2. Історія етносоціології

Засади етносоціології.

Засади етносоціології сформувались у лоні етнології, історії, мовознавства, фольклористики, психології та інших наук, які цікавилися особливостями національної культури. Зокрема, на українських землях, які довгий час перебували під владою Російської та Австро-Угорської імперій, свідоме зацікавлення народними традиціями та фольклором почалось за часів розквіту романтизму (перша половина ХІХ ст.). Саме тоді працювали видатні українські вчені та збирачі фольклору І. Срезневський, Г. Квітка-Основ’яненко, М. Максимович, М. Костомаров, А. Потебня, О. Єфименко, М. Сумцов, І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Колесса, М. Павлик та ін. Етнографічні описи та роздуми про національні особливості історичної долі українського народу почали вписувати у формат викладання соціальних дисциплін. Подальший розвиток суто етнографічних досліджень (наприклад, діяльність Відділення етнографії при Російському географічному товаристві) давав багатий узагальнюючий матеріал для наукових узагальнень у цій галузі.

Серед вітчизняних учених одним із перших, хто порушив питання про важливість інтеграції етнології та соціології, був Максим Ковалевський. У своїй лекції „Етнографія і соціологія”, прочитаній у Парижі в 1904 р., він, полемізуючи з Е. Тейлором, автором книги „Первісна культура”, наполягав на необхідності звернення соціології до етнографії, на використанні в дослідженні етнічних спільнот арсеналу методів етнографії, соціології, археології, історії, мовознавства та ін. Саме такий методологічний підхід був використаний М. Ковалевським у працях „Закон і звичай на Кавказі”, „Родовий побут у теперішньому, недавньому і віддаленому минулому”.

Орієнтація на використання міждисциплінарного підходу, характерного для етносоціології (пояснення етнокультурних явищ і процесів з позиції їхньої соціальної детермінованості), простежується в подальшому у роботах таких українських учених, як М. Костомаров, В. Липинський, Д. Чижевський, П. Юркевич, М. Шаповал та ін. У цьому контексті не можна оминути увагою М. Грушевського, зусиллями якого етнографічні дослідження тогочасного та минулого становища українського народу набули системного характеру. У Всеукраїнській академії наук функціонував Кабінет примітивної культури при науково-дослідній кафедрі історії України, видавався друкований орган – „Первісне громадянство”, які цілком відповідали тогочасним стандартам етнографічних та етносоціологічних досліджень.

Започаткування етносоціології як науки.

Етносоціологія як окремий науковий напрям виникла у період між двома світовими війнами. Першим класичним дослідженням з етносоціологічної проблематики вважають працю Вільяма Томаса та Флоріана Знанецького „Польський селянин в Європі та Америці”, яка вийшла у США в 1918–1920 рр.

При цьому, сам термін „етносоціологія” був запроваджений у науковий обіг у 1930-х рр. Ріхардом Турнвальдом (Німеччина), що досліджував соціальну структуру аборигенів Соломонових островів і вважається одним із засновників теорії «акультурації» (сприйняття одним етносом культури іншого). У своїй п’ятитомній праці „Людське суспільство в його етносоціологічних основах” він дав визначення етносоціології як «науки, що досліджує структури та процеси всередині етнічних спільнот і між ними функціоналістськими методами». Р. Турнвальд намагався поєднати у дослідженнях архаїчних і сучасних народів, як етнологічні, так і соціологічні підходи.

Зауважимо, що більшість міжвоєнних етносоціологічних розвідок у США та Великій Британії були присвячені расовим проблемам власних суспільств. Щоправда, на той час ці проблеми розглядалися надто вузько, і зводилася до з’ясування біологічних відмінностей між „чорними” і „білими”, і головним у цьому контексті було з’ясування упереджень щодо „чорних” та расової нерівності.

Попри те, що етносоціологічні дослідження в силу постійної актуальності проблематики, набули досить широкого розвитку, саме найменування етносоціології та її статус як самостійної наукової дисципліни не затвердився остаточно. Під назвою „етносоціологія” така наукова дисципліна існує лише в окремих країнах: у Німеччині, Канаді та ряді пострадянських країн, насамперед у Росії та Україні. У більшості зарубіжних країн відповідником терміна „етносоціологія” є „соціологія міжетнічних і расових відносин” або „етнічні та расові студії”. Наразі більшість дослідників зосереджують свої зусилля на проблематиці соціального розмаїття й нерівності та їхнього впливу на життя індивідів і груп з урахуванням етнічності та раси.

