1)Лісабонська угода — нова базова угода щодо принципів функціонування Європейського Союзу була підписана 13 грудня 2007 р. Договір набрав чинності 1 грудня 2009 р.Новий договір повинен замінити Європейську Конституцію. Формально договір не є Конституцією — у ньому немає згадки про гімн чи прапор. Але документ зберіг всі ключові постанови про реформи, що були в первинному документі — Євроконституції.Положення Лісабонського договору передбачають ряд суттєвих змін, спрямованих як на посилення інституцій ЄС, так і внутрішньої інтеграції загалом.Запроваджено нові керівні посади – Президент Європейської Ради та Високий представник з питань закордонних справ і безпекової політики, а також утворено новий орган – Європейська служба зовнішньої діяльності (дипломатичного відомства ЄС, яке практично буде відігравати роль „міністерства закордонних справ”).Лісабонський Договір складається з двох частин:
Договір про Європейський Союз,
Договір про функціонування Європейського Союзу.Договір про Європейський Союз визначає загальні положення, що стосуються Європейського Союзу. У ньому також викладені загальні положення із зовнішніх зв'язків ЄС.Договір про функціонування Європейського Союзу встановлює конкретні цілі політики ЄС, співпрацю з третіми країнами та гуманітарну допомогу.
Лісабонським договором було зроблено такі нововведення:
ключові зміни внутрішньої політики;
ключові зміни зовнішньої політики; інституційні та правові зміни.Щодо перетворень у внутрішній політиці ЄС, то Лісабонський договір вніс певні зміни в ряді областей, включаючи: розширення політики, регіональні справи, конкуренцію, навколишнє середовище, освіту і культуру, транспорт, промислову політику, оподаткування, охорону здоров'я та споживчу політику. Військові потужності залишаються у підпорядкуванні держав-членів ЄС. Відповідно до Договору, держави-члени ЄС мають надати в розпорядження Союзу свої військові потужності для реалізації спільної безпекової та оборонної політики. Однак, у Договорі чітко сказано, що будь-які рішення у цій сфері ухвалюються тільки одностайно, будь-яка держава ЄС має право виступати проти таких операцій, а будь-які внески до них мають відбуватися добровільно.Лісабонський договір істотно збільшує кількість сфер, де рішення ухвалюватимуться кваліфікованою більшістю, а не одностайно. Іншими словами, у цих сферах держави-члени ЄС втрачають право вето. Серед них – сфера свободи, безпеки та юстиції (прикордонний контроль, надання притулку, імміграція), деякі питання у сфері спільної зовнішньої та безпекової політики, сфери енергетики, інтелектуальної власності, гуманітарної допомоги тощо. Договір містить статтю про можливість вільного виходження держави-члена ЄС з Європейського Союзу. Це є новацією і чітким сигналом, що членство у Європейському Союзі є цілком добровільним.
2) інституції ЄС Ключова мета Лісабонського договору - оновити керівні інституції Європейського Союзу та зробити їх демократичнішимиЗапроваджено нову посаду Високого представника з закордонних справ та безпекової політики, який водночас є Віце-президентом Європейської Комісії. Це зроблено для ефективнішої діяльності ЄС на міжнародній арені та задля кращого захисту інтересів та цінностей Союзу за кордоном.Також створено посаду Президента Європейської Ради. Європейська Рада обирає свого Президента на термін до 5 років. Мета створення нової посади полягає в забезпеченні постійності та узгодженості у здійсненні Європейською Радою своїх функцій. Це робить також більш прозорою та послідовною діяльність усього ЄС. Президента Європейської Комісії обирає Європейський Парламент за пропозицією Європейської Ради.Лісабонський договір закріплює та оновлює багато економічних положень, що їх містять попередні договори ЄС. Також він додає низку нових важливих сфер.
а) Європейський Парламент - це інституція ЄС, депутатів якої напряму обирають громадяни держав Союзу і яка їх представляє.Лісабонський договір збільшує кількість сфер, в яких Європейський Парламент буде виконувати законотворчу роботу спільно з Радою Міністрів. Також він зміцнює свої повноваження щодо бюджету ЄС. Спільна законотворча діяльність Європейського Парламенту та Ради Міністрів називається спільним ухваленням рішень. Відтепер процедура спільного ухвалення рішень стала „звичайною законотворчою процедурою”. Це посилює законодавчу владу ЄП.
