознаками розмежо­вують напівфеодально-теократичні конституції (Бруней, Катар, Саудівська Аравія), конституції капіталістичного суспільства, конституції тоталітарного соціалізму і постсоціалістичні кон­ституції.

Класифікація конституцій за юридичними ознаками здій­снюється за наступними критеріями.

1. За структурою:

а) консолідовані;

б) неконсолідовані.

2. За формою:

а) писані;

б) неписані.

3. За порядком видання:

а) октройовані (даровані);

б) прийняті представницьким органом (установчими зборами; парламентом);

в) схвалені на референдумі.

4. За способом зміни:

а) гнучкі;

б) жорсткі;

в) змішані.

5. За періодом дії:

а) постійні;

б) тимчасові.

6. За цілями:

а) програмного характеру;

б) констатуючі.

7. З точки зору державного устрою:

а) конституції федеральних держав;

б) конституції унітарних держав;

в) конституції суб'єктів федерації;

г) конституції автономій політичного характеру.

Реалізація конституційних норм, тобто здійснення їх розпо­ряджень на практиці здійснюється в наступних формах — засто­сування, використання, виконання і дотримання.

Застосування конституційних норм здійснюється органами державної влади і посадовими особами. Основним способом застосування є прийняття законів і інших нормативно-правових актів.

Дотримання конституційних норм має місце тоді, коли суб'єк­ти конституційних правовідносин утримуються від здійснення дій, заборонених конституцією.

Виконання конституційних норм відбувається у тому ви­падку, коли суб'єкти конституційних правовідносин виконують покладені на них конституційні обов'язки.

Використання конституційних норм відбувається у тому ви­падку, коли суб'єкти конституційних правовідносин на свій розсуд, бажання використовують надані їм права.

2. ПОРЯДОК ВНЕСЕННЯ ЗМІН І ДОПОВНЕНЬ ДО КОНСТИТУЦІЇ

Двохсотрічна історія конституціоналізму виробила декілька

способів ухвалення (прийняття) конституцій.

Найбільш демократичними способами прийняття конституцій

є установчі збори (конституційна асамблея, конвент) і рефе­рендум. Наприклад, чинна Конституція США була розроблена і прийнята конвентом, що засідав за закритими дверима у Філадельфії з 14 травня по 17 вересня 1787 р. Так само була прийнята Конституція Франції 1848 р., чинна Конституція Норвегії і деякі інші конституції. Установчими зборами (з різни­ми назвами) були схвалені і прийняті конституції Італії, Індії, Португалії та деяких інших держав.

Установчі збори іноді продовжують свою діяльність як пар­ламент (Греція 1975 р.).

Як спосіб ухвалення сучасних конституцій часто використо­вується референдум. При цьому він виступає як кінцева стадія конституційної правотворчості. Іноді референдуму передує під­готовка і схвалення конституції установчими, зборами (Румунія). Як правило, проект конституції готує спеціальна комісія (Ірлан­дія, Іспанія, Данія), іноді розробку контролює уряд (Франція, Туреччина, Росія).

Ухвалення конституції на референдумі ще не означає, що конституція буде демократичною. Все залежить від розстановки політичних сил.

Досить часто конституції приймаються парламентами, най­частіше 2/3 голосів. Так були прийняті конституції Австрії, Фінляндії, Швеції, Японії, переважної більшості держав Центральної і Східної Европи, держав СНД.

Історично відомий і такий спосіб прийняття конституції, як договір. Одним з перших таких договорів був Конституційний акт Вюртемберга 1819 р. Результатом договору була Конституція СРСР 1924 р.

У балканських країнах, що звільнилися від Османського іга в XIX ст., посаду глави держави виборні збори пропонували іноземним династіям за умови, якщо вони будуть згодні з кон­ституціями (конституції Німеччини 1844 р., Румунії 1866 р., Болгарії 1879 р.).

Октроювання — дарування конституції одностороннім актом глави держави, зокрема, Франція — Хартія 1814 р. Людовіка XVIII французькому народу, Японія — 1889 р., Марокканська конституція — 1911 р., Абіссінська — 1937 р. Октройованими

38

39

є конституції Бахрейне, Йорданії, Кувейту, Саудівської Аравії, глави держави яких (монархи) зберігають значні повноваження.

Після Другої світової війни октройованими почали нази­ватися конституції, що дарувалися метрополіями їхнім колишнім колоніям. Таких держав — десятки.

За способом внесення змін конституції поділяються на гнучкі, жорсткі і змішаного типу.

Гнучкі конституції змінюються звичайними законами. Як правило, це конституції частково писані (Великобританія, Нова Зеландія, Ізраїль).

У конституціях змішаного типу різні частини можуть змінюва­тися по-різному. У індійській конституції ряд положень зміню­ється за рішенням 2/3 присутніх і голосуючих членів обох палат парламенту з подальшим схваленням не менше ніж половиною законодавчих зборів штатів. Окремі положення змінюються за пропозицією президента простою більшістю голосів в обох палатах парламенту.

За загальним правилом, з метою забезпечення стабільності основного закону передбачається спеціальна ускладнена про­цедура внесення до нього змін і доповнень. Такі конституції називають жорсткими.

Найбільш поширений спосіб внесення змін в текст консти­туції — проста заміна колишніх положень щойно схваленими.

Проте іноді поправки публікуються окремо (наприклад, в США).

Внесення поправок, як правило, є результатом зміни спів­відношення політичних сил в суспільстві.

У ряді конституцій міститься заборона їх перегляду у разі надзвичайного стану в країні.

Іноді включаються норми, забороняючі відміняти певні по­ложення конституції. Найчастіше це стосується скасування або обмеження чинних прав і свобод.