Средневековая юридична думка
Юриспруденція, настільки пишно розквітла в античному Римі і потім своєрідно продовжена візантійськими правознавцями, відродилася в Західній Європі в XII ст. Початок цього процесу поклало основу Ирнерием (1065-1125) школи глоссаторов в Болоньї. Метою цієї школи було вивчення першоджерел власне римського права без нашарувалися на нього в подальшому інших юридичних форм. Інтерес до римському праву стимулювали насамперед обставини суто практичні. Як тільки промисловість і торгівля активізували господарську діяльність, розвинули далі приватну власність, майновий оборот, було відновлено і знову дістало силу авторитету ретельно розроблене римське приватне право. Потреби розвитку феодальної державності зумовили той факт, що в деяких відносинах рецепції піддалося і публічне право Стародавнього Риму.
У західноєвропейському середньовіччя крім римського права діяло також право канонічне (церковне) та звичайне. Кожна з цих трьох гілок права мала своїх прихильників.
Прихильники римського права (отримали назву "легісти") не обмежувалися одним тільки його вивченням і коментуванням, але займалися ще й тим, що приспосабливай таке до економічним і політичним змінам, які об'єктивно відбувалися у феодальному суспільстві. Як противники системи привілеїв (чужої римському приватного права) вони домоглися, наприклад, отримання особами з бюргерського стану легальної возможнсти купувати нерухомість (в тому числі маєтку феодалів). Багато що було зроблено ними для того, щоб вилучити справу правосуддя з рук окремих сеньйорів, римсько-католицької церкви і зосередити його в руках королівської, загальнодержавної влади. У своїй підтримці государів, боролися з сепаратизмом феодалів і домаганнями папства на світську владу, юристи розглянутого напрямку доходили до виправдання абсолютизму і визнання волі монарха силою більш високою і авторитетною, ніж право.
Прихильники звичайного права теж були союзниками королівської влади. Однак у них не було наміру вважати цю владу абсолютною і підпорядковувати їй закон. На їхню думку, обов'язок государя - коритися закону, що стоїть над ним. Закони ж, яким і належить государю керуватися при управлінні країною, слід створювати не одноосібним велінням монарха. Англійський правознавець Генрі Брэктон в трактаті "Про закони і звичаї Англії" (ок. 1256 р.) прямо писав: "...силу закону має те, що по справедливості постановлено і схвалено вищою владою короля чи князя, за порадою і за згодою магнатів і з загального схвалення держави". У цій юридичній конструкції неважко розпізнати відображення процесу формування станово-представницької монархії, лимитировавшей публічно-владні повноваження государів. Прихильники звичайного права активно збирали, вивчали і систематизували юридично значущі норми, традиції, звичаю, які спонтанно зароджувалися в суспільному житті, створювалися судової практикою. Деякі з них висували прогресивні соціально-політичні вимоги. Так, видатний французький правознавець Філіп де Бомануар (1250-1296), автор твору "Кутюмы Бовези", протестував проти збереження в сучасному йому суспільстві кріпацтва, підтримував ідею правовий консолідації країни.
Інші суспільно-політичні позиції займали правознавці, які віддавали перевагу канонічного права, регулировавшему відносини як усередині самої церковної організації, так і між церквою і мирянами. Юристи цього напряму намагалися вибудувати єдиний і ефективний (за їх поняттями) правовий комплекс, об'єднуючи в ньому ряд приписів Біблії, рішення церковних соборів, витяги з папських енциклік та булл, уривки з праць отців церкви", деякі норми римського і звичайного права. Перший звід канонічного права - "кодекс Граціана" - склав у XII ст. монах Граціан. Теоретичною посилкою канонічного права служило уявлення про те, що церква законно володіє юрисдикцією судити і вершити справи, що мають не тільки морально-релігійний, але і чисто світський характер.
В розвитку західноєвропейської юридичної думки середньовіччя намітилися дві тенденції. Одну характеризує увага до проблематики природного права, піднятою ще в римській юриспруденції і освоюваної переважно філософськими методами. Іншу відрізняє інтерес до нормам, принципам, системі позитивного права, що вивчається в основному за допомогою прийомів юридико-догматичного та історико-філологічного аналізу. Обидві ці тенденції "успадковуються" юридико-теоретичним знанням нового часу. Перша з них відчутно відчувається у працях Р. Гроція, інших видних представників школи природного права, розквіт якої настав у XVII-XVIII ст. Друга особливо чітко проявилася в побудовах і дослідницьких методиках історичної школи права (кінець XVIII - початок XIX ст.) і юридичного позитивізму XIX ст.
Новий час
Англія
Новий поштовх до розвитку англійської юриспруденції в другій половині XV століття дають твори Фортескью: "De laudibus legum Angliae" і Літльтона: "Tenures". Перше має переважне значення в галузі публічного, друге - у сфері приватного права. За Літльтоном слідують С. Жермен ("Dialogus de fundamentis legum Angliae et de conscientia", 1523), Фітцгерберт ("New Natura Brevium", 1538), Стаунфорд, найстаріший англійський теоретик кримінального права ("The Pleas of the Crown", до 1558), Сміт (його "De republica Anglorum" представляє собою стислий компендіум державного, кримінального та цивільного права Англії його часу, 1565).
Добре відомо також твір Кока загального характеру - "Institutes of the laws of England". Існував цілий ряд другорядних юристів, послідовно розробляють окремі галузі і всю систему англійського права (з них видаються Hall, Hawkins, Comyns - юристи XVII століття).
Одним з найбільш відомих праць англійської юриспруденції Нового часу можна назвати чотиритомну роботу Вільяма Блекстона "Коментарі до англійських законів" ( англ. Commentaries on the laws of England ) Кінця XVIII століття. Ним же було введено викладання в університеті національного загального права ( англ. Common Law ) В Великобританії, що справило значний вплив і на юриспруденцію США.