Тема: Конструктивно-географічні підходи до оптимізації лісокористування Хмельницького обласного регіону.

План

І. Теоретико-методологічні засади конструктивно-географічних досліджень лісокористування.

1.1 Поняттєво-термінологічна система досліджень.

Поняттєво-термінологічною системою називають струнку, логічно побудовану, тісно взаємопов'язану і взаємодоповнювальну систему понять, термінів, ознак, категорій, принципів, законів, закономірностей, критеріїв формування системи лісокористування, методів, методик і методологій їх вивчення, моніторингу стану та управлінських заходів, яка пояснює, дозволяє пізнати структуру, особливості функціонування, механізми створення та обґрунтувати рекомендації з оптимізації системи лісокористування [ 75, с. 5].

Лісокористування  – це галузь лісництва яка включає в себе розвиток і поліпшення методів висадки, захисту, проріджування, контролю за пожежами, рубки, вилучення та переробки деревини. Одним з напрямків сучасного лісокористування є лісовідновлення, під час якого здійснюється висадка та догляд за деревами на певній ділянці [66, с. 250].

Об'єктом права лісокористування є частина державного лісового фонду, надана в користування з певною ціллю [36].

Ліс – це сукпність дерев, або частка земної поверхні з великою кількістю дерев [16, с. 140].

До складових елементів лісу (у лісівництві) належать – насадження, деревостан, підріст, підлісок, підгін, живе надґрунтове вкриття, відпад, лісова підстилка, галявина, прогалина, узлісся, зруб, стіна деревостану, згарище і пустище. Головним елементом лісу є насадження [65, с. 45].

Лісокористування в системі природокористування

Побічне лісокористування

Функціональна структура

ЛІС

Іі група лісів

Ліси, які мають експлуатаційне значення

Використання деревних ресурсів

Випасання худоби

Побічні лісокористування

Місця розміщення вуликів і пасік

Сінокосіння

Використання лісів для відновлення ресурсів тваринного походження

Заготівля соку

Заготівля дикорослих плодів

Використання лісу у науково-дослідних цілях

Збирання лісової підстилки

Використання лісу у культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілях

Заготівля очерету

Лісове насадження

Класифікація лісів (за екологічним та господарським значенням)

Деревостан

Підріст

І група лісів

Підлісок

Ліси, які виконують природоохоронну

функцію

Живе надґрунтове покриття

Відпад

Лісова підстилка

Галявина

Прогалина

Узлісся

Зруб

Стіна деревостану

Зрарище

Пустище

Лісове насадження – це ділянка лісу однорідна за деревною, чагарниковою рослинністю та живим надґрунтовим вкриттям. Є головним складовим елементом лісу. У насадженні виділяють такі яруси: деревостан, підріст, підлісок, живе надґрунтове вкриття, які разом із позаярусною рослинністю, складають наземну частину лісу. Коріння цих рослин, багаточисельні Мікроорганізми та макроорганізми, ґрунт, материнська гірська порода утворюють підземну частину лісу. Не кожне насадження має усі перелічені вище яруси. Найважливішими ознаками лісового насадження є його Таксаційні характеристики насадження.

Деревостан (іноді лісостан) – сукупність деревних порід у тому чи іншому лісовому насадженні. Деревостани розрізняють за складом порід, формою, походженням, віком та продуктивністю. У деревостанах виділяють переважаючу, головну, другорядну та супутню породи.

У деревостанах виділяють переважаючу, головну, другорядну та супутню породи.

Переважаючою породою називають деревну породу, що становить більшу частину деревостану за запасом або за площею.

Головною породою називають деревну породу, яка в певних лісорослинних і економічних умовах найбільш відповідає цим умовам середовища і господарській меті.

Другорядною породою називають деревну породу, що утворює мішані насадження з головною породою, але має порівняно з ними меншу господарську цінність.

Супутньою породою називають деревну породу, що росте у другому та третьому ярусах насадження, а іноді в підліску. Як правило, супутніми породами у лісових насадженнях виступають липа, клен, граб.

Підростом називають молоде покоління деревних рослин, що росте під наметом лісу або на зрубах, яке здатне вийти у перший ярус насадження, замінивши старий материнський деревостан. Підріст буває насіневого та вегетативного походження. Однорічний підріст насіневого походження називають сходами, а старше одного року – самосівом.

Підліском називають чагарники, рідше дерева, які ростуть під наметом лісу, утворюючи найнижчий ярус насадження, і не здатні вийти у верхній ярус в даних лісорослинних умовах. Складається підлісок з тіневитривалих порід, інколи може бути відсутній.

Підгоном називають сукупність дерев і чагарників, які складають супутні породи. Вони сприяють кращому росту і очищенню від сучків головної породи. У якості підгону використовують породи з уповільненим ростом і густими кронами – в'яз, клен, клен польовий і татарський, ліщина звичайна. Для дуба підгоном може бути ялина, ялиця, граб звичайний насіневого походження, ільмові, клен гостролистий. Щоб не допустити затінення крон головної породи, підгін обезвершинюють або проріджують.

Живе надґрунтове вкриття (іноді ЖНВ) – сукупність трав, мохів, лишайників і напівчагарників, що вкривають ґрунт під наметом лісу, на зрубах і згарищах є одним з ярусів лісового насадження. Впливає на властивості ґрунту у лісі (фізичні властивості), (кислотність), (вміст органічних речовин), (мікроклімат)пом'якшує або підсилює заморозки на поверхні ґрунту, послаблює вітер, поновлення та розвиток лісу. Деякі представники ЖНВ мають лікарське значення (конвалія травнева, звіробій звичайний, суниці лісові, папороть чоловіча, орляк звичайний) та інші.

Відпадом називають відмерлі протягом року хвоя, листя й інші рештки лісової рослинності.

Лісова підстилка (інколи рослинна підстилка, листяна підстилка або просто підстилка) шар мертвого рослинного матеріалу, такого як листя, кора і гілки, що опали на землю.

Галявина — відкрита, незаросла деревами ділянка в лісі.

Прогалиною називають ділянку лісової площі, на якій відсутні дерева, але збережені елементи лісової рослинності.

Узлісся – називають межу лісу з безлісним простором. Буває зовнішнім і внутрішнім.

Зрубом – називають ділянку, на якій було повністю вирубано ліс.

Стіною деревостану – називають межу лісу та зрубу.

Згарищем – називають ділянку, на якій повністю згорів ліс.

Пустищем – називають згарище або зруб, який понад десяти років знаходиться у безлісому стані (див. схема 1) [66, с.46].

Ліси можуть бути класифіковані за різними комплексами ознак. Класичним та найбільш поширеним підходом є класифікація лісових біомів в комбінації з видами та довготривалістю (вічнозелений або листопадний) листового покриву домінуючих видів; також в цій класифікації береться до уваги склад лісів з переважно широколистяних порід, хвойних порід, або змішаний [2, с.250].

За формою деревостани класифікують на прсті (одноярусні) і складні – два чи більше ярусів [3, с. 267].

За походженням деревостани бувають штучні та природні: штучні розподіляються на створені посівом, чи посадкою сіянців, саджанців, живців, кілків; природні – на насіннєві та вегетативні; вегетативні - на пророслеві, коренево-паросткові та відсаткові. Серед природних деревостанів існують корінні, які здатні до природного поновлення,формуються автохтонно і зв своїм складом непорушеній стихією, людиною, іншими екологічними факторами природі лісу даного типу. Більшість природних і всі штучні деревостани України належать до похідних порушеного складу, тобто вони за складом не відповідають корінним деревостанам [1, с.37-38].

