8.2. Форми малого інноваційного підприємництва та міжфірмова науково-технічна кооперація в інноваційних процесах

Мале інноваційне підприємництво пов'язане із процесами формування нових фірм у рамках старих компаній, створенням і функціонуванням ризикових фірм, розробкою й реалізацією інкубаторних програм. Фірми-Інкубатори є однією з організованих форм активізації інноваційної діяльності.

Нові фірми в рамках старих компаній становлять прогресивний метод утворення молодих компаній. Якщо в 1970-е й на початку 1980-х років нові компанії створювалися в основному інженерами й ученими, що йшли з фірм, то в цей час одержав поширення інший підхід. Корпорації самі субсидіюють організацію нових фірм для того, щоб запобігти догляду провідних працівників, що зманюються шукаючі таланти вкладниками ризикового капіталу. Вони ж дозволяють залучити на роботу у свою корпорацію фахівців з інших фірм.

Звичайний спосіб дії компаній укладається в прийнятті на себе всіх фінансових питань молодих фірм, що дозволяє материнській компанії стати власником щонайменше 80% нової фірми (інше – у руках співробітників-засновників). У бухгалтерських книгах нова внутрішня фірма значиться як філія, але фактично є окремою компанією зі своєю радою директорів. Однак збитки від діяльності останньої в початковому періоді її розвитку доводиться вносити в бухгалтерські книги материнської компанії. У той же час компанія, що субсидіює, не може одержати 100% прибутків фірми-новачка, тому що остання не належить їй повністю.

Щоб обійти зазначену проблему, деякі компанії, що організували усередині своєї структури нову фірму, роблять її своєю повною власністю. У подібному варіанті співробітники – засновники молодої фірми звичайно одержують право придбання протягом ряду років акцій за пільговою ціною.

Створення риско-фірми відбувається в такий спосіб. Група з кількох людей, що розташовують оригінальною ідеєю в області нової технології або виробництва нової продукції, але не коштів, що мають, для виробництва, вступає в контакт із одним або декількома інвесторами (венчурними фондами). Цей контакт здійснюється через посередника: керівника дрібного підприємства, що повинен бути компетентний не тільки в науково-технічній сфері діяльності, але й в області виробництва й реалізації продукції. Як керівник майбутньої риско-фірми він забезпечує часткове фінансування проекту й у той же час безпосередньо керує рядом напрямків діяльності протягом 3-7 років, аж до того моменту, коли риско-фірма передає через продаж акцій ведення справ могутнішому фінансово-виробничому угрупованню, якщо досягнутий рівень розвитку вимагає розширення масштабів виробництва.

За оцінкою економістів, у 15% випадків риско-капітал повністю губиться; 25% риско-фірм зазнають збитків протягом більше тривалого часу, ніж передбачалося спочатку; 30% риско-фірм дають досить скромний прибуток, але в 30% випадків успіх дозволяє протягом усього декількох років багаторазово перекрити прибутком усі вкладені кошти. У 1986-1993 р. доходи фондів ризикового капіталу в США у середньому в 10-20 разів перевищували суму вкладеного капіталу.

Багато хто з високотехнологічних російських організацій будують свою стратегію виживання на основі інкубаторних програм і становлять інкубатори.

Під фірмою-інкубатором розуміють організацію, створювану місце­вими органами влади або великих компаній з метою вирощування нових компаній. У цей час у США налічується понад 350 фірм-інкубаторів. До 1980 р. їх було 10, Фірми-Інкубатори створюються для здачі в оренду знову організованим компаніям за невисоку плату службових приміщень і надання їм на пільгових умовах ряду послуг, що включають можливість одержання консультацій в експертів з управлінських, технічних, економіч­них, комерційних і юридичних питань. Існують фірми-інкубатори трьох типів.

Перший тип – безприбуткові. Вони найчисельніші. Орендна плата, що стягується ними з фірм-орендарів від 15 до 50%, нижче середнього рівня. Безприбуткові фірми-інкубатори субсидіюються місцевими органі­заціями, зацікавленими в створенні робочих місць і економічному розвитку регіону. Орендарями можуть бути промислові фірми, дослідницькі, конструкторські й сервісні організації.

Фірми-Інкубатори другого типу – прибуткові. Це приватні організації, загальна чисельність яких постійно збільшується. На відміну від безприбуткових фірми-інкубатори другого типу, як правило, не пропонують знижених тарифів на послуги, але вони дозволяють орендарям, надаючи їм широкий спектр послуг, платити тільки за ті, якими орендар фактично скористався.

