Тема 3. Основи культури української мови
МЕТА: ознайомити студентів з поняттями «культура мови» і «культура мовлення», комунікативними ознаками культури мовлення, мовними нормами та одиницями мовленнєвого етикету; розвивати навички аналізувати тексти різних жанрів та стилів на предмет наявності мовних/мовленнєвих помилок, суржику, порушення мовних норм; дотримуватися мовленнєвого етикету
План лекційного заняття
Поняття культури мови та культури мовлення.
Комунікативні ознаки культури мовлення.
Суржик як показник низької культури мовлення.
Мовні норми та мовленнєвий етикет.
Поняття культури мови та культури мовлення.
Людина створила культуру, а культура — людину. Людина реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мови. Культура — це не тільки все те, що створено руками й розумом людини, а й вироблений віками спосіб суспільного поводження, що виражається в народних звичаях, віруваннях, у ставленні один до одного, до праці, до мови. Мова не тільки засіб спілкування, а й природний резервуар інформації про світ, насамперед про свій народ. Сьогодні культура і мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що в низькій культурі мови виявляються виразні ознаки бездуховності… Мовна неграмотність, невміння написати елементарний текст, перекласти його з української мови на російську і навпаки чомусь перестали сприйматися як пляма на службовому мундирі. Мовна культура — це надійна опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованні діяльного, справжнього патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника.
На нашу думку, культура мови — це: 1) сукупність комунікативних якостей літературної мови, що виявляються за різних умов спілкування відповіднодо мети і змісту висловлювання; 2) культивування (удосконалення) літературної мови й індивідуального мовлення, реальне втілення у мовній практиці норм літературноїмови, відповідна мовна політика у державі; 3) самостійна лінгвістичнадисципліна, яка вивчає стан i статус норм сучасної української лiтературної мови в певну епоху, а також рівень лінгвістичної компетенції мовних особистостей.
Як прагматична дисципліна культура мови займається вихованням мовної особистості, дослідженням мовної поведінки в контексті людської
діяльності. Комплексна теорія культури мови охоплює вивчення й опис
літературної мови, функціонування й динаміку розвитку літературних норм;
вивчення й опис загальної мовної ситуації у даному суспільстві;
соціологічні дослідження ставлення носіїв до своєї мови, мовних норм і
їх кодифікації (реальної і прогностичної), виявлення рівня володіння
мовою, вивчення і використання попереднього досвіду в цій сфері.
У лінгвістичній літературі вживаються паралельно терміни "культура мови"і "культура мовлення". Між мовою і мовленням існує діалектичний зв'язок. У такій опозиції (на що вперше звернули увагу незалежно один від одного І. Бодуен де Куртене і Ф. де Соссюр) мова розглядається як система знаків із закодованими у ній результатами пізнання людиною дійсності, а мовлення — як реалізація мови-коду, яка тільки через нього перетворюється в акт комунікації.
Мовлення не iснує без мови, її словникового складу, фонетичних законів, правил граматики. Мова абстрактна, потенціальна, відтворювана — мовлення конкретне, актуальне і неповторне; мова відносно стабільна — мовлення динамічне; мова об'єктивна і обов'язкова стосовно мовців — мовлення суб'єктивне і довільне; мова відображає досвід колективу, а мовлення — насамперед досвід індивідуума. Отже, під мовленням розуміється реалізація можливостей мови, функціонування засобів різних мовних рівнів. У мові відбито характер народу, його ментальність, побут, історію, а в мовленні виявляється людина з її світосприйманням і психологією.
Назву лінгвістичної дисципліни «культура мовлення» пiдтримує Н. Бабич:"Сама мова не може бути правильною чи неправильною, багатою чи одноманітною, логічною чи нелогічною, точною чи неточною, асонансом чи дисонансом у якомусь стильовому вияві — ту чи іншу із названих ознак може мати мовлення. Тому слід говорити про
культуру мовлення: мова (її система, усі її рівні), безперечно, володіє
арсеналом засобів для досягнення ознак, які визначають високий рівень її
розвитку, необхідний для виконання всіх суспільних функцій, але в
мовленні цей арсенал може використовуватись неповно" (Бабич, 1990, 16).
Слушно висловлює припущення М. Пилинський, що "антиномія "мова — мовлення" не завжди є принципово необхідною для досліджень у галузі культури мови, зокрема для розробки змісту поняття норми і
нормативності" (Пилинський, 19761, 65).
В. Виноградова зазначає, що культура мови i культура мовлення мають рiзнi плани дiяльностi. Перша — об'єктивно-iсторичний, друга —
iнструктивно-регулятивний. Розвиваючи цю думку, А. Коваль вiдносить до
сфери завдань культури мови "визначення мовних норм на всiх рiвнях
системи в iсторико-регулятивному i динамiчному планах, визначення
структурних типiв рiзних стильових систем мови, їх спiввiдношення i
взаємодiї ", а до сфери завдань культури мовлення — аналiз усiєї повноти
сучасного мовного життя в його вiдповiдностi з системою мови,
визначенням рiзних композицiйних форм мовних побудов з уточненням меж
вживання слiв, виразiв, конструкцiй i дiапазону їх коливань" (Коваль,
2000, 43–44). Водночас А. Коваль вживає термiн "мовна норма" i вiдносить
його до категорiй культури мови.
Термiн "культура мовлення" можна вживати тiльки тодi, коли йдеться або про якийсь конкретний акт мовлення, або про особливостi мовлення певної соцiальної чи територiальної групи мовцiв, або про деякi
функцiонально-стилiстичнi i так званi ситуативнi норми, що справдi
виявляють себе тiльки на рiвнi мовлення. Але коли йдеться про окрему
лiнгвiстичну дисциплiну, то видається доцiльним оперувати поняттям
"культура мови", а не «культура мовлення».