Важливе лісівницьке значеня має визначення віку деревостану, його ярусів. Вік деревостану, який розкриває етапи росту, відображає його онтогенез. Деревостани за природними віковими градаціями: молодняк – покоління лісу від появи більш-менш густого підросту до сформування загущенної хащі; жердняк – молодняк з великою кількістю дерев, які придатні для заготівлі жердин, дуже вираженою диференціацією дерев та інтенсивним відпадом; середньо віковий ліс – змужнілі дерева в деревостанах регулярно та рясно плодоносять, характеризуються значним приростом деревнох маси; стиглий ліс – деревостани з найвищою масою деревини, в яких дерева за своїми технічними ознаками придатні для заготівлі найкращих і найбільш економічно вигідних сортиментів; перестійний ліс – деревостани в, яких маса вже майже не приростає, почався процес руйнування. Багато дерев у такому насадженні з явними ознаками хвороб, значна їх кількість засохла, перейшла у відпад, який переівищує приріст деревини [10, с. 37-38].

В лісівництві прийнято розрізняти деревостани за класами віку. Клас віку залежить від темпів росту деревних порід: для повільнорослих насіннєвих деревостанів дуба, бука, ялини, ялиці встановлені 20-річні класи віку; для швидкорослих деревостанів вільхи, берези, осики, порослевого дуба та малоцінних листяних порід (граб, гледичія, акація біла, липа) - 10-річні; для гібридних швидкорослих деревостанів тополі – 5-річні. У зв'язку з цим до класів першої категорії дерев належать такі вікові групи деревостанів: І клас – молодняки від 1 до 20 років, ІІ – молодняки – 21-4, ІІІ – середньовікові – 41-60, ІV – достигаючі – 61-80, V – стиглі – 81-100, перестійні – 101-120 років і старші. Однак класи віку за природними віковим градаціями формуються не завжди ідеально, треба обов'язково враховувати географічні умови і особливості росту деревостанів [15, с. 66-67].

У природі деревостани розрізняють одновікові та різновікові. Одновікоми умовно прийнято вважати деревостани, в яких дерева розрізняються не більше, як один віковий один віковий клас. Абсолютно одвікові деревостани формуються в результаті штучного лісорозведення аюо після лісових пожеж. В різновікових деревостанах дерева належать до поколінь, які розрізняються на два-три і більше класів віку [18, с. 90-92].

Бонітет – показник продуктивності деревостану.

Товарність – економічна категрія якості пристигаючих, стиглих та перестійних деревостанів, які залежно від виходу ділової деревини відносять до троьх класів товарності для хвойних (крім модрини) і чотироьх для листяних порід, серед яких найвищий перший [30, с. 55-56].

Ліси України за екологічним і господарським значеннямподіляються на першу і другу групи.

До першої групи ліси, що виконують переважно природоохоронні функції. Залежно від переважання ним виконуваних функцій ліси першої групи належать до таких категорій захисності:

• Водоохоронні (смуги лісів вздовж берегів річок, навколо озер, та інших водних об'єктів);

• Захисні ліси (ліси протиерозійні, приполонинні, захисні смуги лісів вздовж залізниць, автомобільних доріг міжнародного, державного та обласного значення, особливо цінні лісові масиви, державні захисні лісові смуги,байрачні ліси, степові переліски та інші ліси степових, лісостепових, гіпських районів, які мають важливе значення для захисту навколишеього середовища).До цієї категорії належать також полезахисні лісові смуги, захисні лісові насадження на смугах відводу залізниць, захисні лісові насадження на смугах відводу автомобільних доріг;

• Санітарно-гігієнічні та оздоровчі (ліси населених пунктів, ліси зелених зон навколо населених пунктів і промислових підприємств, ліси першого і другого поясів зон санітарної охорони джерел водопостачання та ліси зон округів санітарної охорони лікувально-оздоровчих територій);

• Ліси на територіях природно-заповідного фонду (заповідники, національні природні парки, пам'ятки природи, заповідні урочища, регіональні ландшафтні парки), ліси, що мають наукове або історичне значення (включити генетичні резервати), лісоплодові насадження і субальпійські лдеревні та чагарникові угруповання.

До другої групи належать ліси, що поряд з екологічним мають експлуатаційне значення і для збереження захисних функцій, безперервності та виснажливості використання яких встановлюється режим лісокористування (див. схема 1) [32, с. 80-83].

Усі ліси на території України становлять її лісовий фонд. До лісового фонду належать також земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства [59].

До лісового фонду не належать усі види зелених насаджень у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів, окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, садибах, присадибних, дачних і садових ділянках [38, с. 33].

Лісові ресурси – це сукупність матеріальних благ лісу, які можна використати без шкоди навколишньому середовищу і з найбільшою господарською ефективністю [52, с. 56]. Всю різноманітність компонентів лісових ресурсів залежно від їх призначення й особливостей використання можна об’єднати в такі групи: сировинні ресурси деревного походження (деревина, деревна зелень, кора), ресурси недеревного походження (гриби, ягоди, плоди, горіхи, лікарські ресурси, кормові та технічні ресурси недеревної рослинності тощо), ресурси тваринного походження (корисна та шкідлива лісова фауна, яйця, мед, роги диких тварин тощо), багатосторонні корисні функції лісу та його позитивний вплив на навколишнє середовище. Всі групи компонентів лісових ресурсів мають важливе економічне і соціальне значення. Їх доцільно використовувати в народному господарстві в напрямах, які дають змогу досягти високих кінцевих результатів [60].

У лісах здійснюються такі види користувань за підставами виникнення – загальне та спеціальне використання лісових ресурсів.

Право загального лісокористування здійснюють громадяни, які мають право вільно перебувати в лісах, безкоштовно збирати для власного споживання дикорослі трав'яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, гриби, інші плоди, крім випадків, передбачених законодавчими актами [8. с. 54].

Спеціальне використання лісових ресурсів здійснюється в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для цього в користування у порядку, визначеному земельним законодавством.

В основу класифікації видів спеціального використання лісів покладено роль лісів, які використовуються як природний ресурс. Вона, зокрема, полягає у значенні лісу як джерела деревини, живиці, інших лісових ресурсів, а також у специфічних якостях лісу: лікувально-оздоровчих, рекреаційних, естетичних. Виходячи з цього, види спеціального права лісокористування за цільовим призначенням можна поділити на:

• Використання деревних ресурсів лісу – заготівля деревини, заготівля живиці, заготівля другорядних лісових матеріалів (пнів, луба, кори і т.ін.);

• Побічні лісові користування – сінокосіння, випасання худоби, розміщення вуликів та пасік, заготівля деревних соків, заготівля і збір дикорослих плодів, горіхів, ягід, лікарських рослин і технічної сировини;

• Використання лісів для відтворення ресурсів тваринного по­ходження, користування лісом для потреб мисливського господарства;

• Користування лісом у науково-дослідних цілях;

• Користування лісом у культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілях (див. схема 1) [9, с. 90-91].

Залежно від строку на який воно встановлюється користування земельними ділянками лісового фонду може бути постійним або тимчасовим. Право постійного користування земельними ділянками лісового фонду посвідчується державним актом на право постійного користування землею. Земельні ділянки лісового фонду можуть надаватись тимчасовим користувачам за погодженням з постійними користувачами. Тимчасове користування земельними ділянками лісового фонду може бути: короткостроковим - до трьох років і довгостроковим - від трьох до двадцяти п'яти років.

Крім того існують види спеціального лісокористування.

Серед видів права спеціального використання лісових ресурсів важливе місце посідають побічні лісові користування. Згідно зі ст. 64 ЛК України до побічних лісових користувань належать: випасання худоби, розміщення пасік, заготівля сіна, деревних соків, збирання і заготівля дикорослих плодів, грибів, горіхів, ягід, лікарських рослин і технічної сировини, лісової підстилки та очерету. Цей вид лісокористування є тимчасовим. Сезонні строки початку і закінчення названих лісових користувань встановлюються відповідними державними органами управління в сфері охорони навколишнього природного середовища [70, с.250].

Випасання худоби (за винятком кіз) дозволяється на вкритих і не вкритих лісовою рослинністю землях лісового фонду, якщо це не завдає їм шкоди [57]. На територіях об'єктів природно-заповідного фонду випасання худоби може здійснюватися лише за умови, що воно не суперечить їх цільовому призначенню. Законодавством, а в деяких випадках за рішенням місцевих органів державної виконавчої влади і органів місцевого самоврядування передбачаються обмеження щодо випасання худоби в лісах [28, с. 12-15].