Інкубатори третього типу формуються як філії вищих навчальних закладів. Вони роблять найбільш ефективну допомогу компаніям, що збираються здійснювати розробку й випуск технологічно складних виробів. Орендна плата може бути досить високою, але вона включає можливість користуватися інститутськими лабораторіями, технічним обслуговуванням, обчислювальною технікою, бібліотекою, мати контакти з викладачами.

Тривалість перебування в рамках фірми-інкубатора обмежується звичайно трьома роками. Уважається, що після закінчення цього строку компанія-орендар повинна досягти такого ступеня самостійності, що дозволить їй вийти з фірми-інкубатора. Прикладом великих амери­канських компаній, що створюють спеціальні фірми-інкубатори з "вирощування" дрібних ризикових фірм, є Дженерал электрик і IВМ. позиції, що зміцнили свої, у рамках фірми-інкубатора, дрібні ризикові фірми, потім скуповуються материнською компанією, що організовує на їхній базі нові дослідно-конструкторські, дослідно-експериментальні й виробничі підрозділи.

Венчурні фірми — це здебільшого малі підприємства у новітніх галузях виробництва (електроніка, біохімія, біоінженерія, виробництво споживчих товарів), які швидко прогресують і в яких відбувається інтенсивна зміна поколінь продуктів і технологій, пов'язаних з базисними інноваціями. Малі венчурні підприємства спеціалізуються у сферах наукових досліджень, розробок, упровадження інновацій, організація яких пов'язана з підвищеним ризиком. Вони часто створюються під ідею, але успіх базисних інновацій ніколи не гарантований і має ймовірнісний характер. У випадку невдачі фірму чекає неминучий крах. Конкуренція примушує венчурні фірми максимально скорочувати терміни науково-дослідних розробок, інтенсивно впроваджувати новації у виробництво. Венчурні фірми, як правило, утворюються або групою однодумців — учених, інженерів, спеціалістів, винахідників, які мають певний досвід роботи в лабораторіях великих фірм, або науковими закладами, університетами чи приватними особами, які бажають організувати свою справу. Вони мають певні наукові, інженерні ідеї і хочуть реалізовувати їх практично у рамках малої фірми. Малі фірми створюються і на великих підприємствах під винахідників новації й орієнтованих на її реалізацію, що забезпечує успіх поширення інновацій у виробництві, побуті, а корпорації — великі прибутки.

За оцінкою міжнародної Організації економічного співробітництва і розвитку, на частку малих фірм у промислово розвинених країнах припадає 20—30 % усіх новацій, хоча частка малих підприємств у витратах на нововведення становить 4—5 %. У США, наприклад, на малі фірми за останні роки припадає 25—30 % великих винаходів. Саме ці фірми дали путівку в життя таким винаходам, як електрографія, вакуумні лампи, кольоровий фотопапір, мікропроцесор, персональний комп'ютер. Статистика показує, що винахідниками більш як 60 % великих нововведень XX ст. є венчурні фірми.

Перевагам венчурних фірм є: концентрація фінансових і матеріально-технічних ресурсів за обраним напрямом дослідження; вузька спеціалізація наукових пошуків або розробка невеликого кола технічних ідей; високий рівень мотивації праці кваліфікованих спеціалістів; гнучкість і мобільність з урахуванням ринкової кон'юнктури; можливість швидкої переорієнтації на інші напрями; відсутність бюрократизму в управлінні, мобільність організаційної структури; швидка комерційна реалізація ідеї, технології, винаходу; цикл «наука — виробництво» скорочується до мінімуму.

Венчурні фірми є генераторами нових ідей, на основі яких відбуваються великі науково-технічні прориви. Вони тягнуть за собою модернізацію і структурну перебудову всієї економіки. Фінансування венчурного підприємництва здійснюється на принципах пайової участі, а кошти фірм венчурного капіталу функціонують як акціонерний капітал. Венчурний капітал відображає систему відносин між суб'єктами венчурного підприємництва, що забезпечує ак-кумуляцію вільних коштів і вкладання їх в інноваційні проекти з метою дослідження, освоєння та комерціалізації інновацій. Венчурний капітал за своєю природою є капіталом суспільним. Він формується і перерозподіляється за активної участі й підтримки держави та є продуктом перенакопичення. Джерелами венчурного капіталу можуть бути: вільні фінансові ресурси пенсійних, благодійних фондів; державні структури; корпоративний венчурний капітал; приватні інвестори; інвестиційні компанії малого бізнесу; зарубіжні інвестори; банки; страхові компанії; прибуток венчурних фондів, що реінвестується в інноваційні проекти.