б) Європейська Рада складається з голів держав та урядів країн-членів ЄС: прем’єр-міністрів та президентів. Вона визначає політичне спрямування та пріоритети Європейського Союзу.Згідно з Лісабонським договором, Європейська Рада стала повноправною інституцією ЄС, її роль чітко визначено.Створено нову посаду Президента Європейської Ради, якого її члени обирають на термін до 5 років. Першим Президентом ЄР обрано Германа Ван Ромпея, який до того обіймав посаду прем’єр-міністра Бельгії.Наявність посади Президента Європейської Ради надає діям ЄС більшої видимості та послідовності. Президент головує на засіданнях Ради, спрямовує її роботу та представляє ЄС на найвищому рівні за кордоном. До набуття Лісабонським договором чинності у Європейській Раді головували голови держав, які позмінно очолювали ЄС протягом шести місяців свого Головування.
в) Рада Раду Європейського Союзу називають також Радою Міністрів. Вона складається з 27 державних міністрів, які представляють кожну державу-члена ЄС.Рада є ключовим органом ухвалення рішень, який координує економічну політику ЄС та відіграє центральну роль у зовнішній та безпековій політиці. Вона поділяє законотворчу та бюджетну компетенції з Європейським Парламентом.Після набуття Лісабонським договором чинності голосування кваліфікованою більшістю стає поширенішим, ніж одностайне голосування.Від 2014 року почне діяти система, яка називається “подвійною більшістю”: рішення Ради потребуватимуть підтримки 55% держав-членів, які представляють щонайменше 65% населення Європи.Новацією Договору є також те, що у Раді Міністрів закордонних справ головуватиме Високий представник Європейського Союзу з закордонних справ та безпекової політики, який одночасно є Віце-президентом Європейської Комісії.В інших галузях, таких як сільське господарство, фінанси та енергетика, у Раді буде продовжувати головувати міністр країни, що протягом чергових 6-ти місяців є країною-головою ЄС. Рада забезпечує ведення переговорів від імені ЄС угод між країнами ЄС і не є членами ЄС і міжнародними організаціями. Після закінчення переговорів, Рада приймає рішення про підписання та укладення угоди. Рада також приймає остаточне рішення про укладення угоди після того, як парламент дав свою згоду і вона була ратифікована всіма країнами-членами ЄС.Ці угоди можуть охоплювати широкі області, такі як торгівля, співробітництво і розвиток, або ж вони можуть мати справу з конкретними суб'єктами, такими як текстиль, рибальство, митниці, транспорту, науки і техніки і т.д. Рада визначає і здійснює зовнішню політику і політику безпеки ЄС на основі принципів, встановлених Європейською Радою. Це також включає в себе розвиток ЄС і гуманітарну допомогу, оборону і торгівлю. Разом з Верховним представником ЄС із закордонних справ і політики безпеки, Рада забезпечує єдність, узгодженість і ефективність зовнішньої діяльності ЄС. Рада відповідає за координацію політики держав-членів в конкретних областях, таких як:економічна та фіскальна політика: Рада координує економічну та фіскальну політики держав-членів з метою зміцнення економічного управління в ЄС, контролює їх бюджетну політику і зміцнює фінансову структуру ЄС, а також має справу з юридичними та практичними аспектами валюти "євро", фінансовими ринками і рухом капіталу. політика в сфері освіти, культури, молоді та спорту: Рада приймає політичні рамки ЄС і плани роботи в цих областях, в яких викладені пріоритети співпраці між державами-членами. політика в області зайнятості: Рада розробляє щорічні керівні принципи і рекомендації для держав-членів, на основі висновків Європейської ради щодо ситуації в області зайнятості в ЄС. Рада з загальних питань координує роботу Ради, організовує засідання Європейської Ради і вирішує питання, що виникають у різних формацій Ради. Рада міністрів закордонних справ — єдина конфігурація, яка очолюється Верховним представником, а не міністром закордонних справ країни, що головує. Вона керує спільною зовнішньою та безпековою політикою, спільною політикою безпеки і оборони, торгівлею та розвитком співробітництва. Рада з економічних і фінансових питань складається з міністрів фінансів і міністрів економіки держав-членів. Працює над бюджетними питаннями і питаннями, пов'язаними з діяльністю єврозони. Рада юстиції та внутрішніх справ об'єднує міністрів юстиції і міністрів внутрішніх справ держав-членів. Обговорюється цивільний захист. Рада з питань зайнятості, соціальної політики, охорони здоров'я і захисту прав споживачів Складається з міністрів з питань зайнятості, соціального захисту, захисту прав споживачів, захисту здоров'я і рівних можливостей. Рада з питань конкурентоспроможності створена в червні 2002 року шляхом злиття трьох попередніх конфігурацій: внутрішнього ринку, промисловості та наукових досліджень. В залежності від питань, включених до порядку денного, ця формація складається з міністрів, відповідальних за такі області, як європейські справи, промисловість, туризм та наукові дослідження. З набуттям чинності Лісабонського договору, космічна політика була віддана Раді з питань конкурентоспроможності Рада з питань транспорту, телекомунікацій та енергетики створена в червні 2002 року шляхом злиття трьох політик в рамках однієї конфігурації, склад формації залежить від порядку денного. Це утворення зустрічається приблизно раз на два місяці. Рада з питань сільського господарства та риболовлі є однією з найстаріших формацій, що один раз на місяць об'єднує міністрів сільського господарства і рибальства та комісіонерів, відповідальних за сільське господарство, рибальство, безпеку харчових продуктів, ветеринарні питання та питання охорони здоров'я. Екологічна рада складається з міністрів навколишнього середовища, які зустрічаються приблизно чотири рази в рік. Рада з питань освіти, молоді, культури та спорту складається з міністрів освіти, культури, молоді, спорту та зв'язку, які зустрічаються приблизно три або чотири рази на рік.