Місця розміщення вуликів і пасік визначаються постійними користувачами земельних ділянок лісового фонду з урахуванням умов ведення лісового господарства та спеціального використання лісових ресурсів. Для розміщення вуликів і пасік виділяються ділянки переважно на узліссях, галявинах та інших не вкритих лісовою рослинністю землях. На таких ділянках дозволяється спорудження тимчасових (не капітальних) будівель без права вирубування дерев і чагарників, розчищення та розорювання земельних ділянок лісового фонду. Розміщення пасік у місцях масового відпочинку людей забороняється [36, с.40].

Для сінокосіння можуть використовуватися незаліснені зруби, галявини та інші не вкриті лісовою рослинністю землі, на яких не очікується природне лісовідновлення. В окремих випадках для заготівлі сіна можуть використовуватися міжряддя лісових культур, плантацій, зріджені лісонасадження.

Ресурсною базою для заготівлі соків є: придатні для підсочки дерева спеціально створених для цієї мети насаджень; ділянки лісу, які виділяються за 10 років до рубки головного користування або інших видів рубок; пні дерев, зрубаних напередодні соковиділення. У разі погіршення санітарного стану насаджень заготівля соку припиняється достроково на підставі висновку лісопаталога.

Заготівля дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід, лікарських рослин, технічної сировини провадиться способами, що виключають виснаження їх ресурсів. Обсяги щорічних заготівель продукції встановлюються постійними лісокористувачами на підставі матеріалів лісовпорядкування. Заготівля лісових продуктів для одержання харчової та лікарської сировини в лісах, де здійснювалися заходи боротьби із шкідниками та хворобами з використанням хімічних засобів, провадиться з дотриманням відповідних санітарних норм і правил [37, с.120-123].

Збирання лісової підстилки допускається в окремих випадках у лісах другої групи на одній і тій же площі не частіше ніж один раз протягом 5 років.

Заготівля очерету провадиться на земельних ділянках лісового фонду з урахуванням збереження сприятливих умов для життя диких тварин і птахів, інших вимог охорони навколишнього природного середовища.

Способи і строки заготівлі побічних лісових користувань визначаються відповідно до Порядку заготівлі другорядних лісових матеріалів і здійснення побічних лісових користувань у лісах України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1996 року [36, с.53-55].

Користування земельними ділянками лісового фонду для культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей здійснюється юридичними та фізичними особами з дозволу органів місцевого самоврядування за погодженням з постійними лісокористувачами. Цей вид користування проводиться з урахуванням вимог щодо збереження лісового середовища і природних ландшафтів та з додержанням правил архітектурного планування приміських зон і санітарних вимог. У лісах, що використовуються для відпочинку, лісокористувачі повинні здійснювати роботи щодо їх благоустрою. Порядок користування земельними ділянками лісового фонду в культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілях встановляється Кабінетом Міністрів України [56].

Для науково-дослідних робіт відповідним установам та організаціям виділяються спеціальні земельні ділянки лісового фонду. На цих земельних ділянках може бути обмежено або повністю заборонено використання лісових ресурсів, якщо це суперечить цілям науково-дослідних робіт. Заготівля деревини, живиці, другорядних лісових матеріалів, побічні лісові користування проводяться науково-дослідними установами та організаціями в загальному порядку [58].

1.2 Аналіз наукових досліджень в сфері лісокористування за умов реалізації концепції збалансованого розвитку.

ІСТОРИЧНИЙ АНАЛІЗ ВИВЧЕННЯ ЛІСОВОГО ПОКРИВУ ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ.

Дослідження природи Поділля має досить довгу історію. Цей процес йшов нерівномірно, проте ніколи не зупинявся. Історія його розвитку не знайшла належного відображення в працях географів.

Дослідження природи Поділля можна поділити на п'ять періодів: початковий (40-35 тис.р.тому назад - ІV ст.н.е.), античний (V- ст. до н.е- І тис. н.е.), середньовічний (ХІV-ХVІІІ ст.), новітній (ХІХ- ХХ ст.), сучасний (початок ХХІ ст.).

Початковий (40-35 тис.р.тому назад - ІV ст.н.е.).

Прямих, письмових документів, які б фіксували цей етап немає. В цей період відбувалося активне заселення та господарське освоєння території. Людина в цей період освоювала та досліджувала ті компоненти природи, які мали практичне значення.

Античний (V- ст.до н.е- І тис. н.е.).

З'являються перші письмові описи природи Поділля. Майже всі найвизначніші давньогрецькі автори згадували у своїх працях подільські землі [13,31]. Цей період характеризується описом природи території Поділля та України в цілому. Хоча ці описи здійснювалися заїжджими людьми, під час однієї подорожі та чужою мовою, інколи з розповіді інших людей.

Середньовічний (ХІV-ХVІІІ ст.).

У цей час в Західній і Центральній Європі земельні, водні і лісові ресурси були повністю освоєнні і частково вичерпані. Багата природними ресурсами і слабо заселена Правобережна Україна, особливо такі регіони як Передкарпаття, Поділля безумовно зацікавили західних європейців.

Сьогодні відомо понад 50 західноєвропейських авторів оригінальних творів, в яких описана (або є окремі відомості) природа Поділля. Достовірні дані знаходимо в роботах М.Миховіти (1518 р.), М.Граціані (1564 р.), А.Гвагніна (1578 р.), трохи пізніше С. Сиротки (1613 р.), Г. Боплана (1650 р.) та багато інших.

Першою вірогідною картою, на якій показана територія сьогоднішньої Хмельницької області та позначені великі лісові масиви Подільського воєводства, була карта Г. Боплана (1660).

Більш детально територію області вивчали професори Київського університету А. Анджейовський (1855) і В. Бессер (1828). Перший з них провів ботанічні дослідження Поділля і частково Причорномор'я, а другий, поряд з ботанічними дослідженнями, дав першу фізико-географічну характеристику Волині та Поділля.

Ботанічні дослідження В.Бессера і А. Анджейовського продовжили Н. Монтрезор (1886–1898), І. Шмальгаузен (1886).

Наукова цінність цього періоду полягає в письмових, картографічних джерелах, а також у тому, що вони були опубліковані, крім українських, представниками майже всіх європейських країн, частково близького Сходу.

Новітній (ХІХ- ХХ ст.).

Зародження капіталістичних відносин у ХІХ ст. стимулює активне, подальше розорювання земель і освоєння лісових масивів.

Ботанічні дослідження в цей період продовжив Г.Танфільєв (1911). Який у 1897 р. публікує працю «Фізико-географічні області Європейської Росії», де вперше намічає природні зони в межах руської рівнини [39]. Проблемам природно-географічного районування присвячене його 4-х томне видання «География России, Украины и прилегающих к ним с запада територий» [39].

І.Пачоський (1910), продовжив дослідження Г. Танфільєва та завершив монографією в якій він уперше дав геоботанічну характеристику та історію розвитку флори південно-західної Росії, в тому числі і території Хмельницької області.

Проте рослинність території Хмельницької області характеризується деякими особливостями, які привертали до себе увагу ботаніків. По-перше, це наявність Товтрового кряжу, де добре збереглася природна рослинність вапнякових скель, серед якої багато реліктових і ендемічних видів; по-друге, флористичний і фітоценологічний склад лісів області настільки багатий і своєрідний, що дало змогу на їхній основі розробити досконалу геоботанічну класифікацію лісів республіки, яка лягла в основу лісівничої класифікації на України.

Рослинність Товтрового кряжу досліджували М.М.Круцкевич – викладач Кам'янець-Подільського сільськогосподарського інституту (1937, 1964) та І.І.Мороз (1970, 1973). Типологія лісів була розроблена Є.В.Алексєєвим (1928) і завершена роботами акад. П.С.Погребняка (1931) і проф. Д.В.Воробйова (1953).

Сучасний (початок ХХІ ст.).

Дослідження сучасного стану рослинного покриву займаються викладачі Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.

