Тема 1.7. Основний зміст пізнавальної діяльності

Самостійна робота 7

Питання 1

Сенсуалізм, раціоналізм і практицизм як альтернативні

форми науково-філософського розуміння сутності

пізнавального процесу

Література: 4, с. 162 - 193; 5, с. 318 - 361 (т. 2); 11, с. 167 -174; 16, с. 488 - 499; 17, с. 174 - 187.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Пізнання людиною світу починається з чуттєвого кон­такту зі світом, з "живого споглядання". Сенсуалізм (від лат. зепзиз - сприйняття, чуття) - напрям в теорії пізнання, згідно з яким чуттєвість є основою і головною формою пізнання.

Основоположним принципом сенсуалізму є твердження, що в розумі немає нічого того, чого б не було в почуттях.

Під «живим спогляданням» розуміють суттєве відоб­раження дійсності в таких формах, як відчуття, сприйняття, уявлення.

Відчуття - це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини. Але слід враховувати, що відчуття хоч і є джерелом пізнання, не дають цілісну характеристику дійсності.

Сприйняття - це чутгєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії на органи чуття людини. Сприйняття вико­нують дві взаємопов'язані функції: пізнавальну та регулятивну.

Уявлення - це форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом.

Чутгєве відображення є необхідною стороною пізнання, але воно обмежене в можливості давати істинне знання. Вищою сферою порівняно з чуттєвим відображенням є раціональне пізнання. Раціональне пізнання проявляє себе через процеси мислення, створення понять, суджень, умовиводів. Важлива роль у функціонуванні раціонального пізнання належить катего­ріям. Категорії є формами мислення, які функціонують як спе­цифічні знаряддя, засоби пізнання, за допомогою яких не лише осягаються загальне та необхідне в об'єктах, а й здійснюється синтез змісту пізнання в логічні форми: поняття, судження, умовиводи.

Раціональне і чутгєве є діалектичне взаємопов'язаними сторонами єдиного пізнавального процесу, які лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності.

Практицизм - практичність, практичне ставлення до чогось. Існує поняття про здоровий практицизм та негативний практицизм. Однобоким негативним практицизмом можна вва­жати прагматизм як підхід до чогось лише з позиції практичної особистої користі.

Теми рефератів

1. Пізнання як феномен культури.

2. Практицизм як форма пізнавального процесу.

Запитання для самоперевірки

1. У чому особливості чуттєвого контакту зі світом?

2. Що таке "живе споглядання"?

3. Через які процеси проявляє себе раціональне пізнан­ня? Дайте їм характеристику.

Тема 1.9. Мета і цінність людської життєдіяльності

(Дана тема вивчається самостійно)

Самостійна робота 8

Питання 1

Соціум як історія людської життєдіяльності. Свідомий характер людської життєдіяльності

Література: 4, с. 199 - 209; 11, с. 224 - 230; 16, с. 212 -

224;

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Соціальна філософія як одна з галузей філософського знання визначає специфіку і тенденції розвитку людського су­спільства, механізми його утворення та закони існування, місце в ньому людини, соціальну будову суспільства, рівні і форми його організації, спрямованість та сенс людської історії, духовні основи суспільства.

Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру розвитку здатності людей відокремлювати себе від при­роди. Філософія визначає три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства: праия (специ­фічно людська доцільна діяльність), спілкування (колективний характер діяльності і життя), свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності).

Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність всіх форм і способів взаємодії та об'єднання людей. У такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систему від природно-космічних явищ, дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху матерії. Суспільство як система взаємодії людей визначається певними внутрішніми суперечностями - між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і осо­бистістю. Ці зв'язки стали основою для розробки різноманітних соціологічних концепцій суспільства.