Ризиковий капітал надається найчастіше двом категоріям малих фірм — тим, які викуплені у власників (їх називають «бай-аут»), і новим фірмам, заснованим співробітниками відомих наукоміст-ких корпорацій, націлених на реалізацію нових ідей і розробок («спін-оф»). Сучасні венчурні фірми — це гнучкі і мобільні структури, що характеризуються надзвичайно високою активністю, зумовленою залученням висококваліфікованих, талановитих спеціалістів і створенням відповідних стимулів для винахідницької діяльності.

З 70 – 80-х років у технічно розвинених країнах стали активно поширюватися різні форми спільного проведення науково-дослідних робіт, спрямованих переважно на забезпечення великих технологічних проривів. Рішення таких завдань вимагає організації складних програм НДДКР і значних фінансових, матеріально-технічних і людських ресурсів. Здійснюються програмно-цільова форма організації науково-технічної діяльності в автономних колективах і проектне керування процесом НДДКР, а не адміністративно-господарська форма в рамках лінійно-функціональних корпораційних систем. Виникли міжкорпораційні програмно-цільові кооперативні науково-технічні організації. Історично першою формою науково-технічної кооперації в США сталі дослідницькі інститути, переважно галузевого профілю, створювані за програмно-цільовим принципом. Їхньою відмітною рисою є відмова від проведення робіт власними чинностями й залучення на контрактній основі зовнішніх виконавців, у тому числі промислових фірм. Кілька великих корпорацій однієї галузі, будучи зацікавленими в спільному проведенні певних етапів інноваційних процесів (у першу чергу НДДКР), організовують на паях інститут, визначають довгострокову програму його досліджень, створюють орган керування. У такий спосіб були створені Дослідницький інсти­тут електроенергетики, Дослідницький інститут сонячної енергетики та ін.

Інститути організуються на відрахування від продажів зацікавле­ними корпораціями, причому багато хто з них через недостатній власний науково-технічний потенціал ніколи до цього не займалися НДДКР. Штат працівників цих інститутів відносно невеликий. Його персонал (учені й інженери, професійні керуючі, фахівці в області фінансів) зосереджують основні зусилля на керуванні діяльністю підрядників, організації конкурсів серед потенційних виконавців і на експертизі. Меншою мірою вони займаються проведенням НДДКР власними чинностями. Інститути становлять по суті грошовий фонд, з якого видаються кошти під цільові проекти зовнішнім виконавцям. Завдяки цільовому характеру субси­дування НДІ можуть охопити величезну масу фахівців, що недоступно, окремої корпорації.

Кінець 80-х і 90-ті роки відзначаються швидким зростанням міжнародної науково-технічної кооперації фірм — науково-технічних стратегічних альянсів (НТА). Це стійкі об'єднання фірм різних країн між собою і з науковими установами, державними лабораторіями на основі угоди про спільне вирішення науково-технічних проблем. У рамках стратегічних альянсів забезпечуються такі взаємодії між фірмами: спільне проведення НДДКР; взаємний обмін науковими досягненнями; взаємний обмін виробничим досвідом; підготовка кваліфікованих кадрів. Кожний з учасників альянсу робить свій внесок у вигляді інтелектуальних чи матеріальних ресурсів і отримує свою частку інтелектуальної власності відповідно до укладеної угоди. Цілями створення стратегічних альянсів є: зростання вартості досліджень у високотехнолопчних галузях і відповідно розподіл витрат між фірмами на проведення спільних НДДКР; швидкий розвиток технологій і скорочення життєвого циклутоварів, технологічних процесів і відповідно скорочення часу напроведення НДДКР; одержання доступу до науково-технічних досягнень партнерів по альянсу; розподіл ризику невдач у разі спільного проведення НДДКР; підвищення ефективності та прибутковості. Крім того, інтернаціоналізація НДДКР через альянси допомагає компаніям увесь час бути в курсі всього нового у сфері науки і за найкоротший період одержати необхідну інформацію та залучати до співробітництва необхідні фірми й відповідні кадри. Створення альянсів полегшує доступ до ринків, допомагає уважно відстежувати всі ринкові та технологічні тенденції, творчо реагувати на ті можливості й загрози, які ці тенденції несуть у собі, постійно генерувати нові ідеї і продукти, швидко й ефективно використовувати їх з урахуванням глобального масштабу. Науково-технічні альянси бувають горизонтальними (фірми однієї галузі) і вертикальними (фірми різних галузей).