ВПЛИВ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА ОСВОЄНІСТЬ НА СТАН ЗБЕРЕЖЕНОСТІ ЛІСІВ ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

ДАВНІЙ.

Античний (V ст. до н.е. – середина І тис. н.е.).

Із розвитком землеробства господарське освоєння рослинного покриву набуває більших масштабів. Деревину знищують для будівництва та на паливо. Перехід від мотикового землеробства до стародавнього рального примушує населення пізнього неоліту інтенсивно і цілеспрямовано знищувати рослинність схилів і вододільних просторів - дібров.

Із середини І тисячоліття розвивається деревообробка.

Середньовічний (ХІV- ХVІІІ ст.)

У цей час деревина ще не є предметом торгівлі, а задовольняє потреби переважно натурального господарства. Інтенсивно розвиваються деревообробні промисли: бондарство, колодейство (виготовлення коліс), стельмашество, плотництво, столярство, виготовлення колясок тощо

У кожному селі були свої майстри по дереву, а в двох головних містах Поділля: Кам'янці, Сатанові їх працювало близько сотні [1].

Капіталістичний (ХІХ-ХХ ст.) період.

Зародження капіталістичних відносин у ХІХ ст. стимулює активне, подальше розорювання земель і освоєння лісових масивів. Розширення сільськогосподарських угідь відбулося за рахунок скорочення площі лісів, розорювання крутих схилів долин річок, балок, товтр [Г.І. Денисик ст.89].

У ХІХ ст. великої шкоди було завдано лісам навколо міст і сіл. «Власники, особливо в околицях міст, де необхідна велика кількість дров, продають ліс під вирубування суцільно цілими десятинами, а землю, що звільняється, перетворюють у розорані поля», – відмічав К. Тверетінов в 1849 р.[59 літ Денисика]. Велику кількість деревини використовували для будівництва жилих будинків і культових споруд. Наприкінці ХІХ ст. в межах Поділля діяло більше 2160 дерев'яних церков, побудовах із добірного лісу. Кора молодих дубів використовувалась при вичинці шкіри, ясень – для виготовлення меблів, ліщина, лоза, вільха – для побутових проблем. У 1416 населених пунктах розвивались деревообробні промисли, в яких було зайнято 17291 чоловік [літ. Д 1].

У 20-х роках ХІХ ст. зароджується цукрова промисловість, яка стає одним із найбільших споживачів деревини. За один лише 1874 рік на цукрових заводах Подільської губернії було витрачено на паливо 45926 куб. сажнів (близько 450 тис. куб.м.) дров, що рівнозначно вирубці лісів на площі майже 2000 га [23]. Після вирубки ліси не відроджувались, а здавалися в оренду для розкорчовування і посівів ціною 60 коп. за морг [1]. Також деревину використовували для випалювання вапна. Значні площі лісів знищені під час будівництва залізниць. За словами селян, всі місцеві ліси «з'їла чугунка» [23]. У середині ХІХ ст. на Поділлі були знищені останні корабельні ліси. Із Жванчиківського лісу було продано адміралтейству 50 тис. дубів [43].

Частина лісу з Поділля йде на експорт в Голландію, Данію, Німеччину, а також вивозиться у сусідні безліссі Херсонську та Катеринославьку губернії.

Внаслідок такого використання лісів, призвело до інтенсивного скорочення лісових масивів. Якщо в 1887 році лісами на Поділлі було зайнято 713667 десятин (778401 га.), то у 1924 році залишилось 327071 десятин (357325 га.). За 57 років було знищено більше ніж 60 відсотків існуючих лісових масивів, а відновлено 15 тис.га [20]. Скоротилась не тільки площі лісів, а й змінилась їх структура. Замість знищених лісів дубових і дубово-букових лісів повсюдно відновлювались грабові і дубово-грабові ліси. Наприкінці ХІХ ст. вони займали вже 72 відсотки лісо вкритої площі. З 1894 до 1913 року ціна на деревину виросла на 94,6 відсотки [1]. На початку ХХ ст. нестача деревини і високі ціни відбились на розвитку окремих галузей виробництва. Так, вапно випалюють лише в найбільш лісистих повітах; припиняється виробництво поташу. Якщо у 1862 році в подільській губернії працювало сім поташних заводів, 1874 – 5, 1881 – 3, то на початку ХХ ст. жодного.

Зруйноване першою світовою і громадянською війнами господарство Поділля в 20-30-х роках вимагало значної кількості деревини на відбудову міст і сіл, заводів і фабрик, залізниць. Частково подільський дуб вивозять у країни Західної Європи в обмін на золото. Інтенсивні вирубки дубових і особливо букових лісів, а також розорювання залишків цілинних ділянок Товтр проходять за часів Австо-Угорської влади в межах сучасної Тернопільської області. У цей час помітно зменшуються площі лісових масивів у басейнах річок Золота Липа, Серет, у Кременецьких горах і Товтрах.

Надмірні вирубки лісів проводились підчас другої світової війни та в після воєнні роки. До середини 50-х років в межах Поділля об'єм вирубок значно перевищував середній приріст деревини [23].

Часткове відновлення подільських дібров розпочалося тільки з 60-х років. Якщо в 1913 році лісистість Поділля складала 9,6 %, то в 1990 році лісами було зайнято 12,7 % території.

Отже цей період характеризується Змінилась структура і породний склад лісових масивів. Сьогодні біля 90 % кращих лісокультурних земель відведено під насадження дуба звичайного, бука європейського, ясеня. На піщаних терасах річок Горині, Случі та інших річок створені значні масиви соснових лісів.

Новітній (ХХІ ст.)

1.3 Методика і методи проведення дослідження.

Для досягнення поставленої мети користуються відповідними методами.

Метод – це спосіб пізнання дійсності, своєрідний інструмент, яким користуються для вирішення завдань.

Методика досліджень – це сукупність систематизованих прийомів і засобів наукового пошуку, правил і технології їх застосування, порядку інтерпритації одержаних результатів [64, с. 73].

Ландшафтно-екологічні дослідження можна визначити як комплекс робіт, спря­мованих на визначення екологічного стану ландшафтів, чинників і процесів його динамічних змін.

Мета досліджень — вирішення низки питань екологічного напряму, головні серед яких: визначення сучасної ландшафтної структури території (радіальної); комплек­сна оцінка обсягів і типів антропогенних перетворень ландшафтів; прогнозна оцін­ка динаміки техногенних процесів та антропогенних змін ландшафтів; екологічне картування ландшафтів; екологічний аудит ландшафтів.

Всі методи дослідження ландшафтів вивчають просторові або просторово-часові відносини. Іноді це робиться неявно, як, наприклад, застосування математичних методів для вивчення взаємозв'язків між географічними явищами. У більшості ж випадків без урахування просторових аспектів неможлива реалізація самих методів, наприклад, картографічного. Активно відбувається розроблення особливих розді­лів того або іншого методу спеціально для потреб ландшафтознавства.

Методи досліджень всякчас розширюються і вдосконалюються. Практично всі ме­тоди можуть комбінуватися один з одним. Наприклад, поєднання картографічного і математичного методів призвело до становлення методу математико-картографічного моделювання.

Коротко зупинимося на основних методах дослідження, що зазнають у цей час найшвидшого розвитку.

Географічні описи

Географічні описи можуть бути комплексними та проблемними. Типовий представник комплексних описів — ландшафтний опис. Уразі проблемних, або цільових, описів принципи відбору початкової інформації, способи її подачі, виклад фактів і інше підпорядковано певній науковій або практичній меті. Потрібно розрізняти комп­лексний опис елементарного природно-територіального комплексу (ПТК) (географіч­ної фації) і фізико-географічний опис території різного розміру (ландшафту).

Опис фізико-географічної точки — це опис фації. Фація є одним з елементів мікро-форми рельєфу або елементом форми мезорельєфу, що складені однорідними по­родами, характеризуються однорідним режимом зволоження, глибиною залягання ґрунтових вод, однорідним мікрокліматом. У межах фації формується одна рослин­на асоціація на одному різновиді ґрунту. Фація генетично однорідна.