г)Європейська Комісія створена для незалежного представництва інтересів ЄС як єдиного цілого. Вона звітує перед Європейським Парламентом.Єврокомісія є єдиною інституцією Союзу, наділеною правом ініціювати законопроекти. Комісія також реалізує політику ЄС у різних сферах, забезпечує виконання бюджету, керує програмами ЄС, представляє його на міжнародних переговорах, а також забезпечує правильне застосування договорів ЄС. На засіданні Європейської Ради у грудні 2008 року голови держав та урядів погодилися, що до складу Комісії входитимуть по одному представнику від кожної держави-члена ЄС. Комісія складається з двадцяти восьми незалежних членів (по одному від кожної країни-члена), разом з Президентом і сімома віце-президентами, включаючи Першого Віце-Президента, Верховного представника Європейського союзу із зовнішньої політики та безпеки та 20 Комісарів. Комісію призначають на п'ятирічний термін за згодою країн-членів, рішення про її призначання ухвалює Європейський Парламент. Кандидат повинен мати підтримку більшості членів Європарламменту аби прийняти участь у виборах. Комісії допомагає в роботі адміністрація, до якої входять генеральні директорати та генеральний секретаріат. Постійне управління справами Комісії здійснюється її співробітниками (юристами, економістами тощо), які об`єднані в окремі департаменти, так звані Генеральні управління, кожне з яких відповідає за свою сферу впливу. Кандидат на звання Президента вибирає, на основі рекомендацій кожної країни-учасниці, потенційного Віце-Президента та Комісарів. Кожен кандидат постає перед Європейським парламентом, щоб представити свою концепцію і відповісти на питання. Після цього парламент голосує, кого прийняти в свою команду. Врешті-решт відповідно до більшості голосів кандидатура призначається на посаду Європейською Радою. Відповідно до записаного в угодах комісія має:розробляти й пропонувати законодавчі акти керувати запровадженням політики Співтовариства;розпоряджатися бюджетом; підтримувати зовнішні відносини; наглядати за дотриманням законів Співтовариства; вказувати шляхи та перспективи розвитку.
д) Суд Європейського союзу Відповідно до Лісабонського договору, Суд ЄС складається з Європейського суду (вища інстанція), Суду загальної юрисдикції (перша інстанція) і Трибуналу цивільної служби. Від кожної держави в ньому буде представлений один суддя; в ньому також будуть представлені 11 генеральних адвокатів (на даний момент - вісім). Судді та адвокати обираються з числа видатних особистостей і призначаються за спільною згодою урядів країн-членів на шість років після консультацій зі спеціальним комітетом (Ст. 9f Договору про ЄС).