Вітчизняні дослідження етнічної проблематики першої половини ХХ ст.

Внаслідок встановлення радянської влади на теренах України, вітчизняні та зарубіжні етносоціологічні дослідження стали помітно відрізнятися. Радянська методологія взяла на озброєння вчення К. Маркса, який вважав національне питання підпорядкованим соціальному, а націю – тимчасовим другорядним утворенням, приреченим на швидке розчинення й зникнення в історичній перспективі. Як наслідок, у 1930-х рр. у Радянському Союзі етнологія була перейменована на етнографію, а методологічно вона стала наукою про традиційну архаїку, втративши можливість займатися сучасною проблематикою. Надалі, протягом декількох десятиліть вивчення етнографічних і національних аспектів суспільного життя в Радянському Союзі було унеможливлене в зв’язку із загрозами бути звинуваченим у „буржуазному націоналізмі”, і репресованим. Тому проблеми, які досліджує етносоціологія, значилися в СРСР як „ризиковані”.

Водночас національна проблематика стала основною для українських науковців у діаспорі. Насамперед це було пов’язано з поразкою українців у національно-визвольних змаганнях 1917 – 1920 рр. Їхні наукові інтереси були сконцентровані на наступних питаннях: „Що таке нація? Що таке українська нація? У чому полягає специфіка її утворення? Чому українці зазнали невдачі в боротьбі за власну державу? Що необхідно зробити, аби сконсолідувати українців і досягти основної мети – побудови незалежної держави?” Без перебільшення можна навіть сказати, що за своєю проблематикою українська соціологія ХІХ - першої половини ХХ ст. являла собою етносоціологію. Отже, тогочасні дослідження етнічної проблематики можна розглядати в двох аспектах – радянські та діаспорні. У перших проблематика етнічності була винесена на узбіччя наукових інтересів і фактично заборонена, а в других – була домінуючою.

«Етнічний ренесанс» і становлення етносоціології в СРСР із середини 1960-х рр.

Принциповий інтерес до проблем етнічності був зафіксований у світі, спершу в країнах Заходу, у 50-60-ті рр. ХХ ст., отримавши назву «етнічного ренесансу» (відродження). Цей феномен був пов’язаний з активізацією етнічних чинників, зокрема, активним розпадом колоніальних володінь європейських держав в Африці та Азії після Другої світової війни, посиленням еміграційних хвиль із країн „третього світу” до Європи та США.

Феномен «етнічного ренесансу» довів, що індустріалізація та пов’язані з нею урбанізація й зростання впливу засобів масової комунікації не лише не затушовують значення й ролі етнічності, а навпаки, посилюють прагнення людей до збереження етнічної ідентичності, що утворення поліетнічних держав не означає етнічного нівелювання й повної асиміляції етнічних груп, а навпаки, посилює боротьбу за рівний доступ до соціальних і культурних благ, за досягнення рівноправного статусу в такому суспільстві. Отже, ані класова, ані професійна приналежність не в змозі витіснити зі свідомості людини уявлення про свою національну приналежність та інтереси своєї етнічної спільноти.

Із середини 1960-х рр. у Радянському Союзі відбулося поновлення етносоціологічних досліджень, що було обумовлене як об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками. Серед об’єктивних причин можна виділити лібералізацію політичного режиму в СРСР після ХХ з’їзду КПРС, «етнічний ренесанс» у світовому вимірі та бажання радянського керівництва показати себе із кращого боку в національній політиці. Адже СРСР був багатонаціональною державою, у якій неросіяни в 1960-х рр. складали 45% населення; 14 народів (35% населення країни) мали свої союзні республіки, в 12-ти з яких титульний етнос був більшістю. Усе це об’єктивно вимагало врахування „національного фактора”, сприяло усвідомленню потреби в соціологічних знаннях.