Опис ландшафту суттєво відрізняється від опису окремої фації. У характеристи­ці ландшафту повинна бути відображена мозаїчність території. Інша відмінність пов'язана з "роздільною здатністю" опису. Неможливо так само детально, як фацію, описати ландшафт у всіх його подробицях і деталях. Тому у характеристиці ландшафту зазвичай, крім його загальних властивостей, описують і його основні місцевості і урочища.

Форма бланка і повнота польового фізико-географічного опису повинні бути "ви­тримані" в дослідженнях різних колективів і бути індивідуальними в спеціальній частині залежно від характеру об'єктів, що вивчаються, і завдань наукових робіт. Уніфікація описів потрібна для подальшої коректної математичної обробки матері­алу і зіставності даних різних дослідників.

Однак тільки словесного опису вже вочевидь недостатньо. Потрібно не просто кон­статувати взаємозв'язки, а показати, наскільки вони сильні. Використовуючи ма­тематичний апарат, теорію інформації, зокрема коефіцієнт зв'язку явища фактора і інтегрального показника або іншого фактора, можна побудувати у вигляді таблиці або рисунку модель взаємодії компонентів елементарного ПТК (фації). Для цього беруть масові описи точок фацій, у кількісному вигляді виражають їхні окремі влас­тивості; ці дані спеціально кодують і визначають ступінь зв'язку або зв'язаності. Якщо ступінь дуже сильний, то коефіцієнт зв'язку K_t прагне до 1. Якщо зв'язку не­має, то K_t близький до 0.

Аналіз парних зв'язків характеристик ПТК з їхнім виглядом, аналіз зв'язків усере­дині чотирьох основних блоків — геоморфологічного, гідротермічного, біотичного і ґрунтового — дасть змогу побудувати модель взаємодії окремих блоків з видами ПТК (рис. 13.2).

Підрахунок коефіцієнтів зв'язку дає підстави зробити висновки, що хоча в природі все взаємозв'язано і взаємозумовлено, ці зв'язки не жорсткі і спостерігається певний діапазон коливань факторів і інтегральних показників. Простежуються фактори, з якими зв'язки постійно вищі.

Картографічний метод дослідження

Картографічний метод дослідження застосовують у дослідженні не тільки законо­мірностей, а й взаємозв'язків або динаміки розвитку явищ. Простий прийом для дослідження взаємозв'язків — накладення двох карт і вивчення узгодженості конту­рів на них. Існує багато прийомів складання, віднімання або множення поверхонь географічних явищ, а також візуальних або картометричних способів кореляції гео­графічних явищ.

Для вивчення динаміки явищ у просторі і часі також широко застосовують карти. Динаміка в просторі найчастіше простежується фіксацією станів. Іноді стрілками різного напрямку будують векторні поля для переміщень, наприклад, заготовленої деревини та ін.

Найчастіше динаміку змін у часі досліджують на різночасових картах.

Математичні методи

Математичні методи дають змогу створювати особливі описи географічних явищ і процесів — їхні математичні моделі. Суть математичного моделювання полягає в абстрагованому і спрощеному відображенні дійсності логіко-математичними фор­мулами, що передають у концентрованому вигляді дані про структуру, взаємозв'язки і динаміку досліджуваних географічних явищ. Ці моделі очищено від непотрібних де­талей і зайвих подробиць задля ясності характеристик найважливіших властивостей і закономірностей. Абстрактність математичної моделі виявляється навіть у характе­ристиці конкретних властивостей: у будь-якій формулі вказуються лише величини тих або інших показників, але не розкривається їхній зміст.

Математичні моделі здатні добре відображати структуру, взаємозв'язки і динаміку спостережуваних явищ, але треба стежити за їхньою відповідністю властивостям модельованої дійсності. Для поліпшення результатів моделювання дуже важливе постійне коректування моделей за допомогою обліку і контролю проміжних даних.

З різних розділів сучасної математики найширше використовують методи матема­тичної статистики (факторний аналіз і метод головних компонент).

Не менш популярні статистичні алгоритми класифікації географічних об'єктів на основі комплексів показників, що характеризують їх (метод потенційних функцій, метод гіперплощин, метод гіперсфер та ін.).

Широко розповсюдилося імітаційне моделювання. Можна навести низку прикла­дів, пов'язаних з імітацією просторового розповсюдження хвороб, епідемій та ін. Для цих цілей застосовують різні моделі: від імітації епідемії простими гравітацій­ними моделями, створеними за аналогією з моделями тяжіння Ньютона, до вико­ристання систем звичайних диференційних рівнянь, що імітують просторово-часо­ве розповсюдження епідемій. Проте найчастіше для цих цілей застосовують метод Монте-Карло (Колмогоров, Жеденко).

Космічні методи

Космічні методи — це методи вивчення структури і розвитку географічного сере­довища за матеріалами космічного знімання, отриманими за допомогою реєстра­ції відображеного сонячного і штучного світла і власного випромінювання Землі з космічних літальних апаратів. У основі географічних досліджень за допомогою космічних методів лежить теорія оптичних властивостей природного середовища, зумовлених взаємодією сонячного випромінювання з географічною оболонкою. Дешифрування знімків засновано на використанні кореляційних зв'язків між пара­метрами географічних об'єктів і їхніми оптичними характеристиками.

Зараз отримують знімки в усіх діапазонах спектра електромагнітних хвиль, вико­ристовуваних у сучасних дистанційних методах, — видимому і близькому інфрачер­воному, тепловому інфрачервоному і радіодіапазоні (мікрохвильовому і ультрако­роткохвильовому) .

Космічні знімки земної поверхні є моделями місцевості, що відображають реальну географічну ситуацію на момент знімання. Найцінніші їхні властивості:

1. комплексне зображення ландшафтної структури, включаючи основні природні і антропогенні компоненти;

2. широкий спектральний діапазон знімання, про що сказано вище;

3. високий огляд знімків (вони можуть охоплювати площі від 10 тис. км² до півкулі Землі загалом);

Ландшафтно-екологічні дослідження

4. велика різноманітність масштабів зйомки (більше 1:200 000 — 1:100 000 000);

5. різна періодичність знімання - від десятків хвилин до десятків років;

6. багатократне покриття зніманням Земної кулі.

Космічні методи вдало доповнюють традиційні наземні і аерометоди. їх сумісне використання забезпечує дослідження одночасно на локальному, регіональному і глобальному рівнях.

Найширше дистанційне знімання застосовують у картографуванні рельєфу, його багаторічної динаміки, природних і антропогенних процесів утворення рельєфу. За дистанційними зображеннями вивчають морфологічні характеристики водних об'єктів, простежують гідрологічний режим водних об'єктів, здійснюють моделю­вання стоку, картографування гідрологічної мережі.

За космічними знімками успішно встановлюють просторову диференціацію ґрун­тового покриву і здійснюють його картографування, визначають багато параметрів ґрунтів, таких як механічний склад, засоленість, вологість, температура. Такі дослі­дження особливо важливі для оцінки родючості ґрунтів на оброблюваних землях, розроблення комплексних меліоративних заходів, підборі сівозмін та ін.

За допомогою різномасштабних знімків виявляють і картографують просторову структуру біоценозів, здійснюють біоценометричні, фенологічні, медико-геогра-фічні дослідження.

У ландшафтознавстві космічні методи широко застосовують у вивченні і картографу­ванні просторової структури, сезонної ритміки і багаторічної динаміки ландшафтів, у палеогеографічних дослідженнях. За знімками розпізнають різноманітні природні ландшафти, їхні антропогенні модифікації і техногенні комплекси. Для охорони природи за дистанційними зображеннями здійснюють комплексні природоохоронні дослідження, контроль негативних процесів знелісення. Воднораз здійснюють оцін­ку антропогенної дії на природне середовище, а також контроль забруднення повіт­ряного і водного басейнів, сніжного покриву, земної поверхні.

Великий інтерес становить застосування космічних знімків у вивченні генезису й історії розвитку природних ландшафтів.