е) Згідно з Лісабонським договором Європейський центральний банк належить до інституцій ЄС. Він заснований 1 червня 1998 р. на базі Європейського валютного інституту як провідної установи у підготовці до запровадження евро. Банк розташований у Франкфурті-на-Майні (Німеччина). 31 січня 1999 р. він несе відповідальність за проведення грошово-кредитної політики в зоні евро.Європейський центральний банк разом з національними банками країн-членів створюють Європейську систему центральних банків, метою діяльності якої є підтримання стабільності цін. Це сприятиме розвитку спільної економічної політики ЄС, забезпеченню високого рівня зайнятості та стійкого і неінфляційного зростання.Відповідно до визначеної мети основними завданнями Європейського центрального банку є:
- формування і реалізація грошово-кредитної політики в зоні евро;
- проведення операцій з іноземною валютою;
- управління офіційними іноземними резервами країн зони евро (управління портфелем);
- забезпечення безперебійної роботи платіжних систем. До додаткових завдань належать:
- виключне право санкціонувати випуск банкнот у зоні евро;
- отримання статистичних даних у співпраці з національними банками;
- забезпечення нагляду за діяльністю кредитних установ і стабільністю фінансової системи;
- підтримання робочих відносин з відповідними установами, органами і форумами у межах ЄС та на міжнародному рівні з урахуванням завдань Європейської системи центральних банків.Управлінська структура Європейського центрального банку є трирівневою. Вона представлена Дирекцією, Радою управляючих та Генеральною радою.Дирекція є виконавчим органом, до складу якого входять шість осіб, у тому числі Голова Європейського центрального банку та його заступник. Кандидатури членів дирекції пропонує Рада управляючих і затверджує Європейський Парламент й голови держав та урядів країн, що входять у зони євро.Рада управляючих є основним органом прийняття рішень Європейського центрального банку. До її складу входять шість членів дирекції та управляючі національними центральними банками країн зони євро. До обов'язків Ради управляючих належить: затвердження керівних принципів і прийняття рішень, необхідних для виконання завдань Європейської системи центральних банків; формування грошово-кредитної політики в зоні євро (рішення щодо валютних цілей, основних відсоткових ставок, пропозиції резервів). Засідання Ради управляючих зазвичай відбуваються двічі на місяць. На першому засіданні кожного місяця дають оцінку економічним і фінансовим подіям та приймають рішення щодо поточної грошово-кредитної політики. На другому засіданні розглядають питання щодо інших завдань та зобов'язань Європейського центрального банку та Європейської системи центральних банків. До складу Генеральної ради входять Голова Європейського центрального банку та його заступник, а також управляючі національними банками 27 країн - членів ЄС. На засіданнях Генеральної ради можуть бути присутні решта членів дирекції, Голова Європейської Ради, члени Європейської Комісії, але вони не мають права брати участь у голосуванні. Цей рівень управління можна розглядати як перехідний, оскільки Статутом передбачено його скасування після запровадження у всіх країнах - членах ЄС єдиної валюти.
є) До складу Рахункової палати входить по одному громадянину від кожної держави-члена. Її члени є цілком незалежними у виконанні своїх обов’язків в загальних інтересах Союзу.Члени Рахункової палати добираються з-поміж осіб, що належать або належали у своїх відповідних державах до органів зовнішнього аудиту або мають спеціальну кваліфікацію для таких посад. Їхня незалежність має бути поза сумнівом. Члени Рахункової палати призначаються строком на шість років. Рада після проведення консультацій з Європейським Парламентом ухвалює особовий склад членів, сформований згідно з пропозиціями кожної держави-члена. Строк перебування на посаді членів Рахункової палати може поновлюватись. Члени Рахункової палати обирають зі свого складу Голову строком на три роки. Голова може бути обраний повторно. Члени Рахункової палати під час перебування на посаді не можуть займатися будь-якою професійною діяльністю, оплачуваною або неоплачуваною. Крім звичайної заміни або смерті, обов’язки члена Рахункової палати закінчуються, коли він іде у відставку або коли його примусово звільняють за рішенням Суду. Рахункова палата перевіряє звітність про всі надходження та видатки Союзу. Вона також перевіряє звітність про всі надходження та видатки усіх органів, служб та агенцій, заснованих Союзом, тією мірою, якою відповідний установчий документ не виключає таку перевірку. Рахункова палата надає Європейському Парламенту та Раді висновок про достовірність звітності та правомірність і правильність всіх трансакцій, що є основою звітності, і який публікується в Офіційному віснику Європейського Союзу. Цей висновок може доповнюватися окремими оцінками кожної основної діяльності Союзу.Рахункова палата перевіряє, чи всі надходження отримано та чи всі видатки здійснено законно та правильно, а також чи було управління фінансами раціональним. При цьому Рахункова палата звітує окремо по кожному випадку невідповідності.Функції Рахункової палати: перевірка звітів про доходи і витрати Європейського союзу і всіх його інститутів і органів, що мають доступ до фондів Європейського союзу; контроль якості управління фінансами; складання доповіді про свою роботу після завершення кожного фінансового року, а також представлення Європарламенту і Раді укладення або зауваження з окремих питань; допомога Європарламенту в контролі виконання бюджету Європейського союзу. З метою виконання покладених на Рахункову палату функцій, аудитори здійснюють виїзні інспекції в інші інститути ЄС, держави ЄС чи інші держави, які отримують фінансову допомогу від ЄС. Однак Рахункова палата не має реальних повноважень. Якщо аудитори виявлять порушення вони інформують про них Європейський антикорупційний офіс.