Основним суб’єктивним чинником розвитку етносоціології у СРСР було специфічне „соціальне замовлення”. У цій ролі виступали пануючі ідеологічні доктрини „формування нової історичності спільності – радянського народу”, а також формування соціальної однорідності радянського суспільства, стирання соціальних відмінностей між усіма групами, у тому числі етнонаціональними. Аналіз того, наскільки успішно просуваються ці процеси, стимулював проведення великомасштабних порівняльних досліджень у багатьох республіках колишнього СРСР.

Ці функції узяв на себе сформований за ініціативою академіка Юліана Бромлея соціологічний сектор Інституту етнографії АН СРСР (Ю. Бромлей очолював Інститут у 1965–1989 рр.). Він знав, що в етнології на Заході в ті роки відбувалися важливі зміни, – що вивчення індустріальних суспільств, соціально значимих проблем сучасних народів, міжетнічних відношень переходило від етнології до соціології. Тому він запросив на роботу у вищеназваний сектор таких відомих радянських соціологів, як Ю. Арутюнян, І. Кон, О. Шкаратан та ін., які відіграли важливу роль у формуванні етносоціології як наукового напряму.

У 1984 р. Ю. Арутюнян, Л. Дробіжева, О. Сусоколов, В. Кондратьєв видали книгу „Етносоціологія: цілі, методи й деякі результати дослідження”, в якій були узагальнені результати тогочасної роботи етносоціологів Радянського Союзу. Наприкінці 1990-х рр. ці ж автори видали навчальний посібник „Етносоціологія” (Московський державний університет ім. М. Ломоносова), який став квінтесенцією радянсько-російської етносоціології того часу. Вищеназвані вчені відіграли важливу роль в інституціоналізації етносоціології як академічної дисципліни.

Інституціоналізація етносоціології в незалежній Україні.

Становлення етносоціології в Україні як наукової (дослідницької) та навчальної дисципліни відбувалося майже одночасно. Основним науковим осередком, де формувалися теоретичні засади української етносоціології та здійснювалися етносоціологічні дослідження, став Центр етносоціологічних та етнополітичних досліджень (1991-2000) Інституту соціології НАН України. Учені цього Центру, зокрема В. Євтух (керівник), С. Суглобін, Я. Самборська, Б. Чирко, О. Ковальчук, видали ряд праць з етносоціологічної проблематики. Досить плідно розвиваються дотичні до етносоціології дослідження в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України, в Інституті філософії ім. Г.Сковороди НАН України, в Інституті політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса НАН України.

Здійснюваний Інститутом соціології НАН України проект „Українське суспільство: моніторинг соціальних змін”, що передбачає опитування дорослого населення України, включає розділ («Е»), який складається з питань мовної, етнонаціональної ідентифікації, міжетнічних відносин тощо. Емпіричні дослідження здійснюються в багатьох вузівських та недержавних соціологічних центрах. Отже, в Україні етносоціологія зосереджує свою увагу на дослідженнях поліетнічного характеру українського суспільства. Значна увага приділяється аналізу етнонаціональної ситуації, зокрема, проблемам кримсько-татарського народу, адаптації біженців, мігрантів тощо. Також вивчаються мовні питання, процеси ідентифікації, стан міжетнічних відносин.

На початку 1990-х рр. спецкурс „Етносоціологія” був запроваджений у Київському національному університеті ім. Т. Шевченка. Згодом він з’явився в навчальних планах Національного університету „Києво-Могилянська академія”, Міжнародного Соломонового університету, Харківського національного університету ім. В. Каразіна. Нині „Етносоціологія” входить до стандартів зі спеціальності „Соціологія” й викладається практично в усіх вузах, де готують соціологів. Починають з’являтися навчальні посібники з етносоціології (В. Арбеніна, В. Середа, К. Галушко, В. Євтух) та розділи, присвячені етносоціології, в підручниках із загальної соціології (Н. Черниш, В. Городяненко, І. Гавриленко, А. Барвінський та ін.). Нині в Україні етносоціологія розвивається як наукова та навчальна дисципліна, продовжується процес її інституціоналізації, який виражається у конкретизації предмету та розширенні проблематики досліджень.