Комплексні дослідження історії розвитку ландшафтів з урахуванням природних і антропогенних чинників формування за космічними знімками мають самостійне наукове значення, а також дають змогу найоб'єктивніше оцінити сучасні процеси утворення ландшафтів і вирізнити тенденції майбутніх перетворень.

В основі вивчення природного середовища космічними методами лежить дешиф­рування знімків. За наявною методикою воно здійснюється на базі знання геогра­фічної ситуації на досліджуваній території із залученням текстових і картографічних матеріалів, а за потреби і польових досліджень. Загальну методику дешифрування космічних знімків дотепер розроблено достатньо детально на базі методики, прий­нятої раніше в аерозніманні. Водночас комплексне дешифрування природного середовища має свою специфіку. Комплексне дешифрування засновано на найваж­ливішій властивості природного середовища — тісному взаємозв'язку і залежності всіх ландшафтних компонентів. Велика роль у його здійсненні належить індика­ційному дешифруванню, що дає змогу найоб'єктивніше охарактеризувати сучасні

4. велика різноманітність масштабів зйомки (більше 1:200 000— 1:100 000 000);

5. різна періодичність знімання — від десятків хвилин до десятків років;

6. багатократне покриття зніманням Земної кулі.

Космічні методи вдало доповнюють традиційні наземні і аерометоди. їх сумісне використання забезпечує дослідження одночасно на локальному, регіональному і глобальному рівнях.

Найширше дистанційне знімання застосовують у картографуванні рельєфу, його багаторічної динаміки, природних і антропогенних процесів утворення рельєфу. За дистанційними зображеннями вивчають морфологічні характеристики водних об'єктів, простежують гідрологічний режим водних об'єктів, здійснюють моделю­вання стоку, картографування гідрологічної мережі.

За космічними знімками успішно встановлюють просторову диференціацію ґрун­тового покриву і здійснюють його картографування, визначають багато параметрів ґрунтів, таких як механічний склад, засоленість, вологість, температура. Такі дослі­дження особливо важливі для оцінки родючості грунтів на оброблюваних землях, розроблення комплексних меліоративних заходів, підборі сівозмін та ін.

За допомогою різномасштабних знімків виявляють і картографують просторову структуру біоценозів, здійснюють біоценометричні, фенологічні, медико-геогра-фічні дослідження.

У ландшафтознавстві космічні методи широко застосовують у вивченні і картографу­ванні просторової структури, сезонної ритміки і багаторічної динаміки ландшафтів, у палеогеографічних дослідженнях. За знімками розпізнають різноманітні природні ландшафти, їхні антропогенні модифікації і техногенні комплекси. Для охорони природи за дистанційними зображеннями здійснюють комплексні природоохоронні дослідження, контроль негативних процесів знелісення. Воднораз здійснюють оцін­ку антропогенної дії на природне середовище, а також контроль забруднення повіт­ряного і водного басейнів, сніжного покриву, земної поверхні.

Великий інтерес становить застосування космічних знімків у вивченні генезису й історії розвитку природних ландшафтів.

Комплексні дослідження історії розвитку ландшафтів з урахуванням природних і антропогенних чинників формування за космічними знімками мають самостійне наукове значення, а також дають змогу найоб'єктивніше оцінити сучасні процеси утворення ландшафтів і вирізнити тенденції майбутніх перетворень.

В основі вивчення природного середовища космічними методами лежить дешиф­рування знімків. За наявною методикою воно здійснюється на базі знання геогра­фічної ситуації на досліджуваній території із залученням текстових і картографічних матеріалів, а за потреби і польових досліджень. Загальну методику дешифрування космічних знімків дотепер розроблено достатньо детально на базі методики, прий­нятої раніше в аерозніманні. Водночас комплексне дешифрування природного середовища має свою специфіку. Комплексне дешифрування засновано на найваж­ливішій властивості природного середовища — тісному взаємозв'язку і залежності всіх ландшафтних компонентів. Велика роль у його здійсненні належить індика­ційному дешифруванню, що дає змогу найоб'єктивніше охарактеризувати сучасні ландшафти, їхній зв'язок з геологічними і гідрологічними умовами території і за­лежність від економічних, екологічних і соціальних чинників.

Кінцевий результат дешифрування знімків — складання схем дешифрування або карт.

13.8. Екологічне прогнозування

Екологічне прогнозування — це передбачення можливої поведінки природних систем, що визначається природними процесами і дією на них людства.

Головна мета прогнозу — оцінка передбачуваної реакції довкілля на пряму або опо­середковану дію людини, вирішення завдань майбутнього раціонального викорис­тання природних ресурсів у зв'язку з очікуваними станами довкілля. Сучасні прог­нози повинні здійснюватися, виходячи із загальнолюдських цінностей, головна з яких — людина, її здоров'я, якість довкілля, збереження планети Земля як дому для людини.

Прогнози можна поділити за часом, масштабами прогнозованих явищ і змістом (рис. 13.3).

За часом розрізняють такі види прогнозів: надкороткочасні (до року), короткостро­кові (до 3-5 років), середньострокові (до 10—15 років), довгострокові (до кількох десятиліть навперед), наддовгострокові (на тисячоліття і більше).

Проте що більший довгостроковий прогноз, то він менш точний.

За масштабами прогнозованих явищ прогнози діляться на чотири групи: глобальні (їх називають також фізико-географічними), регіональні (в межах кількох країн світу), національні (державні), локальні (край, область, адміністративний район або ще менша територія).

За змістом прогнози належать до конкретних галузей наук: геологічні, економічні, демографічні, метеорологічні та ін.

Методи прогнозування наслідків антропогенної дії на довкілля. Всі методи прогнозу­вання можна об'єднати в дві групи: логічні і формалізовані (рис. 13.4).

Рис. 13.4. Методи прогнозування

До логічних належать методи індукції, дедукції, експертних оцінок, аналогії.

Методом індукції встановлюють причинові зв'язки предметів і явищ. Індуктивний метод дослідження зазвичай починають із збору фактичних даних, виявляють риси схожості і відмінності між об'єктами і роблять перші спроби узагальнення.

За дедуктивного методу йдуть навпаки — від загального до приватного, тобто, зна­ючи загальні положення і спираючись на них, доходять висновку. Цей метод допо­магає визначити стратегію прогнозних досліджень.

Індуктивний і дедуктивний методи тісно взаємопов'язані.

За відсутності достовірних відомостей про об'єкт прогнозу і якщо об'єкт не підда­ється математичному аналізу, використовують метод експертних оцінок, суть якого полягає у визначенні майбутнього на підставі думки кваліфікованих фахівців-експертів, яких залучають для винесення оцінки з проблеми. Існують індивідуальна і колективна експертизи. Для прогнозування методом експертних оцінок фахівці використовують статистичні, картографічні та інші матеріали.

Метод аналогій виходить з того, що закономірності розвитку одного процесу з пев­ними поправками можна перенести на інший процес, для якого потрібно скласти

прогноз. Метод аналогій найчастіше застосовують у розробленні локальних про­гнозів. Так, у прогнозуванні впливу майбутнього водосховища на довкілля можна використовувати дані щодо вже наявного водосховища, яке має схожі умови.

Формалізовані методи поділяють на статистичний, екстраполяції, моделювання та ін.

Статистичний метод спирається на кількісні показники, які дають змогу зробити висновок про темпи розвитку процесу в майбутньому.

Метод екстраполяції — це перенесення встановленого характеру розвитку певної території або процесу на майбутній час. Так, якщо відомо, що у створенні водосхо­вища за неглибокого розташування ґрунтових вод на ділянці почалося підтоплення і заболочування, то можна припустити, що надалі ці процеси триватимуть і призве­дуть зрештою до утворення тут болота.

Моделювання — метод дослідження складних об'єктів, явищ і процесів через їх спро­щене імітування (натурне, математичне, логічне). Ґрунтується на теорії подібності (схожості) з об'єктом-аналогом.

Моделі прийнято ділити на дві групи: матеріальні (наочні) і ідеальні (уявні) (рис. 13.5).