3) Права людини Лісабонський договір визнає права, свободи та принципи, визначені у Хартії засадничих прав та робить її юридично обов’язковою.Держави-члени ЄС підписали Хартію 2000 року.Статус Хартії як юридично обов’язкової означає, що під час підготовки та імплементації своїх законів ЄС повинен дотримуватися прав, що їх визначено в тексті Хартії. Держави-члени Союзу мають робити так само під час імплементації законодавства ЄС у себе.Права, які повинен мати кожен, включають захист особистих даних, право на притулок, рівність перед законом, заборону дискрімінації, рівність між чоловіками та жінками, права дітей та літніх людей, а також важливі соціальні права на кшталт захисту від нечесного звільнення та доступу до соціальної безпеки та допомоги.Договір також надасть ЄС можливість приєднатися до Європейської Конвенції з прав людини. Ця конвенція та Європейський Суд з прав людини, який стежить за її дотриманням, є основою захисту прав людини у Європі. Лісабонський договір робить більш амбітними соціальні цілі ЄС. Йдеться про те, що Союз при виробленні своїх політик та в усіх своїх діях братиме до уваги потребу досягнення високого рівня зайнятості.Визнаною є ключова роль сфер економічних послуг - громадського транспорту, телекомунікацій, поштової служби, газо- та електропостачання. Роль ЄС тут обмежена, держави-члени мають більше свободи й гнучкості у постачанні та організації цих послуг і керуванні ними задля ефективної відповіді на потреби всередині країни.ЄС має утримуватися від будь-яких дій, що можуть послабити роль держави-члена у забезпеченні охорони здоров’я, діяльності соціальних служб, поліції та служб безпеки. Також це стосується державних шкіл.Оплата праці, право на об’єднання та правила з організації страйків так само залишаються компетенцією держав-членів ЄС. ЄС зобов’язується поширювати його цінності у світі шляхом підтримки:• миру та безпеки • стабільного та збалансованого розвитку Землі • солідарності та взаємоповаги народів • вільної та чесної торгівлі • подолання бідності • захисту прав людини • дотримання міжнародного права і його покращення, як це визначено, зокрема, у Хартії ООН.
1) Юриспруденція, юридична наука, правознавство (лат. Jurisprudencia — праворозсудливість, лат. juris-prudentia — правознавство, від лат. Jus — право і лат. Prudentia — передбачення, розумність, мудрість) — комплексна суспільна наука, система знань про об'єктивні закономірності (необхідності) і випадковості виникнення, розвитку і функціонування права і держави в їхній структурній єдності, їхнє місце і роль у суспільному житті. Історично як самостійна галузь суспільствознавства юриспруденція виникла в Стародавньому Римі: наприкінці IV — початку III ст. до н. е. з'явився термін «юриспруденція», а до початку I століття до н. е. відбулося її оформлення як системи володіння навичками професійно-юридичної майстерності. Наприкінці середніх віків юриспруденція розвивається вже як зведена наукова дисципліна.
Право в державах античного світу
Право як один з факторів, суглобом громадянське суспільство та елементи його культури, не відразу досягло в епоху античності зрілості та досконалості. На ранніх етапах свого розвитку воно за рівнем юридичної техніки і ступеня розроблена основних інститутів мало чимало подібності з правовими системами країн Сходу. Розвиток права в античних Греції та Римі здійснювалося в рамках окремих полісів, і рівень розвитку демократичних інститутів в окремих містах-державах знаходив своє відображення і у праві.
Затвердження полісної системи мало результатом активізацію правотворческой діяльності і її поступове звільнення від релігійно-міфологічний оболонки. На зміну неписаними звичаям, тлумачення яких нерідко довільно здійснювалося світської чи грецької аристократії, приходить закон, має світський характер і виражений звичайно в письмовій формі. Право в античному світі, таким чином, постає у своєму чистому вигляді як авторитетний та обов'язковий регулятор полісної життя, позбавлений будь-якої містичної чи релігійної сили.