У розумінні поняття "суспільство" потрібно виділяти два аспекти, два виміри - індивідуальний і соціальний. По-перше, суспільство - це самі люди в їх суспільних відносинах. Всі суспільні явища є врешті-решт результатом дій індивідів, їхніх цілей, бажань, думок, вільного вибору. Причому діють ці індивіди не відокремлено один від одного, тому суспільство є не просто сукупністю індивідів, а відкритою системою їх спіл­кування, взаємозв'язків і взаємодій. По-друге, суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції. Процес упоряд­кування та організації суспільних відносин породжує відносно самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними спіль­нотами, між людиною і природою (виникає система норм і пра­вил, прав і обов'язків, заборон і дозволів).

У сучасній філософії проблема взаємозв'язку особистості і суспільства є однією з найгостріших проблем. Величезні зрушення нашої епохи призвели до кардинальної зміни стано­вища людини в суспільстві, до зростання цінності свободи, потреби і необхідності вільного вибору своєї долі і, разом з тим, до більшої проблематичності та ризикованості такого вибору.

Соціальна філософія вивчає складну та розгалужену систе­му регуляції соціальних стосунків людей. У пошуках ефективних засобів досягнення суспільної злагоди вона аналізує регулятивні можливості тих чи інших інститутів, порівнює їх, визначає сферу застосування, конкретно-історичну зумовленість та доцільність. До

системи реіулятивів життєдіяльності Індивідів та соціальних груп відносять передусім такі соціальні інститути, як традиція, звички, тотем і табу, релігія і мораль, культура, політика, право тощо. Виконуючи свої функції, вони взаємодіють. Складається своєрідна система регулятивів, що дозволяє підтримувати громадський поря­док, суспільну злагоду, дисципліну громадян, їх взаємозумовлене ставлення один до одного і до суспільства.

Система регулятивів суспільної життєдіяльності людей має конкретно-історичний характер. Вона не з'явилась одразу у сукупності всіх складових частин і форм їх взаємодії, а форму­валася поступово як відповідь на потребу забезпечення все більш складних і розгалужених суспільних відносин. Для почат­кових форм первісного суспільства вистачало інституту тотеміз­му і табу. Пізніше до системи регуляції людських стосунків увійшли традиція і звичаї, мораль та релігія. Розвинуті форми родоплемінного суспільства позначені високим рівнем загально­культурної регуляції життя. Класове суспільство спонукає ви­никнення таких інституцій, як право і політика, що об'єднують свої зусилля в інституті держави.

Регулятивні механізми - продукт спільної (колективної) суспільно-творчої життєдіяльності людей. Головний шлях їх формування - метод спроб та помилок, засіб - народна мудрість, що відокремлювала "зерно від полови", джерело - суспільно-історична практика.

Окремі регулятивні механізми можуть конфліктувати між собою з приводу сфери впливу або пріоритетного права фун­кціонування. Наприклад, релігія та право досить тривалий час не могли поступитися повноваженнями щодо духовної та світської влади. Католицизм взагалі не допускає державу в сферу духу, не визнає за нею жодного пріоритету і вважає себе здатним по­сідати керівні позиції в усіх світських, державних і міждержав­них питаннях. Православ'я поділило зони впливу: "Богу -Богове, кесарю - кесареве" і визнає за державою право регуляції громадських стосунків, хоч час від часу і втручається в них як духовна сила, що освячує і санкціонує ті чи інші акти, спонукає їх розвиток у певному напрямі.

Історія розвитку регулятивних механізмів соціуму над­звичайно цікава, хоч і суперечлива. Одні з них на сьогодні майже втратили свої регулятивні властивості (наприклад, тотем і табу), інші, навпаки, посилили їх, хоч, здавалося б, що підстав для цього в суспільстві немає (наприклад, релігія). Особистість в них також має неоднакове становище, неоднаковий рівень внутрішньої свободи. У кожному з пізніших інститутів особис­тість мала, як правило, більший діапазон свободи, що надавало можливість узгоджувати її дії з іншими, зберігаючи свою інди­відуальність у системі виконання вимог суспільної регуляції.