З матеріальних моделей у природокористуванні найпоширеніші фізичні моделі. Наприклад, за створення великих проектів, таких як будівництво ГЕС, пов'язаних зі змінами докілля. Спочатку будують зменшені моделі пристроїв і споруд, на яких досліджують процеси, що відбуваються за наперед запрограмованими діями.

Нині найбільшого значення набувають ідеальні моделі: математичні, кібернетичні, імітаційні, графічні.

Суть математичного моделювання полягає в тому, що за допомогою математичних символів будують абстрактну спрощену подібність системи, що вивчається. Далі, змінюючи значення окремих параметрів, досліджують, як поведеться ця штучна система, тобто як зміниться кінцевий результат.

Математичні моделі, що будуються із застосуванням ЕОМ, називають кібернетичними.

Дослідження, в яких ЕОМ відіграє важливу роль у самому процесі побудови моделі і проведення модельних експериментів, отримали назву імітаційного моделювання, а відповідні моделі — імітаційних.

За охопленням території всі моделі можуть бути: локальними, регіональними і гло­бальними.

Головну мету ландшафтно-екологічного прогнозування можна сформулювати як пер­спективну оцінку у часі динаміки й особливостей розвитку антропогенних змін ландшафтів і процесів техногенної міграції, здатних впливати на живу речовину в межах ландшафту.

Ландшафтно-екологічне прогнозування — це розгалужена мережа передбачень динаміки параметрів стану довкілля, здатних впливати на здоров'я людини взагалі, або клінічних ознак здоров'я населення у кожному окремому випадку.

Ландшафтно-екологічний прогноз враховує загальнотеоретичні аспекти геогра­фічного прогнозу в межах вирішення спеціальних завдань екологічного напряму. Складність і недостатня розробленість загальнонаукової основи методології в екологічному прогнозі загалом зумовлюють спрямованість прогнозних оцінок за­звичай у межах лише кількох компонентів ландшафтів, найчастіше ґрунтів або під­земних вод. Ландшафтно-екологічний прогноз передбачає ландшафтну оцінку те­риторій, що є неодмінним джерелом планування та проектування характеру їхнього господарського використання та обґрунтування екологічних наслідків розвитку ландшафтних структур або їхніх комплексів.

Прогнози екологічного стану ландшафтів можна поділити па. якісні, кількісно-якісні та кількісні.

Якісні прогнози виконують найчастіше у формі графічної моделі на підставі якісних та якісно-кількісних оцінок властивостей ландшафтів. Ці оцінки є непрямими при­чинами процесу прогнозу.

Якісний прогноз дає відносну оцінку ділянок території, ранжуючи їх за інтенсив­ністю та характером прояву явища (або процесу) антропогенного та техногенного походження. Виокремлені ділянки можуть включати і один ландшафт, і угрупован­ня ландшафтів. Якісні та якісно-кількісні оцінки прогнозу відрізняються принци­пом оцінки природних чинників і, відповідно, ступенем точності. Якісні оцінки є загальнотеоретичними уявленнями про відношення ландшафту до відповідного елемента прогнозування. Якісно-кількісні включають систему обґрунтованих кількісних параметрів характеристик ландшафту, здатних впливати на вияв у часі елемента прогнозу. Широко використовується принцип оцінки ландшафтних чин­ників щодо елемента прогнозування у балах, сума яких відповідає результативному рівню ландшафту щодо елемента прогнозу.

Кількісно-якісний прогноз виконують у формі карт і таблиць з відповідними пояс­неннями щодо розвитку елемента прогнозу. Базується на прямих кількісних ознаках територій, що зумовлюють диференціацію у просторі (інколи — у часі) територій ландшафтів. Прогнози цього типу виконують за розрахунками для окремого ком­понента ландшафту та їх узагальнень за сумарними показниками забруднення, гранично допустимими концентраціями вмісту токсичних елементів, верхніми та нижніми граничними концентраціями есенціальних елементів.

Кількісне прогнозування виконують у вигляді статистичних моделей за емпірични­ми або емпірично-теоретичними даними. Це математичні моделі динаміки розвит­ку антропогенних і техногенних процесів. Розрахунки кількісних ознак прогнозо­ваного елемента виконують на всі можливі інтервали часу. Зазвичай за фактичним матеріалом цих прогнозів вибирають матеріали моніторингових спостережень, що містять однорідні ознаки об'єкта, прив'язаного до часу.

13.9. Геоінформаційні системи

Серед засобів інформаційного забезпечення досліджень ландшафтів особливе міс­це посідають геоінформаційні системи (ГІС).

ГІС — це "інтерактивні системи, здатні реалізувати збір, систематизацію, зберіган­ня, обробку, оцінку, відображення і розповсюдження даних і як засіб отримання на їхній основі нової інформації і знань про просторово-часові явища" (Тікунов).

До структури ГІС входять чотири обов'язкові підсистеми:

/ введення даних, що забезпечує введення і/або обробку просторових даних, отриманих з карт або будь-яких інших джерел інформації;

/ зберігання і пошуку, що дає змогу оперативно отримувати дані для відповід­ного аналізу, актуалізувати і коректувати їх;

/ обробки й аналізу, які дають змогу оцінювати параметри, вирішувати розра­хунково-аналітичні задачі;

/ представлення (видачі) даних у різному вигляді (карти, таблиці, зображення, блок-діаграми, цифрові моделі місцевості та ін.).

Існують різні аспекти класифікації ГІС. Наприклад, за територіальним охоплен­ням (загальнонаціональні і регіональні ГІС); за цілями (багатоцільові, спеціалізо­вані, зокрема інформаційно-довідкові, інвентаризаційні, для потреб планування,

управління); за тематичною орієнтацією (загальногеографічні, галузеві, зокрема водних ресурсів, використання земель, лісокористування, рекреації та ін.).

Більшість систем орієнтована на рішення приватних завдань, але щораз більшу ува­гу приділяють комплексним аспектам вивчення системи "суспільство — природа".

Саме з погляду всебічного аналізу території, що інтегрує природні, соціальні і еко­номічні складники, створюють глобальну базу даних, відому під назвою Глобально­го ресурсного інформаційного банку даних (GRID).

GRID функціонує в рамках створеної 1975 року системи моніторингу навколиш­нього середовища (GEMS) під егідою програми ООН довкілля (ЮНЕП). GEMS нині складається з 22 глобальних систем моніторингу, які управляються через різ­ні організації ООН, наприклад, Продовольчу і сільськогосподарську організацію (ФАО), Всесвітню метеорологічну організацію (ВМО), Всесвітню організацію охо­рони здоров'я (ВОЗ), міжнародні союзи й окремі країни, що тією чи іншою мірою беруть участь у програмі. Моніторингові мережі організовано всередині п'яти бло­ків, пов'язаних з кліматом, здоров'ям людей, середовищем океану, далекодіючими забрудненнями, що переміщаються, відновлюваними природними ресурсами.

Головна перевага ГІС перед іншими інформаційними системами — в можливості об'єднання різнорідних даних на основі географічної (просторової) інформації. Можливість зручного пошуку об'єктів за географічною чи іншою просторовою ознакою, пошук об'єкта в базі даних за значеннями його атрибутів з подальшим з'ясуванням його місця розташування на карті-схемі роблять ГІС-технології не­замінними у створенні сучасних інформаційно-довідкових систем. З огляду на тенденції розвитку Internet, що найближчим часом може стати одним з основних джерел інформації в усьому світі, інтеграція ГІС-технологій і Internet-технологій становить безсумнівну актуальність.

Для забезпечення дотримання законодавства про охорону довкілля в процесі гос­подарської та іншої діяльності в Україні здійснюється екологічний аудит.

Спостереження – це систематичне, цілеспрямоване дослідження об’єкту, що дає первинну інформацію про навколишній світ. Спостереження вимагає точно документованого опису об’єктів спостереження, вивчення їх та відповідного узагальнення. На основі даних спостережень складаються прогнози. Для отримання достовірного матеріалу, опрацювання якого дасть змогу зробити наукові висновки, необхідно щоб спостереження задовольняло таким вимогам:

1. було масовим;

2. виконувалося за визначених умов (наприклад, в певному зовнішньому середовищі, за умови дії певної сукупності чинників);

3. було науково організованим (при визначеній програмі).