Визнання законодавства, а не звичаю в якості основної форми правотворчості (Греція), або ж його затвердження в якості одного з найважливіших джерел права (Рим) супроводжувалося кодифікації склалися у більш архаїчні епоху правових звичаїв. Така найдавніша, відповідно до грецької традиції, кодифікація права, проведена Залевком в Локрах (Італія), а також кодифікація Харонда в Катання (Сицилія). Подібні збірники складалися і в інших грецьких містах-державах, в тому числі і в Афінах наприкінці VII ст. до н.е. (Закони Драконта).
Початок нової демократичної конституції в Афінах, що передбачає розроблену процедуру прийняття законів народним зборами, було закладено реформами солона та Клісфена в VI ст. до н.е. У Римі традиційні правові звичаї піддалися обробці і були записані в Законах XII таблиць. У цих законах також передбачалося правило, згідно з яким законом вважається рішення народних зборів.
Як відзначав солона, життя суспільства повинна регулюватися правом і законами, прийнятими при загальному злагоді. У грецьких містах-державах у громадян з дитячих років виховувалося повагу і навіть повагу як до законів, так і до встановлених в них полісної порядку. Сократ, стверджував, що полісної закони восходят до розумного початку, пропагував дотримання законів усіма афінянами.
В Афінах, де утвердилась демократична система законодавства, де право в очах громадян асоціювалося з розумом, і зі справедливістю, склалося своєрідне правову державу, благами якого не могли, однак, користуватися раби й іноземці. Ще більшою мірою культ права і законопочітаніе склалися в римському суспільстві. Безумовне дотримання республіканським законам було для римлян не тільки юридичної обов'язком, але і справою честі. Ту ж зв'язаність Римського республіканського держави власними законами і правом в цілому відбив видатний римський юрист Цицерон, який розглядав державу не тільки як вираження спільних інтересів всіх його членів, але і як з'єднання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права ". Таким чином, ідея правової держави бере свій початок і в республіканському Римі.
Не випадково, що саме в римському суспільстві, де закони розглядалися здавна як священні, була вироблена найбільш досконала в умовах стародавнього світу правова система, що має цілісний і всеосяжний характер. Римське право вперше в історії виступило в якості системного, ретельно розробленого, власне правової освіти. Класичне римське право - це вершина в історії права античності і стародавнього світу в цілому. Воно являє собою одне з найбільших досягнень античної культури, вплив якого на подальший розвиток європейського права і цивілізації важко переоцінити. Воно набуло певною мірою позачасові, внеісторіческій характер.
Римське право лише зі значними застереженнями можна розглядати як рабовладельческом. На перший погляд воно може здаватися таким, оскільки сформувалася і досягла свого апогею в суспільстві, в основі якого лежала найбільш розвинута у всьому античному світі класичне рабство. Але очевидно, що не рабство зумовило основний зміст римського права, його філігранно юридичну техніку. Римське право в тому вигляді, в якому воно набуло світове значення (це перш за все приватне право, закріплюються інтереси індивіда, приватного власника), являє собою породження ринкових відносин і торгового обороту.
На ранніх етапах історії Римського держави, коли в суспільстві зберігалися багато елементи патріархального побуту, а товарно-грошові відносини не отримали ще розвитку, римське право отличалось традиціоналізм, формалізмом і складними обрядами, гальмує економічний оборот. Поступовий процес перетворення Рима з міста-республіки в гігантську на ті часи імперію мав своїм результатом не тільки зростання рабства, але і товарного виробництва, а в кінцевому рахунку створення найскладнішого за всю історію стародавнього світу ринкового господарства, настійно вимагали адекватної правової регламентації.
Сила приватної власності і побудованого на ній товарного обороту ломала застарілі і стеснітельние правові форми. На їх місці створювалося нове і совершенное в техніко-юридичному відношенні право, здатне врегулювати найтонші ринкові відносини, задовольнити інші потреби розвиненого громадянського суспільства. Саме в такому вигляді римське право стало універсальною правовою системою, що застосовується в різних історичних умовах поза залежності від типу суспільства, якщо тільки в його основі лежить приватна власність і ринкове господарство. Разом з римським правом в історію цивілізації увійшла і римська юриспруденція, що представляє величезну культурну цінність. На базі римської юриспруденції зародилася юридична професія, а відповідно з неї бере початок і спеціальне правове освіту.