У цей час практично всі промислові компанії розвинених країн розвивають міжфірмові зв'язки. Виділяють чотири основні форми міжфірмового співробітництва:

угоди про співробітництво за окремими аспектами діяльності;

створення спільних підприємств;

угоди про поглинання новаторських дрібних фірм великими компаніями з метою придбання нових технологій;

установлення підряд­них відносин (на основі довгострокових договорів) між постачальниками матеріалів і комплектуючих виробів і їхніх споживачів.

Міжнародне спільне підприємство може бути визначене як інститут міжфірмового співробітництва в розробці, виробництві або маркетингу продукту, що перетинає національні границі, не засновано на коротко­строкових ринкових трансакціях і припускає значний і тривалий внесок з боку партнерів у вигляді капіталу, технології або інших активів. У багатьох випадках відповідальність у керуванні розділена між фірмами-партнерами.

Це визначення не включає інші альтернативні види міжнародної економічної діяльності, такі, як: експорт; прямі закордонні інвестиції, що припускають повний внутрішньофірмовий контроль за діяльністю з виробництва й розробки продукту; продаж технології за допомогою ліцензування.

Співробітництво між фірмами різних країн має ряд форм: окрема корпорація, у якій володіння акціями розподілено між партнерами; партнерство між субпідрядниками, що ділять ризик, і первинними підряд­никами або придбання однією фірмою пакета акцій іншої фірми; субпідрядні відносини, що поширюються на розробку продукту і його виробництво; партнерство в маркетингу продуктів, зроблених переважно однією фірмою.

Виділяють чотири типи технологічно орієнтованих СП: співробіт­ництво між фірмами тільки в дослідженнях; обмін випробуваними технологіями в рамках єдиної продуктової лінії або через багато продуктів. Ці СП особливо відомі у світовій мікроелектронній промисло­вості й роботобудування завдяки розповсюдженій тут практиці перехресного ліцензування; спільна розробка одного або більше продуктів (у комерційному літако- і моторобудуванні, в окремих сегментах телекомунікаційної, мікроелектронної і біотехнологічної індустрії); співробітництво за допомогою виконання різних функцій або стадій життєвого циклу виробів, властивого ряду міжнародних СП в області біотехнології, фармакології, сталеливарній промисловості й автомобілебудуванні. Маються на увазі ситуації, коли одна фірма розробляє нові* продукт або процедуру маркетингу, а виробництво й адаптацію до закордонного ринку здійснює інша фірма. Міжнародні СП, пов'язані з розробкою й комерціалізацією технології, засновані на відносинах обміну, які охоплюють товари, що не беруть участь у ліцензуванні або експортних операціях. Деякі типи співробітництва дозволяють закордонним фірмам об'єднати технологічні можливості в єдиному продукті без злиття всіх своїх видів діяльності в єдиному корпоративному об'єднанні. Інші форми співробітництва також сприяють обміну технологіями через продукти. У більшості таких випадків учасники коопераційних структур є одночасно конкурентами на одному або декількох продуктових ринках. Існують і СП, що сполучать технологічні можливості однієї фірми з активами й сфері маркетингу або реалізації іншої фірми для створення єдиного продукту. Подібного роду компанії частіше включають фірми, що не є прямими конкурентами.

Кейрецу - одна з ефективних форм інтеграції підприємств, які існують у вигляді як конгломератів, так і вертикально інтегрованих об'єднань. До складу конгломерату входять компанії, що функціонують у різних сферах економіки, їх діяльність координується банком або торговою компанією. Як свідчать дослідження, висока конкурентоспроможність компаній в промислово-розвинених країнах значною мірою визначається створенням кейрецу, у межах яких формуються довгострокові зв'язки між підприємствами, які входять до об'єднання.

Зв'язок між компаніями у складі конгломерату здійснюється через взаємне володіння акціями один одного, фінансування учасників кейрецу одним банком, використання торговельної компанії кейрецу для маркетингу в інтересах компаній-учасників і виконання спільних проектів, а також для сумісних капіталовкладень у нові технології. Кілька десятків різнопрофільних фірм, об'єднані у кейрецу, створюють універсальний багатогалузевий концерн. Ці об'єднання характеризуються: організацією загальної універсальної торгової фірми; взаємним обміном співробітниками, об'єднанням фірм усередині групи для реалізації великих і перспективних проектів; наявністю власної системи фінансових установ; взаємним володінням акціями; зобов'язаннями взаємних поставок усередині групи; системою регулярних нарад керівників фірм.