Аналіз – це розумове розчленування явища на частини, виділення його окремих рис, особливостей, ознак з метою встановлення їхніх взаємозв’язків та визначення таким чином їх внутрішньої сутності.

Історичне порівняння – це метод вивчення і співставлення матеріалів спостереження, проведених в різний час.

Прогнозування – це дослідження, що базується на всебічному аналізі і розвитку та глибокому знанні об’єктивних законів і має на меті наукове обґрунтування можливого стану об’єктів в майбутньому. Дає можливість розробки передбачення у формі прогнозу. А саме, конформативний прогноз, що спрямований на підтвердження або спростування певного уявлення про об’єкт.

Порівняння – це метод пізнання, який полягає у зіставленні однорідних об’єктів з метою встановлення подібності та відмінності предметів і явищ дійсності.

Фізико-географічний опис території різного розміру (ландшафту). При описі рослинного покриву: характеризується тип і видовий склад рослинності, замкненість крон лісу, густина та склад ярусу кущів, проектне покриття дерновим шаром поверхні ґрунту, висота та фенологічні фази трав'яного покриву, вияв фітопатології рослин (суховершинність, побуріння, плямистість листя та ін.), антропогенний вплив на рослинність (вирубування, пожежі, висаджування дерев, випасання худоби).

Картографічний метод дослідження застосовують у дослідженні не тільки закономірностей, а й взаємозв'язків або динаміки розвитку явищ.

Для оцінки передбачуваної реакції довкілля на пряму або опосередковану дію людини, вирішення завдань майбутнього раціонального використання лісових масивів у зв'язку з очікуваними станами довкілля.

Методом індукції встановлюють причинові зв'язки предметів і явищ. Індуктивний метод дослідження зазвичай починають із збору фактичних даних, виявляють риси схожості і відмінності між об'єктами і роблять перші спроби узагальнення.

За дедуктивного методу йдуть навпаки – від загального до приватного, тобто, знаючи загальні положення і спираючись на них, доходять висновку. Цей метод допомагає визначити стратегію прогнозних досліджень.

Формалізовані методи поділяють на статистичний, екстраполяції, моделювання та ін.

Статистичний метод спирається на кількісні показники, які дають змогу зробити висновок про темпи розвитку процесу в майбутньому [63, с.74-86].

Загальноботанічний метод вивчає головним чином закономірності будови фітоценозів, що виражаються у видовому складі, кількісних стосунках між видами у вертикальному (ярусність) і горизонтальному (мозаїчність) розчленовуванні, в наявності екологічно схоже спеціалізованих і відносно відособлених груп рослин (синузій), у взаєморозташуванні особин різних видів, нарешті, у віковому складі видових популяцій.

Для лісових масивів спочатку описують видовий склад дерев, потім кущів, напівкущів, трав, моху, лишайників [76, с.180-183].

ІІ. Конструктивно-географічна оцінювання й аналіз лісів (лісового господарства Хмельницького обласного регіону).

2.1Загальна характеристика лісів.

Флора Хмельницької області налічує понад 1500 видів вищих спорових і насінних рослин, що належать до понад 100 родин та 500 родів. Формування флори та рослинності пов'язане з льодовиковим і післяльодовиковим періодами, з міграціями рослин, які відбувалися протягом антропогену. Сучасна рослинність складається з ряду географічних елементів, які проникли у різні часи на територію області Це бореальні (тайгові, неморальні (широколистяних лісів), понтичні, або степові, та середземноморські географічні елементи, а також рідкісні ендемічні та реліктові види.

До неморальних елементів належать, зокрема, бук лісовий (Fаgus sіlvаtіса L.), дуб звичайний (Quеrсus rоbur L.), дуб скельний (Q. реcrаеа Lіеbl.), граб звичайний (Саrріnus bеculus L.), липа серцелиста (Тіlіа соrdаcа Міll.), явір (Асеr рsеudорlаtаnus L), ясен звичайний (Frахіnus ехсеlsіоr L.), яблуня лісова (Маlus sіlvеstrіs Міll.), груша звичайна (Руrus соmmunіs L.), клен польовий (Асеr саmреstrе L.), бруслинa бородавчаста (Еvоnуmus vеrruсоsа Sсор.) та європейська (Е. еurораeа L.), ліщина (Соrуlus аvеllаnа L.), куцоніжка лісова (Вrасhуроdіum sіlvаtісum Нuds Р. В.), тонконіг дібровний (Роа nеmоrаlіs L), осока волоси­ста (Саrех ріlоsа Sсор.), переліска багаторічна (Меrсurіаlіs реrеnnіs L.), медунка темна (Рulmоnоrіа оbsсurа Dumогt.), зеленчук жовтий (Gаlеоbdоlоn lucеum Нuds.).

Серед бореальних видів назвемо сосну звичайну (Ріnus sіlvеstrіs L.), ялину (смереку) європейську (Рісеа аbіеs (L.) ехсеlsа Lіnk.), жимолость пухнасту (Lоnісеrа хуlоscеum L.), квасеницю звичайну (Охаlіs асеcоsеllа L.), мітлицю тонку (Аgrоscіs cеnuіs Sіbth.), чорницю (Vассіnіum mуrtіllus L.), папороть орляка звичайного (Рtеrіdіum аquіlіnum Кuhп.), веснівку дволисту (Маjаnthеmum bіfоlіum L. (F. Sсhmіdt), верес (Саllunа vulgаrіs (L.) Ніll.), купину лікарську (Роlіgоnаcum оffісіnаlе А.Н.), золотушник звичайний (Sоlіdаgо vіrgааurеа L.).

Середземноморські елементи у флорі: дерен справжній (Соrnus mаs L.), клокичка периста (Scарhуlеа ріnnаeа L.), гордовина (Vіburіum lаncаnа L), осока парвська (Саrех brеvісоllіs D. С.), холо­док тонколистий (Аsраrаgus cеnnuіfоlіus Lаm.), скумпія (Соtіnus соggуgrіа Sсор.), шоломниця висока (Sсucеllаrіа аlcіssіmа L.), купина широко­листа (Роlуgоnаcum lаcіfоlum Dеsf.) та ряд інших.

В складі флори Хмельниччини багато рідкісних (рис. 14) ендемічних та реліктових видів, до яких належать берека (Sоrbus cоrmіnаlіs L. (Кrаncz.), шиверекія подільська (Sсhіvеrесkіа роdоlіса Аndrz.), мінуарція дністровська (Міnuаrcіа chуrаіса Кlоk.), таволга польська (Sріrаcа роlоcіса Вlосkі), рокитник подільський (Суcіsus роdоlісus Вlосkі), рокитник Блоцького (Суcіsus blосkіаnus Раіl.), льон бессарабський (Lіnum bаsаrаbісum (Sаvul.) еt Tауss Кlоk ех Juх.), чебрець подільський (Тhуmus роdоlісus Кlоk еt Shоsє), чебрець одягнений (Т. аmісtus Кlоk.), липучка напівоперезана (Lаррulа sеmісіnecа (Sєеv.) М. Рор.), цибуля круглонога (Аllіum sрhаеrороdum Кlоk), тонконіг різнобарвний (Роа vеrsісоlог Веss.), цибу­ля подільська (Аllіаm роdоlісum Вlосkі), липучка напівоточена (Lар­рulа sеmісіnсcа (Scеv.) М. Роg), бруслина мала (Еvоnуmus nаnа М. В.), хвощ великий (Еquіsеcum mаjus Gаrs.), молочай багатоколірний (Еuрhоrbіа роlусhrоmа Кеrn), чина ряба (Lаthуrus vеnеtus (Міll Lаhеf.), осока низька (Саrех humіlіs Lеуss.), рутвиця вонюча (Тhаlісerum fоttіdum L.), сеслерія Гейфлерова (Sеslеrіа hеіflеrіаnа Sсhur).